П'ять четвертинок апельсина

Коли я вийшла надвір, Ренетт і Кассі досі спали. У мене залишалося десь півгодини, щоб зробити свою справу до того, як вони прокинуться. Я подивилась на небо – воно було чистим і зеленуватим, із блідо-жовтою смугою на горизонті. Сонце встало десь хвилин десять тому. Треба було поспішати.

Я взяла з кухні відро, взула клоги, що стояли на килимку біля дверей, і щодуху побігла до річки. Я зрізала шлях через поле Ур’я, де росли волохаті соняшники, поки ще зелені під блідим сонцем. Я пригиналась, і за зеленою гущавиною мене не було видно, хоч відро стукало по литках на кожному кроці. Я добігла до Стоячих Каменюк менш ніж за п’ять хвилин.

О п’ятій ранку Луара ще в димці, спокійна та величава. Вода в цю пору дня чудова, прохолодна й заворожливо прозора, а піщані береги височіють, як загублені континенти. Вода пахне ніччю, там і тут відлиски вранішніх променів утворюють слюдяні тіні на її поверхні. Я стягнула одяг і взуття й критично огледіла воду. Вона мала оманливо спокійний вигляд.

Стовп Скарбів розташовувався приблизно на відстані тридцяти футів[19] від берега, а вода біля його підніжжя була підозріло шовковою – точна ознака того, що зараз там сильна течія. Я подумала, що можу втопитися. І ніхто не знатиме, де мене шукати.

Але вибору в мене не було. Кассі кинув мені виклик. Я мала платити за себе сама. Як інакше мені це вдасться без кишенькових грошей, якщо не завдяки гаманцю в скарбниці? Певна річ, він міг його вже звідти забрати. Якщо так, довелося б ризикнути й пошурхотіти в материній сумочці. Але це зовсім безрозсудно. Не тому, що крадіжка вважалась у неї особливо тяжким гріхом, а через її феноменальну пам’ять на цифри. Вона знала суму у своєму гаманці до останнього сантима. І одразу б здогадалася, якби я щось звідти взяла.

Ні. Треба було дістати скарбничку.

Відтоді як Кассі та Ренетт закінчили початкову школу, походи на річку стали нечастими. У них з’явився свій скарб – дорослий, – і вони таємно з цього раділи. У тій коробочці зберігалися монетами кілька франків, не більше. Я розраховувала на недбалість Кассі та його впевненість у тому, що, крім нього, ніхто не дістанеться до коробки, прив’язаної до стовпа. Я була впевнена, що гроші й досі там.

Я ковзнула з берега у воду. Там було холодно, і річкова муляка сочилася крізь пальці ніг. Я брела, допоки вода не стала мені по пояс. Тепер течія нагадувала нетерплячого пса на повідку. Боже, вона й справді була такою сильною! Я вхопилася за перший стовп, відштовхнулась від нього у напрямку течії й зробила ще один крок. Я знала, що попереду точка, де неглибокі спокійні води Луари ставали дибки й сунули в небуття. Кассі, коли діставався до того місця сам, завжди прикидався, ніби тоне – занурювався в матову воду, боровся, кричав із повним ротом брунатної луарської води, що цівкала з його вуст. Йому завжди вдавалося обдурити Ренетт – вона щоразу верещала від жаху, коли він зникав під поверхнею води.

У мене ж часу викаблучуватися не було. Пальцями ноги я намацала потрібне місце. Тут. Гребучи проти течії, від першого поштовху просунулася якнайдалі, праворуч від Стоячих Каменюк. Ближче до поверхні вода була тепліша, а течія слабша. Я поволі пливла по дузі, від першої Стоячої Каменюки до другої. Каменюки стояли одна від одної на відстані максимум чотири метри, і дистанція між ними й берегом була не однаковою. Добре відштовхнувшись від стовпа, я могла пропливти метри зо два, націлюючись трохи вище за течією, щоб потік прибив мене до наступної каменюки в потрібний момент і я вчасно повторила те саме. Як маленький човник, що змагається з сильним вітром, я в такий спосіб кривуляла до Стовпа Скарбів, відчуваючи, що течія щоразу стає сильнішою. Я вже хекала від холоду. Нарешті дісталася до четвертого стовпа, готуючись зробити останній ривок до цілі. Коли течія понесла мене до Стовпа Скарбів, я зненацька відхилилася від курсу й раптом відчула напад всеохопного жаху – мене несло вниз за течією до головної річкової воронки, а руки й ноги просто бовтались у воді. Задихаючись, майже ревучи від паніки, я зуміла підштовхнути себе ближче до Стовпа Скарбів і схопилася за мотузку, якою до нього була прив’язана скринька. Торкатися її було неприємно – вона поросла водоростями й стала слизькою від брунатної річкової муляки, – але завдяки їй я змогла маневрувати навколо стовпа.

Я затрималась там на хвилину, заспокоюючи серце, що гупало в грудях. Потім, упершись спиною в стовп, я взялася піднімати скарбничку з замуленого дна. Це виявилося до біса тяжко. Сама скринька була неважка, але її обтяжували ланцюг і брезент, тож важила вся ця конструкція дай боже. Даючи дрижаків і клацаючи зубами від холоду, я боролася із ланцюгом, поки не відчула, що щось таки піддалося. Несамовито перебираючи ногами у воді, щоб мене не відкинуло від стовпа, я витягла коробку. Другий приступ паніки я пережила, коли слизький брезент ковзнув по нозі, і пальці почали розбиратися з мотузкою, якою була перев’язана коробка.

На якусь мить мені здалося, що занімілі пальці не зможуть нічого вдіяти, але тут вузол піддався, і в коробку плюснула вода. Я щиро вилаялась. Проте він був там – старий коричневий шкіряний гаманець, який матір викинула через пошкоджену застібку. Я схопила його й для певності затисла в зубах. Потім останнім зусиллям закляпнула коробку й дозволила їй знову погрузитися на дно під вагою ланцюга. Брезент, звичайно ж, загубився, а інші скарби затопило водою, але цьому неможливо було зарадити. Кассі доведеться знайти сухішу схованку для цигарок.

У мене були гроші – це все, що мало значення.

Я попливла назад до берега, пропустивши два останні стовпи, і мене протягло метрів двісті в напрямку дороги на Анже, поки я не поборола течію. Сама собі я нагадувала пса – божевільного брунатного пса із заплутаним між ніг повідцем. Уся ця історія тривала, гадаю, хвилин десять.

Я дала собі трохи перепочити, відчуваючи обличчям тепло перших сонячних променів, що висушували луарський мул на моїй шкірі. Я тремтіла від холоду й збудження. Порахувала гроші в гаманці – на квиток у кіно та склянку соку вистачало. Добре. Я побрела вгору течією туди, де залишила одяг. Натягнула стару спідницю й блузку – обрізану червону чоловічу сорочку без рукавів. Взула клоги. Побіжно оглянула риб’ячі пастки, десь витягла дрібну здобич, а десь залишила для приманки. У горщику біля Спостережного Пункту на мене чекав сюрприз – невеличка щука, звичайно ж, не Стара Мама, і я засунула її у відро, яке принесла з дому.

Іншою здобиччю був клубок вугрів із замуленої мілини поряд із великою піщаною відмілиною, і нічогенька тараня, яку я витягла з однієї із сіток. Усе це пішло у відро.

Риба буде моїм алібі, раптом Ренетт і Кассі вже прокинулись. І я так само непомітно рушила додому.

Я правильно зробила, що принесла рибу. Коли я з’явилася на порозі, Кассі вже вмивався під помпою, а Ренетт нагріла собі барильце водички та обережно водила по обличчю намиленою мочалкою. Якусь мить вони зацікавлено дивились на мене, а тоді вираз обличчя Кассі став весело-зневажливим.

– А ти, я бачу, не здаєшся, – бовкнув він, сунувши носа до відра з рибою. – Ну, і що тут у нас?

Я стенула плечима.

– Так, дещо, – байдуже промовила я.

Гаманець лежав у кишені блузки, тішачи мене вагою.

– Щучка. Маленька, – пояснила я.

Кассі розсміявся.

– Малих ти переловиш, та тобі ніколи не вполювати Старої Мами, – відказав він. – А навіть якщо впіймаєш, то що з нею робитимеш? Такої старої щуки не приготуєш, бо навряд чи вона смачна. Мабуть, гірка, як трухлява колода, а на додачу ще й кістлява.

– Я її впіймаю, – вперлась я.

– Та ну? – перепитав він повним байдужості та зневіри голосом. – А що тоді? Ти ж загадаєш бажання, чи не так? Забажаєш мільйон франків і помешкання на лівому березі?

Я мовчки похитала головою.

– Я б загадала стати кінозіркою, – подала голос Ренетт, витираючи рушником обличчя. – Побачити Голлівуд, і вогні, і бульвар Сансет, і їздити в лімузині, і щоб у мене було багато-багато суконь…

Кассі з презирством глипнув на неї, що мене надзвичайно потішило. А потім повернувся до мене.

– Ну, то що загадаєш, Буаз? – його зухвалій посмішці неможливо було опиратися. – Що ж це буде? Хутра? Автомобілі? Вілла в Жуан-ле-Пен?

Я знову похитала головою.

– Знатиму, коли впіймаю, – грубо відповіла я. – І я її таки впіймаю. От побачиш.

Десь хвилину Кассі уважно мене розглядав, й усмішка поступово зникла з його обличчя. Потім він стиха фиркнув і знову став умиватися.

– Ти щось із чимось, Буаз, – промовив він. – Справді щось із чимось, ясно?

А потім ми взялися за хатню роботу, щоб завершити до того, як прокинеться матір.