П'ять четвертинок апельсина

Того літа я нечасто бачилася з Полем: коли Кассі з Ренетт були вдома, він тримав дистанцію. Але ближче до вересня й початку нового шкільного семестру він почав заходити частіше. Хоч я і любила Поля, мені було незручно від самої думки про те, що він може зустрітися з Томасом, тому я часто його уникала. Я ховалась у кущах біля річки й чекала, поки він піде, не звертаючи уваги на його гукання й прикидаючись, що не чую привітань. Через якийсь час він наче все зрозумів, бо перестав приходити взагалі.

Саме в цей період з матір’ю почали відбуватися дивні речі. Після того випадку з Ренетт ми стали спостерігати за нею з обережністю первісних людей, які знизу вгору дивляться на свого бога. Вона й була для нас ідолом, який розподіляє блага й покарання, а її усмішки та насуплені брови були флюгерами, на які орієнтувалися наші емоції. Тепер, коли вересень був на порозі й для двох старших дітей за тиждень починалася школа, вона фактично перетворилась на власну пародію, бо лютувала через будь-яку дрібницю: ганчірку, залишену біля мийки, тарілку, покладену на сушнику, порошинку, не помічену на склі фоторамки. Мігрені діймали її майже щодня. Я мало не заздрила Ренетт і Кассі: вони цілий день проводили на заняттях, наша ж початкова школа закрилась, бо вчитель переїхав до Парижа, а для школи в Анже я була замала.

Я часто вдавалася до апельсинового жмутка. Хоч мені й ставало моторошно від того, що мати колись викриє мою витівку, я не могла цього не робити. Вона заспокоювалась тільки тоді, коли приймала пігулки, а приймала вона їх лише тоді, коли відчувала запах апельсина. Я занурювала свій запас апельсинової цедри глибоко в барильце з анчоусами та діставала за потреби. Це було ризиковано, але дарувало мені п’ять чи шість годин такого бажаного спокою.

Між цими короткими періодами миру проти нас тривала війна. Я швидко росла – дуже скоро зрівнялася зростом з Кассі та перевищила Ренетт. Успадкувала материні гострі риси обличчя, її темні, сповнені підозри очі, пряме чорне волосся. Я обурювалась цій схожості більше, ніж її дивацтвам, і поки літо перетікало в осінь, я відчувала, як це обурення в мені зростає і не дає дихати. У нашій спальні було невелике дзеркало, і я почала потай у нього дивитися. Раніше я не надавала великого значення зовнішності, але тепер ставилася до неї з цікавістю, а невдовзі – з критикою. Я порахувала свої вади, і мені стало гірко від того, що їх так багато. Мені б хотілося мати кучеряве волосся, як у Ренетт, і червоні пухкі губи. Я цупила в сестри листівки з портретами кінозірок і ретельно їх вивчала. Не з захопленим зітханням, а з зубовним скреготом відчаю. Я накручувала волосся на клаптики, щоб воно вилося. Я шалено щипала блідо-рожеві набряки грудей, щоб примусити їх рости. Усе було марно. Я залишалась точною копією своєї матері – похмурою, невиразною та незграбною. Були й інші химери. Мені почали снитися яскраві сни, від яких я прокидалась захекана й спітніла, хоча ночі все холоднішали. У мене так загострився нюх, що я чула, як на фермі Ур’я палав стіг, навіть якщо вітер дув у протилежному напрямку, що Поль їв смажений бекон, або, тільки підходячи до саду, знала, що саме готує мати. Уперше в житті я пізнала свій запах – теплий, солонуватий, рибний запах (який нікуди не дівався, навіть коли я втирала в шкіру лимонний бальзам і м’яту) і гострий маслянистий запах мого волосся. Ніколи нічим не хворіючи, я раптом почала відчувати шлункові спазми й головний біль. Навіть розмірковувала, чи не успадкувала я дивний стан моєї матері, ту божевільну таємницю, до якої я була причетна.

Одного ранку я прокинулась і побачила на простирадлі кров. Кассі з Ренетт готувалися їхати на велосипедах до школи, тож до мене їм не було діла. Я інстинктивно накрила заплямоване простирадло покривалом, натягнула стару спідницю й светр і мерщій побігла до Луари, щоб роздивитися свою болячку. На ногах у мене була кров, і я змила її річковою водою. Я спробувала накласти собі пов’язку зі старого носовичка, та рана була надто глибока та складна. Я почувалася так, ніби мене, нерв за нервом, розривають на шматки.

Мені так і не спало на думку розповісти матері. Я нічого не знала про менструацію – у всьому, що стосувалося тілесних функцій, мати була надміру сувора, тож я зробила висновок, що мене тяжко поранено, можливо, я навіть помираю. Невдале падіння десь у лісі, отруйний гриб, що міг спричинити внутрішню кровотечу, чи навіть отруйна думка. Ми не ходили до церкви – мати не любила всього того, що називала курією, і насміхалася з людського натовпу, що прямував до меси, – але водночас вона виховала в нас чітке розуміння гріха. Зіпсованість однаково стане явною, говорила вона, а ми в її очах були по вінця сповнені нею, ніби винні міхи, розперті перекислим вином. Нас треба було водити на повідку та смикати, бо кожний наш погляд чи шепіт з головою видавав глибоку зіпсованість, яку ми намагались приховати.

А я була найгіршою з усіх. Я це розуміла. Дзеркало показало це в моїх очах, таких схожих на материні, сповнені байдужої пихи. Вона стверджувала, що смерть можна накликати самою лише поганою думкою, а в те літо всі мої думки були недобрі. Я причаїлась, наче отруєна тварина, залізла на верхівку Спостережного Пункту й скоцюрбилась на дерев’яному помості в очікуванні смерті. Живіт наривав від болю, мов гнилий зуб. Смерть чомусь не приходила, тож я почитала якийсь із коміксів Кассі, а потім витріщалась на яскраву листвяну крону, поки не заснула.

Пояснення я почула від неї пізніше, коли мати дала мені шмат чистої тканини. Без особливих емоцій, зі звичним при спілкуванні зі мною несхвальним виразом обличчя: губи стиснуті в таку тонку лінію, що їх майже не видно, а очі на фоні її звичної блідості схожі на два клубочки колючого дроту.

– Щось рано прийшло це прокляття, – сказала вона. – Візьми ось.

Вона простягнула мені жмуток мусліну, схожий на підгузок для немовляти. Як ним користуватися, не сказала.

– Прокляття?

Я весь день провела в будиночку на дереві в очікуванні смерті. Брак пояснень тільки роз’ятрив і заплутав мене. Мені завжди подобалась драма. Я вже нафантазувала собі, як лежу мертвою біля її ніг, а в приголов’ї в мене квіти. Мармуровий надгробок – Коханій донечці. Я переконала себе, що побачила Стару Маму й не помітила цього. Мене прокляли.

– Материнське прокляття, – промовила вона, ніби погоджуючись. – Ти тепер будеш такою, як я.

Більше вона не сказала нічого. День чи два мені було лячно, та я не розмовляла з нею про це й прала муслінові клапті в Луарі. Після того прокляття припинилось, тож я на якийсь час про нього забула.

Але не забула про своє обурення. Тепер воно було всеохопним, підживленим страхом і материним небажанням заспокоїти мене. Її слова – ти тепер будеш такою, як я – налякали мене, і я уявляла, як непомітно змінююсь, стаючи підступно схожою на неї. Я щипала руки й ноги, бо вони були точнісінько, як у неї. Я била себе по щоках, щоб вони порожевіли. Одного дня я обрізала собі волосся – у деяких місцях так коротко, що оголилася шкіра, – бо воно ніяк не кучерявилось. Я намагалась вищипувати брови, але мені бракувало навичок, тож я просто видрала добрячу половину. Такою мене й знайшла Ренетт – зігнутою перед дзеркалом, з глибокою сердитою складкою на переніссі.

Мати практично нічого не помітила. Моя вигадка – що волосся й брови згоріли, коли я намагалась запалити колонку в кухні – її наче задовольнила. Тільки якось – і то був один з рідкісних гарних днів, – коли ми в кухні готували террін із кролика, вона раптом повернулася до мене з дивним живим виразом обличчя.

– Хочеш піти сьогодні в кіно, Буаз? – зненацька спитала вона. – Ми могли б сходити вдвох. Ти і я.

Така пропозиція була настільки нетиповою для матері, що я просто вклякла. Вона ніколи не залишала ферми, тільки в справах. І ніколи не викидала грошей на розваги. І раптом я зрозуміла, що на ній нова сукня – нова настільки, наскільки могли дозволити ті скрутні часи – із зухвалим червоним корсетом. Вона, мабуть, пошила її з клаптиків у безсонні ночі, бо раніше я ніколи цієї сукні в неї не бачила. Обличчя її злегка розчервонілося, стало майже дівочим, а на простягнутих руках була кроляча кров.

Я відсахнулась. То був жест дружби, і я знала це.

Відкинути його було немислимо. Та все ж між нами було надто багато невимовленого. Якусь мить я уявляла, як підходжу до неї, дозволяю їй обійняти мене, розповідаю все…

Думка про це відразу мене протверезила.

«Розповідаю їй що?» – прямо запитала я себе. Розказати треба було так багато. Тому нічого розказувати.

Взагалі нічого. Вона ж продовжувала питально дивитися на мене.

– Буаз? То що?

Голос у неї став незвично м’яким, майже лагідним.

Та раптом мені примарилось, як вона лежить з батьком у ліжку з простягненими руками і з таким самим звабливим поглядом…

– Ми тільки те й робимо, що працюємо, – неголосно кинула вона. – А я так втомилась…

Це вперше на моїй пам’яті вона поскаржилася. Я знову відчула потяг підійти до неї, відчути її тепло, але це було неможливо. Ми не звикли до такого, бо заледве торкались одне одного. Сама думка про це здавалась непристойною.

Я безжально пробурмотіла щось про те, що вже бачила цей фільм.

Вона не одразу прибрала заплямовані кров’ю руки.

Але її лице знову стало суворим, а я відчула раптовий приплив енергії. Нарешті в нашій довгій гіркій грі мені вдалося заробити призове очко.

– Звичайно, – байдуже зронила вона.

Більше ми про похід у кіно не говорили, і коли в четвер я потаскалась із Кассі та Ренетт до Анже, щоб подивитися той самий фільм, яким знехтувала раніше, вона не сказала нічого. Вочевидь, вона вже забула про це.