П'ять четвертинок апельсина

Ми чекали в місці, яке згодом перетворилося на гараж. Тоді ж це був просто смітник, де стояли баки й куди доставляли різні речі – від барил із пивом до інших, заборонених речей. Поза будівлею тягнулася огорожа, яка щезала в заростях бузини й ожини. Задні двері були відчинені – навіть у жовтні стояла задушлива спека, – і яскраво-жовте світло з бару розливалось по землі. Ми сиділи на огорожі, готові в будь-яку мить зіскочити на інший бік, якщо хтось наблизиться, і чекали.

Як я й сказала, місце не надто змінилося. Кілька світильників, якісь автомати, більше людей, та загалом це та сама «Погана репутація», ті самі люди, хіба що з іншими зачісками, ті самі обличчя. Якщо піти туди навіть сьогодні, можна уявити давню атмосферу: старі пияки та молоді кавалери з дівчатами, а над усім витає запах пива, тютюнового диму й парфумів.

Я сама ходила туди – ну, коли з’явилася закусочна на колесах. Ми з Полем ховалися в гаражі, точнісінько як ми з Кассі й Ренетт у ніч танців. Звісно, тоді там були машини. Дощило й було холодно. Ожина й бузина пропали, і тепер там були тільки асфальтований майданчик і нова огорожа, за яку ходять закохані та п’янички, яким треба відлити. Ми тоді виглядали Дессанжів, нашого красунчика Люка, але, чекаючи в темряві, дивлячись, як мерехтить відображення нового неонового знака на мокрому асфальті, я знову відчула себе дев’ятирічною та уявила Томаса, який у задній кімнаті одночасно обнімає двох дівиць… Час творить з тобою дивні штуки. У гаражі в два ряди стояли та блистіли мотоцикли.

Була одинадцята година. Раптом я відчула себе так по-дурному – я перехилилась через бетонний паркан, ніби дівчисько, що шпигує за дорослими, поряд зі мною найстаріший у світі дев’ятирічний Поль, а з ним його собака на незмінному мотузяному повідку. Дурні й переможені, два старигані вдивляються з темряви у вікна бару. Навіщо? Із музичного автомата гримить музика, я не впізнаю жодної з пісень. Навіть інструменти сьогодні не такі – електронні штуки, на яких не треба грати руками чи ротом. Голосний і неприємний дівочий сміх. На якусь мить двері прочинились, і ми побачили його – в обох руках по дівці. На ньому був шкіряний піджак, що в паризькій крамниці коштує тисячі зо дві франків чи навіть більше. Дівчата були підмальовані та виглядали дуже молодо у своїх сукнях на тоненьких бретельках. Несподівано мене охопив холодний відчай.

– Поглянь на нас, – я зрозуміла, що волосся в мене мокре, а пальці страшенно задубіли. – Джеймс Бонд і Мата Харі. Пішли додому.

Поль подивився на мене своїй звичним задумливим поглядом. Хтось, може, і не побачив би розуму в його очах, та для мене він був очевидним. Він мовчки взяв мою руку. Його руки були теплі, і я відчувала мозолі на долонях.

– Не здавайся, – промовив він.

Я знизала плечима.

– Нічого в нас тут не вийде, – відповіла я. – Тільки виставимо себе на посміховисько. Погодься, Полю, що нам ніколи не перехитрити Дессанжів, і пора вже втовкмачити це в наші вперті старі голови. Тобто…

– Ну ж бо, Фрамбуаз, – він говорив повільно, і в його голосі бриніло здивування. – Ти ж ніколи не здавалася. Ніколи.

Терпіння. Його терпіння, добре та вперте, якого вистачить на все життя.

– Це було раніше, – не дивлячись йому в очі, промимрила я.

– Ти не так уже й змінилася, Фрамбуаз.

Може, і правда. У мені й досі є щось тверде та не обов’язково хороше. Я інколи його відчуваю – щось на кшталт каменю, затиснутого в кулаку. У мені завжди це було, навіть у дитинстві, щось недоброзичливе, запекле й кмітливе, що дозволяло мені вичікувати, скільки треба, для перемоги… Ніби Стара Мама вселилася в мене того дня й дійшла до самого серця. Викопна риба всередині каменя – я бачила таку на картинці в книжці Ріко про динозаврів – у впертій злобі поїдає сама себе.

– Можливо, я маю змінитися, – стиха промовила я. – Може, потрібно стати іншою.

Гадаю, у ту мить саме так я й думала. Бачите, я ж була втомлена. Втомлена як ніколи. Пройшло два місяці, і ми випробували буквально все. Ми спостерігали за Люком. Намагались його урезонити. Ми вибудовували химерні плани: закласти бомбу під фургон, найняти кілера з Парижа, залізти на Спостережний Пункт і прибрати його метким пострілом зі снайперської гвинтівки. О так, я ладна була його вбити. Злість мене виснажила, але страх не давав спати вночі, тому вдень я почувалась розбитою і постійно страждала від мігрені. То було більше, ніж просто страх перед викриттям, усе ж таки я була дочкою Мірабель Дартижан. Я мала її характер. Я піклувалась про ресторан, але навіть якщо Дессанжі витиснуть мене з цього бізнесу, навіть якщо всі в Ле-Лавезі перестануть зі мною розмовляти, я це якось переживу. Ні, мій справжній страх, який я приховувала від Поля та в якому ледве зізнавалась сама собі, був значно темніший і складніший. Він ворушився в глибині моєї свідомості так само, як Стара Мама у своєму слизькому ложі, і я молилася, щоб жодна спокуса не змогла витягти його на поверхню.

Я отримала два листи – один від Янніка, а інший був написаний почерком Лори. Перший я читала з усе більшою тривогою. Яннік писав жалісно й улесливо: він переживав погані часи. Лора його не розуміє та постійно використовує його фінансову залежність як зброю проти нього. Вони три роки безуспішно намагаються завагітніти, і вона винить його ще й у цьому. Натякає на розлучення.

Якщо вірити Янніку, альбом моєї матері може все це виправити. Лорі потрібно зайнятися чимось іншим, новим проектом. Її кар’єрі потрібен ривок. Яннік знає, що я не така безсердечна, щоб відмовити…

Я спалила другий лист, не відкриваючи. Можливо, там був опис помешкання Нуазетт і новини з Канади, але зізнання мого племінника здалися мені убогими й бентежними. Я не хотіла знати більше. Нескорені, ми з Полем готувалися до вирішального походу.

То була наша остання надія. Не знаю, на що ми сподівалися, – ми продовжували з чистої впертості. Можливо, мені досі потрібно перемагати, як тоді, в останнє літо в Ле-Лавезі. Можливо, у мені заграв жорсткий відчайдушний дух матері, тому я й опиралася поразці. Якщо я здамся тепер, твердила собі я, її жертва буде марною. Я билася за нас обох, і відчувала, що мати мною пишалася б.

Я й подумати не могла, що Поль виявиться таким безцінним помічником. Стежити за кафе було його ідеєю, і це він знайшов номер телефону Дессанжів на закусочному фургоні. За ці місяці я звикла повністю покладатися на Поля й довіряти його судженням. Ми часто всідалися чатувати разом, із кавником і двома чарками куантро, вкривши ноги ковдрою, бо ночі ставали холодніші. Якось так трапилося, що він став незамінним. Він чистив овочі на вечерю. Приносив дрова й патрав рибу. Хоч відвідувачів у «Малиновому млинці» значно поменшало – я більше не відкривала кафе в будні, і навіть у вихідні присутність фургона відлякувала всіх завсідників, крім найвідданіших, – він все одно приглядав за ним, мив посуд і протирав підлогу. І робив це майже завжди мовчки: це було комфортне мовчання тривалих довірливих стосунків, мовчання дружби.

– Не міняйся, – нарешті сказав він.

Я розвернулася, щоб піти, та він тримав мою руку у своїй, а я не могла вирватися. На його береті й вусах блищали дощові краплі. З кафе гриміла музика.

– Мені здається, я щось знайшов, – промовив Поль.

– Що? – від утоми голос у мене зробився різкий. Усе, чого я зараз хотіла, – це лягти й заснути. – На бога, що тепер?

– Можливо, і нічого, – він вимовляв слова так повільно, що мені хотілося кричати від роздратування. – Чекай тут… Просто хочу… ну, знаєш… дещо перевірити.

– Що, тут? – я перейшла практично на вереск. – Полю, зачекай…

Але він уже пішов, рухаючись до дверей бару зі швидкістю і беззвучністю браконьєра. Ще секунда – і він зник.

– Полю! – зі злістю покликала я. – Полю! Не думаю, що я тебе тут чекатиму! Прокляття, Полю!

Але я чекала. Поки дощ заливався за комірець мого гарного осіннього пальта, просочував моє волосся й холодними доторками дріботів по моїх грудях, у мене було достатньо часу, щоб зрозуміти: ні, не так уже й сильно я змінилася.