Інформатор

Розділ 15

Гейсмер прибув до лікарні у четвер о восьмій ранку. Він зазирнув до кімнати очікування, щоб привітатися з Анною Стольц, яка була там сама. Життєво важливі органи Лейсі були в порядку. Минулої ночі лікарі припинили давати їй барбітурати, тож вона потроху приходила до тями. Через півгодини увійшла медсестра і повідомила Анні, що її дочка прокинулася.

— Я розповім їй про Г’юго, — сказав Гейсмер. — Спочатку йдіть ви, побудьте з нею кілька хвилин, а тоді зайду я.

Оскільки Лейсі все ще перебувала у відділі інтенсивної терапії, раніше Майкл не наполягав на візиті. Коли ж тепер він увійшов до палати, його приголомшило обличчя жінки. Воно все було в синцях, лілових і фіолетових, в подряпинах і дрібних порізах, при цьому набрякло так, що Лейсі ледве можна було упізнати. Між опухлих повік проглядала вузька щілина очей, в якій майже не видно було зіниць. Дихальна трубка закріплена в куточку рота. Майкл ніжно торкнувся руки жінки і привітався.

Вона кивнула і щось пробурмотіла — трубка заважала їй розмовляти. Анна Стольц сиділа на стільці й витирала очі.

— Як ти, Лейсі? — запитав Майкл, ледь стримуючи емоції. Таке гарне обличчя — і таке понівечене.

Вона злегка кивнула.

— Я нічого їй не говорила, — шепнула Анна.

До палати прослизнула медсестра і стала поряд з Анною.

Майкл підступив ближче і сказав:

— Це було лобове зіткнення. Страшна аварія, Лейсі.

Він нервово ковтнув, поглянув на Анну і продовжив:

— Г’юго немає з нами, розумієш? Він загинув.

Лейсі болісно застогнала і заплющила опухлі очі. Її пальці стиснули йому руку.

У Майкла на очах виступили сльози, але він вів далі:

— Це не твоя провина, Лейсі, ти маєш це зрозуміти. Ти ні в чому не винна.

Вона знову застогнала і почала крутити головою з боку в бік.

Лікар підійшов до ліжка з іншого від Майкла боку і уважно подивився на хвору. Він сказав:

— Лейсі, мене звати лікар Хант. Ви були непритомні більш як сорок вісім годин. Ви мене чуєте?

Вона кивнула і глибоко вдихнула. Самотня сльоза з’явилася у її набряклому лівому оці й покотилася по щоці.

Лікар продовжив швидкий огляд пацієнтки. Він ставив запитання, просив підняти палець, подивитися на певні об’єкти в кімнаті. Жінка відповідала правильно, хоча й трохи нерішуче.

— У вас болить голова? — запитав лікар.

Вона ствердно кивнула головою.

Лікар Хант повернувся до медсестри і продиктував їй болезаспокійливий засіб для хворої. Потім поглянув на Майкла і сказав:

— Ви можете поспілкуватися ще кілька хвилин, але не про аварію. Думаю, поліція захоче її допитати, проте це буде не найближчим часом. Поспостерігаємо кілька днів, як вона почуватиметься.

Він відійшов від ліжка і вийшов із палати, не промовивши більше ані слова.

Майкл поглянув на Анну і сказав:

— Мені потрібно поговорити з нею наодинці, якщо ви не заперечуєте. Це займе всього кілька хвилин.

Анна кивнула і вийшла.

— Лейсі, того вечора ти брала з собою робочий телефон? — запитав Майкл.

Вона ствердно кивнула.

— Він зник, так само як і телефон Г’юго. Поліція обшукала твоє авто і місце трагедії. Вони дивилися всюди, телефонів не знайшли. Не проси мене щось пояснити, тому що я не зможу цього зробити. Проте ми думаємо, що коли твій телефон потрапить не в ті руки, вони знайдуть Маєрса.

Набряклі очі Лейсі злегка округлилися, і вона хитнула головою, бажаючи почути, що він скаже далі.

— Хлопці з технічної підтримки стверджують, що практично неможливо зламати телефони, але таку можливість не варто виключати. У тебе є номер Маєрса?

Ствердний кивок.

— У папці?

Іще один.

— Чудово. Я над цим попрацюю.

Увійшов лікар, цього разу інший. Майкл зрозумів, що час першого візиту скінчився. Він виконав свою неприємну місію і не планував більше розпитувати про те, що сталося вночі у понеділок. Тому нахилився ближче дівчини і сказав:

— Лейсі, мені час іти. Я перекажу Верні, що з тобою все добре і думками ти з ними.

Вона знову плакала.

За годину медсестри відключили Лейсі від системи вентилювання і почали виймати трубки. Усі показники були в нормі. Жінка проспала увесь ранок четверга, і до обіду вже відчула себе значно краще. Голос у неї був усе ще хриплий і слабкий, але щогодини міцнішав. Вона розмовляла з Анною, тіткою Труді і дядьком Роналдом, чоловіком, якого ніколи не любила, але зараз дуже цінувала.

Кількість місць у відділі інтенсивної терапії була обмежена, тож коли стан Лейсі стабілізувався і небезпека їй уже не загрожувала, її перевели до приватної палати. Ця подія збіглася в часі з приїздом Гантера, старшого і єдиного брата Лейсі. Як завжди, Гантера було чути здалеку. Ще в коридорі він почав сперечатися з медсестрою щодо кількості відвідувачів, яким дозволялося провідувати хворого у будь-який час. Лікарняні правила передбачали не більше трьох. Гантер вважав, що це абсурд, і до того ж він їхав, не зупиняючись, із Атланти, щоб побачити свою молодшу сестру, тож якщо медсестрі це не подобається, то вона може викликати охорону. Проте якщо вона покличе охорону, то Гантер зателефонує своїм адвокатам.

Голос брата зазвичай віщував неприємності, але цієї миті Лейсі вважала його прекрасним. Вона навіть усміхнулася, від чого біль пройняв її, прокотившись від голови до колін.

— Ось і він, — сказала Анна Стольц.

Труді й Рональд різко випростались, ніби приготувались до чогось неприємного.

Двері, грюкнувши, відчинилися, і на порозі без зайвих церемоній з’явився Гантер, а за ним медсестра. Він поцілував маму в лоб, ігноруючи тітку й дядька, а потім кинувся до Лейсі.

— Святі небеса, дівчинко, що вони з тобою зробили? — запитав Гантер і поцілував сестру в чоло. Вона знову спробувала усміхнутися.

Він озирнувся і сказав:

— Привіт Труді! Привіт Рональде! Попрощайся, Рональде, бо тобі доведеться почекати в коридорі. Медсестра Ретчед погрожує викликати охорону через якесь несправедливе і безпідставне правило, якого дотримуються у цій глушині.

Труді потягнулася по сумочку, а Рональд сказав:

— Ми уже підемо. Повернемося за кілька годин.

Вони квапливо залишили палату, вочевидь, дуже щасливі, що уникнули товариства Гантера. Той гнівно поглянув на медсестру Ретчед, підняв два пальці і сказав:

— Один відвідувач, два відвідувачі. Я і матуся. Можете порахувати? Тепер, коли ми діємо за правилами, чи не залишили б ви нас наодинці, щоб я міг поговорити з сестрою?

Медсестра Ретчед вийшла, задоволена. Анна похитала головою. Лейсі було смішно, але вона знала, що розсміятися — це буде надто боляче.

Залежно від року чи навіть місяця Гантер Стольц був або одним із десяти найкращих агентів з комерційної нерухомості в Атланті, або одним із п’яти найгірших, тих, які, вірогідно, збанкрутують. За сорок один рік таке з ним траплялося принаймні двічі; здавалося, йому призначено жити у скруті, в той час як інші процвітали. Коли приходили хороші часи і гроші давалися легко, він багато позичав, будував як одержимий і розкидався грішми так, ніби вони ніколи не закінчаться. Коли ринок йому не сприяв, він переховувався від банків і позбавлявся активів за зниженими цінами. Середини для нього не існувало, жодного попереднього планування, чи, Боже збав, заощаджень певної суми грошей. Коли він опинявся на дні, то не припиняв вірити у світле майбутнє, а коли йому справді щастило, смітив грошима і забував про погані часи. Атланта ніколи не перестане рости, і справою його життя було забудувати її ще більшою кількістю торгових і офісних центрів та житлових будинків.

Вже з перших слів брата, що супроводжували його вторгнення, Лейсі зрозуміла, що справи в нього йдуть не дуже добре. Про це свідчив той факт, що він їхав із Атланти, а не скористався приватним літаком.

Нахилившись майже впритул до обличчя сестри, Гантер сказав:

— Мені дуже шкода, Лейсі, що я не приїхав раніше. Ми з Мелані були у Римі, але я повернувся так швидко, як тільки зміг. Як ти почуваєшся, люба?

— Бувало й краще, — відповіла вона хриплим голосом.

Існувала велика ймовірність того, що Гантер востаннє був у Римі кілька років тому. Брат любив згадувати у розмові модні місця. А Мелані була дружиною номер два, жінкою, яку Лейсі ненавиділа і, на щастя, бачила не часто.

— Вона опритомніла лише сьогодні вранці, — докинула Анна зі свого місця. — Тому ти нічого не втратив.

— А у тебе, мамо, як справи? — запитав Гантер, навіть не глянувши на Анну.

— Добре, дякую, що запитав. Тобі конче потрібно було так грубити Труді й Рональду?

На якийсь час у повітрі повисла напруга. Гантер глибоко вдихнув, але, хоч це й не було властиво його характеру, промовчав. Потім, не відводячи погляду від сестри, продовжив:

— Я читав новини. Це просто жах. А твій друг загинув? Не можу в це повірити. Що сталося?

— Лікар заборонив їй розмовляти про аварію, — втрутилася Анна.

Гантер поглянув на матір:

— Ну, мене не хвилює, що там сказав лікар. Я тут, і якщо мені хочеться поговорити з сестрою, ніхто не буде вказувати мені, про що нам говорити, — він повернувся до Лейсі й повторив запитання: — Що сталося, Лейсі? Хто був за кермом іншого авто?

— Їй зараз важко усе пригадати, Гантере. Вона була в комі з ночі понеділка. Не наполягай, добре? — попросила Анна.

Однак Гантер не звик відступати. Він продовжував:

— Я знаю чудового адвоката, і ми засудимо того покидька. Це ж його вина, правда, Лейсі?

Анна демонстративно зітхнула так голосно, як тільки могла, потім встала і вийшла з кімнати.

Лейсі злегка похитала головою і відповіла:

— Я не пам’ятаю.

Потім вона заплющила очі й заснула.

До кінця дня Гантер прилаштував під свої потреби щонайменше половину приватної палати Лейсі. Він переставив два стільці, столик на коліщатах, нічний столик, на якому колись стояла лампа, і маленький розкладний диван таким чином, щоб йому було зручно працювати на комп’ютері з iPad, двома мобільними та масою паперової роботи. Медсестра Ретчед заперечувала, але швидко зрозуміла, що кожен її коментар викликає лише напади гніву і погрози з боку цього чоловіка. Труді й Рональд заходили кілька разів, щоб дізнатись, як там Лейсі, але було зрозуміло, що їхня присутність тут відтепер не бажана. Зрештою Анна здалася. Пізніше того ж дня вона оголосила своїм двом дітям, що повертається назад у Клірвотер на день чи два; вона повернеться так швидко, як тільки зможе; якщо ж Лейсі щось буде потрібно, хай відразу зателефонує.

Коли Лейсі спала, Гантер або припиняв телефонні розмови, або виходив з телефоном у коридор, або швидко, але тихо працював за комп’ютером. Коли ж вона прокидалася, брат або сидів поряд, або сварився з кимсь по телефону через якусь угоду на межі зриву. Він постійно чіплявся до медсестер і санітарів, щоб вони принесли йому ще кави, а коли його прохання ігнорували, сердито тупотів донизу в їдальню, де їжа мала «огидний вигляд». Лікарі йому теж не надто симпатизували: вони дивилися на Гантера так, наче цей чоловік може будь-якої миті розпочати бійку. При цьому вони поводились досить обережно, щоб не провокувати його.

Проте Лейсі вважала, що його енергія її підбадьорює, навіть стимулює. Брат веселив її, хоча вона все ще боялася сміятися. Та коли вона черговий раз прокинулась, то побачила, що він стоїть біля її ліжка й витирає сльози.

О шостій зайшла медсестра Ретчед і оголосила, що її зміна закінчилася. Вона запитала у Гантера про його плани, але той був непохитний у своєму рішенні:

— Я нікуди не піду. Саме тому я поставив цей диван тут. Якщо взяти до уваги, скільки коштують ваші послуги, ви могли б надати мені щось зручніше за цю поганеньку розкладну софу. Я маю на увазі, що навіть бісова армійська розкладачка зручніша.

— Я вдам, що не чула цього, — відповіла медсестра. — Побачимося вранці, Лейсі.

— От стерво, — пробурмотів Гантер їй услід досить голосно, щоб вона могла це почути, зачиняючи за собою двері.

На обід Гантер згодував сестрі морозиво й желе, хоча сам нічого не їв. Вони дивилися удвох старі серії «Друзів», поки Лейсі не втомилася. Коли вона заснула, Гантер повертався у своє лігво і продовжив вистукувати на клавіатурі електронні листи, ні на мить не збавляючи ритму.

Вночі медсестри кілька разів заходили в палату. Спочатку Гантер бурчав, що вони створюють забагато шуму, але згодом заспокоївся, коли гарненька медсестра, та, яка йому подобалася, підсипала йому в каву снодійного. Тож опівночі він уже хропів на тій же поганенькій розкладній софі.

У п’ятницю вранці Лейсі почала крутитись і стогнати. Вочевидь, сон, який вона бачила, був не з приємних. Гантер узяв сестру за руку й почав заспокоювати, шепочучи, що все буде добре, що іще трішки — й вона буде вдома. Лейсі різко розплющила очі. Вона важко дихала.

— Що сталося? — запитав Гантер.

— Води, — попросила Лейсі. Відпила ковток через соломинку, після чого брат витер їй губи, тоді сказала: — Я бачила його, Гантере, я бачила вантажівку перед зіткненням. Г’юго закричав, і я глянула вперед — просто перед нами було яскраве світло. А тоді настала темрява.

— Молодець. Ти пам’ятаєш якісь звуки? Можливо, удар від зіткнення чи вибух подушки безпеки перед обличчям?

— Можливо, я не впевнена.

— Ти бачила іншого водія?

— Ні, нічого крім світла, сліпучого світла. Це сталося так швидко, Гантере. Я не мала часу, щоб зреагувати.

— Звісно, не мала. Це не твоя провина. Пікап їхав по зустрічній смузі.

— Справді, так усе й було.

Лейсі знову заплющила очі. Минуло ще кілька секунд, перш ніж Гантер усвідомив, що вона плаче.

— Все добре, сестричко. Все добре.

— Г’юго ж насправді не помер, правда, Гантере?

— Ні, Лейсі, він помер. Тобі доведеться це прийняти й повірити.

Сестра плакала, здригаючись, і він не міг нічого із цим вдіяти. Гантер співчував Лейсі, адже загинув її товариш. Врешті, дякувати Богу, вона заснула.