Інформатор

Розділ З

Головний офіс Ради з судових правопорушень займав половину четвертого поверху в п’ятиповерховій офісній будівлі у центрі Таллахассі. Кожен елемент інтер’єру свідчив про скорочення фінансування. Килими старі й потерті; невеликі вікна, більші хіба що за в’язничні. Скупе світло, якому ледь вдавалося проникнути крізь них, падало на панельні стіни. Всі елементи оздоблення були у плямах і кіптяві від тютюнового диму. Дешеві полиці похитувалися і прогиналися під вагою товстих папок і старих паперів. Що й говорити — робота цієї установи не була серед пріоритетів у губернатора чи законодавчих органів. Щороку в січні Майкл Гейсмер, незмінний керівник РСП, мусив іти до уряду із простягнутою рукою. Він бачив, з яким небажанням їм виділяють бюджет. Щоб отримати більше, потрібно бути підлабузником. Майкл вдавався до інших хитрощів: він завжди просив трохи більше грошей, ніж було потрібно, знаючи, що в будь-якому разі отримає менше. Таким було життя директора інституції, про існування якої чимало людей навіть не здогадувались.

Рада складалася із п’яти спеціально призначених осіб. Зазвичай це були судді на пенсії та адвокати, яких рекомендував губернатор. Вони засідали шість разів на рік, щоб розглянути скарги, провести слухання, яке було дуже схоже на суд, і отримати нову інформацію від Гейсмера та його команди. РСП потрібно було більше працівників, але на це бракувало коштів. Штаб складався всього лише із шести детективів: чотири у Таллахассі, двоє у Форт-Лодердейлі. Всі вони працювали в середньому по п’ятдесят годин на тиждень і майже кожен із них потай шукав іншу роботу.

Офіс Гейсмера був розташований на розі будинку. З нього відкривався вид на хмарочос, схожий на бункер, та різні державні контори. Гейсмер рідко приймав речі такими, якими їх створили. Тож його кабінет був більшим, ніж інші, оскільки він вибив стіну і додав довгий стіл. Такий стіл став єдиним у лабіринті кімнаток і секцій РСП. Якщо Раді потрібно було зібратися на засідання, доводилося використовувати конференц-зал у будівлі Верховного Суду.

Сьогодні за столом сиділо четверо людей: Гейсмер, Лейсі, Г’юго та секретна зброя РСП — старенька жінка-юрист Саддел. Хоча їй було вже трохи за сімдесят, вона могла аналізувати величезну кількість матеріалів і тримала їх усі в голові. Тридцять років тому Саддел не отримала диплом, оскільки не здала фінальний іспит, — на те в неї були свої причини. Тепер їй було відведено роль радника. Саддел багато курила, тож усі ті плями від диму на вікнах і стелі з’явилися тут значною мірою завдяки їй. Останніх три роки вона боролась із раком легень і поки програла лише один робочий тиждень.

Стіл був завалений паперами — скріпленими між собою та окремими аркушиками з помітками жовтим і червоним маркерами. Г’юго доповідав:

— Усе сходиться. Ми знайшли контакти у Пенсаколі. Це люди, які знали його, коли він ще працював адвокатом. Хороша репутація і таке інше аж до того інциденту. Він той самий чоловік, але з новим іменем.

— Характеристика із в’язниці бездоганна. Він провів там шістнадцять місяців і чотири дні. У федеральній в’язниці Техасу працював бібліотекарем і часто допомагав співкамерникам подавати апеляції. Кільком із них вдалося отримати дострокове звільнення, — додала Лейсі.

— А як щодо його обвинувачення? — запитав Гейсмер.

— Я копнув досить глибоко, шукаючи підтвердження того, про що розповів нам містер Меєрс. Федерали стежили за агентом із нерухомості, відомим як Кубіак. Виходець із Каліфорнії, двадцять років працював у сфері продажів у Дестіні та Панама-Сіті. Він попався і отримав тридцять років за скоєні злочини. Здебільшого це були банківські й податкові махінації та відмивання грошей. Усі, хто мав із ним справу, теж постраждали, в тому числі й Ремсі Мікс. Але, як ви знаєте, той погодився на співпрацю. Адвокат здав усіх, кому висунули обвинувачення, і найбільше — Кубіака, чим йому дуже зашкодив. Тож його ідея переховуватися в морі, змінивши ім’я, не така вже й погана. Міксу дали тільки шістнадцять місяців, решті — щонайменше п’ять років, а Кубіаку дістався головний приз, — відрапортував Г’юго.

— Особисте життя?

— Два розлучення, наразі не одружений. Друга дружина покинула Мікса, коли його запроторили до в’язниці. Є син від першого шлюбу, він живе у Каліфорнії й володіє рестораном. Коли адвокат визнав провину, з нього стягнули штраф у розмірі сто тисяч доларів. На судовому засіданні він стверджував, що приблизно стільки ж і отримав. Усе це зробило його банкрутом, про що він повідомив за тиждень до відбування покарання, — відповіла Лейсі.

Г’юго переглянув збільшені фото і сказав:

— Я встиг сфотографувати його яхту, коли ми познайомились. Це 15-метровий моторний човен «Морський бриз», нічогенький такий агрегат із діапазоном 230 км, де спокійно можуть жити четверо людей. Він зареєстрований на підставну компанію на Багамах, тому мені не вдалося пробити номер. Можу лише припустити, що така яхта коштує не менш як півлимона. Маєрса випустили із в’язниці шість років тому, а ліцензію поновили зовсім недавно. Офісу в нього немає, мешкає він на яхті, яку, звісно, може й орендувати. Хай там як, але такий спосіб життя не з дешевих. Хотів би я знати, як йому вдається все це оплачувати?

Лейсі перехопила естафету:

— Ймовірно, він вивів частину своїх статків у офшор, коли справою зацікавились у ФБР. Згодом видали закон RICO, і жертв стало більше. Мій інформатор, колишній прокурор, стверджує: він завжди мав підозри, що Мікс, як його тоді звали, тепер відомий як Маєрс, приховав гроші. Цей чоловік запевняє, що так робить більшість обвинувачених. Однак ми навряд чи дізнаємось, як усе було насправді. Якщо ФБР не змогло знайти заховані гроші сім років тому, то я не думаю, що нам зараз це вдасться.

— Ви говорите так, наче ми маємо час шукати ці гроші, — буркнув Гейсмер.

— Та ні, звісно.

— Тож цей чоловік — пройдисвіт? — запитав Гейсмер.

— Він колишній засуджений, але своє вже отримав, заплатив за злочини і тепер такий само, як і ми троє, — сказав Г’юго.

Він поглянув на Саддел і злегка усміхнувся, але жінка ніяк не відреагувала.

— Дійсно, пройдисвіт — це трохи не те слово, — погодився Гейсмер. — Давайте поки назвемо його підозрілим. Я наразі не можу повністю погодитись із версією про приховані гроші. Якби Маєрс потай вивів їх у офшор, то це б означало, що він усе ще на гачку за шахрайство. Чи став би він так ризикувати?

— Ну, не знаю. Він видається досить обережним, до того ж не варто забувати, що він вийшов на волю шість років тому. За законами Флориди потрібно зачекати п’ять років, перш ніж подавати прохання про повернення ліцензії. Я думаю, за ці роки він знайшов спосіб заробити декілька баксів. Маєрс таки винахідливий, — відповів Г’юго.

— А чому нас це має цікавити? Ми шукаємо щось на нього чи на суддю-корупціонера? — озвалась Лейсі.

— Слушне зауваження, — погодився Гейсмер. — Кажете, Маєрс натякав, що цей суддя — жінка?

— Схоже на те, — відповіла Лейсі. — Важко сказати.

Гейсмер подивися на Саддел і промовив:

— Мені здається, у Флориді є певна «політкоректна» кількість жінок-суддів?

Жінка глибоко вдихнула і відповіла у своїй звичній манері, оперуючи конкретними даними:

— Залежить від того, про що саме йдеться. У нас багато дівчат займаються справами, пов’язаними з транспортом тощо, але, як на мене, це не те, що ми шукаємо. У Флориді шістсот суддів, з них приблизно одна третина — жінки. Пробувати здогадатися, про кого йдеться, — марна справа.

— А ця так звана «мафія»?

Саддел вдихнула стільки повітря, скільки дозволили її хворі легені, й відповіла:

— Тут теж важко щось із певністю сказати. Колись існували Діксі мафія, Техаська мафія, «Реднек» — усі ці бандити схожі. Мені здається, вони більше хизувалися, ніж дійсно чинили злочини. Просто купка шибеників, які полюбляли продавати віскі й ламати ноги. Однак я не зустрічала жодної згадки про Прибережну мафію. Не буду стверджувати, що такої не існувало, але я не знайшла нічого.

Голос жінки раптом затих — вона намагалася зробити ще один ковток повітря.

— Але зачекайте, — докинула Лейсі. — Я натрапила на статтю у газеті «Літтл-Рок», яка вийшла сорок років тому. Там яскраво описана історія чоловіка на ім’я Ларрі Вейн Фаррел, що володів мережею рибних ресторанів. Як ви уже, мабуть, здогадалися, у його закладі можна було купити не лише рибу. З часом він розширив поле своєї діяльності до грального бізнесу, проституції та торгівлі краденими авто. Усе, як говорив Меєрс: Ларрі разом із братом приїхав із Півдня, постійно співпрацював з шерифом. З часом банда осіла в Білоксі. Це довга стаття, а тому не буду стомлювати вас деталями, скажу лише, що за цими хлопцями тягнувся шлейф із мертвих тіл.

— Дуже вичерпна інформація, дякую, — сказала Саддел, яка знову могла говорити.

— Будь ласка.

— Мене цікавить ось що. Якщо Маєрс все ж напише скаргу, ми будемо змушені її прийняти й розпочати розслідування, яке може виявитись дійсно небезпечним. Чому б нам просто не передати справу ФБР? Він же не зможе завадити нам це зробити, чи не так? — запитав Г’юго.

— Звісно, не зможе, — відповів Гейсмер. — Так ми і вчинимо. Не він контролює це розслідування, а ми. Тому, якщо нам потрібна буде допомога, ми по неї звернемося.

— Тож ми беремося за цю справу?

— Атож. Чесно кажучи, в нас немає вибору. Якщо Маєрс звернеться зі скаргою на неправомірні чи корупційні дії суддів, нам не залишиться нічого іншого, окрім як втрутитись. Саме так усе й буде. Вас це бентежить?

— Ні.

— Лейсі, а у вас є якісь сумніви?

— Ні, жодних.

— Що ж, сповістіть містера Маєрса. Якщо він захоче почути це від мене особисто, я йому зателефоную.

До Маєрса вдалося додзвонитися лише через два дні. Коли ж це нарешті сталося, він не виявив жодного бажання розмовляти з Лейсі чи Гейсмером. Пославшись на брак часу й нагальні справи, пообіцяв зателефонувати згодом. Сигнал був слабким, зі слухавки лунало рипіння. Скидалося, що співрозмовник десь дуже далеко. Наступного дня Маєрс дійсно зателефонував Лейсі, але з іншого телефону, й попросив передати слухавку Гейсмеру. Той запевнив, що справа вважатиметься пріоритетною і розслідування почнеться без зволікань. За годину Маєрс зв’язався з Лейсі: він хотів іще раз зустрітись, щоб обговорити справу. Мовляв, йому відомо ще багато деталей, які важко викласти письмово, а також є важлива інформація, що знадобиться слідству. Поки така зустріч не відбудеться, наполягав Маєрс, він не буде писати та подавати скаргу.

Гейсмер погодився. Отож, тепер треба було лише дочекатись Маєрса. Цілий тиждень від нього не було новин, аж якось надійшло повідомлення. Маєрс із Карлітою перебували неподалік островів Абако на Багамах і планували повернутись до Флориди за кілька днів.

У суботу ввечері, коли температура повітря сягнула вже сорока градусів, Лейсі заїхала до житлового комплексу. Складалося враження, що ворота тут ніколи не зачиняють. Вона проїхала повз штучні ставки із дешевими фонтанами, що розбризкували воду навсібіч. Потім оминула поле для гольфу, де вже зібрався натовп, проїхала повз ряди ідентичних будинків, у кожному з яких був гараж. Нарешті Лейсі зупинилася неподалік парку зі з’єднаними між собою басейнами. Сотні дітей бавились у воді, тоді як їхні мами сиділи під парасолями і попивали напої.

Мідов заселяла мультикультурна громада, переважно це бути молоді сім’ї. Г’юго і Верна Хетчі переїхали сюди п’ять років тому, після народження другої дитини. Зараз у них вже четверо, а тому їхнє бунгало на 204 квадратні метри вже стало для родини затісним. Однак наразі вони не могли дозволити собі переїзд. Г’юго заробляв 60 тисяч доларів за рік, так само як і Лейсі. Та оскільки вона була не заміжня, їй цих грошей вистачало, навіть вдавалося трохи відкласти. Хетчам же доводилося жити від зарплати до зарплати. Та все ж вони не забували про розваги. Влітку майже щосуботи Г’юго можна було побачити за приготуванням бургерів на грилі біля басейну. Потім він обговорював футбол із друзями, тримаючи в руці холодне пиво.

Цього разу все було як завжди: діти бавились у басейні, а жінки ховалися в затінку. Лейсі приєдналася до леді. Обмінявшись із ними звичними люб’язностями, вона попрямувала до альтанки біля басейну, в якій сиділа Верна з дитиною на руках. Було видно, що вона щосили намагається зберігати спокій. Піппін виповнився лише місяць, і вона була напрочуд капризним дитям. Час від часу Лейсі доглядала дівчинку Хетчів, щоб дати батькам можливість трохи відпочити. Хоча неважко було знайти і няньку. Та й обидві бабусі жили всього лише за тридцять миль звідси. Г’юго і Верна мали велику родину з безліччю тіток, дядьків, кузенів, тому в ній не бракувало й непорозумінь і конфліктів. Лейсі часто заздрила тому відчуттю захищеності, яке дає таке чимале сімейство. Але водночас вона дякувала долі, що їй не потрібно хвилюватися за велику кількість людей і перейматися їхніми проблемами. Часом Верна та Г’юго потребували допомоги в догляді за дитиною, але вони не хотіли просити її у родичів.

Верна передала Піппін Лейсі, а сама пішла по напої. Погойдуючи дитину, дівчина роздивлялася людей, які зібралися у дворі. Там були темношкірі, білі, латиноамериканці, вихідці з Азії та інші молоді пари з дітьми. Лейсі побачила серед них і двох адвокатів із офісу генерального прокурора, з якими Г’юго заприязнився, навчаючись на юридичному факультеті. А також іще одного, що працював на сенат штату. Самотніх людей там не було, тож Лейсі не мала жодної перспективи, принаймні їй так здалося. Вона нечасто з кимось зустрічалася, адже знайти підходящого чоловіка досить важко. Втім, можливо, це їй просто не щастило. У Лейсі був досвід невдалих стосунків і жахливого розставання, що залишив по собі болючі спогади, хоча відтоді минуло вже вісім років.

Верна принесла два пива і сіла навпроти. Вона прошепотіла:

— Чому це дитя затихає лише у тебе на руках?

Лейсі усміхнулась і знизала плечима. Їй уже виповнилось тридцять шість, а тому важко було з певністю сказати, чи матиме вона колись нагоду обійняти власну дитину. Лейсі розуміла, що час неможливо спинити, а відтак шансів на власну сім’ю в неї залишалося дедалі менше. Верна мала втомлений вигляд, так само як і Г’юго. Вони обоє мріяли про велику родину, але будьмо реалістами: хіба четверо дітей — це не забагато? Лейсі ніколи не наважилась би поставити це запитання, але відповідь для неї була очевидною. Верні та Г’юго пощастило навчатися в університеті — першими у своїх родинах, і, звісно, вони мріяли про таку саму долю для своїх малюків. Та чи можливо зібрати гроші на навчання аж чотирьох дітей?

Так само тихо Верна сказала:

— Г’юго розповів, що Гейсмер доручив вам важливу справу.

Лейсі здивувалась, адже знала, що Г’юго не любив говорити про роботу за межами офісу. До того ж, у РСП, зі зрозумілих причин, дотримувалися політики конфіденційності. Звісно, після кількох пляшок пива увечері слідчі, бувало, сміялися з дурних вчинків окремих суддів, справи яких розглядалися. Та навіть тоді вони не називали їхні справжні імена.

— Важливу чи ні — це ми ще побачимо, — відповіла Лейсі.

— Він не розповів мені усього, як завжди, але я помітила, що його щось непокоїть. Мене це здивувало, адже я ніколи не вважала вашу роботу небезпечною.

— Ми теж такої думки. Навіть зброї у нас немає, на відміну від поліції. Маємо лише повістки.

— Якось Г’юго зізнався мені, що хотів би мати зброю. Ця думка не дає мені спокою, Лейсі. Пообіцяй мені, що ви не вплутаєтесь у щось дійсно небезпечне.

— Верно, обіцяю, що як тільки я відчую потребу в пістолеті, одразу ж почну шукати іншу роботу. Я ніколи в житті не користувалася зброєю.

— Знаєш, у моєму середовищі, тобто в нашому середовищі, забагато зброї, від якої добра чекати не слід.

Піппін, яка спала уже цілих п’ятнадцять хвилин, раптом заплакала. Верна потягнулася до неї, зітхнувши:

— Ох уже ця малеча.

Лейсі передала дитину матері й пішла поглянути, як там бургери.