П'ять четвертинок апельсина

Того місяця наша деспотична непередбачувана мати викидала нові коники. Одного дня вона могла бути веселою, мугикати пісні в саду, спостерігаючи за останнім етапом збору врожаю, а наступного мало не відтинала нам голови, якщо ми насмілювалися бодай наблизитись до неї. А ще на нас посипалися неочікувані подарунки – грудочки цукру, дорогоцінна плитка шоколаду, блузка для Ренетт, викроєна зі згаданого парашутного шовку мадам Петі та розшита крихітними перлинками. Схоже, її вона теж шила таємно, як і сукню з червоним корсетом, адже я не бачила, щоб вона кроїла тканину чи влаштовувала хоча б одну примірку. Але блузка була прегарна. Як завжди, подарунки вона вручала мовчки, зависала незручна гнітюча тиша, і будь-які слова вдячності чи захоплення здавалися недоречними.

У свій альбом вона записала:

Вона така гарненька. Уже майже доросла жінка з батьковими очима. Якби він не помер, я б ревнувала. Мабуть, Буаз, маючи моє жабеняче личко, це відчуває. Спробую і її якось потішити. Ще не надто пізно.

Якби ж вона хоч щось сказала, а не лише писала цим дрібним нерозбірливим почерком. Як правило, ці незначні вияви щедрості ще більше роз’ятрювали мене, і я намагалася знову дістати її, як тоді, на кухні.

Я не виправдовуюсь. Я справді хотіла завдати їй болю. Правдива стара істина – діти жорстокі. Якщо вони ріжуть, то до самої кістки, не приховуючи своєї мети, а ми були малими дикунами, що стають безжальними, коли відчувають слабкість. Та мить потягу до мене стала для неї фатальною, вона й сама відчувала це, але було надто пізно. Я побачила її слабкість, і з того моменту була невблаганна. Усередині мене самотність гарчала від голоду, викриваючи все темніші глибини мого серця. І якщо й були часи, коли я теж її любила, любила з болісним, нужденним відчаєм, ці спогади перекривалися думками про її відсутність, її нехтування, її байдужість. Логіка в мене була навдивовижу безглузда. Я примушу її пожалкувати, говорила я собі. Я примушу її мене зненавидіти.

Мені часто снилася Жаннет Ґодін на білому надгробку з янголом і букетом білих лілей у вазі біля при голов’я. Кохана донечка. Інколи я прокидалась у сльозах, і щелепа боліла так, ніби я щось жувала багато годин. А іншим разом просиналася спантеличена, цілковито впевнена, що помираю. Водяна змія все ж вжалила мене, одуріло повторювала я собі. Попри всі мої запобіжні заходи. Вона вжалила мене, але замість швидкої смерті – білі квіти, мармур, сльози – я поволі перетворюватимусь на свою матір. Напівсонна, я скиглила, обхопивши голову руками.

Іноді я використовувала апельсиновий жмуток, навмисне бажаючи завдати шкоди, це була моя таємна помста за ті сни. Я чула, як вона крокує своєю спальнею, говорячи час від часу сама до себе. Флакончик із морфієм був майже порожній. Якось вона запустила чимось важким у стіну, і та захиталась, а пізніше ми побачили уламки годинника її матері на смітнику – купол розтрощений, а циферблат тріснутий посередині. Мені не було його шкода. Якби мені вистачило сміливості, я б учинила так само.

Того вересня тільки дві речі допомогли мені зберегти здоровий глузд. По-перше, моє полювання на щуку. Скориставшись Томасовою порадою щодо живця, я вже піймала декількох – їхні трупи вишикувались на Стоячих Каменюках, і над ними мерехтіли юрбища мух. І хоч Стара Мама залишалась невловимою, я відчувала, що підбираюсь до неї все ближче. Я фантазувала, що вона спостерігає за кожною щукою, яка попадається на мою наживку, від цього її лють зростає, зростає її безрозсудність. Жадоба помсти колись змусить її заявити про себе, вірила я. Вона не може постійно не помічати нападів на своїх. Якою б терплячою, якою б збайдужілою вона не була, обов’язково настане той момент, коли її вже буде не спинити. Вона вийде на поверхню, вона битиметься, і я спіймаю її. Я була непохитна й зривала злість на трупах своїх жертв, винахідливо знущаючись із них та використовуючи останки як приманку для засідок.

Утіху мені приносив також Томас. Ми продовжували бачитися щотижня, якщо йому вдавалося приходити у четвер, свій вихідний. Він приїздив на мотоциклі (ховав його разом зі своєю уніформою у кущах за Спостережним Пунктом). Дивно, ми так звикли до його візитів, що самої лише його присутності нам було досить, але кожен з нас це приховував. Поруч із ним ми мінялись: Кассі ставав відчайдушним і випендрювався з безглуздою бравадою – дивись, як я можу переплисти Луару в найстрімкішому місці; дивись, як я можу поцупити стільник просто з-під носа в диких бджіл. Ренетт перетворювалась на сором’язливе кошеня, витріщала на нього темні очі й надувала гарненькі нафарбовані губи. Мені вихиляси Ренетт були огидні. Оскільки я знала, що не можу змагатися з сестрою, я намагалась перевершити Кассі в усьому, що б він не робив. Я перепливала річку в глибших і небезпечніших місцях. Я пірнала на довший час. Я гойдалась на найвищих гілках Спостережного Пункту, а коли Кассі насмілився зробити те саме, я, знаючи про його таємний страх висоти, почала гойдатися згори вниз, при цьому реготала й верещала, мов мавпа. З відчикриженим волоссям я мала більш хлоп’ячий вигляд, ніж будь-який парубок, а Кассі вже почав виявляти ту м’якість, якій повністю піддався в середньому віці. Я була жорсткішою та сильнішою за нього. Я ще не розуміла небезпеки так, як він, і тому радо ризикувала життям, тільки щоб украсти лаври в старшого брата. Саме я вигадала кореневу гру, яка стала однією з наших улюблених; я вправлялася годинами, тож майже завжди перемагала.

Правила гри були прості. Уздовж берегів Луари, що обміліла з кінцем сезону дощів, стирчало багато коренів, омитих стрімкою водою. Деякі були завтовшки з дівочий стан, інші ж повзучими пальцями спускались донизу, закопуючись у жовту глинисту землю під водою. Там вони утворювали такі собі петлі в каламутній воді. Метою гри було випірнути крізь ці петлі – а деякі з них були дуже тісні, – різко виламуючи тіло туди-сюди й наверх. Якщо ти промахнувся мимо петлі в каламутній воді, або піднімався на поверхню, не намагаючись пролізти крізь неї, або взагалі відмовлявся від спроби, ти вибував. Той, хто безпомилково пролазив у найбільшу кількість петель, ставав переможцем.

Це була небезпечна гра. Кореневі петлі утворювались здебільшого на найстрімкіших місцях, де берег найбільш понівечений течією. У порожнинах під корінням гніздилися змії, а якщо берег обвалювався, можна було запросто опинитись у пастці. Під водою нічого не було видно, тож треба було навпомацки знаходити вихід на поверхню. Завжди залишалася ймовірність, що тебе схопить і стисне шалена течія й ти потонеш, але в цьому й полягала краса та привабливість гри.

У мене виходило дуже добре. Ренетт рідко грала з нами – такі розваги часто доводили її до істерики, а от Кассі ніколи не відмовлявся похизуватися. Він був міцніший за мене, але я була тоншою та мала гнучкішу спину. Я була мов вугор, а що більше Кассі величався й позував, то менш гнучким він ставав. Я навіть не згадаю жодного свого програшу.

Єдиний шанс побути з Томасом наодинці я мала тільки тоді, коли Кассі й Ренетт бешкетували в школі. Якщо так траплялось, їх залишали в четвер після занять, вони йшли до кімнати покарань, сідали за парти й відмінювали дієслова або писали вправи. Таке випадало нечасто, але завдавало клопоту всім. Школа все ще була окупована. Учителів не вистачало, і в класах сиділо по п’ятдесят чи шістдесят учнів. Терпець уривався дуже легко, будь-яка дрібниця могла спустити гачок – викрикнуте без дозволу слово, погана оцінка за контрольну, бійка на ігровому майданчику, забута домашня робота. Я молилася, щоб це сталося.

Той день був унікальний. Я пам’ятаю його так само ясно, як і деякі сни, цей спогад більш кольоровий і чіткий, ніж усі інші, немов ідеальна чіткість на фоні напіврозмитих подій того літа.

Протягом одного дня все відбувалось в абсолютній синхронності, і вперше на моїй пам’яті мене огорнуло відчуття спокою, гармонії з собою і світом, тож мені здалося, що, забажавши, я можу змусити цей чудовий день тривати вічно. Мені так і не вдалося відчути це вдруге. Хоч, здається, щось подібне я відчувала, коли народжувала обох донечок, ще раз чи двічі з Ерве, і в ті моменти, коли приготована мною страва виходила довершеною. Але то було справжнє почуття, концентроване, яке неможливо забути.

Напередодні ввечері мати захворіла. Цього разу не через мої маніпуляції. Апельсиновий жмуток став уже ні до чого непридатний: я так часто нагрівала цедру останніми місяцями, що вона запеклась і почорніла, утративши майже весь запах. Ні, то був один з її звичних поганих періодів, і через якийсь час мати прийняла пігулки й пішла до себе, залишивши мене саму. Я встала рано й чкурнула на річку до того, як прокинулися Кассі з Ренетт. То був один із золотавих днів початку жовтня, з повітрям хрустким, міцним і п’янким, мов кальвадос. Навіть на світанку небо було чистим, фіолетово-синім, таким, яке буває тільки в ясну осінню пору. За рік трапляються, може, зо три такі дні. Дістаючи свої засідки, я наспівувала, і мій голос відбивався від імлистих берегів Луари, мов виклик. То був сезон грибів, тому я принесла здобич на ферму, почистила її, взяла собі на сніданок хліба й сиру та вирушила до лісу. У мене завжди добре виходило тихе полювання. Я й тепер досить вправна, а тоді мала нюх, як натренована на трюфелі свиня. Я могла винюхати гриби – сіру лисичку й оранжеву, що пахла абрикосами, білий гриб і рожеву печерицю, і їстівний дощовик, і підберезник, і блакитну сироїжку. Мати завжди наказувала спершу віднести гриби до аптеки, щоб перевірити, чи не поклали ми до кошика чогось отруйного, та я ніколи не помилялася. Я відрізняла м’ясний аромат білого гриба та сухий і землистий запах підберезника. Я відчувала їхні схованки й місця, де вони ростуть. Я була терплячим грибником.

Додому повернулась я в обід, і Ренетт з Кассі вже мали б прийти зі школи, але поки їх не було. Я почистила гриби та занурила їх у маринад з оливкової олії, розмарину й чебрецю. Через двері материної спальні чулося її глибоке медикаментозне дихання.

Пробило дванадцяту тридцять. Вони вже мали б повернутися. Томас зазвичай приходив десь о другій. Я відчула в животі укол радісного збудження. Пішла до нашої спальні й поглянула на себе в дзеркальце Ренетт. Волосся вже трохи відросло, хоч на потилиці ще було коротким, як у хлопця. Я натягла солом’яний капелюх, хоча літня спека вже була позаду, і вирішила, що так маю кращий вигляд.

Перша. Вони запізнювались уже на годину. Я уявила, як вони сидять у кімнаті покарань, як промені сонця проникають усередину крізь високі вікна, як пахне мастикою для підлоги й старими книжками. Кассі сидить похмурий, Ренетт крадькома пошморгує носом. Я усміхнулась. Дістала зі схованки під сестриним матрацом її дорогоцінну губну помаду й мазнула нею по губах. Критично оглянула себе. Потім піднесла її до повік і повторила процедуру. Тепер зовсім інший вигляд. Майже гарненька. Не така, як Ренетт, але сьогодні це не мало значення. Сьогодні Ренетт тут не було.

О пів на другу я вирушила на наше звичне місце зустрічі біля річки. Я виглядала його зі Спостережного Пункту, у глибині душі очікуючи, що він не з’явиться – так пощастити мені не могло, – і вдихаючи соковитий запах хрусткого почервонілого листя з гілок довкола. Ще тиждень – і Спостережний Пункт на цілих шість місяців стане непотрібним, будиночок на дереві буде голим, але поки ще достатньо листя, щоб приховати мене від чужих поглядів.

Я відчула солодке тремтіння, ніби хтось заграв чуттєву мелодію на ксилофоні просто в мене над лоном, а голова сповнилась якогось невимовно легкого відчуття. «Сьогодні можливо все», – несерйозно подумала я. Узагалі будь-що.

Двадцять хвилин по тому я почула з дороги звук мотоцикла та якнайшвидше скотилася з дерева до річки. Легковажне відчуття настільки захопило мене, що я почувалася трохи розгубленою та не дивилась, куди ступаю. Я захлиналась від всеохопного відчуття могутності, не меншого, ніж моя тодішня радість. На сьогодні Томас був моєю таємницею, моєю власністю. Те, що ми скажемо одне одному, залишиться тільки між нами. Те, що я скажу йому… Він саме гальмував край дороги, роздивляючись, чи ніхто його не помітив, а потім потягнув мотоцикл до тамарискових хащ уздовж піщаного берега. Я спостерігала за ним, і тепер мені чомусь не дуже хотілось визнавати, що момент настав, я раптом засоромилась нашої усамітненості, нашої нової інтимності. Я почекала, поки він стягне свій кітель і заховає його в зарості. Потім він озирнувся. У руках він тримав перев’язаний мотузкою пакунок, а в кутку рота стирчала цигарка.

– Інших немає.

Я намагалась говорити по-дорослому спокійно у відповідь на його пильний погляд. Раптом згадала про помаду на губах і повіках: цікаво, чи він якось відреагує. «Якщо він насміхатиметься, – сердито подумала я, – якщо він тільки насміхатиметься…» Але Томас лише всміхнувся.

– Добре, – невимушено сказав він. – Тоді тільки ти і я.