П'ять четвертинок апельсина

Частина ІІІ Закусочна на колесах

Десь через п’ять місяців після смерті Кассі – і через чотири роки після тієї історії з тітонькою Фрамбуаз – Яннік і Лора знову приїхали до Ле-Лавеза. Було літо, у мене гостювала донька Пісташ із двома дітьми – Прюн і Ріко, – і все було добре, поки ті двоє не з’явилися. Діти підростали так швидко й були такі милі, дуже схожі на свою маму: Прюн із очима кольору шоколаду й кучериками та високий Ріко з оксамитовими щічками. Обоє сповнені радощів та пустощів, і моє серце краялося, щойно я кидала на них погляд – так вони нагадували мені дитинство. Клянуся, щоразу, як вони приїжджали, я почувалась на сорок років молодшою, а того літа я навчила їх рибалити й ставити сітки, готувати карамельні макаруни та варення з зеленого інжиру. З Ріко ми прочитали «Робінзона Крузо» та «Двадцять тисяч льє під водою», а Прюн я розповідала відчайдушні побрехеньки про рибу, яку я спіймала, і ми обоє тремтіли від історії про Стару Маму та її страхітну властивість.

– Казали, що якщо її вполювати й відпустити, вона виконає твоє найпотаємніше бажання, але якщо її побачити – бодай краєчком ока! – і не зловити, то з тобою неодмінно станеться щось жахливе.

Прюн вдивлялась у мене фіалковими очима, запхавши за щоку великий палець.

– Що жахливе станеться? – зачудовано шепотіла вона.

Мій голос зазвучав глухо й загрозливо.

– Помреш, моя люба, – промовила я. – Або помре хтось інший. Той, кого ти любиш. Або щось іще гірше. Так чи інакше, навіть якщо зостанешся живою, все одно прокляття Старої Мами переслідуватиме тебе до могили.

Пісташ кинула на мене невдоволений погляд.

– Матусю, не розумію, навіщо розповідати їй таке, – із докором сказала вона. – Хочеш, щоб їй наснились кошмари і вона надзюрила в постіль?

– Я не дзюрю в постіль! – запротестувала Прюн. – Бабцю, а ти сама бачила Стару Маму? Бачила? Бачила?

Раптом мене вхопили сироти, і я вже пожалкувала, що не вибрала якоїсь іншої історії. Пісташ похмуро глянула в мій бік і спробувала стягнути Прюн у мене з колін.

– Прюнетт, залиш бабусю в спокої. Уже час лягати в ліжечко, а ти ще зуби не чистила, тож…

– Ну ба-а-а, ну ти бачила? Ти бачила її?

Я пригорнула онуку, і холод трохи відступив.

– Люба моя, колись я полювала на неї ціле літо. Весь той час я намагалась піймати її на волосінь і на сітку, на приманку й на пастку. Я ставила їх щодня, а перевіряла двічі на день, а то й частіше.

Прюн поважно глянула на мене.

– Тобі так хотілося загадати бажання?

Я кивнула.

– Думаю, що так.

– І ти піймала її?

Личко в неї цвіло, мов півонія. Пахла вона печивом і зрізаною травою, цим чудовим теплим і солодким запахом дитинства. Старі люди потребують коло себе молодих, самі знаєте.

Я усміхнулась.

– Авжеж, упіймала.

Очі в неї розширились від збудження, і вона прошепотіла:

– А що ж ти загадала?

– Нічого, моя мила.

– Тобто вона вислизнула?

– Ні, я міцно її тримала.

Тепер на мене з тіні дивилася й Пісташ. Прюн вперла свої пухкенькі ручки мені в обличчя.

– А що далі?

Якусь мить я дивилась на неї.

– Я не відпустила її, – відказала я. – Я впіймала її, але відпускати не стала.

Пізніше я зізналась собі, що то було не зовсім так. Не цілковита правда. А тоді я поцілувала онучку, пообіцяла все інше розповісти пізніше і заявила, що взагалі не розумію, навіщо їй ті старі рибальські історії. Попри її протести, різними забавляннями нам таки вдалося вкласти малу в ліжко. Я думала про це вночі, коли вже всі давно поснули. Засинання ніколи не викликало в мене труднощів, але цього разу я не могла знайти спокою кілька годин, а потім мені наснилася Стара Мама в темній воді: я тягнула її, вона тягнула мене, потім знову я її, ніби жодна з нас не могла дозволити собі відпустити другу…

От незабаром після того вони і з’явились. Зайшли до ресторану – скромні такі, ніби звичайнісінькі клієнти.

Замовили щуку по-анжуйськи та сирну перепічку. Я потай спостерігала за ними з кухні, але вони поводилися ґречно й галасу не здіймали. Стиха говорили одне з одним, не висували надмірних забаганок до мого винного погреба та наче припинили називати мене тітонькою. Лора була чарівною, Яннік – душевним, обидва поводилися ввічливо та запопадливо. Я відчула полегшення від того, що вони більше не намагаються так часто цілуватись і торкатись одне одного на людях. Я розслабилася настільки, що навіть потеревенила з ними за кавою з птіфурами.[24]

За ці чотири роки Лора постарішала. Вона схудла – можливо, заради моди, але їй це анітрохи не личило, – а її волосся перетворилося на прилизаний мідно-рудий шолом. Вона ще й стала якоюсь нервовою та постійно гладила живіт, ніби там щось боліло. А от Яннік, як на мене, взагалі не змінився.

Він радісно повідомив, що в ресторані справи йдуть добре. На рахунку багато грошей. Вони запланували подорож на Багами навесні, бо багато років ніде не відпочивали разом. Про Кассі говорили з захопленням і, як мені здалося, зі щирим болем від утрати.

Я замислилась, чи не надто суворо я до них поставилась.

Але я помилялася.

Того ж тижня вони завітали на ферму саме тоді, коли Пісташ зібралася вкладати дітей. Вони принесли всім подарунки: солодощі для Прюн і Ріко, квіти для Пісташ. Моя дочка дивилась на них із солодкавим виразом обличчя, за яким, як я напевне знала, вона ховає неприязнь. Вони ж, поза сумнівом, прийняли його за вияв глупоти. Лора спостерігала за дітьми з наполегливою цікавістю, яка мені здалася бентежною; її очі постійно зупинялись на Прюн, яка на підлозі гралася з сосновими шишками.

Яннік умостився в крісло біля вогню. Я дуже хвилювалася за Пісташ, яка спокійно сиділа поряд, і сподівалася, що непрохані гості скоро підуть. Проте жоден із них не виявив такого бажання.

– Обід був просто грандіозний, – ліниво протягнув Яннік. – Ота щука… Я не знаю, що ви зробили з нею, але вона була неперевершена.

– Це все стокові води, – люб’язно пояснила я. – Їх так багато тепер зливають у річку, що риба майже нічим іншим не годується. Ми називаємо їх луарською ікрою. Скільки в них поживних речовин і мінералів!

Лора ошелешено подивилась на мене. А Яннік розсміявся своїм дрібненьким сміхом – хе-хе-хе, – і вона до нього приєдналася.

– Тітонька в нас жартівниця. Луарська ікра, це ж треба! Вам, дорогенька, пальця до рота не клади.

Але я помітила, що вони більше не замовляли щуки.

Коли Пісташ вклала дітей, Яннік і Лора завели розмову про Кассі. Спочатку про звичайні речі – як зрадів би любий папá, якби побачив племінницю з дітьми.

– Він завжди казав, що дуже хоче, щоб ми мали дітей, – зауважив Яннік. – Але на тому етапі Лориної кар’єри…

Лора його перервала.

– У нас ще буде купа часу для цього, – різкувато заперечила вона. – Не така я вже й стара, еге ж?

Я похитала головою.

– Звісно, ні.

– До того ж тоді багато грошей ішло на догляд за папá. Він майже нічого нам не залишив, – промимрив Яннік, надкушуючи печиво сабле. – Усе, що він мав, давали йому ми. Навіть будинок.

У це я могла повірити. Кассі ніколи не наживав багатства. Гроші він завжди або прокурював, або, що ймовірніше, проїдав. У часи паризької молодості він тратився лише на себе.

– Певна річ, ми йому цим не дорікали, – прошелестіла Лора. – Ми так любили бідолашного папá, чи не так, любий?

Але в кивку Янніка було більше ентузіазму, ніж щирості.

– О так, дуже любили… Та й зрозуміло… Такий щедрий чоловік. Ніколи не жалкував… ні за цим будинком, ні за спадщиною, ні за чим. Виняткова людина.

– І що це все має означати? – я підскочила, ледве не проливши на себе каву. А ще ж я хвилювалася за Пісташ, яка досі сиділа тут, поряд зі мною, і слухала. Я ніколи не розповідала їй про Кассі та Ренетт. Вони ніколи не зустрічались. Доньки були впевнені, що я – єдина дитина. А ще я ніколи не розповідала їм про матір.

Яннік трохи знітився.

– Тітонько, але ж це він мав успадкувати цей будинок…

– Ми вас ні в чому не звинувачуємо…

– Але ж він був найстаршим, і за заповітом вашої матері…

– А тепер зачекайте!

Я намагалася говорити менш пронизливо, проте якусь секунду верещала точнісінько, як моя мати, і помітила, як здригнулася Пісташ.

– Я заплатила Кассі немалі гроші за цей будинок, – понизивши голос, продовжила я. – Після пожежі тут вціліла лише коробка, з-під шиферу тільки балки стирчали. Він ніколи б тут не жив, та він і не хотів тут жити. Я запропонувала йому гарну ціну, більше, ніж могла собі дозволити, і…

– Тс-с-с, усе гаразд, – Лора поглянула на свого чоловіка. – Ніхто тут не вважає вашу домовленість нікчемною.

Нікчемною.

Це типово Лорине слово – доречне, снобське, самозакохане й достатньо скептичне. Я відчула, як моя рука стискає кавову чашку, а на подушечках пальців залишаються червоні відбитки від опіку.

– Але погляньте на це з нашого боку, – Яннік вступив до розмови, і його рум’яне лице палало. – Спадок нашої бабусі…

Мені не подобалось те, куди вивернула наша бесіда. Особливо бісила мене присутність Пісташ, яка з розширеними зіницями всотувала все сказане.

– Жоден із вас не знав моєї матері, – різко відказала я.

– Не в тому річ, тітонько, – швидко заперечив Ян-нік. – Річ у тім, що вас було троє. І спадщина була поділена на трьох. Чи не так?

Я обережно кивнула.

– Але тепер, оскільки папá відійшов у вічність, ми маємо запитати себе, чи та неофіційна домовленість, яку ви узгодили між собою, є справедливою стосовно решти членів сім’ї?

Він говорив цілком буденно, але в очах я помітила блиск, тому зірвалась на крик, несподівано роз’ятрившись.

– Яка ще «неофіційна домовленість»?! Кажу ж, я заплатила великі гроші, підписала папери…

Лора поклала руку мені на плече.

– Яннік не хотів вас засмутити.

– Ніхто мене не засмутив, – холодно відповіла я.

Яннік це проігнорував і вів своє:

– Але деякі люди можуть подумати, що така угода, яку ви уклали з бідолашним папá – хворою людиною, якій конче потрібні були гроші…

Я побачила, що Лора спостерігає за Пісташ, і подумки матюкнулась.

– До того ж тут є ще та третина, що мала б належати тітці Ренетт…

Цілий статок під підлогою погреба. Десять ящиків бордо, закладені туди в рік її народження, накриті кахлями й надійно зацементовані, щоб уберегти від німців і від того, що настало пізніше. Сьогодні кожна пляшка коштує тисячі франків, я не перебільшую, тільки дістань і забери. Чорт. Коли треба, Кассі ніколи не вмів тримати язика за зубами.

Я різко обірвала його.

– Її частина зберігається. Я навіть нічого не торкалася.

– Звісно, що так, тітонько. Але все ж… – Яннік сумно всміхнувся, і при цьому був настільки схожий на мого брата, що мені аж заболіло. Я знову швидко глипнула на Пісташ, яка рівно сиділа на стільці з застиглим обличчям.

– Але все ж ви маєте визнати, що тітка Ренетт тепер навряд чи зможе цим скористатися, і чи не думаєте ви, що справедливіше буде…

– Усе це належить Ренетт, – грубо перервала я. – Мені того не треба. І вам не віддала б, навіть якщо могла. Ти задоволений такою відповіддю?

Тоді Лора обернулась до мене. Я подумала, що в чорному платті та з відблиском жовтого світла лампи на обличчі вона має хворобливий вигляд.

– Перепрошую, – промовила вона, багатозначно споглядаючи на Янніка. – Ідеться абсолютно не про гроші. Звичайно, ми й не сподіваємось, що ви віддасте нам свій дім або частку спадщини тітки Ренетт. Якщо хтось із нас дав привід так думати…

Я очманіло кивнула.

– Тоді нащо, до біса, усе це…

Лора перебила мене, її очі заблищали.

– Кажуть, була одна книжка.

– Книжка? – повторила я.

Яннік підтвердив кивком.

– Папá розповів нам про неї. Ви йому показували.

– Книжка з рецептами, – навдивовижу спокійно продовжила Лора. – Ви, мабуть, усі ці рецепти напам’ять знаєте. Якби ми могли тільки глянути… позичити ненадовго…

– Звичайно, ми заплатимо за все, що візьмемо у використання, – поспішно додав Яннік. – Вважайте це способом уберегти прізвище Дартижан від забуття.

Вочевидь, саме це – згадка прізвища – і стало причиною. Якийсь час у мені боролися сором, страх і зневіра, але при згадці прізвища мене ніби простромив величезний спис жаху. Я змела зі столу кавові чашки, і вони вщент розбились об материну теракотову кахлеву підлогу. Я бачила, що Пісташ здивовано дивиться на мене, але не могла вгамувати лють.

– Ні! Ніколи!

У малій кімнаті мій голос злетів, ніби червоний повітряний змій, і на мить я наче покинула власне тіло й подивилася на себе збоку, без емоцій: невиразна жінка з гострими рисами обличчя, одягнута в сіре плаття, а волосся стягнуте в тугий вузол на потилиці. Я помітила дивне розуміння в очах моєї доньки й приховану ворожість на обличчях племінника й племінниці, а потім лють повернулась, і я знову вийшла з берегів.

– Я знаю, чого вам забажалось! – гарчала я. – Якщо не вийшло з тітонькою Фрамбуаз, ви наладналися на тітоньку Мірабель?! – повітря дряпало мене зсередини, мов колючий дріт. – Я не знаю, що там вам наговорив Кассі, але то не його справа і не ваша також. Та стара історія померла. Вона померла, а від мене ви нічого не отримаєте. Навіть якщо чекатимете п’ятдесят років!

Тепер я задихалась, і від крику боліло горло. Я схопила їхній останній подаруночок – коробку з лляними носовичками, що нерозпакованою лежала на кухні – й оскаженіло тицьнула Лорі.

– Заберіть свої хабарі, – хрипко лементувала я. – Можете засунути їх у свої галантерейні дупи, разом із вашими паризькими меню, гострим абрикосовим кулі й бідолашним папá…

На мить наші погляди зустрілися, і я нарешті побачила, як вона перестала прикидатись і сповнилася презирства.

– Що ж, я поговорю зі своїм адвокатом, – почала Лора.

Я розреготалась.

– Давай! – вигукнула я. – Клич свого адвоката!

Цим усе завжди й закінчується, еге ж? – я видала зловтішний смішок. – Адвокатом!

Яннік намагався заспокоїти дружину, при цьому очі його палали тривогою.

– Ну, люба моя… Ти ж знаєш, як ми…

Лора розлючено повернулась до нього.

– Забери від мене свої чортові руки!

Я подавила сміх і відчула спазм у шлунку. Перед очима танцювали чорні точки. Лора буквально розстріляла мене ненавистю, але потім оговталась.

– Мені дуже шкода, – тон у неї був прохолодний. – Ви не знаєте, як для мене це важливо. Моя кар’єра…

Яннік, не спускаючи з мене стривоженого погляду, намагався підштовхнути Лору до дверей.

– Ніхто не хотів образити вас, тітонько, – поспішно запевнив він. – Ми повернемося, коли ви будете в більш адекватному настрої… Ми ж не просимо подарувати нам книжку…

Слова падали, як карти з рукава шулера. Я засміялася гучніше. Жаху в мені побільшало, та я не могла контролювати свій сміх, і навіть коли вони поїхали – скавчання шин їхнього «мерседеса» звучало так, ніби вони вшивалися крадькома вночі, – я все ще відчувала спазми в горлі, що виливалися хіба в пихтіння, бо рівень адреналіну в мені зменшувався, змушуючи почуватися спустошеною та старою.

Такою старою.

Пісташ дивилася на мене, але її обличчя було непроникним. Біля дверей у спальню з’явилося личко Прюн.

– Бабцю? Що таке?

– Іди спати, сонечко, – поквапилась відповісти Пісташ. – Усе гаразд.

Прюн недовірливо глянула на мене.

– А чому бабця кричала?

– Тому, – її тон став різким і знервованим. – Іди в ліжко!

Прюн неохоче пішла. Пісташ зачинила за нею двері.

Ми мовчки повсідалися.

Я знала, що вона заговорить, коли буде готова, і знала, що не треба її підганяти. Вона тільки на вигляд мила, але всередині вперта. Я добре це знаю, бо я така сама. Я помила посуд, витерла його та поскладала на місце. Потім взяла книжку та вдала, що читаю.

Через якийсь час Пісташ спитала:

– Про який спадок вони говорили?

Я знизала плечима.

– Ні про який. Кассі вдавав із себе багатія, щоб вони гляділи його в старості. А їм треба було про це здогадатися. От і все.

Я сподівалася, що на цьому все й закінчиться, аж раптом побачила її зморшку на переніссі, що була передвісницею проблем.

– Я й не знала, що маю дядька, – байдужим тоном промовила вона.

– Ми з ним не були близькі.

Мовчанка. Я спостерігала за тим, як Пісташ прокручує все це в голові, і жалкувала, що не можу зупинити хід її думок.

– Яннік дуже на нього схожий, – обережно сказала я їй. – Красивий нікчема. А дружина водить його, ніби циркового ведмедя за повідець.

Сподіваючись на усмішку, я спробувала спародіювати Лорину манірність, але це тільки поглибило задумливість Пісташ.

– Здається, вони думають, що ти його якось обдурила, – промовила вона. – Ошукала, коли він хворів.

Я примусила себе заспокоїтися. Злість у цій ситуації нічого не дасть.

– Пісташ, – почала я терпляче, – не вір усьому, що верзуть ті двоє. Кассі не хворів, принаймні не так, як ти думаєш. Він допився до банкротства, покинув дружину та сина, продав ферму, щоб розплатитись із боргами…

Вона зацікавлено подивилась на мене, і я доклала зусиль, щоб не зірватися на крик.

– Слухай, то було дуже давно. Усе скінчилося. Мій брат мертвий.

– Лора казала, є ще й сестра.

Я кивнула.

– Так. Рен-Клод.

– Чому ти не розповідала мені?

Я не знала, як відповісти.

– Ми не були…

– Близькі. Я здогадалась.

Це прозвучало тихо й сухо.

Мене знову кольнув страх, і я сказала це значно жорсткіше, ніж хотіла: – То й що? Ти ж розумієш це, так? Врешті, ви з Нуазетт також ніколи не…

Я прикусила язика, та було надто пізно. Я побачила, як Пісташ здригнулась, і подумки вилаяла себе.

– Ні. Але я принаймні намагалась. Заради тебе.

Чорт. Я й забула, яка вона вразлива. Усі ці роки я мала її за тишка, спостерігаючи за тим, як інша моя донька росте дикою та день у день більш норовистою… Так, Нуазетт завжди була моєю улюбленицею. Але дотепер я вважала, що мені добре вдавалося це приховувати. Якби на її місці була Прюн, я б пригорнула її до себе, але переді мною стояла спокійна на вигляд жінка, з ледь помітною ображеною посмішкою та напівсонними очима… Я подумала про Нуазетт і про те, як через гордощі та впертість ми стали чужими одна одній. Я спробувала пояснити.

– Нас розділили дуже давно, – почала я. – Після… війни. Мати була… хвора… і нас розібрали різні родичі. Ми не підтримували зв’язку.

Це була майже правда, принаймні максимально наближена до того, що я могла їй розповісти.

– Ренетт поїхала… працювати… до Парижа. Вона… також захворіла. Зараз вона в приватній лікарні під Парижем. Одного разу я її відвідала, але…

Ну як я могла це пояснити? Казенний сморід – суміш вареної капусти, пральні та хвороби, – мерехтіння телевізора в кімнаті, заповненій людьми, котрі рюмсають щоразу, як їм не до смаку печені яблука, а інколи несподівано несамовито гризуться, безпорадно трясуть кулаками й кидають одне одного об пофарбовані блідо-зеленою фарбою стіни. Там був чоловік на інвалідному візочку – ще відносно молодий, обличчя схоже на дулю, а безпорадні очі постійно закочувались, – й увесь час, що я там була, він репетував: «Мені тут не подобається! Мені тут не подобається!», аж поки в нього не сів голос, і навіть я не почала ігнорувати його знервованість. Якась жінка стояла в кутку обличчям до стіни й плакала, і ніхто не звертав на неї уваги. І жінка на ліжку – величезне набрякле тіло, фарбоване волосся, круглі білі стегна, руки – холодні та м’які, мов щойно замішане тісто, безтурботна усмішка й бурмотіння… Лише голос був той самий, інакше я ніколи б її не впізнала – дитячий голос, що бурмотів усілякі нісенітниці, а очі круглі й пусті, як у сови. Я примусила себе доторкнутись до неї.

– Рен. Ренетт.

Знову ця млява усмішка і короткий кивок на додачу, ніби в мріях вона була королевою, а я – підданою. Як повідомила мені медсестра, вона забула своє ім’я, але була доволі щаслива. Вона проживала свої «гарні часи», радо дивилася телевізор, особливо мультики, і любила, коли їй розчісують волосся й при цьому грає радіо…

– Звичайно, наші погані періоди нікуди не ділись, – сказала медсестра, і я завмерла від цих слів, відчуваючи, як у моєму шлунку щось ворушиться та перетворюється на суцільний жмуток жаху. – Ми прокидаємося вночі, – дивно було чути, як вона каже «ми», ніби якимось чином розділяє її старість і божевілля. – А ще інколи в нас невеличкі спалахи гніву, еге ж?

Вона мило мені всміхнулась, молода блондинка близько двадцяти років, і в ту мить я так ненавиділа її за молодість і блаженне невідання, що мені важко далося всміхнутись у відповідь.

Я відчула таку саму усмішку на своєму обличчі, коли поглянула на дочку, й одразу зненавиділа себе за це. Я зробила ще одну спробу заговорити до неї, цього разу більш приязним тоном.

– Ти ж знаєш, як воно, – промовила я, виправдовуючись. – Терпіти не можу старих… і лікарні. Але я переказала гроші…

Не треба було цього говорити. Інколи буває так, що все сказане – не до ладу. Мати точно це знала.

– Гроші, – з презирством сказала Пісташ. – Невже це все, що турбує людей?

Потім вона пішла спати, і того літа наші стосунки розладились. Під кінець канікул вона поїхала раніше, ніж завжди, посилаючись на втому та наближення нового навчального року, але ж я бачила, що щось не так. Я раз чи двічі спробувала з нею поговорити, але це нічого не дало. Пісташ тримала дистанцію, а в її очах я помічала пересторогу. У ті дні вона отримувала багато листів, але я не звертала на це уваги, і зрозуміла все значно пізніше. А тоді моя голова була забита іншими речами.