П'ять четвертинок апельсина

На фермі завжди багато роботи. Потрібно натаскати води з колодязя і поставити металеві відра в погребі, щоб вода не нагрівалась на сонці. Треба подоїти кіз, а потім накрити цеберко з молоком мусліновою ганчірочкою та залишити в молочарні. Потім слід вигнати кіз на пасовисько, щоб вони не пожерли всю городину в саду. Також потрібно нагодувати курок і качок, зібрати денний врожай стиглих полуниць і підкинути дрів у піч, хоча я й сумнівалася, що мати сьогодні щось би пекла. А ще потрібно було випустити на пасовисько нашу конячку Бекассін і налити їй у корито свіжої води. Працюючи максимально швидко, ми завершили всі справи менше ніж за дві години. До того часу сонце почало припікати, нічна волога вже випарувалася з підпеченої землі, а роса потроху зникала з густої трави. Саме час іти.

Ані Ренетт, ані Кассі не запитували про гроші. Бо не було потреби. Я ж мала платити за себе сама, як і сказав Кассі, знаючи, що в мене немає грошей. Коли ми збирали полуницю, Ренетт косилася на мене, мабуть, дивуючись моїй самовпевненості, а коли перетнулася поглядом із Кассі, то захихотіла. Я помітила, що вона особливо ретельно вирядилась – складчаста шкільна спідниця, червоний светр із коротким рукавом, гольфи й черевики, – а волосся зібрала в товстий крендель і підколола шпильками. І пахла вона чимось незнайомим, якимось солодкуватим пудровим запахом, ніби фіалками й зефіром, а ще нафарбувала губи помадою. Я подумала, чи не збирається вона на побачення. Можливо, з якимось хлопцем. Наприклад, з її школи. Помітно було, що вона сильно нервувалася, бо збирала ягоди з витонченою поспішністю кролика, що вимушений обідати серед тхорів. Коли я йшла повз грядки полуниці, я чула, як вона щось прошепотіла Кассі, а потім до мене долетів її верескливий нервовий сміх.

Мені було байдуже. Я здогадувалась, що вони планували піти кудись без мене. Я вмовила Ренетт взяти мене з ними, і вони не порушили б обіцянки. Втім, як вони знали: грошей у мене геть не було. Це означало, що вони можуть піти в кіно самі, залишивши мене чекати біля фонтана на базарній площі, або пошлють з якимось вигаданим дорученням, а самі підуть гуляти з друзями… Від однієї думки про це ставало гірко. Передбачалося, що так і буде. Вони були такі самовпевнені, що прогледіли єдине можливе вирішення моєї проблеми. Ренетт ніколи не перепливла б Луари, щоб дістатися до Стовпа Скарбів, а Кассі все ще бачив у мені маленьку сестричку, яка так несамовито обожнює старшого брата, що анічогісінько не скоїть без його дозволу. Час від часу він поглядав на мене й задоволено всміхався, хоч його очі дивилися з насмішкою.

Ми виїхали до Анже о восьмій годині; я вмостилась на багажник величезного страховидного велосипеда Кассі, і мої ноги небезпечно метлялись під рулем. Велосипед Ренетт був меншим та елегантнішим, у нього був високий руль і шкіряне сідло. Під рулем прилаштувався кошик, куди вона поклала фляжку цикорної кави та три однакові пакуночки з бутербродами. Щоб не пошкодити своєї куафюри, Ренетт накрила голову білим шарфом, і його кінчики торкалися шиї під час руху. Поки їхали, ми двічі чи тричі зупинялись – ковтнути з фляжки Ренетт, перевірити слабкувату шину або ж з’їсти кусень хліба з сиром замість сніданку. Нарешті ми добрались до околиці Анже, проїхали повз колеж – через свята він був закритий і перебував під охороною двох німецьких солдатів – і крізь ряди обтинькованих будинків попрямували до центру міста.

Кінотеатр «Палас-Доре» розташовувався на головній площі, недалеко від базару. Площу утворювали декілька рядів невеличких крамничок, більшість з яких зранку були відкриті. Якийсь чоловік з відром води і шваброю мив тротуар. Ми злізли з велосипедів і покотили їх до провулка між перукарнею та зачиненою м’ясною крамницею. Цей провулок був завузьким навіть для ходьби, а земля в ньому була вкрита щебенем та уламками – доволі безпечне місце, щоб залишити тут велосипеди. Якась жінка на терасі кафе всміхнулась нам і гукнула привітання, там уже сиділи декілька недільних клієнтів – пили цикорій з великих чашок, їли круасани та круто зварені яйця. Хлопчик-розсильний проїжджав на велосипеді й поважно дзеленькав у дзвоник; а біля церкви на газетній ятці продавалася одна-єдина газета. Кас-сі оглядівся, а потім попрямував до ятки. Я засікла, що він щось віддав газетяреві, а той потім простягнув Кассі якийсь жмуток, і брат одразу ж сховав його в штанях.

– Що це таке? – поцікавилась я.

Кассі знизав плечима. Я бачила, що він дуже собою задоволений, такий задоволений, що не стане нічого приховувати, навіть щоб позлити мене. Перейшовши на конспіративний шепіт, він дістав і відразу ж заховав якісь скручені папери – це сталося так швидко, що я майже нічого не розгледіла.

– Це комікси. Випуски серіалу, – тут він багатозначно поглянув на Ренетт. – І американський кіножурнал.

Рене пискнула від захвату та схопила його за руку.

– Дай подивитись! Дай!

Кассі роздратовано похитав головою.

– Тихо! На бога, Ренетт!

І він знову заговорив пошепки.

– Цей чоловічок завинив мені послугу. Дістав на чорному ринку, – процідив він. – І приховав їх для мене під прилавком.

Ренетт розглядала його з захопленням. Мене ж це все вразило набагато менше. Можливо, тому, що я не знала про рідкісність цих речей, або ж паростки бунтарства, які вже проклюнулись у мені, примушували знецінювати все, чим мій брат дуже пишався. Крім того, я пороздумувала над тим, яку ж таку «послугу» газетяр заборгував Кассі, і зрештою дійшла висновку, що він просто вихваляється. Саме це я й заявила йому у відповідь.

– Якби я мала зв’язки на чорному ринку, – скептично протягнула я, – то б діставала щось краще, ніж якісь старі журнали.

Мої слова зачепили Кассі.

– Та я можу дістати все, що захочу, – швидко відказав він. – Комікси, цигарки, книжки, справжню каву, шо к ол а д …

І тут він вибухнув глузливим сміхом.

– А ти не можеш дістати грошики навіть на паршивий квиток у кіно!

– Справді?

Із кишені фартуха я витягнула гаманець. Трохи потрясла ним, щоб почувся дзвін монет. Він вилупив очі, бо впізнав його.

– Ах ти ж маленька злодюжка! – нарешті прошипів він. – Паршива падлюча злодюжка!

Я мовчки подивилась на нього.

– Як ти його дістала?

– Доплила й дістала, – байдуже відмахнулась я. – Хай там як, але це не крадіжка. Скарб належав усім нам.

Але Кассі мене не слухав. «Маленьке падло, злодійка…» – повторював він. Схоже, його шокувало те, що хтось ще, крім нього, може хитрістю облагодити дільце.

– Не бачу ніякої різниці між цим і твоїм чорним ринком, – спокійно промовила я. – Це все одна й та сама гра, так?

Я почекала, поки до нього дійде, і продовжила:

– А ти розійшовся просто через те, що тут я виявилась кращою за тебе.

Кассі поглянув на мене.

– Тут взагалі немає нічого спільного.

Я втупила в нього зневірений погляд. Кассі завжди легко було примусити виказати себе. І багато років потому його син виявився таким самим. Обидва нічого не розуміли в хитрощах. Кассі почервонів і перейшов майже на крик, забувши про конспіративний шепіт.

– Я можу дістати все, що захочеш. Справжню волосінь для твоєї дурної щуки, – сердито кричав він. – Жуйку, черевики, шовкові панчохи, шовкову білизну, якщо треба.

Тут мені стало смішно. Враховуючи умови, у яких ми росли, сама думка про шовкову білизну здавалася сміховинною. Розлючений Кассі схопив мене за плечі й щосили затряс.

– Замовкни! – його голос дрижав від злості. – У мене є друзі! У мене є зв’язки! Я – зможу – дістати – все – що – завгодно!

Бачите, як легко було вивести його з рівноваги. Кас-сі був по-своєму розбещений, надто звик до того, що він – дорослий старший брат, чоловік у домі, перший пішов до школи, найвищий, найсильніший, найрозумніший. Випадкові вияви його дикунства – втечі до лісу, відчайдушна сміливість на Луарі, малі крадіжки на базарі та в крамницях Анже – були безконтрольними, практично істеричними. Ніякого задоволення від них він не отримував. Ніби хотів довести щось нам обом або ж тільки собі.

Мушу визнати, я загнала його в глухий кут. Він зімкнув кулаки на моїх зап’ястках так сильно, що назавтра можна було чекати синців на шкірі, та я жодним чином не видала, що мені боляче. Натомість я вперла в нього погляд і спробувала перегледіти його.

– У нас із Ренетт є друзі, – промовив він стиха, нарешті опанувавши себе, хоч і далі стискав мої руки. – Впливові друзі. Звідки, як думаєш, у неї та дурнувата помада? Або парфуми? Або та гидота, якою вона мазюкає на ніч пику? Як думаєш, звідки все це в нас? І яким чином ми це все заробили?

Він нарешті відпустив мої руки, і на його обличчі читалася суміш гордощів і замішання. Я зрозуміла, що він спітнів від страху.