Інформатор

Розділ 18

В неділю о п’ятій до поліцейського відділку прибув Ліман Грітт. Дорогою він ніяк не міг позбутися відчуття, що на нього чекає щось неприємне. Вождь Еліас Каппел іще ніколи не просив про зустріч о такій порі, до того ж він так і не зміг чітко пояснити мету свого візиту. Коли Ліман припаркував свою автівку, він вже чекав його перед відділком разом із своїм сином Біллі. Молодший Каппел був одним із десяти членів Ради племені, найбільш впливовим. Поки чоловіки обмінювалися звичними вітаннями, під’їхав на мотоциклі Адам Горн, голова Ради. Вся компанія була не в гуморі, тож підозри Лімана лише посилилися. Відколи трапилась аварія, вождь телефонував щодня, вочевидь, він був незадоволений роботою Грітта. Як призначуваний службовець, констебль служив вождю, але вони ніколи не були близькими. Навпаки, Ліман не довіряв ані йому, ані його сину чи містеру Горну, й більшість таппакола розділяли таке ставлення.

Еліас Каппел був вождем уже шість років і міцно тримав плем’я під контролем. Якщо Біллі усі вважали його правою рукою, то Горна впевнено можна було назвати лівою. Ця трійця ефективно позбулася політичних ворогів, і їхнє правління здавалося непохитним. Вони придушили опір і міцно тримали владу у своїх руках. Однак поки ніхто не заперечував проти цього, адже казино приносило прибутки, а чеки з дивідендами продовжували надходити.

Всі зібралися в офісі Грітта, й сам він зайняв звичне місце за столом. Опинившись віч-на-віч із літерами племені, Грітт почувався як на допиті. Вождь, чоловік небагатослівний і не надто товариський, почав першим.

— Ми хочемо поговорити про те, що сталося у понеділок вночі, й про розслідування справи.

— Ми хочемо отримати відповідь на деякі питання, — додав Горн.

Ліман кивнув.

— Звісно, — відповів він. — Що саме вас цікавить?

— Усе, — відповів вождь.

Ліман розгорнув папку, заповнену документами, і дістав звіт. Почав із загальних фактів про інцидент: задіяні транспортні засоби, травми, порятунок, смерть містера Хетча. Папка уже була п’ять сантиметрів завтовшки і містила звіти та фото. Відео, наданого поліцією Фолі, однак, там не було, як і згадок у звіті про нього. Грітт передбачив втручання вождя і створив дві папки: офіційну, що зберігалася у нього на столі, та секретну — за межами його офісу. Оскільки відео Фрога передали шерифу, існувала ймовірність, що вождь про нього знає. Тож Грітт вчинив мудро і згадав про нього в офіційних документах, але копію зберігав удома.

— Що вони робили тут, на нашій землі? — запитав вождь, з його тону можна було зрозуміти, що це питання його непокоїть найбільше.

— Цього я ще не знаю. На завтра у мене запланована зустріч з містером Майклом Гейсмером, тож я дізнаюсь. Він їхній бос. Я уже запитував, але поки що конкретної відповіді не отримав.

— Ці люди займаються розслідуванням діяльності суддів, так? — запитав Горн.

— Так. Вони не належать до силових структур, звичайні слідчі з юридичною освітою.

— Тоді якого дідька вони сюди припхалися? — обурився вождь. — У них немає юрисдикції на нашій території. Я думаю, що в понеділок опівночі вони були тут у справах.

— Я цим уже займаюсь, чуєте? У мене є багато запитань, і ми розслідуємо цю подію.

— Ви говорили з постраждалою?

— Ні, я хотів поговорити з нею, але лікар заборонив. Вчора її перевели у Таллахасі. Я поїду туди за день чи два, побачимо, що вона розповість.

— Це потрібно було зробити раніше, — озвався Біллі.

Лімен розлютився, але намагався зберігати спокій.

— Я ж сказав: лікарі заборонили.

Напруга зростала з кожною хвилиною; не виникало сумнівів, принаймні у Лімена, що ця зустріч навряд чи закінчиться добром.

— Ви ще когось допитували?

— Звісно, це частина розслідування.

— Кого?

— Ну, давайте порахуємо. Кілька разів я спілкувався з містером Гейсмером. Двічі я запитував, що його люди робили на нашій території, і жодного разу він не зміг це чітко пояснити. Розмови з лікарями дівчини теж не дали результату. Обидві страхові компанії направили до нас своїх агентів, щоб ті оглянули машини, тож я і їх допитав. Цей перелік можна ще продовжувати. Проте я не пам’ятаю абсолютно усіх, із ким розмовляв. Це частина моєї роботи.

— Що вам вдалося дізнатися про викрадену вантажівку? — запитав вождь.

— Нічого нового, — відповів Грітт. Він повторив усе, що й так було відомо, але не згадав про відео з Фолі.

— У вас є припущення, хто був за кермом? — запитав вождь.

— До сьогоднішнього ранку не було.

Таппакола завмерли, чекаючи на продовження.

— Кажіть, — буркнув вождь.

— Шериф Піккет у п’ятницю ввечері заїхав на каву. Ви, мабуть, знаєте магазинчик Фрога Фрімена на північ від Стерлінга? Так от, Фрог довго не зачиняв його у понеділок, тобто магазин був не так щоб відчинений, але й не зачинений, і тоді зайшов покупець, якому потрібен був лід. Фрога уже грабували раніше, тож він встановив камери. Хочете переглянути запис?

Усі троє ствердно кивнули. Лімен поклацав клавішами на комп’ютері і повернув його в бік відвідувачів. На екрані з’явилося відео. Вантажівка стоїть перед магазином; вийшов водій; пасажир притискає до носа шматок заплямованої кров’ю матерії; водій зайшов до магазину і за кілька хвилин повернувся; вони поїхали.

— І що це доводить? — поцікавився вождь.

— Нічого, але час і місце викликають підозри, до того ж у таку пізню годину там практично ніхто не їздить.

— Отже, ви намагаєтесь нас переконати, що чоловік із розбитим носом і є тим водієм пікапа, з вини якого сталася аварія? — запитав Горн.

— Я не намагаюсь вас ні в чому переконувати. Це відео не моє. Я лише показав його вам, — відповів Лімен, знизавши плечима.

— Ви відстежили автомобіль за номерним знаком? — поцікавився вождь.

— Так, це фальшивка. У реєстрі такого номера немає. Навіщо їм було завдавати собі клопоту з фальшивими номерами, якщо вони не планували нічого поганого? Якщо вас цікавить моя думка, то я вважаю, що це прямий доказ провини цих людей. Пасажир отримав травму носа внаслідок активації подушки безпеки, тому й був закривавлений. Їм не вистачило кмітливості взяти трохи льоду з собою в автівку, яка приїхала на допомогу. Це я кажу про машину з фальшивими номерами, водія якої ми бачили на відео. Отож, вони утікали, аж раптом побачили, що магазин Фрога й досі відчинений. Вони поспішали і, мабуть, не продумали все добре, хоча ці люди взагалі не надто розумні, раз їм не спало на думку, що в магазині можуть бути камери. Велика помилка. Зловмисники засвітилися на відео, і тепер ми можемо їх знайти.

— Знаєш Лімене, цього не буде, принаймні не зараз і не тобі їх розшукувати. З цієї миті тебе звільнено, — сказав вождь.

Грітт зустрів цей болісний удар з таким спокоєм, якого сам від себе не очікував. Він зміряв поглядом усю трійцю. Чоловіки сиділи перед ним, склавши руки на своїх пухких животах. Помовчавши, він запитав:

— Які підстави звільнення?

Вождь лицемірно посміхнувся й відповів:

— Я не зобов’язаний називати причину. Це називається працевлаштуванням за бажанням, і воно прописане у наших законах. Вождь має право на власний розсуд наймати і звільняти працівників усіх департаментів. Тобі це відомо.

— Так, я знаю, — Грітт поглянув на чоловіків. Він розумів, що його кар’єрі кінець, тож вирішив наостанок трохи повеселитись.

— Серйозні хлопці хочуть закрити цю справу, чи не так? Це відео ніколи не буде оприлюднене. Усі таємниці, що кружляють довкола цієї аварії, будуть поховані на віки вічні. Чоловік загинув, а вбивця гуляє на волі. Я все правильно зрозумів?

— Я хочу, щоб ти негайно залишив це місце, — наказав вождь.

— Це мій офіс, і тут мої речі.

— Він більше не твій. Знайди коробку і забирай свої речі. Ми зачекаємо.

— Ви, мабуть, жартуєте.

— Я говорю цілком серйозно. Хутчіш, все-таки сьогодні вихідний.

— Не я призначив цю зустріч.

— Замовкни, Лімене, і пакуйся. Дай сюди ключі та зброю, і не смій торкатися документів. Збери вже, нарешті, свій мотлох і поїхали. І, Лімене, я думаю, ти розумієш, що в твоїх інтересах тримати рот на замку.

— Звісно, адже в нас тут так заведено, правда? Ховаємо голови у пісок і мовчки прикриваємо важливих хлопців.

— Усе правильно. Раджу тобі почати з тієї частини про мовчання, — відповів вождь.

Лімен заходився висувати шухляди письмового столу.

Із тривожним передчуттям Майкл постукав у двері палати Лейсі. Коли ж він відчинив їх, то зрозумів, що його найгірші побоювання справдилися. Гантер і досі був там! Він сидів на краєчку ліжка сестри, а між ними лежала дошка для гри у нарди. З явною неохотою Гантер забрав гру і переніс її на диван у своєму «офісі». Поговоривши із Лейсі кілька хвилин, Майкл делікатно попросив:

— Ми можемо побути трохи наодинці?

— Навіщо? — здивувався Гантер.

— Це особисте.

— Якщо це щодо роботи, то розмову можна відкласти до завтра. Все-таки сьогодні недільний вечір і моя сестра наразі не у тому стані, щоб це обговорювати. Якщо це про аварію, розслідування тощо, тоді я не вийду з кімнати. Лейсі потрібен хтось, із ким можна поділитись, хто може щось порадити.

Лейсі не втручалася. Майкл підняв руки догори, ніби здаючись, і відповів:

— Добре, я не буду говорити про справи.

Він сів на стілець біля ліжка дівчини і подивився на її обличчя. Набряк уже майже зник, а синці стали не такими помітними.

— Ви уже вечеряли? — поцікавився Гантер. — У кафетерії продають заморожені бутерброди, зроблені ще років зо два тому, на смак вони як покрівельний матеріал. Не те щоб я вам їх рекомендував, але я сам з’їв уже три і все ще живий.

— Звучить спокусливо, але я відмовлюсь.

— Може, кави? Щоправда, вона тут теж не дуже.

— Чудова ідея, дякую, — відповів Майкл. Він був готовий на все, аби тільки хлопець залишив кімнату. Гантер знайшов своє взуття і вийшов. Майкл не став гаяти ані хвилини.

— Я сьогодні провідував Верну, як ти уже здогадалася, атмосфера у неї в будинку гнітюча.

— Я двічі їй писала, але відповіді не отримала. Телефонувала на мобільний, але відповідали якісь сторонні люди. Я хочу побачити її.

— Власне, це і є те, про що я хотів поговорити, але тієї миті, коли твій брат увійде у ці двері, я замовкну. Це лише між нами. Верна продовжує жити у цьому жахітті, й, мабуть, так почувався б кожен на її місці; в неї шок. Проте вона з часом прийде до тями, проблема в іншому. Багато друзів Г’юго та знайомих із часів навчання на юридичному факультеті дають їй чимало порад. У них виникла ідея подати судовий позов, спрямований на велику ціль — таппакола. Вони вважають це золотим дном і мріють до нього дістатися. Звісно, я не адвокат із цивільних правопорушень, але не розумію, як у цьому випадку можна довести їхню відповідальність. Те, що інцидент трапився на території резервації, ще не означає провини в ньому індіанців. До того ж справу будуть розглядати з огляду на племінні закони, а вони відрізняються від наших. Г’юго був державним службовцем, тому Верна отримуватиме половину його зарплатні до кінця життя. Як ми знаємо, це небагато. Життя Г’юго було застраховано на сто тисяч доларів, і цю суму вона зможе отримати. Викрадена вантажівка теж була застрахована. За словами одного із друзів, справжнього базікала, авто було застраховане у Southern Mutual на максимальну суму — 250 тисяч доларів. Незважаючи на те, що його викрали, страховий поліс однаково діє. Можливо, доведеться подати позов, але цей мій знайомий вважає, що шанси на перемогу непогані. Я б не був у цьому такий впевнений. Тепер найгірша частина. Я чув багато розмов про те, що треба подати в суд на власника «тойоти», у якій були несправні ремінь і подушка безпеки. Це означає, що і ти, і твоя страхова компанія теж будете до цього причетними. Мені дуже не сподобалися такі настрої.

— Ти жартуєш, Майкле. Верна звинувачує мене?

— Просто зараз Верна звинувачує усіх. Вона знесилена, налякана і не думає раціонально. Не впевнений, що їй дають хороші поради. У мене склалося враження, що ці хлопці сидять за столом, її столом, і метикують, як би це засудити когось, хто хоч віддалено пов’язаний зі смертю Г’юго. Твоє ім’я згадували кілька разів, а заперечень від Верни я не почув.

— Вони обговорювали це у твоїй присутності?

— Ой, їм однаково. В будинку повно людей. Весь час хтось приносить їжу. Тітки, дядьки, кузени — кожен, кому є що сказати, може пригоститися капкейком і посидіти поряд. Я пішов звідти з поганим передчуттям.

— Не можу в це повірити, Майкле. Усі ці роки ми з Верною були дуже близькими.

— Потрібен час, Лейсі. Час, щоб твої рани могли загоїтися, час, щоб загоїлися її. Верна — хороша людина, коли вона відійде від шоку, їй стане легше. Поки що зберігай спокій.

— Я не можу в це повірити, — знову пробурмотіла дівчина.

На порозі з’явився Гантер із тацею, на якій стояли три чашки гарячої кави.

— Ця кава навіть пахне неприємно, — сказав він.

Він роздав каву, а сам вийшов у туалет.

Майкл нахилився і прошепотів:

— Коли він їде?

— Завтра, обіцяю.

— Що ж, краще пізно, ніж ніколи.