П'ять четвертинок апельсина

Після того випадку наше захоплення Томасом подвоїлося. Ми збирали для нього будь-які крихти інформації. Мадам Анріо на пошті потай відкриває листи; Жиль Петі в м’ясному магазині під виглядом кролика продає котяче м’ясо; чули, ніби Мартін Дюпре в «Поганій репутації» кляв німців разом із Анрі Дрюо; усі знають, що родина Трюріан ховає радіо в сараї на задньому дворі та що Мартін Франсен – комуніст. День за днем він приходив до цих людей під приводом збору продуктів для казарм, а вертався з дещо більшим – повною кишенею банкнот, або одежиною з чорного ринку, або пляшкою вина… Іноді його жертви розплачувалися з ним іншою інформацією: про паризького кузена, який переховується в підвалі в центрі Анже, про різанину позаду «Рудого кота». До кінця літа Томас Лейбніц був у курсі половини таємниць Анже та двох третин секретів Ле-Лавеза, а в його матраці в казармі був зашитий невеличкий статок. Він називав це «відбиватися». І йому не треба було уточнювати, від кого саме.

Він надсилав гроші додому в Німеччину, хоч я так і не дізналась, у який спосіб. Звичайно ж, шляхи були. Дипломатичний багаж і валізи кур’єрів. Харчові обози та санітарні поїзди. Багато способів, якими міг скористатися підприємливий молодик, якщо знав правильних людей. Він по черзі зі своїми приятелями навідувався до місцевих ферм. Підслуховував під дверима офіцерської їдальні. Люди любили Томаса, довіряли йому, говорили з ним. І він ніколи нічого не забував.

Це було ризиковано. Одного разу він зізнався мені, коли ми зустрілися біля річки: якщо він схибить, його пристрелять. Але очі в нього сміялися, коли він про це розповідав. Тільки дурня можна спіймати, заявив він, усміхаючись. Дурень стає ледачим, необережним і жадібним. Гайнеманн та інші – дурні. Раніше вони були йому потрібні, але тепер безпечніше вести гру самому. А вони всі – тягар. Надто багато в них слабкостей: товстопузий Шварц упадає за дівчатами, Гауер напивається як свиня, а Гайнеманн, зі своїми постійними почісуваннями й нервовим сіпанням, – перший кандидат до божевільні. Ні, ліниво протягнув він, валяючись на землі й пожовуючи стебельце конюшини, краще працювати самому, спостерігати й чекати, поки інші наражаються на ризик.

– От, наприклад, твоя щука, – розмірковував він. – Вона не прожила б у річці так довго, якби постійно ризикувала. Вона знаходить їжу переважно біля дна, хоч зуби дозволяють їй полювати практично на будь-яку рибу.

Він замовк, витягаючи з рота конюшину й піднімаючись, щоб сісти та споглядати за водою.

– Вона знає, що на неї полюють, дівко, тож вона перечікує на дні, харчується всякою гниллю, стоковими водами та грязюкою. Біля дна безпечніше. Вона спостерігає за іншою рибою, за мальками, що плавають ближче до поверхні води, за тим, як їхні пузики відбивають сонячне світло, і коли бачить, що одна відбилася від інших, що вона в біді – гам!

Швидкими рухами рук він продемонстрував, як уявні щелепи стискаються навколо удаваної жертви.

Я спостерігала за ним із широко розплющеними очима.

– Вона уникає засідок і сіток. Знає, які вони. Інша риба ласиться на наживку, але стара щука очікує слушної нагоди. Вона вміє чекати. А наживка… вона також уміє. Принади не приваблюють стару щуку. Вона отримає там тільки живця, і то далеко не завжди. Щоб уполювати щуку, треба бути розумним.

Томас усміхнувся.

– Нам із тобою можна дечого повчитись у цієї старої щуки, дівко.

Що ж, я піймала його на слові. Я бачилася з ним що два тижні чи навіть щотижня, найчастіше ми приходили втрьох. Зазвичай це відбувалось у четвер, ми зустрічалися біля Спостережного Пункту та йшли до лісу або вниз за течією, подалі від села, де нас ніхто не побачить. Часто Томас приходив у цивільному: десь ховав форму, але ніхто не питав, де саме. У дні, коли в матері були напади, я пускала в дію апельсиновий жмуток, щоб примусити її лежати у своїй кімнаті, поки ми гуляли з Томасом. В інші дні я прокидалася о пів на п’яту і до початку хатньої роботи бігла рибалити, обираючи найтемніші й найтихіші ділянки біля Луари. Я ловила живців і складала в горщик, щоб вони були живі до того моменту, коли я зможу наживити їх на вудку. Тоді я пускала їх по воді, щоб тільки бліді пузики торкалися поверхні, і течією плила жива приманка. У такий спосіб я піймала кількох щук. Але всі вони були молоді, жодна не довша за долоню чи стопу. Та я однаково приколола їх до Стоячих Каменюк, поряд зі смердючими трупиками водяних змій, що провисли там усе літо.

Як і щука, я чекала.

Почався вересень, літо згасало. Усе ще було спекотно, але в повітрі відчувалася стиглість, щось пишне й набрякле, із солодким медовим запахом. Сильні серпневі дощі спаплюжили значну частину врожаю фруктів, а те, що лишилось, було вщент обліплене чорними осами. Але ми все одно збирали плоди, бо не могли дозволити їх викинути: те, що не спродасться свіжим, піде на варення й лікери. Мати командувала цією операцією – вона видала нам товсті рукавички й дерев’яні щипці, якими ми діставали з бака прокип’ячену білизну, для збору падалиці. Пам’ятаю, того року оси були особливо злі, можливо, в очікуванні осені та скорої смерті, тож поки ми кидали напівгнилі фрукти до таза для варення, вони безперервно жалили нас, і рукавички не допомагали. Спочатку варення було впереміш з осами, і Ренетт, яка гидувала комахами, впала в істерику, бо їй доручили шумівкою витягати зварені тільця з пінистої поверхні густої червоної рідини. Вона огидливо викидала їх на доріжку, розбризкуючи сливовий сік, і незабаром навколо тих трупиків почали юрбитися їхні живі родичі. Мати не терпіла такої поведінки. Вона вважала, що не можна боятися такої дурні, як оси, і коли Ренетт скрикувала й верещала, збираючи комашину сливову падалицю, вона озивалась до неї грубіше, ніж будь-коли.

– Та не будь ти дурнішою, ніж тебе створив Господь, дівчисько! – сичала вона. – Чи ти думаєш, що сливи самі себе зберуть? Чи очікуєш, що ми зробимо твою роботу за тебе?

Ренетт пхинькала, виставивши вперед себе руки, а обличчя її трусилось від страху й огиди.

Материн тон став відверто небезпечним. Вона говорила уїдливо, і в голосі дзижчала загроза.

– Іди туди, – сказала вона, – а то я влаштую тобі справжній привід для скиглення.

І мати сильно штовхнула Ренетт у купу вже зібраних слив – м’яких заброджених плодів, що кишіли осами. Ренетт опинилася серед рою комах і шарпнулась до матері. Очі вона заплющила, тому не бачила, як раптовий спазм люті перекривив материне обличчя. Якусь мить вона просто дивилась, а потім схопила за руку Ренетт, що продовжувала істерично кричати, і мовчки потягла її до будинку. Ми з Кассі переглянулись, та жоден не зробив спроби піти слідом. Ми надто добре знали, що там відбуватиметься. Коли Ренетт почала лементувати ще голосніше, а кожен скрик супроводжувався тріском, ніби хтось стріляв із духової рушниці, ми просто знизали плечима й повернулись до роботи серед ос, підбираючи дерев’яними щипцями підгнилі сливи та складаючи їх у виставлені на доріжці ящики.

Через доволі тривалий час шмагання Ренетт припинилось, і вони разом вийшли з будинку – мати й досі стискала шматок мотузки від білизни – і знову мовчки стали до роботи. Ренетт раз у раз схлипувала й терла почервонілі очі. Незабаром материне сіпання відновилося, тож вона пішла до себе в кімнату, залишивши нам короткі інструкції – завершити підбирати падалицю й поставити на вогонь варення. Вона ніколи не згадувала про цей випадок, можливо, навіть не пам’ятала його. Та я чула, як Ренетт схлипувала вночі, і бачила червоні відмітки на її ногах.

Це був нечуваний вчинок, хоч і не останній з нечуваних вчинків, здійснених матір’ю того літа. І скоро про нього забули всі, крім, звичайно, Ренетт. Нам було про що турбуватись і без того.