П'ять четвертинок апельсина

Через декілька днів після того приїзду Янніка та Лори в нас з’явилась закусочна на колесах. Її притягнула величезна фура й вивантажила на трав’янисту смугу просто навпроти «Малинового млинця». Звідти вибрався молодик у червоно-жовтому паперовому капелюсі. Я в ту мить обслуговувала клієнтів, тож майже не звернула уваги на цю метушню, та коли по обіді виглянула у вікно, із подивом побачила, що фура поїхала, а на її місці залишився малий фургончик, збоку якого великими яскраво-червоними літерами було написано «Суперперекус». Я вийшла з крамниці, щоб поглянути ближче. Фургон здавався бездоглядним, хоч його віконниці були перевиті ланцюгами та замкнені на навісні замки. Я постукала у двері. Мені ніхто не відповів.

Наступного дня закусочна на колесах розпочала роботу. Я помітила це десь о пів на дванадцяту, коли зазвичай починали приходити мої перші клієнти. Відчинені віконниці демонстрували шинквас, над яким розгорнувся червоно-жовтий тент. Там же була й гірлянда з прапорців, на кожному з яких була написана назва страви й ціна: смажений біфштекс, 17 фр.; смажена сосиска, 14 фр. Ще там були яскраві постери, що рекламували «Суперперекус», «Велетенські бургери» та різноманітні напої.

– Схоже, у вас з’явився конкурент, – зауважив Поль Ур’я, який з’явився точно о дванадцятій п’ятнадцять. Я не стала питати в нього, що б він хотів замовити – він завжди брав фірмову страву та півлітра вина, і по ньому можна було звіряти годинник. Він ніколи не теревенив, а сідав на звичне місце біля вікна, їв і дивився на дорогу. Тож я вирішила, що це один із його нечастих жартів.

– Конкурент! – зневажливо пхикнула я. – Щоб ви знали, мсьє Ур’я, того дня, коли «Малиновому млинцю» доведеться конкурувати з торгашем у засмальцьованому фургоні, я назавжди сховаю свою горщики й каструлі.

Поль хихикнув. Сьогодні фірмовою стравою були його улюблені грильовані сардини, до яких подавався домашній горіховий хліб. Він машинально жував і, як завжди, споглядав за дорогою. Поява закусочної на колесах наче не відобразилась на кількості відвідувачів млинцевої, тож наступні дві години я готувала на кухні, поки офіціантка Ліза приймала замовлення. Коли я знову виглянула на вулицю, біля «Суперперекусу» було двійко людей, але то були не мої постійні клієнти, а якась молодь – хлопець і дівчина з пакетиками смаженої картоплі. Я знизала плечима. Ніякої загрози не було.

Наступного дня їх було вже з десяток – сама молодь, а ще з’явилося радіо, яке на максимальній гучності грало верескливу музику. Незважаючи на денну жару, я зачинила двері млинцевої, але відгомін гітар і барабанів усе одно проникав крізь скло всередину. Мої завсідниці Марі Фенуй і Шарлотт Дюпре поскаржились на спеку і галас.

Ще через день юрба стала більшою, а музика – гучнішою, і я пішла сваритися. Підійшовши до закусочної на колесах об одинадцятій сорок, я одразу ж опинилася серед підлітків: декого я впізнала, але були й чужі – дівчата в кофтинках із поворозочками через шию, у літніх спідницях або джинсах, парубки в сорочках з настовбурченими комірами та байкерських чоботах із пряжками. Я помітила кілька мотоциклів, обіпертих об бічні стінки фургона, тож до запаху пива й смаженини домішувався ще й сморід бензину. Якась дівчина з коротким волоссям і сережкою в носі чванливо глипнула на мене, коли я проходила до шинкваса, а потім її лікоть несподівано опинився просто переді мною, мало не вдаривши в обличчя.

– Пильнуй чергу, стара, – пробурмотіла вона повним жуйки ротом. – Шо, не бачиш, тут люди ждуть!

– Так от що ти тут робиш, дорогенька, – огризнулась я. – А мені здалося, ти тут роботу собі шукаєш.

Дівчина витріщилась на мене, а я проштовхнулася далі, навіть не глянувши в її бік. Якою б не була Мірабель Дартижан, але дітей вона виховувала так, щоб по слово в кишеню не лізли.

Шинквас виявився височеньким, і мені довелося встати навшпиньки, щоб зустрітися очима з парубком років двадцяти п’яти, доволі симпатичним, таким жевжикуватим блондином з волоссям нижче коміра та золотою сережкою – здається, у формі хреста – у вусі. Сорок років тому його очі справили б на мене враження, але тепер я стала надто стара й перебірлива. Гадаю, я втратила інтерес до чоловіків тоді, коли вони перестали носити капелюхи. Якщо подумати, обличчя парубка було мені трохи знайоме, але тоді я про це не задумувалась.

Ясна річ, він уже мене знав.

– Доброго ранку, мадам Симон! – ввічливо, але іронічно промовив він – Чим вам допомогти? Можу запропонувати чудовий американський бургер, якщо ваша ласка.

Я розізлилася, та намагалася цього не показувати. Його усмішка означала, що він чекав від мене проблем, і був упевнений, що впорається. Я відповіла йому найсолодшою зі своїх усмішок.

– Дякую, не сьогодні, – сказала я. – Але я була б дуже вдячна, якби ви вимкнули радіо. Мої клієнти…

– Та звичайно ж, – чемно відповів він, і його очі блиснули синім порцеляновим блиском. – Я й гадки не мав, що комусь заважаю.

Поряд зі мною дівчина з проколотим носом недовірливо зойкнула. Я почула, як вона сказала подружці, дівчині з поворозкою на шиї й таких коротких шортах, що з-під низу зухвало стирчали половинки сідниць: «Ти чула, що вона мені сказала? Чула?».

Молодий блондин усміхнувся, і я побачила, що він привабливий і розумний, і що в ньому є щось дуже знайоме, що не дає мені спокою. Хлопець нахилився, щоб вимкнути музику. Золотий ланцюжок на шиї. Плями від поту на сірій футболці. Але руки надто ніжні для кухаря – щось у ньому було не так, щось неправильне, і тепер замість злості я відчувала страх…

– Усе гаразд, мадам Симон? – запопадливий тон.

Я кивнула.

– Не хочу, щоб мене вважали набридливим сусідом.

З його словами все було наче гаразд, але я не могла позбутися відчуття, що щось не так, що в цій прохолодній ввічливості криється насмішка, яку я ніяк не можу збагнути. І хоч я отримала те, чого хотіла, я чимскоріш чкурнула звідти, мало не підвернувши ноги на гравійній доріжці. Спиною я відчувала ворожість молодиків – тепер їх було там щонайменше сорок чи навіть більше, – і їхній галас давив мені на вуха. Я швидко вибралась із натовпу – ніколи не любила, коли мене торкаються, – і, прямуючи до «Малинового млинця», почула вибух верескливого сміху, ніби він навмисне чекав, поки я піду, щоб відпустити якийсь дошкульний коментар. Я різко обернулась, але він уже не дивився в мій бік, а натреновано спритно складав бургери.

Але відчуття тривоги нікуди не ділося. Я помітила, що тепер виглядаю у вікно значно частіше, а Марі Фенуй і Шарлотт Дюпре, які напередодні скаржилися на шум, сьогодні у звичний час не прийшли. Я почала нервуватися. Намагаючись заспокоїтися, я переконувала себе, що нічого страшного не сталося. Врешті-решт, у мене залишився тільки один незайнятий столик. Більшість моїх завсідників була тут. Але я все одно піймала себе на тому, що із вимушеною цікавістю поглядаю на закусочний фургон, спостерігаю за тим, як він працює, дивлюся на натовп біля дороги – молодики їдять із паперових пакетів і пластикових коробок, а він вітається з новими відвідувачами… Здавалося, він товаришує з усіма. Десь півдесятка дівчат – і та з пробитим носом також – підпирали шинквас, дехто тримав у руках пляшки з газованкою. Ті, кому менше пощастило з місцем, реготали поруч, і всюди стирчали груди й сновигали стегна. Здається, ті очі зачепили серця, м’якші за моє.

О пів на першу з кухні я почула ревіння мотоциклів. Моторошний звук, ніби декілька дрилів деркотять в унісон. Я кинула пательню, на якій перегортала фаршировані білі гриби, і вибігла на дорогу. Звук був нестерпний. І хоч я затулила вуха долонями, дратівливий біль однаково пронизував барабанні перетинки, що стали чутливими від багаторічних пірнань у Луарі. П’ять мотоциклів з тих, що я бачила обабіч фургона, тепер гарчали посеред дороги, а їхні власники – за спинами в трьох повсідались дівки – готувалися до старту, намагаючись витиснути максимум звуку та уваги. Я накричала на них, але не почула навіть саму себе крізь пекельне ревіння машин. Дехто з молодих клієнтів розреготався й зааплодував. Я осатаніло замахала руками, бо через гомін мене так і не було чути, а молодики глузливо мені відсалютували, один навіть поставив мотоцикл на одне колесо, наче намагався приборкати норовистого коня в цьому вирі звуку.

Вистава тривала п’ять хвилин, за які гриби згоріли, вуха страшенно заболіли, а лють досягла точки кипіння. Я не мала часу знову поскаржитися власникові «Суперперекусу», хоч і пообіцяла собі неодмінно це зробити, коли клієнти підуть. Втім, доти фургон зачинився, і хоч як роз’ятрено я не била у віконниці, ніхто мені не відповів.

Наступного дня музика заграла знову.

Я не звертала уваги, скільки могла, але потім усе ж пішла сваритися. Тепер там було ще більше людей, деякі мене впізнали й відпускали на мою адресу єхидні коментарі, поки я пробиралась через невеличкий натовп. Сьогодні я була надто сердита для ввічливості, тож огледіла власника закусочної на колесах і процідила:

– Я гадала, ми домовилися.

Він відповів мені блискучою усмішкою, широченною, як амбарні ворота.

– Мадам?

Але мене в такому настрої задобрити неможливо.

– Не прикидайтеся, що не зрозуміли, про що я кажу! Я хочу, щоб ви вимкнули музику, негайно!

Як завжди ввічливий, а тепер ще й трохи ображений моїм войовничим виглядом, він вимкнув приймач.

– Та звісно, мадам. Не хотів вас образити. Якщо ми тепер такі близькі сусіди, треба якось пристосовуватись одне до одного.

Ще кілька секунд я була така зла, що не почула тривожного дзвіночка.

– Що значить – «близькі сусіди»? – мені нарешті вдалось опанувати себе. – Скільки ще ви збираєтеся тут бути?

Він знизав плечима.

– Хтозна, – промуркотів він. – Ви ж знаєте, громадське харчування – то непередбачуваний бізнес, мадам. Сьогодні в тебе натовп, а назавтра сидиш напівпорожній. Хто знає, що може статися?

Тривожний дзвіночок переріс у набат, і я аж похолоділа.

– Ваш фургон стоїть посеред дороги, – сухо відмітила я. – Думаю, як тільки це помітить поліція, вас приберуть звідси.

Молодик похитав головою.

– Я маю дозвіл стояти тут, на узбіччі, – чемно відказав він. – Усі мої папери витримають будь-яку перевірку.

І тут він пильно подивився на мене.

– А ваші, мадам?

Обличчя в мене закам’яніло, а серце сіпонулось, мов піймана риба. Він щось знав. Ця думка закрутилася в моїй голові. О Боже! Він щось знав. Я не стала відповідати на його запитання.

– І ще дещо, – мені сподобалось, як звучав мій голос: неверескливо, жорстко, як у жінки, яка нічого не боїться. Хоч моє серце відчайдушно калатало під ребрами. – Учора тут було збіговисько мотоциклістів.

Якщо ви дозволите своїм друзям ще хоч раз порушити спокій моїх відвідувачів, я заявлю в поліцію про порушення громадського порядку. Упевнена, поліція…

– Скаже вам, що то мотоциклісти галасують, а не я, – здавалося, він веселився. – Серйозно, мадам, я намагаюсь бути поміркованим, однак погрози та обвинувачення – не найкраще вирішення проблеми…

Я дивним чином відчувала провину, неначе то я погрожувала, а не він. Тієї ночі мене всю переколотило, і вранці я визвірилась на Прюн за пролите молоко й на Ріко за те, що грав у футбол надто близько до городу.

Пісташ покосилась на мене – ми майже не розмовляли від того вечора, коли приїздили Лора та Яннік – і поцікавилась, чи добре я почуваюся.

– Усе добре, – кинула у відповідь я та мовчки повернулась до кухні.