П'ять четвертинок апельсина

Частина V Врожай

Я вже казала, більшість її записів – вигадки. Цілі абзаци нісенітниць уплетені в правду, як павутина в живу огорожу, та ще й упереміш з її божевільним жаргоном, викресленнями, вписуванням і перекручуванням слів. Щоразу моя воля боролася з нею за те, щоб витягнути точне значення з цього шифру.

Сьогодні йшла вздовж річки. Побачила жінку, яка запускала повітряного змія, зробленого з фанери та банок від мастила. Я й уявити не могла, що така штука зможе злетіти. Здоровенна, мов танк, але пофарбована в різні кольори, та ще й хвіст зі стрічок причеплений. Я подумала (у цьому місці декілька слів розпливлися від плям оливкової олії), але вона застрибнула на планку й злетіла в повітря. Спочатку не впізнала її, хоч і подумала, що то, мабуть, Мінетт, втім (тут величезна пляма знищила більшість слів, хоча декілька ще можна розібрати. Одне з них – красивий. Вона втиснула написане звичайним шрифтом слово гойдалка у верхній рядок. А нижче нашкрябала якусь діаграму, яка могла означати будь-що, але більш за все скидалась на схематично накресленого чоловічка, що стоїть на свастиці).

А втім, це не має значення. Не було ніякої жінки з повітряним змієм. Навіть у згадці про Мінетт немає сенсу: єдина Мінетт, яку я знала, була підстаркувата далека родичка мого батька, про яку люди казали, що вона дивакувата. Достатньо зазначити, що вона називала своїх численних котів діточками й інколи в публічних місцях намагалася нагодувати кошенят своїми грудьми, зберігаючи при цьому незворушно спокійний вираз обличчя.

Я розповідаю все це для того, щоб ви зрозуміли. У материному альбомі були записані різноманітні вигадки – історії про зустрічі з давно померлими людьми, сни під виглядом фактів та інші неймовірності: дощові дні перетворювались на сонячні, згадувався якийсь вигаданий сторожовий пес, розмови, яких ніколи насправді не було, привіт від давно зниклого приятеля. Інколи вона так майстерно змішувала правду й брехню, що я не могла відрізнити одне від другого. До того ж у цієї брехні не було жодної зрозумілої мети. Можливо, то був голос хвороби чи омани залежності. Не знаю, чи був її альбом призначений для чужих очей. Мемуарами його не назвеш. Місцями він схожий на щоденник, але не зовсім – неправильний порядок подій позбавляє його логіки й інформативності. Мабуть, саме тому мені знадобилося стільки часу, щоб зрозуміти, що саме дивиться мені в обличчя, осягнути причини її дій і жахливі наслідки моїх. Іноді фрази подвійно закодовані та втиснуті дрібним почерком між рядками рецептів. Можливо, саме так вона й хотіла. Щоб це залишилось між нею та мною – вряди-годи вияви любові.

Джем із зелених помідорів. Поріжте зелені помідори, як яблука, на шматки та зважте їх. Покладіть у таз цукор з розрахунку кілограм цукру на кіло плодів. Знову прокинулась о третій ранку й пішла шукати пігулки. Знову забула, що жодної не лишилось. Коли розтане цукор (щоб він не підгорів, додайте за потреби 2 склянки води), перемішайте все дерев’яною ложкою. Я постійно думаю про те, що якщо піду до Рафаеля, він зможе знайти мені іншого постачальника. Я не наважуюся знову звернутись до німців, надто після того, що сталося. Краще померти. Тоді додайте томати й кип’ятіть на малому вогні, дуже часто помішуючи. Періодично знімайте піну шумівкою. Інколи смерть видається кращою за це. Принаймні мені не прийдеться більше прокидатись, ха-ха. Постійно думаю про дітей. Боюся, що Бель Йоланда уражена медовим грибком, тож треба викопати пошкоджене коріння, поки від нього не пішла зараза по всьому дереву. Кип’ятіть на малому вогні приблизно дві години чи трохи менше. Коли варення не розтікатиметься по поверхні блюдця, воно готове. Я така зла на себе, на них, на нього. На себе – найбільше. Коли той ідіот Рафаель мені все розповів, я змушена була до крові кусати губи, щоб не виказати себе. Гадаю, він не помітив. Сказала, що вже про все знаю, що дівчата завжди потрапляють у якусь халепу і що нічого не сталося. Він наче заспокоївся, а коли пішов, я взяла сокиру й до знемоги рубала дрова, уявляючи його обличчя.

Бачите, як незрозуміло вона оповідає. Тільки в ретроспекції з’являється бодай якийсь сенс. І, звичайно ж, вона нічого не написала про розмову з Рафаелем. Я можу тільки здогадуватись, як все відбувалося: її хвилювання, кам’яне байдуже мовчання, його винуватий вигляд. Зрештою, то ж було його кафе. Але мати не виказала нічого. Удавання, ніби їй про все відомо, було засобом захисту, що ставив бар’єр проти його небажаного втручання. Мабуть, вона сказала, що Ренетт сама про себе подбала. Крім того, нічого насправді й не сталося. А в майбутньому Ренетт буде обачнішою. Тож можна тільки порадіти, що не трапилося нічого гіршого.

Т. сказав мені, що то не його провина, але Рафаель запевняє, що він стояв поряд і не втручався. Так чи так, але ж німці – його друзі. Може, вони заплатили Ренетт, як і тим жінкам з міста, яких привіз Т.

Наші підозри приспало те, що вона ніколи не розповідала нам про цей випадок. Мабуть, тому, що просто не знала, як завести розмову, – мала гостру відразу до всього, що стосувалось тілесності, а може, вважала, що цієї теми краще не зачіпати. Та в альбомі зафіксовані її зростаюча лють, її протест і мрії про помсту. Я хотіла рубати його доти, доки від нього не залишиться мокрого місця, писала вона. Коли я вперше прочитала, то була переконана, що це про Рафаеля, але зараз я вже не впевнена. Сила її ненависті свідчить про щось глибше, темніше. Можливо, про зраду. Чи відторгнену любов.

Під рецептом пирога з яблучним пюре вона пише:

Його руки м’якші, ніж мені здавалося. Він дуже молодо виглядає, а очі в нього точнісінько кольору моря в бурю. Я думала, я ненавидітиму це, ненавидітиму його, але в його ніжності щось є. Навіть якщо він німець. Я, мабуть, з’їхала з глузду, що вірю в його обіцянки. Я значно старша за нього. Та все ж не така й стара. Можливо, настав час.

Більше тут нічого немає, ніби вона раптом засоромилася своєї сміливості, але я познаходила натяки по всьому альбому – тепер я знаю, де саме шукати. Поодинокі слова, фрази, вписані в рецепти та садівничі поради, зашифровані навіть від неї самої. І той вірш.

Ця солодкість

вишкрябана

ніби якийсь яскравий плід

Протягом багатьох років я вважала, що це теж фантазія, як і багато інших речей, про які вона писала. Не може бути, щоб у матері був коханець. Їй бракувало ніжності. Її захисна броня була надто міцна, а чуттєві імпульси сублімувались у рецепти, у те, щоб приготувати довершену сочевицю або ідеальний крем-брюле. Мені ніколи й на думку не спадало, що в цієї, найбільш неймовірної з її фантазій, є хоч доля правди. Пригадую її обличчя, скривлений вигин рота, різкі лінії вилиць, волосся, затягнуте у вузол на потилиці – навіть історія про жінку з повітряним змієм здається більш імовірною.

Але зрештою я в це повірила. Можливо, саме Поль наштовхнув мене на цю думку. Мабуть, це сталося в той день, коли я піймала себе на спогляданні в дзеркалі: голова зав’язана червоним шарфом, а у вухах кокетливо гойдаються сережки, які я ніколи раніше не надягала, – подарунок на день народження від Пісташ. На бога, мені шістдесят чотири роки. Мені не можна так по-дурному поводитись. Але в його погляді є щось таке, від чого моє старе серце торохкотить, мов тракторний мотор. І це не те розгублене, шалене відчуття, яке я переживала з Томасом. І навіть не те відчуття тимчасового порятунку, яке мені подарував Ерве. Ні. Це знову було дещо інше. Почуття спокою. Таке саме відчуваєш, коли страва виходить довершеною – суфле, що ідеально піднялося, або бездоганний голландський соус. Це відчуття підказує мені, що будь-яка жінка може бути красивою в очах люблячого чоловіка.

Я призвичаїлася наносити крем на обличчя й руки перед сном, а днями витягла стару помаду, що вже запеклась і потріскалась від тривалого невживання, намазала нею губи – й одразу ж збентежено стерла. Що я роблю? І навіщо? У шістдесят чотири роки я вже точно промайнула той вік, коли пристойно думати про такі речі. Але навіть моєму суворому внутрішньому голосу не вдається себе переконати. Я тепер ретельніше розчісуюсь і заколюю волосся черепаховим гребінцем. «Немає гіршого дурня за старого дурня», – сердито кажу я собі.

А моя мати була років на тридцять молодша.

Тепер я дивлюсь на її фотографію та милуюся. Те змішане почуття гіркоти й провини, яке було зі мною багато років, послабшало настільки, що тепер я можу дивитися на її обличчя і по-справжньому бачити його. Мірабель Дартижан, з різкими рисами обличчя та волоссям так сильно натягнутим до потилиці, що навіть дивитися болісно. Чого ж вона так боялась, ця самотня жінка на фото? Жінка з альбому геть інша – мрійниця з вірша, під маскою вона сміється і лютує, іноді фліртує, а іноді – подумки холоднокровно вбиває. Я ясно її бачу – їй немає ще й сорока, волосся ледве зачепила сивина, чорні очі не втратили блиску. Її ще не зігнула довічна праця, і м’язи на її руках тверді й міцні. Її груди, надійно захищені сірими фартухами, ще не обвисли, і часом вона дивиться на оголене тіло в дзеркало на дверцятах шафи, уявляючи своє довге вдівство, перехід у похилий вік, відчуває, як залишки молодості покидають її, як обвисає живіт, стають пласкими стегна, набухають коліна. Жінка каже собі – залишилось так мало часу. Я майже чую її голос зі сторінок альбому. Так мало часу.

І хто ж прийде, навіть якщо чекати сто років? Старий Лекоз із закислими маслянистими очима? Чи Альфонс Фенуй і Жан-Поль Трюріан? Вона таємно мріє про чужинця зі скрадливим голосом, мріє про нього – чоловіка, який бачить її не такою, якою вона стала, а такою, якою могла стати.

Певна річ, мені нізвідки знати, що насправді вона відчувала. Але тепер я почуваюся до неї ближчою, ніж будь-коли, і цього досить, щоб чути голос із крихких сторінок альбому. Голос. Який так ретельно намагається приховати свою справжню природу – пристрасну, відчайдушну жінку – за холодним фасадом.

Ви ж розумієте, що це тільки здогадки. Вона ніде не згадує його імені. Я навіть не можу напевне довести, що в неї був коханець, а надто вже, що то був саме Томас Лейбніц. Але щось мені підказує, що хоч я й помиляюся десь у деталях, та суть ухопила правильно. Я намагаюся переконати себе, що то міг бути будь-хто з великої кількості чоловіків. Та серце каже мені, що то був таки Томас. Я більше схожа на неї, ніж мені хотілося б. Імовірно, вона про це здогадувалась і, залишаючи мені альбом, хотіла, щоб я це зрозуміла.

Можливо, це спроба припинити зрештою нашу війну.