П'ять четвертинок апельсина

Ось так я й познайомилась із Томасом Лейбніцем. З якоїсь причини Ренетт розсердилась на мене через розмову з ним і набундючено сиділа аж до кінця фільму. Гауер підкинув Кассі пачку «Голуазу», і ми з ним пригинцем повернулись на свої місця. Кассі одразу ж закурив, а я поринула в роздуми. Коли завершився фільм, я була готова ставити запитання.

– То ти цигарки мав на увазі, коли казав, що можеш дістати все, що завгодно? – спитала я.

– Авжеж.

Кассі на вигляд був дуже задоволений собою, та я все одно відчула в ньому напруження. Він тримав цигарку в кулаку, як німецькі солдати, але в нього цей жест виходив незграбним і вимушеним.

– Ти ж їм щось розповідаєш? Так?

– Так, ми інколи розказуємо їм… дещо, – з усмішкою зізнався він.

– Що саме?

Кассі знизав плечима.

– Це почалося з того старого дурня та його радіо, – тихо промовив він. – І то було справедливо. Він не мав права переховувати його й дарма прикидався таким заскоченим несподіванкою, коли ми тільки те й робили, що стежили за німцями. Інколи ми передаємо записки з кур’єром або залишаємо повідомлення в кафе. Іноді газетяр віддає нам речі, які вони передають. А часом вони самі приносять.

Він намагався надати голосу байдужості, та я бачила його знервованість і збентеженість.

– Тут нічого такого немає, – вів своє Кассі. – Більшість бошів і самі користуються чорним ринком, відправляють пакунки додому в Німеччину. Ну, знаєш, реквізовані ними речі. Тому тут немає нічого такого.

Я замислилась.

– Але ж гестапо?..

– Та припини, Фрамбуаз! – раптом він розізлився, як і завжди в моменти, коли мені вдавалося загнати його в кут. – Що ти знаєш про гестапо?!

Брат нервово оглядівся і продовжив, знову понизивши голос:

– Певна річ, з ними ми справ не маємо. Це зовсім інше. Кажу ж тобі, це лише бізнес. І в будь-якому разі, тебе це не обходить.

Я обурено вперла в нього погляд.

– Чому це? Я теж дещо знаю.

Тепер я шкодувала, що не розповіла тому німцеві більше про мадам Петі, що не сказала йому, що вона – єврейка.

Кассі несхвально похитав головою.

– Ти не розумієш.

Додому ми їхали в дещо тривожній тиші, мабуть, очікуючи, що мати вже дізналась про нашу недозволену подорож. Проте вдома ми зустріли її в дуже незвичному настрої. Вона й словом не згадала про запах апельсинів, безсонну ніч чи безлад, який я створила в її кімнаті. Натомість обід, який вона приготувала, був майже святковим: морквяний суп із цикорієм, кров’янка з яблуками й картоплею, чорні гречані млинці, а на десерт – клафуті з торішніх яблук, з цукрово-коричною скоринкою. Ми їли, як і завжди, у тиші, але мати була якоюсь неуважною – забувала нагадувати мені прибрати лікті зі столу та геть не помічала мого скуйовдженого волосся й замурзаного лиця.

Мені подумалось, що, може, апельсину вдалося її приборкати.

Але наступного дня все повернулося на звичне коло, мати знову стала собою і помстилася нам. Ми уникали її як могли, похапцем впоралися з усіма справами та втекли на річку до Спостережного Пункту, де нам навіть не вистачило ентузіазму як слід побавитись.

Тими літніми днями на річці з нами завжди був Поль, але він відчував, що випав з нашої невеликої компанії та став зайвим. Мені було його шкода, я навіть відчувала себе трохи винною, бо знала, як тяжко переживати відчуження, та нічим не могла зарадити. Полю треба було самому боротися за місце під сонцем, як це робила я.

До того ж мати не любила Поля, бо не любила всю родину Ур’я. У її очах Поль був ледащо, надто ліниве, щоб ходити до школи, і надто тупе, навіть щоб навчитися нормально читати й писати в селищі разом з іншими дітьми. І батьки в нього були не кращі – чоловік, який торгує при дорозі черв’яками для риболовлі, та жінка, яка зашиває чужий одяг. Але дядькові Поля перепадало від моєї матері найбільше. Спочатку я думала, що це звичайна сільська конкуренція. У Філіппа Ур’я була найбільша в Ле-Лавезі ферма: акри соняшникових полів, картопля, буряки, капуста, двадцять корів, свині, кози, навіть трактор – і це в ті часи, коли більшість місцевих досі вправлялися з кіньми й ралами, – справжній доїльний апарат… Я переконувала себе, що то заздрість, обурення вдовиці, яка крутиться як муха в окропі, порівняно з багатеньким удівцем. Та все одно дивно, особливо враховуючи, що Філіпп Ур’я був давнім другом мого батька. Вони зростали разом, ходили рибалити, плавали, ділилися таємницями. Філіпп власноруч викарбував батькове ім’я на військовому меморіалі та щонеділі покладав квіти до його підніжжя. Але від моєї матері йому годі було чекати чогось іншого, крім кивка. Вона й так не була дуже товариська, а після випадку з апельсином її ворожість до нього сягнула рекордного рівня.

Тільки згодом я зрозуміла всю правду. Точніше, сорок років по тому, коли читала її альбом. Дрібний, спотворений від мігрені почерк, і рядки, що вигиналися на зшитих сторінках. Вона написала таке:

Ур’я вже знає. Я бачу, що він інколи поглядає на мене. Із жалем і цікавістю, ніби я щось, на що він натрапив дорогою. Минулого вечора він бачив, як я поверталась із «Ля Реп» з тим, що там придбала. Він нічого не сказав, та, думаю, здогадався. Звісно, він думає, що ми маємо побратися. Для нього це має сенс – аякже ж, удівець та вдовиця, які об’єд нують шлюбом свої землі. У Янніка не було брата, що став би за хазяїна. Жінці ж не личить самій керувати фермою.

Якби вона була від природи милою жінкою, то, можливо, на щось таке й слід було б рано чи пізно сподіватися. Але Мірабель Дартижан не була милою жінкою. Вона створена з кам’яної солі та річкової твані, а її гнів такий самий швидкий, шалений і невідворотний, як блискавка влітку. Я ніколи не замислювалась про його причину, а тільки намагалася якомога швидше втекти від його наслідків.