П'ять четвертинок апельсина

Бачите, яким невинним був початок. Ніхто з нас не хотів нікого образити, але всередині мене є якесь затвердіння, яке безжально й ідеально точно все пам’ятає. Мати розпізнавала небезпеки значно раніше за будь-кого з нас. Я була запальною та непередбачуваною, як динаміт. Вона знала це, й у свій дивний спосіб намагалася захистити мене, тримаючи при собі, навіть якщо їй самій цього не дуже хотілось. Вона розуміла більше, ніж я собі уявляла.

Не те щоб мене це непокоїло, адже в мене був план, такий само вигадливий і ретельно продуманий, як і щучі пастки. Якось мені здалося, що Поль Ур’я здогадався, але навіть якщо й так, він ніколи про це не говорив. Невеличкий план, який призвів до брехні, хитрування й навіть гіршого.

Усе почалося одного суботнього дня біля фруктового прилавка на ярмарку. Це було четверте липня, за день до того мені виповнилося дев’ять.

Усе почалося з апельсина.

До того мене вважали занадто малою, щоб їздити до міста на ринок. Мати завжди приїздила до Анже о дев’ятій і розгортала свій маленький прилавок біля церкви. Часто її супроводжували Кассі або Ренетт. Я залишалась на фермі буцімто на хазяйстві, але насправді рибалила біля річки або гуляла в лісі разом із Полем.

Але того року все було інакше. Я стала достатньо дорослою, щоб від мене була хоч якась користь – так повідомила мені мати у звичній грубій манері. Не можна завжди залишатися малим дівчиськом. Вона пильно подивилася на мене очима кольору кропиви. Крім того, буденним тоном, ніби йшлося не про жалування великої милості, вона повідомила, що, можливо, цього літа якось відпустить мене до Анже з братом і сестрою – може, у кіно.

Я здогадалася, що це робота Ренетт. Ніхто інший не зміг би її вмовити. Але Ренетт знала, як до неї підлеститися. Якою б жорсткою не була мати, під час розмови з Ренетт її очі теплішали, ніби під твердою оболонкою рухалося щось живе. Я пробурмотіла кілька незграбних слів у відповідь.

– До того ж, – продовжувала мати, – тобі не завадить стати більш відповідальною, а то ти зовсім розперезалась. Треба навчити тебе, що важливо в житті.

Я кивнула, намагаючись наслідувати слухняну Ренетт.

Не думаю, що мені вдалося обдурити матір. Вона саркастично підняла брову.

– Ти можеш допомагати мені за прилавком, – промовила вона.

Отже, уперше в житті я супроводжувала її до міста.

Ми разом їхали у візку, прилаштувавши позаду себе товари, спаковані в коробки й накриті брезентом. В одній коробці були пироги й печиво, в іншій – сири та яйця, а в решті – фрукти. Сезон тільки починався, суниці були добрі, але інші фрукти ще не дозріли. Тож поки ми додали до нашого асортименту варення, підсолоджене осінніми буряками.

У базарний день в Анже було метушливо. Повозки, втиснуті на головній вулиці вісь до вісі; навантажені плетеними кошиками велосипеди; малий відкритий фургон, ущент забитий бідонами з молоком; жінка, яка несла на голові тацю з хлібинами; прилавки, завалені помідорами, баклажанами, цукіні, цибулею та картоплею.

Там прилавок, де продають вовну чи глиняний посуд, а там торгують вином, молоком, консервами, столовими приборами, фруктами, букіністичною літературою, хлібом, рибою, квітами. Ми розкладалися рано. Біля церкви був фонтан, де коні могли попити й постояти в затінку. Мені довірили загортати продукти та віддавати їх покупцям, поки мати приймала гроші. Запам’ятовувала та рахувала вона феноменально. Тримала в голові всі ціни, і їй навіть не треба було записувати, а ще вона завжди впевнено відраховувала решту. Паперові купюри з одного боку, монети – з другого; вона тримала гроші в кишенях свого плаття, а надлишок, який ховала під брезентом, потім перекладала до старої бляшанки від печива. Я досі її пам’ятаю – рожева, з квітковим узором на обідку. Я пам’ятаю, як шурхотіли та стукались у ній банкноти й монети – мати не довіряла банкам. Наші заощадження вона зберігала в коробці під підлогою в погребі, разом з найціннішими пляшками.

У перший базарний день ми спродали всі яйця й сири за годину. Люди поглядали на солдатів, які стояли на перехресті, невимушено спершись ліктями на рушниці та спостерігаючи з байдужістю й нудьгою. Мати помітила, як я задивляюсь на їхню сіру уніформу та різко смикнула мене, відвертаючи увагу:

– Припини витріщатися, дівчисько.

Їх треба було ігнорувати навіть тоді, коли вони проштовхувались крізь натовп, і я відчувала материні пальці, що застережливо стискали мою руку. Вона здригнулась, коли один зупинився біля нашого прилавка, але обличчям цього не видала. Огрядний дядько з червоним круглим обличчям – мабуть, в іншому житті він був м’ясником чи виноторговцем. Його блакитні очі сяяли від задоволення.

– Ach, welche schöne Erdbeeren![15]

Голос у нього був веселий, трішки захмелілий – голос ставного чоловіка у відпустці. Товстими пальцями він узяв полуничку й засунув до рота.

– Schmeckt gut,ja?[16] – він по-доброму розреготався й надув щоки. – Wu-n-der-schön gut![17]

Він продемонстрував захоплення, комічно закотивши очі. Сама від себе не очікуючи, я усміхнулася.

Мати застережливо стиснула мою руку. Я відчула, які гарячі її пальці від нервового напруження. Я ще раз глянула на німця, намагаючись зрозуміти, що її так розтривожило. Він був не страшнішим за тих, які інколи заходили до нашого села, навіть навпаки – цей мав шпичастий кашкет і всього лиш пістолет у кобурі при боці. Я знову всміхнулась – тільки щоб позлити матір, а не з якоїсь іншої причини.

– Gut, ja,[18] – повторила я та кивнула. Німець розсміявся, узяв ще полуничку й попрямував крізь натовп. Його чорний мундир мав траурний вигляд серед базарної пістрявої юрби.

Пізніше мати спробувала пояснити. Усі мундири небезпечні, сказала вона мені, але чорні – найбільше. Чорні – то не просто армія. То військова поліція. Навіть інші німці їх бояться. Вони можуть зробити будь-що. Неважливо, що мені лише дев’ять років. Не так ступиш – і тебе застрелять, застрелять, зрозуміло? Обличчя в неї було кам’яне, але голос тремтів, і вона безпомічно прикладала руку до скроні, ніби наближався її черговий напад. Я майже не дослухалася до її слів. То була моя перша особиста зустріч із ворогом. Пізніше, обдумуючи її на вершечку Спостережного Пункту, я вирішила, що той чоловік мав досить звичайний вигляд, і це мене розчарувало. Я очікувала на щось більш приголомшливе.

Базар згортався о дванадцятій. Усе своє ми розпродали задовго до того, але залишилися, щоб купити дещо для себе й дочекатися зіпсованих товарів – інші торговці інколи віддавали їх матері. Переспілі фрукти, м’ясні обрізки, побиті овочі, які неможливо буде продати наступного дня. Мати відправила мене до бакалійника, а сама поки придбала відріз парашутного шовку з-під прилавка швейної крамниці мадам Петі. Вона дбайливо його згорнула та сховала в кишені фартуха. Тоді складно було дістати будь-яку тканину, і ми тягали якісь обноски. Моя сукня була пошита з двох інших – верх сірий, а пелена голуба. Як пояснила мені мати, парашут знайшли в полі одразу за околицею Курле, і він піде на нову блузку для Ренетт.

– Здерла з мене останнє, – жалілася мати з сумішшю смутку й захоплення. – Такі не пропадуть, навіть у війну. Завжди свою вигоду знайдуть.

Я спитала, про кого вона.

– Жиди, – відповіла мати. – Вони мають хист до грошей. Злупила з мене таку ціну за шмат шовку, а їй самій він задурно дістався.

Вона казала це без злості, майже з захопленням. Коли я спитала, чим займаються жиди, вона тільки байдуже знизала плечима. Схоже, вона й сама того не знала.

– Тим самим, що й ми, – відповіла вона. – Намагаються якось вижити.

Вона поплескала по кишені, де лежав шовк.

– Так чи інакше, але це неправильно. Це нерівні можливості.

Подумки я дивувалася – стільки галасу навколо відріза старого шовку. Але якщо вже Ренетт чогось забажалося, вона неодмінно мусила те мати. Оксамитові клаптики, заради яких треба було стояти в черзі та щось віддати за них, найкращі зі старих материних одежин… Білі гольфи – щодня вдягати до школи. Задовго до того, як решті з нас дозволили більше не носити клоги з дерев’яною підошвою, у Ренетт уже були чорні лаковані черевики з пряжками. Мене це не зачіпало. Я звикла до виявів материної непослідовності.

Тим часом я з порожнім кошиком обходила інші ятки. Люди бачили мене і, знаючи про ситуацію в нашій родині, віддавали те, що не могли вже продати: пару диньок, декілька баклажанів, салатний цикорій, шпинат, качанчик броколі, жменю побитих абрикосів. У пекаря я купила хлібинку, а він докинув до мого кошика ще й пару круасанів і скуйовдив мені волосся білою від борошна рукою. З риботорговцем ми обмінялися рибальськими історіями, і він загорнув для мене в газету кілька гарних шматочків риби. Біля прилавка з овочами й фруктами я затрималась, бо його хазяїн саме нахилився, щоб підсунути ящик з червоною цибулею, а я намагалась не виказати себе поглядом.

І тут я побачила його. На землі біля ятки, поряд із коробкою з цикорієм, загорнутий у хрусткий червоний папір і викладений на тацю, подалі від сонячних променів. Апельсинів тоді було мало, і я навряд чи могла сподіватися, що побачу їх у свій перший приїзд до Анже. Але ось вони, гарні та загадкові в цій паперовій обгортці, п’ять апельсинів, дбайливо виставлені в лінію перед повторним пакуванням. Раптом мені страшенно закортіло апельсина, він став конче потрібен мені так терміново, що навіть не залишалось часу подумати. Кращої можливості годі й чекати, мати не могла мені завадити.

Найближчий апельсин підкотився до краю таці, майже впритул до моєї ноги. Зеленяр і досі стояв до мене спиною. Його помічник, хлопець приблизно одного віку та статури з Кассі, вантажив коробки назад у фургон. Великі транспортні засоби, крім автобусів, траплялись тоді рідко. Я вирішила, що зеленяр, очевидно, багатій. Думка про це полегшила виконання того, що я задумала.

Вдаючи, ніби задивилась на якісь лантухи з картоплею, я скинула свій клог. Тоді голою ногою непомітно дотягнулася до апельсина й гнучкими пальцями, натренованими роками лазіння по деревах, вхопила його з таці. За моїм задумом він відкотився на невеличку відстань і наполовину зник у зеленому рядні, яким був накритий столик поряд.

Я одразу ж поставила на нього свій кошик і нахилилась, ніби витрушуючи з клога камінець. З-поміж ніг я споглядала, як торговець збирає залишки товару й складає їх до фургона. Він не помітив, як я сховала вкрадений апельсин у кошику.

Так просто. Це виявилось так просто. Моє серце шалено забилось, а обличчя так почервоніло, що я захвилювалася: хтось може помітити. Апельсин у кошику був ніби живою гранатою. Я дуже невимушено підвелася та обернулася на материн оклик.

І раптом завмерла. З іншого боку площі за мною спостерігав німець. Він згорблено стояв біля фонтана, затиснувши в руці сигарету. Базарувальники обминали його десятою дорогою, тож він стояв на самоті, вперши в мене очі. Він, мабуть, бачив мою крадіжку. Не міг не бачити.

Якусь секунду я дивилась на нього, не в змозі поворухнутися. Обличчя застигло. Я надто пізно пригадала історії Кассі про жорстокість німців. Він усе ще дивився на мене, поки я гадала, що ж німці роблять зі злодюжками.

А тоді він мені підморгнув.

Я витріщалась на нього якусь мить, а потім різко повернулась. Моє обличчя палало, і я вже майже забула про той апельсин на дні кошика. Я не сміла глянути на німця ще раз, хоча материн прилавок був досить близько до місця, де він стояв. Я сильно тремтіла й боялась, що мати помітить, але вона була надто зайнята іншим. Спиною я відчувала погляд німецького солдата, і те лукаве веселе підморгування стукало мені гвіздком у лобі. Я очікувала удару, але його не було.

Потім, розібравши столик і склавши рядно назад у візок, ми поїхали. Я зняла з кобили торбу з вівсом та обережно підвела її між голоблі. Апельсин я сховала в кишені фартуха, загорнувши у клаптик газети від риби, щоб мати не відчула запаху. Засунувши руки в кишені, щоб несподівана опуклість мене не видала, я мовчала всю дорогу додому.