П'ять четвертинок апельсина

Я втратила її. Я всіх їх втрачаю.

Написано в альбомі матері навпроти рецепта чорничного пирога. Дрібні, продиктовані мігренню літери, нашкрябані чорним чорнилом, рядки закреслені й перекреслені, ніби того шифру, яким вона пише, недостатньо, щоб приховати її страхи від себе і від нас.

Вона сьогодні глянула на мене, ніби мене не було. Так хотілося пригорнути її, але вона стала така доросла, і я боюсь її очей. Тільки Р.-К. ще зберігає трохи ніжності, а Фра ніби більше не моя дитина. Я помилялася, коли думала, що діти – як дерева. Обрізай їх частіше – і вони від того даватимуть солодші плоди. Це не так. Не так. Коли помер Я., я примусила їх надто рано подорослішати. Не хотіла, щоб вони залишалися дітьми. А тепер вони жорсткіші за мене. Як звірі. Це моя провина. Це я їх такими зробила. Знову в будинку апельсини, але ніхто не відчуває їхнього запаху, крім мене. Голова болить. Якби вона могла покласти руку мені на лоба. Пігулки скінчились. Той німець каже, що може дістати ще, та він перестав приходити. Буаз. Сьогодні прийшла додому пізно. Розбита, як і я.

Звучить абсурдно, та її голос у моїй голові дуже чіткий. Він різкий і жалісний, це голос жінки, яка щосили тримається за психічне здоров’я.

Той німець каже, що може дістати ще, та він перестав приходити.

О, мамо. Якби я тільки знала.

У ці довгі ночі ми з Полем потроху вивчали альбом. Я розбирала шифр, а він усе виписував на картки й робив перехресні посилання, щоб відтворити хронологію подій. Він ніколи нічого не коментував, навіть коли я лишала без пояснень цілі розділи. У середньому за вечір ми опрацьовували дві-три сторінки, не так і багато, та до середини жовтня ми пройшли більше половини альбому. Чомусь тепер це було не так важко, ніж коли я займалася цим самотужки. Ми часто сиділи й згадували події біля Спостережного Пункту чи ритуали, пов’язані зі Стоячими Каменюками, – старі добрі часи до появи Томаса. Раз чи двічі я мало не вибовтала йому правду, та завжди вчасно зупинялася.

Ні, Полю не можна цього знати.

Материн альбом був лише частиною історії, яку він і так дещо знав. Але ще була історія поза альбомом… Я дивилась на нього. Ми сиділи разом, між нами стояла пляшка куантро, а на пічці шипіла мідна джезва з кавою. Червоне сяйво вогню відбивалось у нього на обличчі й підкреслювало старі пожовклі вуса. Він упіймав мій погляд – тепер йому це вдається все частіше – і всміхнувся.

Річ не стільки в тій усмішці, скільки в тому, що стоїть за нею – погляд, допитливий пильний погляд, від якого моє серце билось частіше, а обличчя червоніло не тільки від жару вогню. Мені раптом подумалось, що коли я скажу йому, цей погляд зникне. Я не могла йому розповісти. Ніколи.

Коли я зайшла, усі інші вже сиділи за столом. Мати привітала мене з дивною, вимушеною радістю, але я помітила, що їй от-от увірветься терпець. Запах апельсинів вдарив по моїх чутливих ніздрях. Я стала уважно за нею спостерігати.

Їли ми мовчки.

Святкова вечеря виявилась важкою, мов глина, і мій шлунок запротестував. Я ганяла їжу по тарілці, поки не переконувалась, що мати дивиться в інший бік, а потім вивалювала її в кишеню фартуха, щоб пізніше викинути. Мені не варто було хвилюватись. У тому її стані вона б не помітила, навіть якби я швиргонула їжею об стіну.

– Я відчуваю запах апельсинів, – від розпачу її голос був різким. – Невже хтось із вас приніс у дім апельсини?

Тиша. Ми витріщались на неї в очікуванні.

– Ну? Це ви? Принесли апельсини? – тепер голос був на тон вище – чи то благання, чи то обвинувачення.

Ренетт раптом із провиною глянула на мене.

– Звісно, ні, – сердито й похмуро сказала я. – Де б ми взяли апельсини?

– Не знаю, – її очі підозріло зіщулились. – Можливо, у німців. Звідки мені знати, чим ви займаєтесь цілими днями?

То було так близько до правди, що на мить я заклякла, але не видала себе. Я знизала плечима, добре розуміючи, що Ренетт стежить за мною. Я адресувала їй застережний погляд.

Хочеш нас виказати, чи що?

Ренетт повернулась до своєї порції торта. Я ж продовжила спостерігати за матір’ю. Намагалась перегледіти її. Вона в цьому була вправніша за Кассі, її погляд був колючим, мов терен. Аж раптом вона різко підхопилася, потягнувши за собою скатертину й мало не перекинувши тарілки.

– На що ти витріщаєшся? – гримнула на мене мати, проштрикуючи повітря руками. – На що ти дивишся, хай тобі грець? Що ти там бачиш?

Я ще раз знизала плечима.

– Нічого.

– Брешеш! – якийсь пташиний голос, гострий і тонкий, ніби дзьоб дятла. – Ти завжди витріщаєшся на мене. Оглядаєш. На що ти дивишся? Що ти собі задумала, мале стерво?

Я відчувала її страх і нещастя, і від того моє серце сповнилося тріумфу. Вона відвела очі. Я зробила це, подумалось мені. Мені вдалося. Я перемогла.

Мати також це знала. Вона придивлялась до мене ще декілька секунд, та битву було програно. Я усміхнулась тільки їй помітною посмішкою. Її рука ковзнула до скроні – старий знайомий жест безпомічності.

– У мене болить голова, – важко промовила вона. – Я піду ляжу.

– Гарна ідея, – байдуже промовила я.

– Не забудьте помити тарілки, – наказала вона, та це були лише звуки. Вона знала, що програла. – Не смійте складати їх мокрими. Не залишайте…

Тут вона запнулась і півхвилини просиділа мовчки, втупившись у нікуди. Статуя, що застигла на піврусі з напіврозкритим ротом. Кінець фрази застиг між нами на тридцять секунд.

– …тарілок на сушарці на всю ніч, – нарешті договорила вона й пошкандибала коридором, зупинившись тільки, щоб зазирнути до ванної, де вже не було жодної пігулки.

Ми – Кассі, Ренетт і я – обмінялися поглядами.

– Томас наказав зустрітися з ним у «Поганій репутації», – повідомила я іншим. – Сказав, що буде весело.

Кассі пильно на мене поглянув.

– Як ти це зробила? – запитав він.

– Що зробила? – повторила за ним я.

– Ти знаєш, про що я.

Він говорив тихо й квапливо, навіть перелякано. У цю мить він ніби втратив свій авторитет. Тепер я була лідером, тим, кого всі інші визнають головним. Дивно, що хоч я відразу це збагнула, воно не принесло мені ніякої втіхи. Мої думки були зайняті іншим.

Я пропустила його запитання повз вуха.

– Почекаємо, доки вона засне, – вирішила я. – Годину, максимум дві. Потім підемо через поля. Ніхто нас не побачить. Можемо заховатись у провулку й там зачекати на нього.

У Ренетт заблищали очі, але Кассі був більш скептичний.

– Навіщо це? – поцікавився він. – Що ми будемо робити, коли доберемося туди? Нам нічого йому повідомити, і він уже залишив кіножурнали…

Я глипнула на нього.

– Журнали, – огризнулась я. – Це все, про що ти думаєш?

Кассі спохмурнів.

– Він сказав, там буде щось незвичне, – захоплено промовила я. – Невже тобі не цікаво?

– Не дуже. Це може бути небезпечно. Ти ж знаєш, що мати…

– Ти просто боягуз, – сердито бовкнула я.

– Ні!

Насправді він злякався. Я бачила це в очах.

– Боягуз.

– Я просто не бачу сенсу…

– Слабо?

Настала тиша. Кассі раптом благально подивися на Ренетт. Я перехопила його погляд і спробувала перегледіти його. Він витримав мій погляд секунду чи дві та відвернувся.

– Дитячі забавки, – пробурчав він з удаваною байдужістю.

– Таки слабо.

Кассі сердито махнув, що видавало його безпомічність і поразку.

– Ой, ну гаразд, але кажу тобі – це безглузде марнування часу…

Я переможно розреготалась.