Джон Ґрішем. Інформатор

Розділ 39

В суботу Лейсі проспала майже до сьомої години — довше, ніж зазвичай, та навіть тепер вона не готова була розпочати день. Натомість її песик Френкі був зайнятий звичним ранковим ритуалом — сопів і гарчав. Тобто робив усе для того, щоб вона прокидалась, бо йому закортіло в туалет. Врешті Лейсі випустила його й пішла готувати каву. В цей час завібрував її iPhone. Було дві хвилини по сьомій, і телефонував Еллі Пачеко.

— Чудова була вечеря, — сказав він. — Ти добре спала?

— Чудово, а ти?

— Ні, бо сталося багато тривожних подій. Знаєш, ми підслухали один діалог вчора вночі, і він нас турбує. Я так розумію, що інформатор про якого ти згадувала вчора, — це стенографістка.

— Чому ти так вирішив?

— Якщо це стенографістка Макдовер, то вона в небезпеці. Ми зараз прослуховуємо багато розмов, і я не можу тобі переказати все дослівно, тим паче, що вони використовували певні кодові слова, але здається, що бос віддав наказ щодо неї. — Це вона інформатор, Еллі. Маєрс називав її «кротом».

— Так от, вони йдуть по неї. Ти знаєш, де вона зараз?

— Ні.

— Можеш із нею зв’язатися?

— Спробую.

— Спробуй, а тоді зателефонуй мені.

Лейсі впустила пса у квартиру й налила собі кави. Потім взяла телефон і набрала номер Джо Елен. Невдовзі озвався боязкий голос:

— Лейсі, це ви?

— Так. Де ви зараз?

Після довгої паузи жінка відповіла:

— А раптом нас хтось підслуховує?

— Ніхто не підслуховує. Ніхто не знає про ці телефони. Де ви?

— «Панама-Сіті», дешевий готель на пляжі, розрахувалася готівкою. Милуюсь океаном.

— Я щойно розмовляла з ФБР. Один із «жучків» записав розмову сьогодні вранці. Можливо, вам загрожує небезпека.

— Я знала це ще два дні тому.

— Залишайтеся в номері. Я телефоную ФБР.

— Ні! Не робіть цього, Лейсі. Кулі попереджав мене, щоб я ніколи не довіряла ФБР. Не дзвоніть їм.

Лейсі гризла нігті й дивилася на Френкі, який тепер вимагав сніданок.

— Вам доведеться їм довіритись. Ваше життя в небезпеці.

Телефон замовк. Лейсі телефонувала ще двічі, але ніхто не відповів. Вона швидко погодувала песика, натягнула джинси і вийшла з квартири. Сидячи за кермом своєї новенької «мазди хетчбек», яку вона придбала чотири дні тому і до якої ще не звикла, Лейсі зателефонувала Еллі й про все розповіла. Він сказав, що наразі дуже зайнятий у суді, але просив тримати його в курсі. Нарешті відповіла Джо Елен — лише на п’ятий дзвінок. У її голосі вчувався справжній жах. Лейсі знала, що «Панама-Сіті» — це безліч дрібних готелів, що тіснились на морському узбережжі, ціла смуга на Дев’яносто восьмому шосе, із забігайлівками поряд і магазинами через дорогу. Треба було знати точно, в якому з готелів мережі зупинилась Джо Елен, але жінка відмовилась його назвати.

— Чому ви поклали слухавку під час нашої попередньої розмови? — запитала Лейсі.

— Я не знаю. Мені страшно, і я боюсь, що хтось може нас підслухати.

— З телефонами все гаразд. Замкніть двері, а якщо помітите щось підозріле, зателефонуйте на рецепцію або в поліцію. Я в дорозі.

— Ви — що?

— Я їду, щоб вас звідти забрати, Джо Елен. Почекайте. Я буду у вас приблизно через годину.

Дельгадо винайняв кімнату на третьому поверсі в сусідньму готелі «Західна бухта». Жінка зупинилась у «Нептуні». Обидва готелі були низькопробні, наполовину заповнені туристами з півночі, які шукали вигідних пропозицій по закінченні літнього сезону. Двері з її кімнати вели у вузький бетонний прохід на другому поверсі. Поблизу були сходи. На перилах сохли пляжні рушники та купальники. Але вона не ходила плавати. Це б полегшило йому завдання..

На відстані тридцяти метрів її вікно та двері добре проглядалися. Жінка щільно запнула вікно завісами, і це поки рятувало їй життя. Тримаючи напоготові снайперську гвинтівку, Дельгадо терпляче чекав, коли випаде слушна нагода, та її все не було. Години спливали, і в нього промайнула думка, чи не краще буде просто піти туди і подзвонити у двері: «Вибачте, мем, я помилився номером». А тоді увірватися й покінчити з усім цим за лічені хвилини. Такий варіант мав лише один невеличкий недолік: короткий крик, вигук чи взагалі будь-який гамір може привернути увагу, а це було ризиковано. Може, вона вийде з кімнати, тоді він піде слідом і виконає завдання, хоча шанси на це були невисокі. Мотелі й кав’ярні вздовж дороги були аж ніяк не безлюдними. Занадто багато людей крутилося навколо, тому такий план Дельгадо відкинув.

Він чекав і не міг зрозуміти, чому ця жінка переховується. Навіщо ховатися, якщо тебе не мучить відчуття провини й тобі не страшно? Що саме її так налякало, змусивши втекти і платити готівкою за тісні номери у дешевих готелях? Її будинок всього за годину їзди звідси, і він значно кращий, ніж ця халупа. Можливо, сусіди побачили його під час візиту в четвер в образі фахівця з боротьби зі шкідниками? Чи, може, той огидний чоловік, що живе через дорогу, розповів, як незграбно діяв водопровідник у п’ятницю вранці? Ця жінка знає, що винна, от її й мучить параноя.

Дельгадо запитував себе, чи не чоловіка вона чекає, того, з яким не повинна зустрічатися, але ніщо не вказувало на якісь шури-мури. Вона була сама, і здавалося, просто вбивала час. Чого чекала ця жінка? Секс зараз був останнім, що могло її тривожити. Прогулянка пляжем їй би не завадила. Чи пішла б поплавала в океані. Нехай би робила те, що інші люди, тоді він мав би хоч якусь можливість усунути її. Проте двері так і не відчинилися, а жінка навіть не ходила по кімнаті, наскільки він міг судити.

— Мені це не до вподоби, Лейсі. Ти не знаєш, що робиш, — сказав Пачеко.

— Розслабся.

— Дозволь місцевим копам усе владнати. Дізнайся назву готелю і виклич поліцію.

— Вона не скаже мені назву готелю і з поліцією розмовляти теж не буде. Вона налякана і зараз не мислить раціонально, Еллі. Вона навіть зі мною говорила через силу.

— Я можу прислати двох агентів із нашого офісу в Пана-Сіті, вони прибудуть за лічені хвилини.

— Ні, вона боїться ФБР.

— Це не дуже мудро за таких обставин. Як ти її знайдеш, якщо навіть не здогадуєшся, де вона?

— Сподіваюсь, вона скаже це, коли я буду на місці.

— Добре, добре. Мені час повертатися до суду. Зателефонуй через годину.

— Гаразд.

Вона подумала, що, може, варто подзвонити Гейсмеру й доповісти, але не захотіла турбувати його в суботу. Взагалі-то, їй було велено спершу порадитися, якщо раптом захочеться кудись поїхати. Та шеф занадто її опікав. До того ж сьогодні вихідний, тому звітувати не потрібно. Яка тут небезпека? Якщо вона знайде Джо Елен, то просто забере її звідти і знайде для неї безпечне місце.

Джо Елен знала, що він поряд, у «Західній бухті», спостерігає та вичікує. Не такий він уже розумний, як гадає. Цей чоловік навіть не здогадуєьтся, що вона бачила його у своєму домашньому відео, коли він походжав із однієї кімнати в іншу, дозволяючи камері фіксувати своє обличчя, поки розглядав її білизну та копирсався в документах. Міцний чолов’яга, мінімум метр вісімдесят на зріст, з вузькою талією та кремезними руками, трохи накульгує. Джо Елен помітила його на світанку, коли він ішов через паркінг із сумкою дивної форми. Навіть без уніформи служби боротьби зі шкідниками вона його впізнала.

Жінка зателефонувала Кулі, але він не відповідав. Що за боягуз, покидьок, підлий брехун — втік і залишив її саму. Джо Елен знала, що зараз не варто думати про колишнього партнера, але їй було так гірко. Вона хотіла було подзвонити Лейсі, але ж вона зараз у Таллахасі. Чим ця дівчина може тут зарадити? Тому Джо Елен чекала і намагалася тверезо все зважити. Вона встановила 911 на швидкий набір — на той випадок, якщо хтось постукає у двері.

О дев’ятій п’ятдесят озвався телефон, і Джо Елен вхопила його:

— Привіт, Лейсі! — вона сказала це так спокійно, як тільки могла.

— Я уже в дорозі. Де ви?

— У мотелі «Нептун», через дорогу від «МакДональд’са». Яка у вас машина?

— Червона «мазда хетчбек».

— Гаразд, я вийду в фойє і чекатиму там. Поспішіть.

Джо Елен вислизнула з кімнати і тихо причинила за собою двері. Рішуче, долаючи паніку, спустилась сходами на перший поверх. Проминула дворик, пройшла біля басейну, де літня пара натиралася сонцезахисним кремом. У фойє вона привіталася з клерком і стала біля вікна, звідки було добре видно сусідній мотель. Збігали хвилини. Клерк поцікавився, чи їй щось потрібно. Вона подумала, що їй потрібно знати, яку зброю може використати той чоловік, але відповіла: «Ні, дякую». Побачивши, як яскрава червона автівка звертає з шосе на стоянку мотелю, Джо Елен вийшла через бічні двері їй назустріч. Відчиняючи дверцята, жінка поглянула на «Західну бухту». Чоловік мчав по доріжці просто до неї, але було очевидно, що він не встигне добігти.

— Ви, мабуть, Джо Елен Хупер, — промовила Лейсі.

— Так. Приємно познайомитись. Він вже близько! Тікаймо звідси!

Вони виїхали на шосе й попрямували на схід. Джо Елен обернулася і поглянула назад.

— Ну, і хто він такий? — запитала Лейсі.

— Я не знаю, як його звати. Ми ще поки не зустрічалися і якось не дуже хочеться. Давайте втечемо від нього.

Лейсі повернула на світлофорі ліворуч, а тоді вправо на наступному. Не схоже було, щоб хтось їх переслідував. Джо Елен знайшла схему вулиць на iPhone і давала вказівки, як краще проїхати лабіринтами вулиць Панами, прямуючи на північ, подалі від узбережжя. Транспорту на дорозі поменшало. Лейсі летіла, вона не боялася копів, бо за таких обставин їхня присутність була б тільки на користь. Все ще послуговуючись схемою, вони повертали праворуч або ліворуч на кожній дорозі й шосе.

Обидві жінки озиралися на дорогу позаду і мало говорили. Десь за годину вони виїхали на Десяте шосе, а ще за півгодини побачили знак, який вітав їх у Джорджії.

— І куди ми їдемо? — запитала Джо Елен.

— У Валдосту.

— Чому саме Валдоста?

— Я подумала, що ніхто не здогадається шукати нас там. Ви бували в цьому місті?

— Та ні. А ти? — Джо Елен трохи заспокоїлась і непомітно перейшла на «ти».

— Ні.

— Ти не така, як на фото з того веб-сайту, офіційної сторінки РСП.

— Тоді в мене було волосся, — пояснила Лейсі й трохи збавила швидкість.

У місті Бейнбрідж вони зупинились біля фаст-фуда. Жінки сіли перекусити всередині, поглядаючи на дорогу. Обидві були переконані, що ніхто за ними не стежив, але однаково не могли розслабитися. Вони сиділи біля великого вікна, їли бургери з картоплею фрі й стежили за кожною автівкою, що проїжджала повз.

— У мене безліч запитань, — почала Лейсі.

— Не впевнена, що маю стільки ж відповідей, але спробуй.

— Ім’я, цивільний стан і серійний номер. Базова інформація.

— Сорок три роки, народилася 1968 році в Пенсаколі у шістнадцятирічної матері, яка була частково індіанка. Батько — гуляка, кохав дружину на відстані, я його ніколи не бачила. Двічі одружена, але жоден із цих союзів зараз нічого не важить. Твоя черга.

— Самотня, шлюбів не було.

Жінки страшенно зголодніли, а тому швидко ковтали їжу.

— Індіанське коріння якимось чином причетне до цієї історії? — запитала Лейсі.

— Так, справді. Мене виростила бабуся, хороша жінка, наполовину індіанка. Її чоловік не мав індіанської крові, тож моя мама індіанка лише на одну чверть. Вона стверджувала, що мій тато був індіанець наполовину, але це неможливо перевірити, оскільки він давно зник. Я змарнувала роки на його пошуки — не з емоційних чи сентиментальних причин, а виключно через гроші. Якщо він є чи був індіанець наполовину, то я вже маю одну восьму.

— Таппакола, чи не так?

— Звісно. З однією восьмою вже можна зареєструватися. Жахливий термін, правда? Реєструвати потрібно злочинців і збоченців, а не людей зі змішаною кров’ю. Я боролася із племенем за свою спадщину, але мені забракло доказів. А ще завдяки комусь у моєму генофонді в мене карі очі та світліше волосся, тож я не схожа на індіанку. В будь-якому разі, хтось відповідальний за расову класифікацію врешті-решт виступив проти, і мені відмовили в реєстрації. Я ніколи не стану частиною племені.

— І жодних дивідендів.

— І жодних дивідендів. Люди, родовід яких виявився кращим, пройшли цей відбір і живуть із доходів від казино, а от мені не пощастило.

— Я небагато таппакола зустрічала, але ти точно на них не схожа.

Джо Елен була на кілька сантиметрів вища за Лейсі, худенька, струнка, у вузьких джинсах і блузці. Її великі карі очі сяяли, навіть коли вона була схвильована. На обличчі не було зморшок чи якихось інших ознак старіння. Жодного макіяжу, та він їй і не потрібен.

— Це правда. Але моя зовнішність не приносила мені нічого, окрім неприємностей.

Лейсі поклала останній шматочок чізбургера у пакет і сказала:

— Поїхали звідси.

Вони їхали на схід. Лейсі час від часу поглядала на дорогу позаду, намагаючись, хоча транспорту було й небагато, не перевищувати дозволену швидкість. А ще вона слухала.

Приятеля Джо Елен звали зовсім не Кулі, але жінка так і не назвала його справжнє ім’я. Вони познайомилися двадцять років тому, коли розпався її перший шлюб. У Кулі був невеличкий офіс у Дестіні й репутація хорошого адвоката у справах про розлучення. Перший чоловік Джо Елен багато пив і піднімав на дружину руку. Кулі їй дуже сподобався після того, як захистив її від чоловіка під час суперечки, що виникла в його офісі. Джо Елен зустрілася з адвокатом, щоб поговорити у справі, аж тут увірвався її чоловік, він був п’яний і напрошувався на неприємності. Кулі дістав пістолет і вигнав його. Розлучення пройшло як по нотах, після чого її вже колишній чоловік зник. Потім Кулі, який сам пройшов через розлучення, зателефонував, щоб дізнатись, як у неї справи. Кілька років вони то зустрічалися, то розходилися, адже жоден не шукав чогось більшого у цих стосунках. Кулі одружився з іншою, це був іще один невдалий вибір, Джо Елен припустилася тієї ж помилки. Кулі зайнявся її другим розлученням, після чого вони відновили стосунки.

Його знали як хорошого адвоката, але він був би ще кращим, якби тримався осторонь від темних справ. Кулі полюбляв займатися складними розлученнями і кримінальними справами, що стосувалися продавців наркотиків і байкерів. Він зв’язався з підозрілими типами, які управляли стриптиз-клубами і барами по всьому узбережжю. Рано чи пізно доля звела б його з Ванном Дюбосом. Вони ніколи не працювали разом, і Кулі не раз говорив, що не зустрічався з Дюбосом, але заздрив його організації. П’ятнадцять років тому до Кулі дійшли чутки, що Прибережна мафія має якісь справи з індіанцями, і вони разом хочуть побудувати казино. Йому теж хотілося взяти в цьому участь, але все пішло шкереберть, коли федерали заарештували його за несплату податків. У Кулі забрали ліцензію й відправили до в’язниці, де він і познайомився з Ремсі Міксом, ще одним адвокатом-невдахою і майбутнім партнером по злочину.

Джо Елен не знала про Грега Маєрса, поки їй не показали скаргу на суддю Макдовер. Вони з Кулі надто боялися підписувати документ, у якому її бос звинувачувалася б у злочинах. Ідея знайти третю людину, яка це зробить, спала на думку саме йому. Потрібен був хтось, хто піде на ризик за хорошу винагороду.

Джо Елен зацікавилася Маєрсом, тож Лейсі розповіла їй різні історії: про першу зустріч на човні на пристані у Сейнт-Огастіні; про мексиканську подружку Карліту; про їхню другу зустріч на тому ж місці; третю зустріч під час ланчу на Мехіко-Біч; про несподіваний візит Маєрса до неї додому після аварії; про його зникнення у Кі-Ларго і порятунок Карліти. Як стверджували джерела у ФБР, розслідування в цій справі зайшло у глухий кут.

Лейсі хотіла знати, від кого вони тікають, хто стежив за Джо Елен у мотелі. Та жінка не знала імені чоловіка, який був на відео. Лейсі зупинилася біля придорожньої крамнички поблизу Чаїро й переглянула на телефоні Джо Елен частину відео, на якому чоловік обшукував її квартиру. Жінка пояснила, що Кулі чудово розумівся на техніці та електроніці, тож він встановив камери. Саме він був тим хлопцем, який вмонтував пристрій для стеження GPS в задньому бампері «лексуса» Клаудії, а також орендував будинок через дорогу, звідки й робив фото та відео судді й Бонна, коли вони приходили і виходили у першу середу кожного місяця.

Що сталося з Кулі? Джо Елен цього не знала, але сердилась на нього. Уся операція була його ідеєю. Кулі мав достатньо відомостей про казино та Бонна Дюбоса. Вони з Джо Елен були близькими, адже сходилися і розходилися багато років, він знав про її образу на плем’я. Кулі переконав її влаштуватися на посаду стенографістки Макдовер, коли вона звільнила попередню вісім років тому. Як тільки Джо Елен отримала роботу, стала державним працівником, їм відкрився шлях до відшкодування осіб у статусі інформатора. Колишній адвокат знав закони й передивився купу справ, додаткових паперів і судових рішень. Кулі переконався, що Макдовер у Бонна в кишені. Він вивчав нерухомість в окрузі Брансвік і намагався відстежити, куди веде лабіринт офшорних компаній. Потім залучив до цього Грега Маєрса, щоб подвоїти зусилля. Йому вистачило розуму не називати імені інформатора Маєрсу. Кулі роками все планував; методично, з маленьких часточок будував свій величний задум, здавалося, все було продумано до найменших дрібниць.

А вийшло, що тепер Г’юго Хетч мертвий, а Маєрс зник, якщо його ще теж не вбили. Кулі покинув цей корабель, залишивши її саму. Незважаючи на те, що Джо Елен ненавиділа Клаудію Макдовер, вона вже не раз пошкодувала, що погодилася піти проти неї.

Якщо Маєрс потрапив до рук Дюбоса, вважала Джо Елен, то його швидко змусили заговорити. Зараз на мішень перетворився Кулі. Рано чи пізно Бонн дізнається, що інформатором була вона, а захистити її нікому.

До в’язниці Кулі був міцним хлопцем, який носив пістолет і знався із дрібними бандюками. Але три роки за ґратами змінили його. Він став уже не таким пихатим і нахабним, а коли вийшов, то відчайдушно потребував грошей. Без юридичної ліцензії та з кримінальним минулим можливостей покращити матеріальний стан у нього було небагато. Легальний заробіток у статусі інформатора здавався йому тоді ідеальною справою.