П'ять четвертинок апельсина

– Гей, дівко, мало не забув.

Обернувшись, він недбало кинув це мені, як хлопець дає подачу, щоб перевірити, чи впіймаю я. Він і поводився по-хлопчачому – дражнив мене, вдавав, ніби забув, кидав подарунок, ризикуючи, що він опиниться в мутній луарській воді, якщо я не встигну зреагувати.

– Твій улюблений.

Я легко впіймала його, одною лівою. Усміхнулась.

– Скажи іншим, хай приходять сьогодні ввечері в «Погану репутацію», – підморгнув він, очі по-котячому виблискували зеленим від пустощів. – Може бути весело.

Звісно, мати ніколи не відпустила б нас пізно ввечері. Хоч комендантський час у таких віддалених селах, як наше, був радше пустою формальністю, вистачало й інших небезпек. Ніч приховувала значно більше заборонених радощів, ніж ми могли уявити, і німецькі солдати, ті, котрі були не на чергуванні, призвичаїлися заходити саме до цього кафе випити. Вочевидь, їм подобалось вибиратися з Анже, подалі від підозрілого ока СС. Під час наших зустрічей Томас неодноразово про це згадував, тож коли я чула звук мотоциклів на віддаленій дорозі, я думала, що це він повертається додому. Я чітко бачила його подумки: вітер здуває йому волосся з лоба, обличчя освітлює місячне сяйво, і чується холодний нічний хлюпіт Луари. Ті мотоциклісти могли бути ким завгодно. Але я завжди думала про Томаса.

Однак сьогодні все було по-іншому. Підохочена таємно проведеним разом часом, я думала, що все можливо. Накинувши кітель на плечі, Томас помахав мені й поїхав, піднявши колесами куряву з жовтої луарської землі. І тут моє серце нестерпно заболіло. Відчуття втрати облило мене чимось крижаним і гарячим, і я побігла вслід, ковтаючи пил та махаючи руками, поки його мотоцикл не зник за поворотом на Анже, а сльози промили рожеві доріжки на моєму брудному обличчі.

Цього було недостатньо.

Це ж був мій день, мій чудовий день, і серце закипало від люті й невдоволення. Я прикинула час по сонцю. Четверта година. Ми були разом неймовірно довго. Цілий полудень, та все ж цього недостатньо. Я хотіла більшого. Більшого. Від цих нових бажань я у відчаї стала кусати губи; спогад про наш короткий доторк горів на моїй руці, як клеймо. Кілька разів я підносила руку до губ і цілувала те палаюче місце, що торкалося його шкіри. Я розмірковувала над його словами, наче над поезією. Я прокручувала в голові кожний дорогоцінний момент, щоразу все менше вірячи в його ймовірність – це так само, як зимового ранку намагатися згадати літо. Але то була потреба, яку неможливо нічим задовольнити. Я хотіла бачити його знову, цього самого дня, цієї самої хвилини. У мене з’явились дикі думки про те, як ми втікаємо разом, або живемо в лісі подалі від людей, або я сама переселяюсь у будинок на дереві, харчуюся грибами, дикими суницями й каштанами, допоки не скінчиться війна…

Кассі, Ренетт і Поль знайшли мене біля Спостережного Пункту, я лежала на спині, затиснувши в руці апельсин, і дивилась на осіннє листя.

– С-с-сказала, що б-б-буде тут, – промовив Поль (він завжди сильно заїкався в присутності Ренетт). – П-п-п-побачив, як вона йде до лі-лі-лісу, коли ри-рибалив.

Поряд із Кассі він був сором’язливий і незграбний, свідомий своїх затертих штанів, пошитих зі старого комбінезона його дядька, та босих ніг у грубих клогах. З ним був Малабар, прип’ятий на зелену садову мотузку. Кас-сі з Ренетт були в шкільній формі, Ренетт ще й прибрала волосся жовтою шовковою стрічкою. Мене завжди цікавило, чому Поль одягається так по-жебрацьки, якщо його мати – швачка.

– З тобою все гаразд? – запитав Кассі хриплим від хвилювання голосом. – Коли ти не прийшла додому, я подумав…

Він кинув невдоволений погляд на Поля, а інший, застережливий, призначався мені.

– Ти не знаєш, сюди ніхто не приходив? Чи приходив? – прошепотів він, очевидно бажаючи, щоб Поль пішов.

Я кивнула. Кассі роздратовано махнув.

– Що я тобі казав? – прошипів він. – Я ж наказував ніколи не залишатися наодинці з…

Ще один погляд на Поля.

– У будь-якому разі, нам зараз краще піти додому, – заявив він. – Мати хвилюватиметься, а вона ж готує паве.[30] Ну ж бо, поквапся, і…

Поль саме придивлявся до апельсина в мене в руці.

– У т-тебе є щ-ще один, – повільно проказав він.

Кассі презирливо глипнув на мене. Що, не могла сховати його, дурепо? Тепер доведеться ділитися з ним.

Я завагалася. Ділитись у мої плани не входило. Апельсин був потрібний мені на вечір. Та я вже помітила, що Поль зацікавився й готовий був про це поговорити.

– Я дам тобі трохи, якщо нікому не скажеш, – нарешті запропонувала я.

– З-звідки в-він?

– Виміняла на базарі, – не глипнувши оком, збрехала я. – На цукор і парашутний шовк. Мати не в курсі.

Поль кивнув і ніяково глянув на Ренетт.

– Ми могли б його просто тут і розділити, – невпевнено промимрив він. – У м-мене є ніж.

– Дай мені, – попросила я.

– Ні, я це зроблю, – одразу підхопився Кассі.

– Ні, він мій, – заперечила я. – Дай мені.

Я вимушена була метикувати дуже швидко. Звісно, я могла б приховати трохи апельсинової цедри, та не хотіла, щоб Кассі щось запідозрив.

Я повернулась до них спиною і почала ділити апельсин, ріжучи обережно, щоб не поранити пальців. Розрізати на четвертинки було дуже просто – спочатку ріж уздовж, а потім поперек, – та мені потрібно було вирізати ще один шматочок, щоб його вистачило для мого задуму, але щоб ніхто не помітив – шматочок, який я могла б сховати в кишені… Розрізаючи, я помітила, що Томас приніс севільський червоний апельсин, і на якусь мить я зачудувалася криваво-червоним соком, що стікав із пальців.

– Швидше, незграбо, – поквапив мене Кассі. – Скільки треба часу, щоб порізати апельсин на чотири частини?

– Я намагаюся, – огризнулась я. – Шкірка тверда.

– Д-д-давай я… – Поль рушив у мій бік, і на долю секунди мені здалося, що він встиг побачити п’яту тоненьку скибку апельсина до того, як я сховала її в рукаві.

– Усе гаразд, – промовила я. – Уже закінчила.

Шматки вийшли неоднаковими. Я зробила все, що могла. Та одна четвертинка однаково була значно більша за інші, а ще одна зовсім маленька. Я взяла найменший шматочок. Звернула увагу, що Поль віддав найбільший Ренетт.

Кассі спостерігав за цим із відразою.

– Я ж казав, треба мені це зробити, – пробурчав він. – У мене не четвертинка, а казна-що. Ти така незграбна, Буаз.

Я мовчки висмоктала свій апельсин. Дуже скоро Кассі перестав бурчати та з’їв свою частинку. Я бачила, що Поль споглядав за мною з дивним виразом обличчя, але нічого не сказав.

Ми викинули наші шкірки в річку. Мені вдалося приховати в роті шматочок, а решту я все ж викинула під пильним поглядом Кассі. Побачивши, що він нарешті розслабився, я відчула значне полегшення. Цікаво, що ж він запідозрив. Я потай перемістила відкушений шматок цедри до п’ятої четвертинки апельсина в кишені.

Сподівалася, що цього вистачить.

Я показала іншим, як позбутися запаху з рота і рук за допомогою м’яти й фенхелю і як втирати під нігті бруд, щоб приховати жовті плями від апельсинового соку. А потім ми вирушили через поля додому, де мати, щось мугикаючи собі під ніс, готувала вечерю.

«Вимочити ріпчасту цибулю й шалот в оливковій олії, додати трохи свіжого розмарину, грибів і маленьку цибульку-порей. Додати ще жменьку сушених томатів, базилік і чебрець. Порізати вздовж чотири анчоуси й покласти до каструлі. Залишити на п’ять хвилин».

– Буаз, анчоуси з бочки. Чотири великі.

Я пішла до погреба з тарілкою та дерев’яними щипцями, щоб від солі не порепалася шкіра на долонях. Спочатку витягла рибу, а потім апельсиновий жмуток у захисній банці. Я додала свіжий апельсиновий шматочок, вичавивши всередину сік та олію, щоб підживити стару цедру, а те, що залишилось, покремсала кишеньковим ножем і запхала туди ж, до жмутка. Одразу ж відчула їдкий запах. Я занурила жмуток назад у банку, витерла скло від солі й сховала її в кишені свого фартуха, щоб жодна часточка цінного запаху не пропала даремно. Я швидко торкнулась долонями солоної риби, щоб мати нічого не запідозрила.

«Додати склянку білого вина і ледь обварену картоплю. Додати вижарки – шматочки бекону, залишки м’яса чи риби – і столову ложку олії. Готувати на помірному вогні, не помішуючи та не піднімаючи кришки».

Я чула, як вона наспівує сама собі в кухні. Її монотонний різкуватий голос час від часу голоснішав і стишувався.

«Додати невимочене пшоно – ггммм-гммм – і вимкнути вогонь. Залишити під кришкою – гммм – на десять хвилин, не помішуючи, або – гммм – поки не всмокчеться сік. Викласти, притискаючи, у неглибоку тарілку – гммм-гмм – змастити олією та запікати до хрусткої скоринки».

Спостерігаючи краєм ока за тим, що відбувається в кухні, я востаннє поклала апельсиновий жмуток під труби опалення.

І стала чекати.

Якийсь час я була впевнена, що цього разу не спрацює. Мати була в кухні, відривчасто мугикаючи про себе. Окрім паве, був ще ягідний пиріг і миски з зеленим салатом і помідорами. Майже святкова вечеря, хоч я й гадки не мала, що ми збираємося святкувати. Це було в материній манері: у гарний день ми бенкетуємо, а в поганий задовольняємося холодними млинцями й тонким мазком паштету. Сьогодні вона здавалася майже чарівною: волосся замість звичної суворої гладкої зачіски спадало невимушеними завитками, обличчя порожевіло й трохи спітніло від жару печі. Було в ній щось гарячкове – те, як вона до нас говорила, як швидко обійняла Ренетт, коли ми зайшли – дивина, майже така сама рідкісна, як і спалахи жорстокості; те, як нервово тремтіли її пальці в раковині чи на дошці для нарізання.

Пігулки закінчились.

Складка на переніссі, зморшки навколо рота, стримана, вимучена усмішка. Коли я простягнула їй анчоуси, вона подарувала мені особливо милу усмішку, таку, що місяць тому, навіть день тому ще могла пом’якшити моє серце.

– Буаз.

Я подумала про Томаса на березі річки. Згадала те, що побачила, – масляно-чорну дивоглядну красу її боку на тлі води. Я хочу. Хочу, щоб… Він буде там сьогодні ввечері, думала я, у «Поганій репутації». Куртка недбало висітиме на спинці стільця. Я уявила, ніби я несподівано виросла й стала красивою та витонченою, мов кінозірка, за мною волочиться поділ шовкової сукні, і всі витріщаються на мене. Я хочу. Хочу, щоб… Шкода, що зі мною не було вудки…

Мати спостерігала за мною зі збентеженим виразом обличчя.

– Буаз? – повторила вона. – З тобою все гаразд? Ти не захворіла?

Я мовчки похитала головою. Мене вдарило хвилею самоненависті, що була ніби удар батога, ніби викриття. Я хочу… Хочу, щоб… Моє обличчя стало зосередженим. Томас. Тільки ти. Назавжди.

– Мені треба перевірити мої пастки, – глухо промовила я. – Я швидко.

– Буаз!

Я чула, як вона кричить мені вслід, та не звернула на це уваги. Я побігла до річки й двічі перевірила кожну пастку, упевнена, що цього разу, цього разу, коли мені так потрібне те бажання…

Скрізь було пусто. Від раптової всепоглинаючої люті я викинула всю малу здобич – тараньок, піскарів, вугрів – назад у річку.

– Де ти? – заверещала я над річкою. – Де ти ховаєшся, хитра стара суко?!

Під моїми ногами майже непорушно текла димчаста, брунатна й глузлива Луара. Я хочу. Хочу, щоб… Я схопила каменюку й кинула її якомога далі, болісно потягнувши плече.

– Де ти? Де ти ховаєшся? – мій голос став різким і верескливим, як у матері. Повітря тремтіло від моєї злості. – Виходь! Покажись! Ну ж бо! Ну!

Нічого. Нічого, крім брунатної води та напівзатоплених піщаних відмілин у вечірньому світлі. Горло мені страшенно дерло. Сльози жалили куточки очей, наче оси.

– Я знаю, ти мене чуєш, – стиха промовила я. – Я знаю, що ти там.

Річка ніби погоджувалась зі мною. Я чула, як вода з шурхотом лоскоче берег десь у мене під ногами.

– Я знаю, що ти там, – повторила я майже лагідно.

Здавалось, усе мене слухало: дерева з пожовтілим листям, вода, пожовкла осіння трава.

– Ти ж знаєш, чого я хочу, так? – знову цей голос, що звучить як чужий – дорослий і спокусливий. – Ти ж знаєш.

Тоді я подумала про Жаннет Ґодін і водяних змій, про видовжені тіла, що висять на Стоячих Каменюках, про відчуття, яке було в мене на початку цього літа, мільйон років тому, те переконання… То була потвора. Чудовисько. Ніхто не буде домовлятись із чудовиськом.

Я хочу. Хочу, щоб…

Мені було цікаво, чи стояла Жаннет там само, де зараз босоніж стою я, споглядаючи за водою? Чого вона бажала? Нову сукню? Ляльку, щоб нею гратися? Чогось іншого?

Білий хрест. Кохана донечка. Раптом думка про те, щоб бути мертвою і коханою та лежати в тиші під гіпсовим янголом, перестала здаватися мені відразливою.

Я хочу. Хочу, щоб…

– Я тебе випущу, – прошепотіла я. – Ти ж знаєш.

На мить мені здалося, що я щось побачила. Щось наїжене й чорне у воді, щось блискуче, схоже на торпеду, суцільні зуби й метал. Але то була лише моя уява.

– Я так і зроблю, – тихо повторила я. – Я тебе відпущу.

Але якщо це й мало статися, то не тоді. Поряд зі мною несподівано закумкала жаба. Ставало холодно. Я повернулась і пішла назад тим самим шляхом, по дорозі зірвавши декілька кукурудзяних качанів, щоб якось пояснити свою довгу відсутність.

Через якийсь час я відчула запах паве й прискорила крок.