Інформатор

Розділ 9

Директором асоціації гравців у Флориді був Едді Нейлор, у минулому сенатор штату, який обміняв свою посаду на хороший прибуток, що його пропонувала нова установа. Вона виникла як спроба уряду контролювати ситуацію, коли у 90-х тут започаткували гральний бізнес. Його офіс був за три квартали від помешкання Лейсі, тож зустріч було легко організувати. На відміну від потворної нори, якою була будівля Ради з судових правопорушень, офіс Нейлора розташувався у сучасному будинку. В ньому були гарні меблі, він мав багато співробітників і, вочевидь, не мав жодних обмежень у фінансуванні. Флорида не мала нічого проти грального бізнесу, і її гнучка система податків працювала чудово.

Поглянувши на Лейсі, Нейлор вийшов з-за свого великого стола, щоб поспілкуватися з дівчиною за кавовим столиком. Мінімум двічі до того, як подали каву, вона зауважила його погляд на своїх ногах, які відкривала занадто коротка спідниця. Після обміну звичними привітаннями Лейсі сказала:

— Як ви знаєте, наша організація займається розслідуванням скарг на федеральних суддів у штаті. Їх досить багато, і завдяки їм ми маємо роботу. Усі наші справи конфіденційні, тому від нашої співпраці я очікую того ж.

— Так, звичайно, — підтвердив Нейлор.

Ніщо в цьому чоловікові не викликало довіри. Ні його хитрі очі та хтива посмішка, ні костюм, який на ньому мав жахливий вигляд, а сорочка аж натягувалася між ґудзиками. Мабуть, у нього чималі рахунки в банку, подумала дівчина. Його легко можна було переплутати з лобістом, яких у Таллахассі зустрічалося чимало.

Щоб справити враження на співрозмовницю, Нейлор почав перераховувати усі покладені на «його комітет» обов’язки. Весь гральний бізнес у штаті доручили контролювати одній агенції, й він нею керував. Кінні та собачі перегони, лотереї, гральні автомати, казино, морські круїзи, навіть хайалай належали до його юрисдикції. Комусь могло здатись, що з такою величезною кількістю завдань важко впоратись, але він гідно прийняв цей тягар.

— Ви контролюєте індіанські казино? — запитала Лейсі.

— Усі казино на території Флориди належать індіанцям, основною частиною керують семіноли, найбільше індіанське плем’я. Проте, буду з вами відвертий, на їхній бізнес наш вплив і контроль майже не поширюються. Спільноти, які були визнані державою, — це окремі нації зі своїми власними законами. Тут, у Флориді, ми уклали угоду з усіма власниками казино, яка дає нам змогу отримувати невеличкі податки з їхніх прибутків. Дуже маленькі, але з усіх назбирується непогана сума. Наразі зареєстровано дев’ять казино, кожне з яких досить успішне.

— Ви можете інспектувати власників казино?

Він заперечно похитав головою і додав:

— Ні, перевіряти їхню звітність ми теж не можемо. Кожен заклад надсилає нам звіт, де вказано загальний дохід і чистий прибуток, звідти ми й вираховуємо суму податків. Але, правду кажучи, доводиться вірити їм на слово.

— Це означає, що власник може написати у звіті що завгодно?

— Так, таке в нас законодавство і навряд чи щось зміниться у найближчому майбутньому.

— Тобто казино не сплачує федерального податку?

— Саме так. Для того, щоб вони підписали угоду і сплачували невеликий податок, ми їм наобіцяли купу всього. Періодично ми то тут, то там будуємо дороги, надаємо невідкладну медичну допомогу і підтримку в галузі освіти. Час від часу вони звертаються по допомогу в тій чи іншій справі. Але, якщо по правді, це повністю добровільно. Якщо раптом плем’я відмовиться від будь-якої форми сплати податків, ми не зможемо нічого вдіяти. На щастя, такого поки не траплялося.

— Скільки вони сплачують?

— Піввідсотка від суми чистого прибутку. Минулого року це було приблизно 40 мільйонів. Ця сума становить основну частину фінансування комітету, решта осідає в скарбниці Флориди. Можу я поцікавитись, до чого ви хилите?

— Звісно. До нас звернулися зі скаргою на незаконні дії окружного судді. В ній ідеться про одного забудовника, що вступив у змову із власниками казино та суддею, і всі разом вони ділять між собою прибутки.

Нейлон поставив філіжанку з кавою і похитав головою:

— Як не дивно, міс Стольц, мене це не вразило. Якщо у казино займаються фінансовими махінаціями, відмиванням готівки або ще чимось незаконним, не має значення, чим, то ми не зможемо їх зупинити. Це чудове середовище для корупціонерів. Не надто витончені люди раптом починають заробляти більше, ніж можна собі уявити. Такі люди приваблюють шахраїв усіх мастей і аферистів, які нібито хочуть допомогти. До того ж увесь дохід зберігається в готівці, яку неможливо відстежити, а це просто вибухова суміш. Мене іноді дивує, наскільки у нашого комітету обмежені права.

— Отже, вам відомі випадки корупції?

— Я такого не говорив. Але думаю, що це можливо.

— І ніхто за ними не наглядає?

Він схрестив свої товсті ноги і на якусь мить задумався.

— Ну, ФБР має повноваження розслідувати правопорушення чи будь-які інші злочинні дії на індіанських землях. Я думаю, це трохи впливає. Адже цих хлопців не можна назвати чемними, тож сама думка про те, що скрізь будуть вештатися спецслужби, їх стримує. Мушу зазначити, більшість наших казино співпрацює з відомими компаніями, які знаються на цьому бізнесі.

— Якщо у ФБР буде ордер, вони зможуть забрати бухгалтерські книги?

— Не впевнений. Наскільки мені відомо, цього ще ніхто не робив. За останніх двадцять років у ФБР не особливо цікавились справами індіанців.

— Чому?

— Не можу сказати точно, але підозрюю, що їм бракує ресурсів. У цій установі зосереджені на боротьбі з тероризмом і кіберзлочинністю. Невелике шахрайство у індіанському казино їх зараз не надто цікавить. Навіщо взагалі цим перейматися? Індіанці ще ніколи так добре не жили, принаймні не в останніх двісті років.

Він кинув ще шматочок цукру собі в каву і розмішав її пальцем.

— Вас часом не таппакола цікавлять?

— Саме так.

— Я не здивований.

— Чому?

— Про них ходили різні чутки.

Він зробив ковток і почав, поки вона поставить наступне запитання.

— Ну, і які ж це такі чутки?

— Про вплив зовні. Якісь типи, що з самого початку були задіяні в цьому бізнесі, тепер убивають людей по всій території навколо казино. Та це самі лише підозри. До наших обов’язків не входить боротьба зі злочинністю, тож ми й не втручаємося. Якщо нам стане відомо про якісь порушення, маємо сповістити ФБР.

— А як щодо чуток про відмивання готівки?

Він заперечно похитав головою.

— Про таке я не чув.

— А про суддю?

Він повторив жест.

— Ні, й буду здивований, якщо це виявиться правдою.

— Тоді ви здивуєтесь, але у нас є інформатор.

— Ну, там задіяно багато готівки, а вона спонукає людей до дивних вчинків. Я на вашому місці був би обережним, міс Стольц. Дуже обережним.

— Мені здається, що ви знаєте більше, ніж говорите.

— Зовсім ні.

— Гаразд, але пам’ятайте, що справи, які ми розслідуємо, конфіденційні.

— Так, звичайно.

У той час, коли Лейсі вперше телефонувала до Асоціації гравців у Флориді, її напарник вперше грав у гольф. Це була ідея Майкла Гейсмера, який і позичив йому свої рідко вживані ключки. Г’юго вмовив колегу з РСП на ім’я Джастін Берров прикинутися любителем гольфу. Джастін звернувся до друга, який знав потрібних людей. Отож після справедливої кількості маніпуляцій і відвертої брехні гостьовий турнір у «Кролячих перегонах» було організовано. Джастін грав рідко, але йому були відомі основні принципи, а заразом і достатньо правил, щоб не викликати підозри. Натомість у Г’юго не було ані уявлення про цю гру, ані крихти інтересу до неї. У світі, де він зростав, гольф вважали грою для білих, які грають у неї в своїх заміських клубах.

Перша мітка для м’яча у «Кролячих перегонах» була за тренувальним доріжками та будівлею клубу, тож ніхто не звернув уваги на те, що Джастін виконав перший удар, а Г’юго ні. Був серпневий ранок, пів на одинадцяту, а температура уже перетнула позначку тридцять градусів, тому не дивно, що на полі нікого не було. Оскільки Г’юго, водій гольф-кара, нічого не знав про цю гру, він вирішив не коментувати відсутність будь-яких навичок у Джастіна. Коли той не зміг за три спроби вибити м’яч із піщаного бункера, Г’юго це настільки потішило, що він не зміг стриматись і голосно розсміявся. На третьому гріні Г’юго вихопив свою ключку та м’яч, впевнений, що кожен може загнати його у лунку. Коли це і йому не вдалося, причому з триметрової відстані, Джастін уже не стримував потоку нецензурних висловів.

За допомогою супутникових фото вони віднайшли чотири будинки, які, як стверджували, в той чи інший спосіб належали судді Клаудії Макдовер. Гейсмер хотів, щоб детективи там побували, а також зробити фото. Стоячи біля четвертої лунки, Г’юго і Джастін дивилися на ряд ошатних будинків, розташованих зовсім близько, всього за 200 метрів від них, але таких недосяжних для закону.

— Я вже знаю, що більшість твоїх ударів виходять за межі поля. Тож постарайся влучити туди, якомога ближче до будинків. Для такого професіонала, як ти, це неважке завдання, — сказав Г’юго.

— Чому б тобі самому не спробувати? Матимеш змогу пересвідчитися, як це просто, — відповів Джастін.

— Приймаю твій виклик.

Г’юго помістив спеціальну підставку на траві, а на неї поклав м’ячик. Потім прицілився, спробував трохи розслабитись, легенько замахнувся і вдарив. М’яч довго летів у повітрі, потім не почав відхилятися вліво. Він набирав обертів, і коли залетів за дерева, його вже не було видно. Без зайвих слів Г’юго дістав інший м’яч із кишені, поклав на підставку і, зосередившись, вдарив. Цього разу м’яч стрімко вилетів уперед і вгору. Виявилося, що він летить якраз у бік будинків, розташованих праворуч. Але він все ж набрав висоту і перелетів їх.

— Принаймні ти використовуєш усе поле. Ти поцілив за півтора кілометра звідси і далеко за межі, — сказав Джастін.

— Я ж уперше граю.

— Щось таке я вже чув.

Джастін підготував підставку і поглянув на фервей.

— Я маю бути обережним, бо хороший удар відправить м’яч просто на будинки. Не хочу розбити шибку.

— Просто вдар по ньому, а я піду шукати.

Кидок був таким, як вони планували. М’яч вилетів за межі поля й упав просто в кущі перед будинком.

— Ідеально, — похвалив Г’юго.

— Ну, що ти.

Вони стрибнули у гольф-карт і помчали через фервей, потім звернули праворуч у напрямку будинків. Джастін підкинув м’яч у траву, так наче сюди він і упав. Після цього дістав маленький пристрій, яким виявився лазерний вимірювач відстані. Його використовували під час гри, щоб виміряти відстань від м’ячика до прапорця. Це була прихована відеокамера. Поки Г’юго безтурботно прогулювався біля межі патіо будинку 1614Д, ніби шукаючи м’яч, Джастін зробив фотографії будинку зблизька. На поясі у Г’юго була маленька цифрова камера, яка робила фото, коли він пробирався крізь чагарники.

Просто кілька поганих гравців шукають загублені м’ячі. Навіть якщо хтось і спостерігає за ними, це звична ситуація.

Три години потому, коли вони уже вдосталь «нашукалися загублених м’ячиків», Г’юго і Джастін врешті здалися. Коли вони поверталися, Г’юго подумки пообіцяв собі, що ноги його більше не буде на полі для гольфу.

Повертаючись у Таллахассі, детективи заїхали до невеличкого містечка Екмен, щоб поговорити з адвокатом на ім’я Ел Бенет. У нього був зручний офіс на Мейн-стріт, і він був радий бачити Г’юго, бо той вносив певне розмаїття у його монотонні справи. Джастін знайшов кав’ярню і вирішив провести цю годину там.

П’ять років тому Бенет вперше і востаннє вирішив податися у політику, ставши суперником Клаудії Макдовер на виборах. Він запекло боровся і витратив забагато грошей. Отримавши голоси лише 31% виборців, Бенет повернувся назад в Екмен, не маючи більше жодного бажання служити суспільству. По телефону Г’юго нічого не пояснив йому, пообіцяв лише поставити кілька запитань про місцеву суддю.

Уже під час особистої зустрічі Г’юго пояснив, що РСП займається скаргою на суддю Макдовер і що розслідування це конфіденційне, а також наголосив, що скарга може виявитися необґрунтованою. Це делікатна тема, а тому Г’юго хотів заручитися обіцянкою Бенета, що той мовчатиме.

— Звісно, — відповів адвокат.

Він був радий взяти участь у розслідуванні й навіть трохи схвильований. Г’юго стало цікаво, яким чином цьому хлопцю пощастило отримати аж 31% відсоток голосів. Він розмовляв швидко, нервово, а тембр його голосу був таким високим, що аж вуха різало. Важко було уявити його на суддівському місці або перед присяжними.

Г’юго хвилювався перед зустріччю. Зазвичай адвокати не розголошували таємниці своїх клієнтів, але про справи інших вони були не проти поговорити. І що більше свідків опитають детективи, то більшою буде ймовірність витоку інформації. Суддя Макдовер та її спільники неодмінно дізнаються, що ними хтось зацікавився. Лейсі з цим погоджувалася, але Гейсмер наполягав на свідченнях Бенета.

— Це були жорсткі передвиборчі перегони? — запитав Г’юго.

— Швидше, їх фінал був жорстким. Вона розгромила мене. Було неприємно, та це вже в минулому, — відповів Бенет.

— А як щодо брудних прийомів?

Адвокат на хвильку поринув у спогади, і здавалося, що зараз він бореться із бажанням помститися колишньому опоненту.

— Ми намагалися не переходити межу. Вона наголошувала на тому, що у мене немає жодного досвіду роботи. З цим не посперечаєшся, але ж і в неї його не було до першого призначення. Пояснення забрали у мене надто багато часу, а, як ви знаєте, увагу виборців довго не втримаєш. Плюс, містере Хетч, не забувайте, що у судді Макдовер хороша репутація.

— Ви звинувачували її в чомусь?

— Ні, мені не вдалося знайти багато інформації.

— Хтось із її оточення порушував етику?

Він заперечно похитав головою.

— Ні, — потім запитав: — Яке саме порушення ви розслідуєте?

Г’юго вирішив нічого не розповідати. Якщо під час передвиборної кампанії Бенет нічого не знайшов на суддю, то не варто зараз йому про це розповідати.

— Ви справді нічого про неї не знали? — запитав Г’юго.

Бенет знизав плечима.

— Принаймні — небагато. Багато років тому вона розлучилася. Суддя і досі незаміжня, живе сама, дітей немає, не бере участі в інших організаціях. Ми копали, щоб знайти якийсь бруд на неї, але нічого не знайшли. Вибачайте.

— Все в порядку. Дякую, що приділили мені час.

Г’юго виконав це доручення і уже виїжджав з Екмена, а його все ще не полишало відчуття, що він змарнував цілий день у погоні за Клаудією Макдовер.

Лейсі знайшла вдову Сона Разко. Жінка жила у маленькому районі неподалік Форт Велтон Біч, за годину їзди від резервації таппакола. Формально вона уже не була вдовою, адже вийшла заміж вдруге. Її звали Луїс, і спершу вона відмовилась говорити. Десь на середині другої телефонної розмови Лейсі все ж вдалося домовитись із нею про коротку зустріч у «Вафельному будиночку». Жінка працювала, а тому погодилась прийти лише увечері. Лейсі провела за кермом три години і о шостій прибула на домовлене місце. Це було того ж дня, коли Г’юго роз’їжджав у гольф-карі.

Згідно з матеріалами справи, Луїс Разко виповнився тридцять один рік, коли її мертвого і голого чоловіка знайшли у ліжку з дружиною Джуніора Мейса. У них із Соном було двоє дітей, зараз уже дорослих, які виїхали із Флориди. Луїс знову вийшла заміж кілька років тому й залишила резервацію.

Жінці було вже майже п’ятдесят, волосся сиве, статура кремезна. Роки брали своє.

Лейсі пояснила мету свого візиту, але Луїс це абсолютно не зацікавило.

— Я не буду обговорювати усі ті вбивства, — попередила вона.

— Добре, не будемо торкатися цієї теми. Ви пам’ятаєте суддю Макдовер?

Вона відпила ковток чаю з льодом через соломинку, й на її обличчі з’явився вираз, що промовисто свідчив про відсутність будь-якого бажання говорити про це. Втім, жінка знизала плечима і відповіла:

— Так, вона вела слухання.

— Ви були у залі суду? — запитала Лейсі, щоб якось почати розмову.

— Звісно, від початку й до кінця.

— Що ви думаєте про суддю?

— Хіба це має якесь значення тепер? Суд відбувся багато років тому. Ви розслідуєте колишні справи судді?

— Зовсім ні. Справа, якою ми займаємося, базується на свідченнях, що суддя задіяна у таємній корупційній схемі. Усе це стосується казино.

— Я б не хотіла говорити про казино. Воно нищить мій народ.

«Чудово, Луїс. Якщо ми не можемо говорити про казино і вбивство твого чоловіка, чому ж я витратила стільки часу, щоб дістатися сюди?» Лейсі щось виводила в записнику, ніби замислившись.

— Хтось із членів вашої родини працював коли-небудь у казино?

— Чому ви про це запитуєте?

— Тому що нам потрібна інформація про казино, яку б хтось міг надати. Людина, яка там працювала, могла б нам допомогти.

— Забудьте про це. Ніхто з вами не говоритиме. Усі тамтешні працівники щасливі, що мають роботу і отримують виплати. Ті, кому не вдалося влаштуватися у казино, заздрять, можливо, навіть гніваються, але дивіденди їх теж цілком влаштовують. Люди не бажають це втрачати.

— Вам знайоме ім’я Бонн Дюбос?

— Ні, а хто він такий?

— Якби виявилось, що це і є чоловік, який вбив Сона, щоб усунути його з дороги й побудувати казино, ви б у це повірили?

Сама Лейсі в це вірила. Проблема була лише в тому, що вона не мала доказів. Дівчина зробила таке сміливе припущення, щоб розговорити Луїс.

Жінка зробила ще один ковток і вп’ялася поглядом у вікно. Лейсі вже дещо знала про таппакола. По-перше, вони не довіряють чужинцям, та це й не дивно. В цьому їх не можна звинувачувати. По-друге, таппакола ніколи не поспішають, коли обговорюють важливі справи. Здається, їх абсолютно не хвилює повільний темп розмови із довгими паузами.

Врешті Луїс поглянула на Лейсі й відповіла:

— Мого чоловіка вбив Джуніор Мейс. Це довели в суді, а мене принизили.

Так м’яко, як це тільки було можливо, Лейсі запитала:

— А якщо Джуніор не вбивав вашого чоловіка? Що як він і Ейлін Мейс постраждали від тих самих злочинців, які переконали таппакола побудувати казино? Тих самих, які заробляють мільйони на будівництві маєтків навколо казино. Тих самих, які, швидше за все, нагрівають руки на цьому бізнесі. Усі вони співпрацюють із Макдовер. Це вас не шокує, Луїс?

Очі жінки наповнилися сльозами, і одна сльозинка покотилася по правій щоці:

— Звідки ви це знаєте? — запитала вона. — Я стільки років вірила в офіційну версію, мені буде складно прийняти щось інше.

— Ми детективи. Це наша робота.

— Але цей злочин уже розслідувала поліція багато років тому.

— Це був підставний судовий процес, внаслідок якого покарано невинну людину. Обидва свідки були тюремними інформаторами, яких копи та прокурор змусили збрехати в суді.

— Я ж сказала, що не хочу розмовляти про вбивство.

— Добре, тоді давайте поговоримо про казино. Я не проситиму вас про співпрацю, поки ви усе не обдумаєте. Проте нам потрібні імена людей, ваших людей, які знають, що відбувається. Якщо ви назвете нам їх, ніхто про це не дізнається. Я обіцяю. Наша робота — захистити свідка.

— Я нічого не знаю, міс Стольц. Моя нога ніколи не ступала на територію казино і ніколи не ступить. Моя родина дотримується тієї ж думки. Більшість із нас уже це пережили. Звісно, ми приймаємо гроші, адже це наша земля, але казино понівечило душу мого народу. Я нічого не знаю про цей бізнес. Я зневажаю це місце і людей, які всім заправляють.

Вона сказала це дуже переконливо, і Лейсі зрозуміла, що розмову закінчено.

Ще одне доручення було виконано.