П'ять четвертинок апельсина

Ми перебрались до тітки Жульєтт. Мати побула там тиждень, а потім поїхала – можливо, через почуття провини й страху, і точно вже – заради свого здоров’я. Після того ми бачили її лише кілька разів. Як ми зрозуміли, вона змінила ім’я, взявши дівоче прізвище, і повернулась до Бретані. Відомості про неї були дуже фрагментарні. Я чула, що вона непогано влаштувалася й заробляла незлі гроші в пекарні, де готувала фірмову випічку. Кулінарія завжди була її основною любов’ю. Ми жили у тітки Жульєтт і поїхали звідти одразу, як змогли – Ренетт вирішила пробуватись у кіно, їй же так довго цього кортіло; Кассі під вигаданим ім’ям утік до Парижа; а я взяла нудний, але зручний шлюб. До нас дійшла звістка, що ферма в Ле-Лавезі тільки частково постраждала від вогню, більшість господарських будівель уціліла, а повного руйнування зазнав лише фасад головного будинку. Ми могли б повернутися додому. Та поголос про масове вбивство в Ле-Лавезі вже пішов. Мати зізналась у злочині перед трьома десятками свідків; її слів «Його вбила я! Я була його шльондрою і ні про що не шкодую!» – так само, як і висловлених почуттів до односельців – було достатньо, щоб її засудити. Незабаром після звільнення в селі встановили бронзову меморіальну табличку, присвячену десятьом жертвам розстрілу, а пізніше, коли такі речі перетворюються на цікаві історії, що їх переповідають на дозвіллі, коли біль від утрати трохи стихає, стало зрозуміло, що ворожість до Мірабель Дартижан та її дітей насправді анітрохи не зменшилась. Я мала визнати правду: я ніколи не зможу повернутися до Ле-Лавеза. Жодного вороття. І протягом тривалого часу я навіть не розуміла, як сильно мені того хотілося.

Кава все ще кипить на плиті. Її аромат пробуджує в мені гірку ностальгію – запах паленого листя з домішкою диму. Я варю собі дуже солодку каву, як для постраждалого від шоку. Гадаю, тепер я розумію свою матір, бо відчуваю певну дикість і свободу від того, що наплювала на все.

Усі поїхали. Дівчинка з диктофоном і купою касет. Фотограф. Навіть Пісташ поїхала додому на моє прохання, та я досі відчуваю її руки навколо шиї та прощальний доторк губ до моєї щоки. Моя хороша донечка, яку я так довго ігнорувала заради бунтарки. Та люди змінюються. Принаймні тепер я можу з вами поговорити, моя дикунко Нуазетт, моя мила Пісташ. Тепер я можу обіймати вас без відчуття, ніби мене засмоктує в мул. Стара Мама нарешті померла, і її прокляття зруйноване. Ніякої біди не станеться, якщо я нарешті наважуся любити вас.

Нуазетт зателефонувала вчора ввечері. Голос у неї був напружений та обачливий, як і в мене; я уявила, як вона спирається, як і я, на кахляну поверхню барної стійки, а на її вузькому обличчі застигла підозра. У її словах мало тепла, вони долинають до мене крізь довгі згаяні роки, та коли вона починає говорити про свою дитину, я чую в її голосі щось інше. Щось схоже на м’якість. Мене це тішить.

Гадаю, у свій час я їй розповім; потроху буду її втаємничувати. Я можу собі дозволити бути терплячою; зрештою, я добре вмію це робити. У якомусь сенсі їй ця історія потрібна більше, ніж будь-кому, навіть більше, ніж Пісташ, – і вже точно більше, ніж суспільству, що, роззявивши рота, витріщається на старий скандал. Пісташ не тримає зла. Вона приймає людей такими, якими вони є, вона чесна й добра. Але Нуазетт ця історія потрібна, потрібна вона і її доньці Пеш – на той випадок, якщо привид Старої Мами колись знову підніме голову. У Нуазетт повно своїх демонів. Сподіваюся тільки, що я більше не один із них.

Тепер, коли всі поїхали, у будинку дивне відчуття пустоти й необжитості. Протяг ганяє по кахлях сухі листочки. Та я все ж не почуваюсь самотньою. Абсурдно думати, що в цій старій хаті можуть бути привиди. Я прожила тут так довго, і жодного разу ніяке тріпотіння не виказало їхньої присутності, але сьогодні я відчуваю… Тінь тіні, невловима присутність, прихована й смиренна, чекає…

Мій голос прозвучав різкіше, ніж мені хотілося. «Хто тут? Я питаю, хто тут?» Голос металом відбився від голих стін і покритої кахлями підлоги. Він вийшов на світло, і я мало не розреготалась і водночас ледь не розридалась від його присутності.

– Пахне смачною кавою, – сказав він звичним м’яким тоном.

– Господи, Полю, як тобі вдається так тихо ступати?

Він усміхнувся.

– Я думала… Я думала, ти…

– Ти забагато думаєш, – відповів він, наближаючись до плити. У тьмяному світлі лампи його обличчя набуло золотаво-жовтого кольору, а обвислі вуса надавали йому сумного вигляду, якому зовсім не відповідали бісики в очах. Я намагалась вирахувати, як багато йому вдалося підслухати. Засидівшись тут у присмерку, я геть забула, що він у будинку.

– І ще й багато говориш, – без дорікання сказав він, наливаючи собі кави. – Я вже думав, ти цілий тиждень розповідатимеш, так завзято ти почала.

І він подарував мені лукаву посмішку.

– Я хотіла, щоб вони зрозуміли, – сердито відказала я. – А Пісташ…

– Люди розуміють значно більше, ніж тобі здається, – він зробив крок упритул до мене й накрив долонею мою щоку. Він пахнув кавою і застарілим тютюном. – Чому ти так довго переховувалась? Що хорошого тобі це дало?

– Були… такі речі… про які я просто не могла розказати, – я зашпорталась у власних словах. – Ні тобі, ні комусь іншому. Те, від чого, як мені здавалося, повалиться цілий світ. Тобі не зрозуміти… Ти ніколи не робив нічого такого…

Він розсміявся щирим невимушеним сміхом.

– Ох, Фрамбуаз! Ти справді так вважаєш? Що в мене ніколи не було таємниць? – він взяв мою забруднену руку у свої. – Чи я надто тупий, щоб мати таємниці?

– Я не те мала на увазі… – почала я. Хоча саме це я й мала на увазі. Господи поможи, саме це.

– Ти думаєш, що можеш тягнути на спині весь світ, – сказав Поль. – Що ж, тоді послухай дещо.

Він знову збився на діалект, і на деяких словах почав заїкатися, як у дитинстві. Від цього він наче помолодшав.

– Ті анонімні листи – пам’ятаєш ті записки, Буаз? Ті, з помилками? А написи на стінах?

Я кивнула.

– Пам’ят-таєш, як вона х-ховала ті листи, коли ти заходила до кімнати? Пам’ятаєш, як ти здогадувалась, що вона отримала записку по виразу її обличчя і по тому, як вона поводилася, якою наляканою, сердитою і сповненою ненависті вона була, бо її справді це лякало й лютило, і як ти особливо сильно ненавиділа її в такі дні, так сильно, що ладна була сама її вбити?

Я знову кивнула.

– То був я, – зізнався він. – То я їх писав, усі сам. Присягаюся, ти навіть не здогадувалась, що я вмію писати, і попри те, що я вклав у них всю душу, результат вийшов так собі. Я хотів помститися. За те, що вона того дня назвала мене кретином перед тобою, і Кассі, і Рен-К-к-к-к-к… – раптом у нього перекосилось обличчя, і він відчайдушно почервонів. – І перед Рен-Клод, – стиха договорив він.

– Ясно.

Ну, звичайно. Так завжди буває з усіма загадками, що стають ясними, мов день, коли нарешті дізнаєшся відповідь. Я пам’ятаю, яким ставало його обличчя, коли поряд була Ренетт, як він заїкався й замовкав, хоч зі мною говорив цілком нормально. Я пам’ятаю гостру неприховану ненависть в його очах того дня – Говори нормально, кретине! – і моторошний шлейф люті й болю, який тягнувся йому вслід. Я пам’ятаю, як він інколи з надзвичайним напруженням заглядав до коміксів Кассі – той самий Поль, який узагалі не вмів читати. Я пам’ятаю, як уважно він дивився на мене, коли я ділила апельсин; а ще інколи на річці в мене бувало неприємне відчуття, ніби за мною стежать, навіть того дня, останнього разу з Томасом… навіть тоді, Боже, навіть тоді.

– Я зовсім не хотів, щоб усе зайшло так далеко. Я просто хотів, щоб вона пошкодувала. Але всього іншого я ніколи не бажав. Втім, усе вийшло з-під контролю. Так завжди трапляється. Якщо риба надто велика, вона тягне тебе за собою. Принаймні я хотів усе виправити. У кінці. Я справді намагався.

Я витріщилась на нього.

– Боже, Полю, – я була надто здивована, щоб сердитись, хоча сердитись було за що. – То ж був ти, так? Тієї ночі на фермі – то був ти, з рушницею? Це ти ховався в полі?

Він кивнув. Я не могла відвести від нього очей, можливо, я вперше бачила його по-справжньому.

– Ти знав? Увесь цей час ти все знав?

Він знизав плечима.

– Ви всі думали, що я тюхтій, – сказав він без гіркоти. – Що все це розгортатиметься просто в мене перед носом, а я нічого не помічу…

Він вичавив сумну усмішку.

– Думаю, досить. Нам обом. Уже все з’ясували.

Я спробувала розставити інформацію в голові по поличках, та факти відмовлялися складатись докупи. Так багато років я була впевнена, що ті листи писав Ґійом Рамонден, чи, можливо, Рафаель, або хтось із тих родин… А тепер я чую, що це зробив Поль, мій милий гальмуватий щиросердий Поль, якому тоді заледве виповнилося тринадцять. Спочатку заварив цю кашу, а потім поклав їй край, витримавши симетричну зміну пір року. Коли я нарешті відкрила рота, то промовила дещо дуже несподіване, і це здивувало нас обох.

– Ти що, так сильно її кохав?

Мою сестру Ренетт – високі вилиці й блискучі кучерики. Мою сестру – королеву врожаю, намазану губною помадою й увінчану ячменем, з кукурудзяним скіпетром в одній руці й апельсином – у другій. Такою я її пам’ятатиму завжди. У мене в голові така ясна, чітка картинка. І десь біля серця я відчула раптовий укол ревнощів.

– Так само, як і ти, мабуть, любила його, – спокійно промовив Поль. – Так само, як ти кохала Томаса Лейбніца.

Ото дурними ми були в дитинстві! Нещасні, сповнені надій дурники. Я все життя промріяла про Томаса: і коли жила у шлюбі в Бретані, і в удівстві я мріяла про такого чоловіка, як Томас, щоб він мав безтурботний сміх і гострі очі кольору річкової води, як у Томаса з моєї мрії – ти, Томасе, тільки ти, назавжди – від прокляття Старої Мами аж сироти хапають.

– Розумієш, для цього знадобилось трохи часу, – сказав Поль, – та я переборов це. Я відпустив. Це ж як пливти проти течії. Це виснажливо. Через певний час треба піддатися, і вода сама винесе тебе до рідного берега.

– До берега, – луною повторила я. Мій голос звучав мов чужий. Його руки накрили мої, і на доторк були теплі й жорсткі, наче хутро старого пса. З боку ми мали дивний вигляд, ніби Гензель і Ґретель, що постаріли й посивіли у відьминому домі, нарешті зачинивши за собою пряникові двері.

Треба піддатися, і річка сама винесе тебе до рідного берега. Це ж так просто.

– Ми довго чекали, Буаз.

Я відвернулась.

– Можливо, надто довго.

– Я так не думаю.

Я глибоко вдихнула. Ось і прийшов час. Слід пояснити йому, що все скінчено, що брехня, яка лежить ніж нами, надто давня, щоб її можна було стерти, надто величезна, щоб через неї можна було перебратись, що, зрештою, ми з ним надто старі, і це вже смішно, це неможливо, і до того ж… до того ж…

Він поцілував мене в губи, і то був поцілунок не зніяковілого стариганя, а щось зовсім інше, від чого я затремтіла й відчула нетерпіння та якусь дивну надію. У нього заблищали очі, поки він повільно витягав з кишені щось, що у світлі лампи засяяло червоним…

Намисто з райських яблучок.

Я не зводила з нього очей, поки він ніжно надівав намисто мені на шию. Кругленькі яблучка засяяли на моїх грудях.

– Королева врожаю, – прошепотів Поль. – Фрамбуаз Дартижан. Тільки ти.

Я вдихнула ніжний і терпкий аромат яблучок, яким просотувалась моя тепла шкіра.

– Я надто стара, – тремтячим голосом промимрила я. – Надто пізно.

Він знову поцілував мене – спочатку в скроню, а потім у кутик губ. І тут витяг із кишені косу з жовтої соломи, якою увінчав моє чоло, наче короною.

– Ніколи не пізно нарешті приплисти до рідного берега, – сказав він і ніжно й наполегливо притягнув мене до себе. – Усе, що треба зробити, – лише припинити втікати.

Опиратись – усе одно що плисти проти течії, це виснажує і не має сенсу. Я встромила ніс у ямку під його плечем, наче в подушку. Намисто з райських яблучок на моїй шиї розповсюджувало гострий соковитий аромат, жовтневий запах нашого дитинства.

На честь нашого повернення додому ми випили солодкої чорної кави та з’їли круасанів з варенням із зелених помідорів, приготованим за рецептом моєї матері.