Інформатор

Розділ 13

Стан Лейсі стабілізувався, але вона все ще не прийшла до тями. У дівчини діагностували: зліва на голові глибокий поріз, на який наклали двадцять чотири шви; струс, що спричинив набряк мозку; синці на обличчі — утворилися від контакту з подушкою безпеки, маленькі порізи на шиї, лівому плечі, лівому лікті, руці та коліні. Голову їй поголили. Лікарі вирішили підтримувати дівчину в стані штучної коми щонайменше наступні двадцять чотири години. Один із них пояснив Гейсмеру, що знадобиться ще день або два, перш ніж можна буде оцінити стан Лейсі. Проте поки що він не виявив нічого такого, що становило б загрозу для її життя.

Мама Лейсі Анна Стольц приїхала із Клірвотера о восьмій ранку в супроводі сестри Труді та її чоловіка Рональда. Вони зустрілися з Майклом, і той розповів усе, що знав, хоч і знав небагато.

Родичі залишились у лікарні, а Майкл поїхав до резервації. Йому довелося чекати у відділку півгодини, поки Лімен Грітт з’явився на роботі. Констебль розповів, що розслідування все ще триває, але вже відомо, що зіткнення сталося з вини водія пікапа, який перетнув центральну лінію на шосе й наїхав на «пріус». Цей пікап крадений, він зареєстрований на чоловіка в Алабамі. Водія не знайшли, але усе вказує на те, що він випив. Ніхто не бачив, як він втік із місця злочину, і знайти його не вдалося. Подушка безпеки пасажира не активувалась, а містер Хетч не був пристебнутий паском. Він отримав важкі травми, зокрема, травму голови, і помер від великої втрати крові.

— Хочете подивитись фотографії?

— Ні, можливо, пізніше.

— Бажаєте глянути на автомобілі?

— Так, — відповів Майкл.

— Добре, тоді почнемо з них, а потім поїдемо на місце трагедії.

— Мені здається, в цій аварії не все так однозначно.

— Розслідування триває, сер, — відповів Грітт. — Можливо, ви проллєте трохи світла на те, чим вони вчора тут займались.

— Можливо, але не зараз. Ми ще повернемося до цього пізніше.

— Розслідування потребує вашої повної співпраці, сер. Мені потрібно знати все. Що вони тут робили?

— Я поки що не можу вам цього розповісти, — відповів Гейсмер, усвідомлюючи, що така відповідь лише збільшить підозру. В такій ситуації, як ця, він не міг нікому довіряти.

— Послухайте, чоловік загинув у дуже підозрілій аварії. Я прошу вас пообіцяти мені, що ці авто будуть вилучені та збережені, поки їх хтось не зможе дослідити.

— Хтось? Кого ви маєте на увазі, сер?

— Я не можу точно сказати.

— Чи потрібно мені нагадувати вам, що інцидент стався на землі таппакола і всі розслідування тут проводимо ми? Ніхто інший не буде у це втручатися.

— Я розумію. Просто зараз я трохи приголомшений. Мені потрібен час, щоб поміркувати над усім цим.

Грітт підвівся і підійшов до стола, що стояв у кутку його офісу.

— Погляньте на ці речі, — сказав він.

У центрі стола лежала велика стильна жіноча сумочка і поряд з нею — ключі. Там також були портмоне і ще одна зв’язка ключів. Майкл підійшов ближче і прискіпливо подивився на речі.

— У летальних випадках ми зазвичай переглядаємо особисті речі жертви та вносимо їх до реєстру. Я ще цього не встиг зробити, лише розгорнув портмоне, щоб знайти візитку. Так я вас і знайшов. Сумочку ми ще не оглядали, — уточнив Грітт.

— А де їхні мобільні телефони? — здивувався Майкл.

Грітт похитав головою.

— Жодних мобільних. Ми перевірили всі кишені й обшукали авто, проте не знайшли нічого.

— Цього не може бути, — відповів приголомшений Майкл. — Хтось їх забрав.

— А ви впевнені, що вони були?

— Звісно. Хто зараз не має телефону? На них має бути список нещодавніх дзвінків, в тому числі й номер чоловіка, з яким вони мали зустрітися.

— Хто цей чоловік?

— Я не знаю, присягаюсь.

Майкл потер очі. Раптом він зітхнув і запитав:

— А їхні портфелі?

Грітт знову похитав головою.

— Їх теж не було.

— Мені потрібно сісти.

Майкл впав на стілець, що стояв поряд. Він був шокований і не міг відвести погляду від розкладених на столі речей.

— Хочете випити води? — запитав Грітт.

— Так, будь ласка.

У тих портфелях були документи, а у них вся інформація. Майкл відчув хвилю нудоти, коли подумав про те, як Ванн Дюбос і Клаудія Макдовер їх переглядають. Там фото чотирьох будинків, знімки самого Дюбоса і Клаудії по дорозі на зустріч, а також ті, де суддя поспішає на літак до Нью-Йорка, детальні звіти з подорожей, копія скарги Грега Маєрса, нотатки Саддел — усе. Абсолютно все.

Майкл ковтнув води із пляшки й витер піт з чола. Зібравшись на силі, підвівся:

— Я повернуся завтра по ці речі й огляну машини. Зараз мені потрібно в офіс. Будь ласка, збережіть усе це.

— Це наша робота, сер.

— Я візьму її ключі, якщо ви не проти.

— Без проблем.

Майкл забрав ключі, подякував констеблю й залишив відділок. Він зателефонував Джастіну Беррову з РСП і наказав йому терміново піти до квартири Лейсі й знайти менеджера. Пояснити, що сталося, й повідомити, що у боса Лейсі є ключі й він уже прямує сюди. Оскільки вони не знали коду сигналізації, потрібен був менеджер, щоб розблокувати її.

— Залишайся у квартирі, поки я туди не приїду. Стеж, щоб ніхто не заходив і не виходив звідти, — сказав він.

По дорозі до Таллахассі Майкл намагався переконати себе, що Лейсі та Г’юго, хоча це й було малоймовірно, не брали з собою портфелів. Вони ж не були їм потрібні, правда? Це було пізнє рандеву з невідомим свідком. Хіба на таке беруть із собою якісь папери? Проте він знав, що вони, як і будь-які інші детективи чи кожен порядний юрист, рідко їздили на зустрічі без старого доброго портфеля. Він дорікав собі за слабку політику захисту документів у РСП. Чи взагалі була в них якась політика? Усі розслідування вони вели конфіденційно, з досвідом навчилися захищати свої документи. Це і так усі розуміли, а тому він ніколи не вважав за потрібне нагадувати працівникам про необхідність оберігати певні речі.

Двічі він зупинявся, щоб випити кави та розім’яти ноги. Подолати втому допомагали телефонні розмови. Гейсмер зателефонував Джастіну, який в цей час перебував у будинку Лейсі. Менеджер не дозволив йому увійти, доки не прибуде бос із ключами. Попиваючи каву, він поспілкувався із двома репортерами, що зателефонували до офісу. Потім розмовляв із Верною та її сестрою. Не дивно, що вона була небагатослівною. Верна була у кімнаті з двома старшими дітьми. Він хотів попросити, щоб хтось пошукав портфель і телефон Г’юго, але момент був не найбільш вдалий. У них і так багато проблем. Секретарка організувала конференційний дзвінок для співробітників, під час якого він міг відповісти на усі питання. Зрозуміло, що всі були надто шоковані, щоб працювати.

Менеджер наполіг на своїй присутності, коли вони увійшли до квартири Лейсі. Майкл підібрав ключ і відчинив двері, менеджер швидко відключив сигналізацію. Френкі, французький бульдог Лейсі, скавчав, вимагаючи їжі й води, і уже встиг зчинити безлад у кухні.

— Давайте я погодую цього терориста, а ви покваптесь, — сказав менеджер.

Поки він шукав собачий корм, Майкл і Джастін переходили з кімнати в кімнату. Джастін знайшов портфель Лейсі на стільці в її кімнаті. Майкл обережно відкрив його й дістав блокнот і дві папки. Це були офіційні папери РСП, на кожному з них стояв серійний номер, і вони містили всю цінну інформацію. iPhone Лейсі заряджався на поличці у ванній кімнаті. Вони подякували менеджеру, який підмітав підлогу, бурмочучи щось собі під ніс досить голосно, щоб його можна було почути, і пішли, прихопивши з собою телефон і портфель.

Коли вони підійшли до авто, Майкл сказав:

— Послухай, Джастіне, я не можу туди повернутися. Вони тепер вважають мене провісником жахливих новин. Ти маєш попросити Верну передати нам його портфель і телефон, добре? Скажи їй, що це необхідно.

Майкл Гейсмер був головний, тож у Джастіна не було вибору.

Будинок Хетчів було легко знайти завдяки натовпу, що його оточував. Обабіч вулиці стояли машини, кілька чоловіків тинятися перед входом — складалося, враження що всередині уже не залишилося місця. Джастін неохоче підійшов і кивнув чоловікам. Вони були чемні, але не дуже говіркі. Один із них, білий чоловік у сорочці з краваткою, здався знайомим. Джастін пояснив йому, що він працював із Г’юго у РСП. Хлопець назвався Томасом і сказав, що працює в офісі генерального прокурора. Вони із Г’юго навчалися разом на юридичному і з того часу приятелювали. Притишивши голос, Джастін розповів про причини свого візиту. Необхідно було знайти і захистити портфель Г’юго. У ньому були важливі документи РСП і таке інше. Робочий телефон теж зник.

— Думаєте, він залишив його вдома?

— Навряд, — відповів Томас і прослизнув у будинок.

Дві жінки вийшли із центрального входу в сльозах, чоловіки спробували їх втішити. З огляду на кількості авто, що заполонили вулицю, було зрозуміло, що в будинку зібралися приголомшені новиною близькі та друзі.

Здалося, що минула ціла вічність, перш ніж із будинку вийшов Томас — з порожніми руками. Разом з Джастіном вони пройшли далі по вулиці, щоб їх ніхто не підслухав.

— Портфель у будинку. Я усе пояснив Верні, й вона була не проти, щоб я в нього заглянув. Там усе в порядку, проте вона не дозволила мені забрати його. Я пообіцяв їй, що портфель буде в безпеці. Думаю, вона розуміє, — розповів Томас.

— Навіть не буду питати, як вона.

— Жахливо. Верна у спальні з двома старшими дітьми, ледь говорить. Мама Г’юго лежить на дивані. Тітки і дядьки всюди. З ними лікар. Просто жахіття якесь.

— А як щодо телефону?

— Ніяк, він брав його з собою. Г’юго телефонував Верні учора близько десятої, цікавився, як у неї справи. Я запитав, чи був у нього особистий мобільний, вона відповіла заперечно. Він постійно користувався телефоном РСП.

Джастін глибоко вдихнув повітря і сказав:

— Дякую. Ще якось побачимось.

По дорозі назад Джастін зателефонував Майклу, щоб повідомити новини.

Пополудні тіло Г’юго привезли на катафалку в морг у Таллахассі, там його підготували до поховання. Хоча Верна так і не змогла узгодити усі деталі.

Лейсі залишили в палаті інтенсивної терапії ще на день. Життєво важливі показники були в нормі, й лікарі були задоволені її станом. На МРТ виявили невеличке зменшення набряків, тож, якщо все піде добре, лікарі планували вивести її зі стану коми за наступних тридцять шість — сорок вісім годин. Лімен Грітт хотів поговорити з нею, але був змушений чекати.

Після безсонної ночі Майкл на світанку в середу поїхав до офісу й там чекав на Джастіна. Здавалося, що нічний кошмар продовжувався, він читав про Г’юго на першій сторінці ранкової газети. У статті було два знімки, перший — фото Г’юго з часів, коли він грав за команду штату Флорида, другий — у піджаку та краватці з сайту РСП. Майкл читав імена його чотирьох дітей і знову відчув, як підступають сльози. Похорон відбудеться в суботу, за три дні. Важко навіть уявити, яким це буде жахом.

Разом із Джастіном вони виїхали о сьомій і поїхали до резервації. Лімен Грітт розібрав вміст портмоне Г’юго, порахував гроші й сфотографував усе. Він попросив Майкла підписати інвентарну відомість і передав речі йому. Заразом Майкл забрав і сумочку Лейсі. Вони пішли вниз по вулиці до утилізаційного майданчика з дюжиною побитих авто, що стояли за зачиненими воротами й залізним парканом. Намагаючись нічого не торкатися, вони оглянули дві машини. Пікап все ще пахнув віскі. «Пріус» був у значно гіршому стані, в ньому було стільки крові, що ані Майкл, ані Джастін не бажали його далі роздивлятися. Там була кров їхніх друзів, і до того ж усе ще свіжа.

— Швидше за все, буде судовий процес, — сказав Майкл із сумом, хоча насправді не був у цьому впевненим. — Отож, дуже важливо зберегти ці транспортні засоби у такому вигляді, як зараз. Це не буде для вас проблемою?

— Ні, жодних проблем, — відповів Грітт.

— До того ж страхові компанії будуть оцінювати збитки, вони запросять своїх експертів.

— У нас уже бували такі випадки, містере Гейсмер.

— А ви точно всюди шукали мобільники?

— Я вже говорив, що ми обшукали все і нічого не знайшли.

Майкл і Джастін обмінялися скептичними поглядами. Вони спитали, чи не буде Грітт проти, якщо вони зроблять фото, і той відповів, що йому однаково. Скінчивши фотографувати, вони пройшли за констеблем до місця, де це сталося. Детективи оглянули місцевість, спершу побіжно, і їх приголомшило те, наскільки вона віддалена. Ідеальна точка для аварії, яку ніхто не повинен бачити. Неподалік був будинок Біелів, а також стара зала для гри у лото — і жодних інших будівель.

Майкл пильно подивився на дорогу і сказав:

— Слідів гальмування немає.

— Жодних, — підтвердив Грітт. — У неї не було часу відреагувати. Схоже, що пікап перетнув центральну лінію й зіткнення сталось тут.

Він стояв посередині шосе й дивився у східному напрямку.

— Її автівку відкинуло в цей бік, вона так і залишилася на дорозі. Пікап, звісно, набагато важчий, отож його занесло сюди і він мало не опинився у кюветі. Вочевидь, водій швидко виїхав на зустрічну смугу, а тому дівчина не встигла зманеврувати.

— Ви встановили ударну силу? — запитав Майкл.

— Ні, але експерт із реконструкції може вирахувати її з невеликою похибкою.

Майкл і Джастін наблизились до місця трагедії й побачили плями від мастила, дрібні уламки скла, шматочки алюмінію та металу. На краю асфальтового покриття, майже на узбіччі, вони помітили засохлі плями крові. У траві лежав шматочок тканини, також заплямований. Один із їхніх колег загинув тут, друга отримала важкі травми. Це місце зовсім не підходило для того, щоб тут загинути.

Вони зробили ще кілька знімків і раптом відчули непереборне бажання поїхати звідти.

Фрог Фрімен володів невеликим магазином і автозаправкою за три кілометри на північ від Стерлінга, в окрузі Брансвік. Він жив по сусідству в старому будинку, який колись збудував ще його дідусь. Оскільки Фрімен завжди перебував десь поблизу, а магазин був для нього справою всього життя, він не зачиняв його раніше ніж о десятій годині вечора. Як завжди у сільській місцевості, клієнтів у вечірні години ставало дедалі менше, тож Фрімен міг зачиняти його і о шостій, але йому не було більше чим зайнятися. У понеділок увечері він не зачинив магазин навіть о десятій, бо холодильник з пивом почав протікати. Фрог продавав багато пива, здебільшого сильно охолодженого, тож йому потрібен був справний холодильник. Оскільки він усе лагодив самостійно, то, побачивши протікання, одразу ж взявся до роботи. В цей час у магазин зайшов покупець, якому були потрібні лід, медичний спирт і дві банки пива.

Дивне поєднання, подумав Фрог, витер руки й підійшов до каси. Магазин належав йому вже понад п’ятдесят років, і чоловік вважав, що може розповісти про наміри людини, лише поглянувши на її покупки. Він уже надивився всякого, але лід, медичний спирт і пиво його здивували.

Фрога уже тричі грабували, з них двічі під дулом пістолета, тому він уже давно вживав запобіжних заходів. У магазині було шість камер відеоспостереження. Чотири з них були на видноті, щоб потенційний злодій міг зважити ризик, плануючи пограбування, ще дві — приховані, включно з тією що була розташована над центральним входом.

Фрог увійшов до свого крихітного офісу за касовою стійкою і перевірив монітори. Білий пікап, номери зареєстровані у Флориді. На місці пасажира сидів молодий чоловік. З його носом було щось не так. Він притискав до нього хустинку, всю у плямах. У полі зору з’явився водій, що тримав пакет з льодом і маленьку коричневу сумку зі спиртом і пивом. Чоловік всівся за кермо, сказав щось пасажирові й поїхав.

— Хлопці, мабуть, з кимось побилися, — сказав Фрог і повернувся до своїх справ.

Автомобільні катастрофи були рідкістю в окрузі Брансвік. Наступного ранку відвідувачі, що зайшли по каву, тільки й говорили про аварію. Якийсь чорний хлопець і біла дівчина з Таллахассі заблудилися у резервації, а п’яний водій зіткнувся з ними лоб у лоб. Авто крадене, а п’яниця втік. Просто зник. Ніхто не знає, де він. Припущення про те, що п’яний водій, який втік із місця злочину, сховався десь у глибинах резервації, а потім безпечно перетнув її кордони, стало плідним ґрунтом для жартів, прогнозів і скептицизму.

— Він би не протримався тут і години, — сказав один із відвідувачів.

— Мабуть, ще й досі десь нарізає кола, — припустив інший.

— Можна не сумніватися — індіанці невдовзі замнуть цю справу, — підсумував третій.

Пізніше того ж дня, коли почали з’являтися нові подробиці, Фрог зіставив усі факти. Він був знайомий із шерифом, а тому знав, що той не в ладах із поліцією таппакола. Завдяки своєму достатку плем’я побудувало поліцейську частину, що була удвічі більшою за відділок округу, та й обладнання там було значно кращим. Звісно, це викликало обурення шерифа.

Фрог зателефонував шерифу округу Брансвік Клайву Пікетту й повідомив, що має інформацію, яка може його зацікавити. Пікетт заїхав після роботи, і вони разом переглянули відео з камери спостереження. Перша реакція шерифа була такою:

— Дуже дивно.

Він розповів, що вечір понеділка в окрузі видався тихим, власне, як і будь-який інший вечір, життя вирувало лише в казино. Ніхто не повідомляв про бійку, напад, переслідування чи підозрілих типів. Усе було спокійно, поки не сталася аварія.

— Звідси до місця трагедії близько п’ятнадцяти кілометрів, правильно? — запитав шериф.

— Так, якщо по прямій.

— Тож за часом усе збігається.

— Схоже на те.

Шериф почесав підборіддя, заглибившись у роздуми.

— Якщо хлопець із поламаним носом і водій викраденого пікапа — одна людина, то як йому вдалося вибратися з машини, потім вмовити незнайомця підвезти його і, нарешті, добратися сюди всього лише за п’ятнадцять хвилин?

— Не знаю. Ви шериф.

— Можливо, то не був незнайомець.

— Я теж про це думав.

Фрог погодився скопіювати відео і надіслати його шерифу. Вони вирішили ще день чи два почекати, перш ніж проінформувати індіанців.