Інформатор

Розділ 5

Увесь наступний день детективи провели в офісі з Гейсмером, ламаючи голову над планом дій. Скарга лежала на столі, а час минав. Якщо все відбуватиметься за графіком, то невдовзі Лейсі та Г’юго поїдуть до містечка Стерлінг, щоб передати копію скарги Клаудії Макдовер. До того часу необхідно дізнатись якомога більше.

Спершу вони вирішили відвідати чоловіка, засудженого на довічне ув’язнення. Колись, іще під час навчання, Г’юго уже бував там на екскурсії. Лейсі багато чула про в’язницю у окрузі Старк, але так жодного разу і не наважилась туди поїхати. Вони вирушили в дорогу досить рано, щоб уникнути заторів навколо Таллахассі. Коли на шосе поменшало транспорту, Г’юго вже дрімав. До в’язниці потрібно було їхати дві з половиною години. Звісно, Лейсі не треба було цілу ніч колисати вередливе дитя, але й вона не виспалась. Її та Г’юго, так само як і Гейсмера, не полишало відчуття, що вони втручаються у справу, яка їх не стосується. Якщо вірити словам Грега Маєрса, то кримінальна активність у окрузі Брансвік буяє вже давно. Цією справою мали б зайнятися більш досвідчені детективи. До того ж вони лише адвокати, а не копи. Носити зброю їм не можна. Лейсі та Г’юго навчали боротися з корупцією у суддівських лавах, а не з організованою злочинністю.

Усі ці роздуми не давали Лейсі спати вночі. Тож тепер, відчувши, що її долає сон, вона відразу повернула в напрямку фаст-фуду і замовила там каву.

— Прокидайся! — потермосила дівчина свого напарника. — У нас ще година шляху, а я вже засинаю.

— Вибач, — пробурмотів Г’юго, протираючи очі.

Випивши кави, Лейсі знову взялася за кермо, а її напарник заходився переповідати все, про що дізнався від Саддел.

— Ми знаємо, що з 2000 по 2009 рік у Брансвіку було десять судових позовів, які стосувалися компанії під назвою «Нілан Тайтл» з філіалом на Багамах. Її справи вела адвокатська контора у Білоксі. Кожного разу позивач намагався з’ясувати, хто є справжнім власником «Нілан Тайтл». І щоразу добре відома нам суддя Клаудія Макдовер відмовляла в цьому. Компанія територіально розташовується на Багамах, тобто охороняється їхніми законами, а вони вміють оберігати свою власність. Усе це, звісно, лише схема, але легальна. Хай там як, а в «Нілан Тайтл», мабуть, працюють чудові адвокати, бо вони ще жодного разу не програли. Принаймні за правління судді Макдовер. Десять перемог і жодної поразки.

— В чому полягала суть позовів? — запитала Лейсі.

— Встановлення зональних тарифів, порушення умов контракту, заниження ринкової вартості нерухомості, навіть груповий позов про призупинення будівництва через погану якість роботи, який надійшов від кількох власників будинків. Також був позов від округу через неправильну оцінку майна та податки.

— Хто представляв «Нілан»?

— Той самий адвокат із Білоксі. Він спеціалізується на корпоративних справах і знає, що до чого. Якщо за «Нілан» і справді стоїть Бонн Дюбос, то це буде важко довести, як і попереджав Маєрс. Він назвав його адвокатом серед адвокатів. Гарно придумав, еге ж?

— Дуже дотепно.

Г’юго відклав нотатки.

— Знаєш, Лейсі, я не довіряю Грегу Маєрсу, — сказав він.

— Він не з тих, хто викликає довіру.

— Але досі все, що він нам повідомив, підтверджувалось. Якщо він нас використовує, то навіщо?

— Це ж питання не давало мені спати сьогодні до світанку. Ми маємо спіймати суддю з купою готівки в руках — і крапка. Коли так станеться, то «кріт» отримає свою винагороду, відповідно, Маєрс — свою. Якщо пощастить довести ще й провину Бонна Дюбоса та його хлопців — чудово, але яка з цього користь Маєрсу?

— Жодної. Хіба що Макдовер потягне з собою на дно Дюбоса.

— Він використовує нас, Г’юго. У своїй скарзі він наводить докази корупції чи цілеспрямованої крадіжки в судовій системі. Розслідування таких злочинів — це наша робота. Будь-яка людина, що звертається з подібною заявою, використовує нас, щоб домогтися справедливості. Така вже у нас робота.

— Звісно, але я відчуваю, що з цим хлопцем щось не так.

— У мене таке само передчуття, але я згодна із Гейсмером. Ми тут роздивимось, потроху рознюхаємо, що й до чого, вивідаємо якусь інформацію. Особливо мене цікавить, хто володіє тими чотирма будинками. Робімо свою роботу, але обережно. Якщо нам трапляться якісь серйозні порушення — звернемося у ФБР. Маєрс не зможе нам завадити це зробити.

— Згоден, але він може зникнути й ніколи більше не виходити на контакт. Якщо у нього й справді є докази корупції в казино, то коли втрутиться ФБР, ми навряд чи їх отримаємо.

— Що там іще Саддел приготувала, аби зробити нашу поїздку в Старк більш приємною?

Г’юго дістав наступний аркушик.

— Досьє на суддю Макдовер. Її кампанії, вибори, інформація про опонентів тощо. Оскільки кандидати не належали до конкретних політичних сил, ми не знаємо про її переконання. Вона нікого не підтримувала на інших виборах і жодних нарікань на її роботу не було. Рада штату теж не виявила правопорушень. З 1998 року вона отримала найбільше схвалення від Асоціації Рад штатів. Суддя багато пише, вона автор низки публікацій у юридичних виданнях. Макдовер часто запрошують виступати на семінарах для майбутніх юристів. Три року тому вона навіть викладала курс судової практики у Національному університеті Флориди. Досить непогане резюме. Однак у нашої Клаудії не так і багато приватної власності. Вона володіє будинком у передмісті Стерлінга вартістю близько 230 тисяч доларів, вартість застави — 110 тисяч доларів. Будинок збудовано сім років тому й зареєстровано на неї. Виявляється, Макдовер — це її дівоче прізвище. Одразу після розлучення вона його відновила і з того часу послуговується саме ним. Із 1988 року самотня, без дітей, вдруге заміж не виходила. Інформація щодо її членства у громадських організаціях, студентських братствах, церковних громадах чи будь-яких політичних партіях відсутня. Макдовер навчалася у Стетсоні, була однією з найкращих студентів. Отримала ступінь у Північній Флориді — в Джексонвіллі. Також у нас є свідчення її чоловіка щодо причин розлучення, але там немає нічого вартого уваги.

— Якщо Маєрс не помиляється, вона має свою частку прибутку від грального бізнесу. В це важко повірити, тобі так не здається? Я маю на увазі те, що її обрали люди і в неї чудова репутація.

— Це точно. Ми бачили суддів, які робили дивні речі, але ж не так нахабно.

— Як би ти це пояснив? Які в неї можуть бути мотиви?

— Це ти у нас самотня жінка, яка намагається побудувати кар’єру. Отож, тобі й відповідати на це питання.

— Не можу. Що там іще?

Г’юго покопирсався у своєму портфелі й дістав нові папери.

Тільки-но детективи заїхали у приміські райони округу Бредфорт, як одразу стало зрозуміло, що попереду мають бути в’язниця і виправні заклади. Поблизу маленького, на п’ять тисяч жителів, містечка Старк вони повернули біля знака, що вказував дорогу до державної в’язниці Флориди. Вона слугувала домівкою для понад тисячі ув’язнених і чотирьохсот засуджених до смертної кари.

Більше людей на лаві смертників було лише у Каліфорнії. Третє місце посідав Техас — до смертної кари там було засуджено приблизно 330 осіб. Хоча в Каліфорнії не були зацікавлені у страті людей, проте цей вид покарання призначили 650 арештантам. Флорида намагалася досягти таких показників, як у Техасі, але на заваді стали апеляційні суди. У 2010 році в Старку смертельну ін’єкцію призначили лише одному чоловіку.

Г’юго і Лейсі залишили автівку на переповненій стоянці й попрямували до будівлі адміністрації. Для державних юристів була передбачена спрощена процедура відвідування закладу. Після проходження контрольного пункту їх зустрів охоронець — досить впливовий, щоб усі двері перед ними швидко відчинялися. У крилі а також відомому як Флоридські камери смертників, детективи ще раз пройшли контроль і увійшли до великої кімнати. На дверях був напис «Конференц-зал для адвокатів». Охоронець відчинив двері до маленької кімнати за склом.

— Це ваш перший візит сюди? — запитав охоронець.

— Так, — підтвердила Лейсі.

— Нас возили сюди на екскурсію, коли я навчався в університеті, — відповів Г’юго.

— Зрозуміло. Ви принесли дозвіл?

— Так, він у мене.

Г’юго поклав свій портфель на стіл і розстібнув блискавку. Інтереси Джуніора Мейса безкоштовно захищала велика компанія з Вашингтона. Щоб отримати дозвіл на розмову, детективам довелося пообіцяти юридичній фірмі, що вони не обговорюватимуть з ув’язненим те, що стосувалося його справи. Г’юго дістав аркуш паперу, охоронець уважно його прочитав. Ознайомившись зі змістом, повернув його зі словами:

— Я мушу вас попередити, що Мейс дуже дивний тип.

Лейсі поглянула десь убік, не вважаючи за потрібне відповідати. Минулої ночі вона не змогла заснути, переймаючись усім тим непотребом, що спричинив безлад у її думках. Лейсі прочитала кілька статей в інтернеті про камери смертників у Флориді. Кожен в’язень сидів у одиночній камері двадцять три години на добу. Ще одна година передбачалась на «відпочинок», тобто прогулянку на невеличкій ділянці, де росла трава і можна було побачити сонце. Камери були розміром два на три метри із висотою стелі три метри. Усі ліжка мали розмір менший за стандартний і стояли за кілька сантиметрів від бездоганно чистих металевих унітазів. В камерах не передбачалося ані кондиціонерів, ані співкамерників. Звичайне людське спілкування було повністю відсутнє, якщо не брати до уваги кількох слів охоронців під час видачі їжі.

Якщо Джуніор Мейс і не був «дивним типом» до того, як п’ятнадцять років тому потрапив сюди, то зрозуміло, чому він став таким зараз. Повна ізоляція призводить до сенсорної депривації та спричиняє різні психічні розлади. Експерти-психологи не так давно зрозуміли це, тож рух проти одиночного ув’язнення зрушив із мертвої точки. Та, вочевидь, так і не дійшов до Флориди.

Двері навпроти відчинилися, і звідти вийшов охоронець. Він супроводжував Джуніора Мейса, на якому були наручники та затверджена для в’язнів уніформа: сині штани й оранжева футболка. Другий охоронець підійшов до них. З Мейса зняли наручники, після чого обидва охоронці залишили кімнату.

В’язень ступив два кроки і зайняв місце зі свого боку столу. Їх розділяло скло. Г’юго і Лейсі зайняли свої місця, й на якийсь час запала незручна тиша.

Перед ними сидів 52-річний чоловік. Його волосся було довге, густе і сиве, зібране у хвіст на потилиці. Шкіра так і залишилася темною, незважаючи на роки ізоляції. Очі теж були темні — великі, коричневі та сумні. Мейс був високий і стрункий, із тренованим тілом. Мабуть, робить багато вправ, подумав Г’юго. У справі зазначалося, що його дружині Ейлін було лише тридцять два роки, коли вона загинула. Подружжя мало трьох дітей, яких після арешту Мейса забрали родичі.

Їх усе ще розділяла перегородка. Лейсі взяла одну із фотографій і сказала:

— Дякую, що погодилися з нами зустрітися.

В’язень тримав у руці телефонну трубку, але нічого не відповів, тільки знизав плечима.

— Не знаю, чи отримали ви нашого листа. Ми працюємо на Державну раду з судових правопорушень і займаємось розслідуванням справи судді Макдовер.

— Я знаю, — відповів він. — Адже я погодився на цю зустріч і зараз я тут.

Він говорив повільно, зважуючи кожне слово.

— Ми приїхали не задля обговорення вашої справи. Тут ми вам нічим не зможемо допомогти, до того ж на вас і так працюють хороші адвокати з Вашингтона, — сказав Г’юго.

— Я все ще живий, а отже, вони непогано працюють. Чого вам від мене треба?

— Інформації. Нам потрібні імена тих, із ким можна поговорити. Це мають бути таппакола, але ті, які стали на правильний бік, на ваш бік. Ми не можемо просто з’явитися нізвідки і почати ставити запитання, — сказала Лейсі.

Чоловік примружив очі й стиснув губи так, що його рот почав нагадувати перевернуту посмішку. Пильно поглянув їм у вічі й кивнув, і нарешті промовив:

— Послухайте, моя дружина і Сон Разко загинули у 1995 році. Вже у 1996-му мене засудили і повезли закутим у кайдани в фургоні до в’язниці. Це все відбувалося задовго до казино, а тому я не думаю, що зможу вам чимось допомогти. Перш ніж його збудувати, їм потрібно було позбутися мене і Сона. Вони вбили його разом із моєю дружиною, а відповідати за це доведеться мені.

— Ви знаєте, хто це зробив? — запитав Г’юго.

Тепер Мейс справді усміхнувся, але в його погляді не було радості. Помовчавши, він відповів:

— Містере Хетч, за ці шістнадцять років я вже не раз говорив про те, що не знаю, хто вбив мою дружину та Сона Разко. Якісь люди раптом з’явилися невідомо звідки. На той час у нас був дуже хороший лідер, та його звинуватили у корупції. Цим людям вдалося якось підставити його. Не знаю, як це у них вийшло, але напевно тут замішані гроші. Його засудили, усе через казино. Ми з Соном не припиняли боротьби і в 1993-му здобули перемогу в першому голосуванні. Вони думали, що у нас нічого не вийде, а тому вже почали підраховувати прибутки від казино та навколишніх земель. Коли наша громада зруйнувала їхні плани, ті хлопці вирішили позбутися Сона. А заразом і мене. Вони добре придумали, як це зробити. Сон мертвий, я тут, а казино згрібає гроші лопатою ось уже десять років.

— Вам про щось говорить ім’я Бонн Дюбос? — запитала Лейсі.

Він замовк, і здалося, що його пройняв дрож. Відповідь була очевидною, тож коли Джуніор заперечив, обоє детективів відзначили це у своїх записах. Цікаво буде обговорити його реакцію по дорозі додому.

— Не забувайте, — відповів Мейс, — що я тут уже давно. П’ятнадцять років одиночного ув’язнення знищують душу, дух і свідомість. Я вже багато втратив і не завжди пам’ятаю те, що варто було б пам’ятати.

— Ви б не забули Бонна Дюбоса, якби були з ним знайомі, — й далі наполягала Лейсі.

Джуніор зціпив зуби і заперечно похитав головою:

— Я його не знаю.

— Припускаю, що про суддю Макдовер ви не найкращої думки, — сказав Г’юго.

— Це ще м’яко кажучи. Вона перетворила судовий процес на якийсь фарс і доклала максимум зусиль, щоб невинну людину засудили. Суддя когось прикриває. Я завжди підозрював, що вона знає більше, ніж мала б. Це був справжній кошмар, містере Хетч, із тієї миті, коли мені повідомили, що моя дружина разом із Соном мертві. Потім був шок від звинувачення й арешту аж до моменту, коли мене запроторили до в’язниці. Система запрацювала, і раптом я зрозумів, що усі навколо негідники — починаючи від копів і до прокурорів, судді, свідків, присяжних. Мене поглинула система, яка працювала на повну силу. Я й озирнутися не встиг, як мене підставили, засудили, ув’язнили. Так я й опинився тут.

— Що намагається приховати суддя? — поцікавилась Лейсі.

— Правду. Підозрюю, вона знає, що не я вбив Сона й Ейлін.

— Скільки ще людей знають правду? — запитав Г’юго.

Джуніор відклав слухавку на стіл і потер очі так, наче не спав уже кілька днів. Правою рукою провів пальцями по густому волоссі. Потім повільно підняв слухавку й відповів:

— Небагато. Більшість вважає мене вбивцею. Вони вірять в офіційну версію, а чому б і ні? Адже мене засудили в суді, й ось я тут, приречений гнити, чекаючи на голку. Якось я її таки отримаю, і тоді моє тіло транспортують у Брансвік і десь поховають. А ця історія й тоді ще буде в усіх на вустах. Джуніор Мейс побачив, як дружина зраджує його з іншим і в нестямі вбив обох. Цікава казочка виходить, правда?

Якийсь час усі мовчали. Лейсі та Г’юго щось писали, обдумуючи наступне запитання. Тоді тишу порушив Мейс:

— Щоб ви знали, ваш візит прирівнюється до зустрічі з адвокатом. Тож у нас немає часового ліміту. Якщо ви не поспішаєте, то, повірте, я тим паче. У моїй камері зараз близько сорока градусів. Системи вентиляції у нас немає, тож мій маленький вентилятор просто ганяє гаряче повітря по колу. Для мене це чудова нагода перепочити, тому якщо будете знову в цьому районі, то завітайте й до мене.

— Гаразд, — відповів Г’юго. — У вас буває багато відвідувачів?

— Не так багато, як хотілося б. Іноді заходять діти, але це важкі зустрічі. Роками я забороняв їм приходити сюди. Та вони росли швидко, зараз уже одружені. Я навіть став дідусем, хоча онуків іще не бачив. Зате маю їхні фото, розклеєні на стінах камери. Уявіть собі: четверо онуків, до яких навіть доторкнутися ніколи не зможеш.

— Хто виховував ваших дітей? — поцікавилась Лейсі.

— Моя мама допомагала, поки була жива. Потім брат Вілтон із дружиною, вони зробили усе, що змогли. Так склалися обставини. Уявіть, як їм жилося: знати, що твою маму вбили, а батька звинуватили в цьому і засудили до смертної кари.

— Діти вважають вас винним?

— Ні. Вони знають правду завдяки Вілтону та моїй мамі.

— Як ви вважаєте, Вілтон погодиться поспілкуватися з нами? — запитав Г’юго.

— Не знаю. Можете спробувати. Не впевнений, чи захоче він бути втягненим у все це. Зрозумійте, життя наших людей стало кращим, ніж було раніше. Якщо вже зайшла мова про минуле, то зараз я не впевнений, що ми з Соном займали правильну позицію, борючись проти казино. Адже воно принесло нам нові робочі місця, школи, дороги, лікарню та такий рівень процвітання, про який ми й мріяти не насмілювалися. Як тільки комусь із племені таппакола виповнюється вісімнадцять, їй або йому призначають довічну виплату 5 тисяч доларів щомісяця. І сума може зростати. Це називається дивідендами. Навіть я, перебуваючи у камері для смертників, їх отримую. Я б віддав ці гроші дітям, але вони їм не потрібні. Тому я надсилаю їх моїм адвокатам у Вашингтон, адже це найменше, що я можу зробити. Коли вони взятися за мою справу, системи дивідендів іще не було, а тому вони не розраховували на оплату. Кожному із таппакола гарантується безкоштовна медицина, освіта та стипендія у коледжі, якщо вони виявлять бажання там навчатись. У нас є власний банк, який надає позики з низькими відсотками на придбання будинку чи автівки. Як я вже говорив, життя зараз набагато краще, ніж було раніше. Це хороша частина. З іншого боку, виникла серйозна проблема з мотивацією, особливо серед молоді. Навіщо йти до коледжу і працювати, якщо ти однаково забезпечений до кінця життя? Навіщо взагалі намагатися шукати роботу? У казино працює половина дорослого населення, що, у свою чергу, породжує чимало суперечок. Чому хтось отримує легку роботу, а хтось — ні? Не обходиться і без внутрішніх конфліктів та політики. Але загалом у племені розуміють, що їм пощастило. Навіщо випробовувати свою удачу? Чому когось має хвилювати моя доля? Чи захоче Вілтон допомагати вам викрити суддю-шахрайку, якщо від цього можуть постраждати інші люди?

— Вам відомо про корупцію в казино? — запитала Лейсі.

Мейс відклав слухавку і знову почав пригладжувати волосся так, наче питання завдавало йому болю. Таку нерішучість можна було пояснити тим, що він уже не знав, у що вірити. Потім підняв слухавку й відповів:

— Нагадую, що казино з’явилося за кілька років після мого ув’язнення. Потім я ним уже не цікавився.

— Ну ж бо, містере Мейс. Ви говорили, що це маленьке плем’я. Таке велике казино для маленької групи людей. За таких умов неможливо зберігати таємниці, а чутки поширюються дуже швидко, — підбадьорив його Г’юго.

— І не кажіть.

— Невже ніхто не чув про те, що там нелегально відмивають гроші? За приблизними оцінками, «Ключ до скарбів» приносить півмільярдний дохід, 90% цієї суми — готівкою. Якщо вірити нашим джерелам, банда організованих злочинців співпрацює з індіанськими лідерами. Разом вони згрібають гроші, як навіжені. Ніколи такого не чули?

— Можливо, я й чув якісь плітки, але це не означає, що мені щось відомо.

— А кому тоді відомо? З ким ми можемо поговорити? — запитала Лейсі.

— Якби у вас не було хороших інформаторів, ви б мене не знайшли. У них і запитайте.

Лейсі та Г’юго перезирнулися. В уяві обох одразу виник образ Грега Маєрса, який плаває на своєму човні десь на Багамах. У руці він тримає холодне пиво, а з приймача лунає голос Джиммі Бафетта.

— Ми це зробимо трохи пізніше, — запевнив Г’юго. — Але зараз нам потрібен хтось із місцевих, хтось, хто знає казино.

Мейс похитав головою.

— Моє єдине джерело — це Вілтон, а він не з балакучих. Не знаю напевне, як багато йому відомо, але сюди, у Старк, просочується лише дещиця інформації.

— Ви не могли б зателефонувати Вілтону і попросити його зустрітися з нами? — запитала Лейсі.

— Який мені з цього зиск? Я вас не знаю. Невідомо, чи можна вам довіряти. Впевнений, що наміри у вас хороші, але ви втручаєтеся у справу, яку не зможете контролювати. Навіть не знаю. Мені потрібен час, щоб усе обміркувати.

— Де живе Вілтон? — запитав Г’юго.

— У резервації неподалік казино. Він намагався отримати там роботу, але йому відмовили. Ніхто з моєї родини там не працює. Їх просто не наймають. Що ж, це політика.

— Тож він ображений?

— Не те слово. Ті, хто виступав проти казино, занесені до чорного списку і тому не можуть там працювати. Вони отримують виплати, але не роботу.

— Як ці люди ставляться до вас? — поцікавилась Лейсі.

— Більшість, як я уже говорив, вірить у те, що я вбив Сона, їхнього лідера. Тому співчуття від них я не очікую. Прихильники казино ненавиділи мене від самого початку. Можна не сумніватись, що фанатів серед своїх у мене небагато. Через це страждає вся моя родина.

— Якщо суддю Макдовер викриють і її провину буде доведено, це якось допоможе у вашій справі? — запитав Г’юго.

Мейс повільно підвівся і потягнувся так, наче відчував біль, потім ступив кілька кроків у бік дверей, повернувся назад. Іще раз потягнувся, розім’яв суглоби пальців, сів на місце і взяв у руку слухавку:

— Навряд. Мій суд відбувся надто давно. Усі її рішення вже намагалися оскаржити дуже хороші адвокати. Ми маємо підстави вважати, що вона не раз була несправедливою. Повторне судове засідання мало б відбутися ще десять років тому, але апеляційний суд завжди на її боці. Хоча й не одноголосно. Справді, фактів було чимало, але вони свідчили переважно на мою користь. Все вирішила більшість — і ось я тут. Двоє тюремних інформаторів, завдяки яким мене засудили, раптово кудись зникли кілька років потому. Ви знали про це?

— Я читала про це, — відповіла Лейсі.

— Обидва просто в повітрі розчинились, до того ж одночасно.

— Ви маєте якісь припущення?

— Дві версії. Кожен із них був відомим у злочинних колах, справжні перевертні, яких трохи привели у порядок перед засіданням. Вони стверджували, що я вихвалявся вбивством у в’язниці. Проблемна у роботі з інформаторами полягає в тому, що вони схильні часто змінювати свої свідчення. Отож, перша версія така: справжній убивця вирішив прибрати їх до того, як у них з’явиться нагода це зробити. Я думаю, все так і було.

— А друга версія? — запитав Г’юго.

— Інформаторів убили мої люди, щоб помститись. Версія сумнівна, але повністю відкидати її теж не варто. Емоції тоді просто зашкалювали, тож можливо все. Хай там як, а вони зникли і ніхто їх не бачив уже багато років. Сподіваюсь, що вони мертві, адже я тут через них.

— Нам заборонено обговорювати деталі вашої справи, — спинила його Лейсі.

— Повірте, нікого не хвилює, що ми тут з вами обговорюємо. Тепер це лише формальність.

— Виходить, що у цій справі маємо уже чотирьох покійників, — зазначив Г’юго.

— Як мінімум.

— Насправді їх більше? — запитала Лейсі.

Мейс кивнув головою, але детективи не могли зрозуміти, чи варто це сприймати як знак згоди. Врешті в’язень таки відповів:

— Це залежить від того, як глибоко ви будете копати.