Інформатор

Розділ 8

Вілтон Мейс жив у будинку з червоної цегли біля всипаної гравієм дороги, що вела до казино. Він неохоче розмовляв по телефону і сказав, що спочатку поговорить із братом. Наступного дня Вілтон зателефонував Г’юго і дав згоду на зустріч. Він чекав детективів у садовому кріслі під деревом, біля навісу для автомобіля, відганяючи мух і попиваючи холодний чай. День був хмарний і не спекотний. Вілтон запропонував Лейсі та Г’юго випити солодкого чаю, але вони відмовились. Він вказав на два стільці поряд із собою, і детективи їх зайняли. Малюк у підгузку бавився у невеличкому пластиковому басейні на задньому дворі, за ним пильно стежила бабуся.

Вілтон був на три роки молодшим від Джуніора, але вони були схожими як дві краплі води. Темна шкіра, ще темніші очі, довге сиве волосся, що сягає майже до пліч. У Вілтона був глибокий голос; здавалося, що він, як і Джуніор, обдумує кожне слово.

— Це ваш онук? — запитала Лейсі, намагаючись розрядити атмосферу, оскільки Вілтон продовжував мовчати.

— Онука, перша онука, а з нею моя дружина Нелл.

— Ми зустрічалися із Джуніором минулого тижня у Старку, — почав Г’юго.

— Дякую, що зробили це. Я буваю там двічі на місяць, а тому знаю, що це не найкращий спосіб провести день. Джуніора забув його народ, а це боляче, особливо для такого гордого чоловіка, як мій брат.

— Він стверджує, що більшість таппакола вірять у його причетність до вбивства дружини і Сона Разко, — сказала Лейсі.

Якийсь час індіанець просто кивав головою, але зрештою підтвердив:

— Це правда. Історія цікава, швидко запам’ятовується й дуже вірогідна. Він заскочив їх у ліжку і пристрелив.

— Ви спілкувалися із братом після нашого візиту до нього? — запитав Г’юго.

— Я телефонував учора. Двадцять хвилин на день їм дозволяють говорити по телефону, тож він розповів мені про ваші наміри.

— Джуніор згадував, що ви намагалися отримати роботу в казино, але безуспішно. Чому так сталося? — запитала Лейсі.

— Усе просто. Плем’я розділилося на два дуже сильних табори. Все почалося під час голосування за азартні ігри. Переможці побудували казино, а їхній лідер усім заправляє, в тому числі прийомом на роботу та звільненням. Що ж до мене, то я підтримав не ту сторону, тому й не міг отримати роботу. У казино працюють дві тисячі людей, більшість із них не з племені. Якщо таппакола хоче отримати там роботу, він має бути політично надійним.

— Образа ще не минула? — запитав Г’юго.

Вілтон щось буркнув і посміхнувся:

— Той факт, що ми з одного племені, не заважає нам бути непримиренними ворогами. Ніхто не намагався налагодити стосунки, адже це нікому не потрібно.

— Джуніор сказав, що вони з Соном помилилися, коли вирішили боротися проти казино, адже воно приносить користь племені. Ви згодні з цим? — запитала Лейсі.

Запала ще одна довга пауза — Вілтон приводив думки в порядок. Його онука почала плакати, і її довелося віднести в будинок. Індіанець відпив чаю і відповів:

— Завжди важко визнати, що ти помилявся, але я думаю, так і було. Казино врятувало нас від зубожіння і подарувало гарні речі, тож це велике позитивне зрушення. Ми стали більш здоровими, щасливими і захищеними людьми. До того ж око тішать усі ці натовпи людей, які їдуть сюди, щоб залишити нам свої гроші. Складається враження, що настав час відплати, така собі невеличка помста. Хоча декого з нас хвилює, що ми так залежимо від виплат. Ледарство завжди призводить до неприємностей. Дедалі частіше ми маємо проблеми з алкоголем. Наші діти вживають наркотики.

— Якщо жити і справді стало краще, то чому не збільшилась народжуваність? — поцікавився Г’юго.

— Дурість. У нашій раді більшість — це ідіоти, які придумують погані закони. Коли жінці виповнюється вісімнадцять, їй починають нараховувати щомісячну виплату, яка ось уже багато років становить 5000. Але як тільки вона виходить заміж, платіж зменшується вполовину. Я отримую 5000; моя дружина 2500. Тож дедалі більше наших молодих жінок нехтують шлюбом. Чоловіки випивають і завдають клопотів, навіщо ж вони потрібні, якщо без них отримаєш більше грошей? Існує теорія, що коли кількість населення зменшиться, то кожен буде отримувати більше грошей. Ще один невдалий план. Діти — це наша інвестиція у майбутнє.

Лейсі глянула Г’юго і сказала:

— Нам треба поговорити про Макдовер.

— Я майже нічого не знаю про неї, — відповів Вілтон. — На суді мені здалося, що вона занадто молода і недосвідчена для цієї посади. Вона палець об палець не вдарила, щоб захистити права мого брата. Ми не раз подавали апеляцію, але її рішення підтримували, часто до найменших дрібниць.

— Ви читали текст апеляції? — запитав Г’юго.

— Я перечитав усе, містере Хетч. Багато разів. Моєму брату світить смертна кара за злочини, яких він не вчинив. Найбільше, що я можу зробити, — це думати про усілякі деталі та підтримувати його. Як бачите, я маю багато вільного часу.

— У Сона Разко був роман із дружиною Джуніора? — запитав Г’юго.

— Навряд, проте, як вам відомо, коли справа стосується цього аспекту життя, усе можливо. Сон був чоловіком зі своїми моральними принципами, та ще й у щасливому шлюбі. Я ніколи не вірив, що між ним і дружиною Джуніора щось було.

— Хто, на вашу думку, їх убив?

— Не знаю. Невдовзі після того, як казино відкрили, ми почали отримувати свою частку від цього бізнесу, хоча й маленькими частинами. У той час я був водієм вантажівки, працював на себе. Завдяки моїй зарплатні та заробітку моєї дружини (вона працює кухарем) плюс дивіденди нам вдалося зібрати 25 тисяч. Ці гроші я віддав приватному детективу в Пенсакколі. У нього була чудова репутація. Більшу частину року він розслідував цю справу, але так нічого й не знайшов. Адвокат на слуханні мого брата був просто жахливий: розгублений хлопчисько, який не знав, як слід поводитися в судді. Під час апеляції адвокати у нього були кращі. Вони багато років намагалися щось знайти, але марно. Я не можу вказати на підозрюваного, містере Хетч, як би мені цього не хотілося. Мій брат втрапив у добре сплановану пастку, і схоже на те, що штат Флорида його все-таки стратить.

— Ви знаєте чоловіка на ім’я Ванн Дюбос? — запитала Лейсі.

— Я чув про нього, але ніколи не бачив.

— Що ви про нього чули?

Вілтон струснув кубики льоду в склянці; було видно, що він втомився. Лейсі стало шкода цього чоловіка: можна тільки уявити, як почувається людина, брат якої перебуває у камері смертників, особливо якщо його невинуватість не викликає сумнівів. Врешті він таки заговорив:

— Колись давно у цих місцях розповідали легенду про вправного шахрая на ім’я Дюбос. Говорили, що казино, забудови навколо, усе, що ви бачите тут, і аж до узбережжя — це його рук робота. У початковій версії цієї історії йшлося і про вбивство Сона й Ейлін. Але зараз про це ніхто не згадує. Ці факти стерлися під натиском хвилі веселощів, ігор, готівки, джекпотів, водяних гірок і щасливих годин, не кажучи вже про добробут штату. Навіщо думати про якесь там вбивство, коли життя прекрасне. Якщо цей чоловік і справді існує та заправляє усім, це нікого не хвилює, усі бояться зашкодити йому. Навіть якби він увійшов у казино крізь центральний вхід і розповів правду, йому почали б поклонятися як герою. Ми завдячуємо йому усім, що маємо.

— Ви вірите у це?

— Не має значення, у що я вірю, містере Хетч.

— Добре, це не суттєво, але мені цікаво.

— Ну, гаразд. У будівництві казино були задіяні організовані злочинні елементи. Ці хлопці, які так і залишилися невідомими, й досі отримують свою частку. У них є зброя, і вони повністю контролюють нашого вождя та його найближче оточення.

— Які у нас шанси знайти когось, хто працює в казино і захоче з нами поговорити? — запитала Лейсі.

Вілтон розсміявся, а потім пробурмотів:

— Я бачу, ви мене не зовсім розумієте.

Він знову потрусив лід у склянці й зупинив погляд на чомусь по той бік дороги. Лейсі та Г’юго перезирнулись і вирішили дати йому трохи часу. Після довгої паузи чоловік усе ж заговорив:

— Ми — плем’я, люди, раса, яка не довіряє чужакам. Ми не йдемо на контакт. Так, зараз я сиджу і розмовляю з вами, але ми говоримо на загальні теми. Мій народ не видає секретів, ніколи, за жодних обставин. Це суперечить нашій природі. Я зневажаю людей із нашого племені, що підтримали створення казино, але ніколи не розповім вам нічого про них.

— А якщо це ображений працівник, який не буде таким обережним, як ви? З огляду на весь цей поділ і взаємну недовіру, я впевнена, що знайдуться люди, невдоволені вождем і його оточенням, — сказала Лейсі.

— Є люди, які ненавидять нашого лідера, але не забувайте, що на останніх виборах за нього віддали голоси 70% таппакола. Його коло спілкування дуже вузьке. Всі ці люди задіяні в бізнесі розваг, а тому знайти серед них інформатора практично неможливо.

Вілтон замовк. Детективи терпляче перечекали ще одну довгу паузу. Їхнього співрозмовника ця перерва, здавалося, зовсім не бентежила. Врешті, він продовжив:

— Я раджу вам триматись якнайдалі від цього. Якщо суддя Макдовер співпрацює з цими шахраями, то її добре захищають хлопці, яким до вподоби жорстокість і залякування. Це земля індіанців, міс Стольц, і усі правила, яких дотримуються у громадянському суспільстві, все те, у що ви вірите, тут просто не діють. У нас свої закони, які ми ж і створюємо. Ані влада Флориди, ані федеральний уряд не пхають носа у наші справи, особливо якщо це стосується управління казино.

За годину детективи поїхали, не дізнавшись нічого, що мого б їм допомогти у розслідуванні. Вони лише вислухали застереження і отримали нагоду подивитися на Таппакола Толвей, шосе, яке побудував округ, щоб трохи заробити. Біля входу до резервації Г’юго і Лейсі зупинилися на пункті пропуску і заплатили п’ять баксів за дозвіл проїхати далі.

— Думаю, це і є те місце, де за наказом судді Макдовер перекрили рух, — припустив Г’юго.

— Ти читав матеріали цієї справи? — запитала Лейсі й збільшила швидкість.

— Лише висновок Саддел. Суддя стверджувала, що транспорт загрожує здоров’ю людей, і її помічники заблокували дорогу на шість днів. Це було у 2001-му, десять років тому.

— Ти тільки уяви, які у них із Бонном Дюбосом були перемовини.

— Їй ще пощастило, що не отримала кулю в лоба.

— Вона надто розумна, щоб таке допустити. Те саме можна сказати і про Дюбоса. Та все ж вони домовилися — і заборону зняли.

Одразу за пунктом пропуску їх уже зустрічали яскраві знаки, вітаючи на землі таппакола та вказуючи напрямок до «Кролячих перегонів». Попереду виднілися будівлі й житлові будинки, що межували з резервацією. За словами Грега Маєрса, будь-хто міг за п’ять хвилин дійти від поля для гольфу до казино. На карті місцевості було видно, що дорога на території таппакола звивиста і має більше поворотів, ніж у будь-якому іншому окрузі. Дюбос і компанія захопили більшу його частину. Хтось, цілком можливо, що це був сам Дюбос, обрав місце для будівництва казино максимально близько до своїх володінь. Геніальна ідея.

Детективи кружляли плавними вигинами дороги, аж поки не опинилися перед казино. Центральний вхід тонув у неоні та світлі прожектора. З обох боків його урівноважували два однакові багатоповерхові готелі. Детективи залишили автівку на переповненому паркінгу і сіли в автобус, що їхав до центрального входу. Потрапивши всередину будівлі, вони вирішили розділитись і поодинці оглянути казино. О шістнадцятій напарники знову зустрілися, щоб випити кави у барі. Вони спостерігали за людьми, які грали у кості та блекджек, і загальною атмосферою в закладі. Звуки музики зливалися із брязкотом гральних автоматів, що видавали переможцям монети, криками гравців, які грали в кості, та гамором тих, хто перебрав алкоголю. Було очевидно, що в цьому місці люди залишають багато грошей.