П'ять четвертинок апельсина

Я думала, то буде стаття, ну, максимум – на цілий розворот, може, з кількома фотографіями. Натомість вони говорять зі мною про права на фільм, права інтелектуальної власності за кордоном, про книжку… Та я кажу їм, що не можу написати книжку. Прочитати – так, зможу, а от написати… Чи не занадто я стара? Нічого, заспокоюють вони мене. Її можуть написати й літературні негри.

Літературні негри. Від цих слів стає якось моторошно.

Спочатку мені здавалось, що я це роблю, аби помститися Лорі та Янніку. Щоб позбавити їх бажаної слави. Але той час уже минув. Як колись сказав Томас, відбиватися можна різними способами. До того ж зараз їм наче було мене шкода. Яннік ще кілька разів мені писав, щоразу з усе більшою нагальністю. Він тепер у Парижі. Лора подала на розлучення. Вона не намагалася зв’язатися зі мною, і, хай там як, мені трохи шкода їх обох. Урешті-решт, вони бездітні. Тому й не усвідомлюють, яка через це між нами різниця.

Другий дзвінок того вечора був до Пісташ. Дочка відповіла майже відразу, ніби чекала на мене. Її голос видався мені спокійним і відчуженим. На задньому фоні Прюн і Ріко грали в якусь шумну гру, та ще й собака гавкав.

– Звичайно, я приїду, – лагідно сказала вона. – Декілька днів про дітей чудово попіклується Жан-Марк.

Моя люба Пісташ. Така терпляча й невимоглива. Звідки їй знати, як це – мати тверду серцевину? У неї ніколи її не було. Вона, може, і любить мене. І навіть пробачить. Та ніколи не зрозуміє. Можливо, так навіть краще для неї.

Останнім був міжнародний дзвінок. Я залишила повідомлення, продираючись крізь чужий акцент і незнайомі слова. Мій голос звучав схвильовано, тож довелося повторити повідомлення декілька разів, щоб переконатись, що мене чути за стукотом посуду, розмовою й музичним автоматом. Я сподівалася, що цього буде достатньо.

Що сталося потім – відомо всім. Вони знайшли Томаса наступного ранку, і зовсім не на околиці Анже. Його не підхопило течією і не понесло в далечінь, а натомість прибило до берега десь за півмилі від села, і на нього натрапив той самий загін німців, що раніше знайшов його мотоцикл, захований у кущах при дорозі біля Стоячих Каменюк. Від Поля ми дізнавалися, які чутки ходили селом: що група бійців Опору застрелила німецького часового, який спіймав їх після комендантської години; що його вбив снайпер-комуніст заради документів; що його порішили свої ж, коли дізналися, що він гендлює речами німецької армії на чорному ринку. Несподівано німці заполонили все село – сірі й чорні уніформи – і стали обшукувати будинок за будинком.

До нашого дому вони виявили суто формальний інтерес. Зрештою, тут не було дорослих чоловіків, лише купка бахурів і їхня божевільна матуся. Вони постукали, я відчинила двері, вони зайшли і я провела їх будинком, та все ж їх більше цікавило те, що нам відомо про Рафаеля Креспіна. Поль пізніше пояснив нам, що Рафаель несподівано зник того дня – а може, ще й уночі, – зник без сліду, прихопивши гроші й документи, при цьому німці знайшли у підвалі «Поганої репутації» запас зброї та вибухівки, якої вистачило б, щоб двічі підірвати Ле-Лавез.

Німці ще раз приходили до нас, прочесали дім від горища до погреба, а потім ніби цілковито втратили до нього інтерес. Я мимохіть здивовано помітила, що офіцер СС, який керував обшуками, був той самий життєрадісний червонопикий здоровань, який куштував наші полуниці того дня, коли я вперше побачила Томаса. Він і досі був таким самим червонопиким і життєрадісним, попри мету свого візиту. Проходячи повз, він потріпав мене по голові й прослідкував за тим, щоб солдати залишили по собі все в порядку.

На церковних дверях з’явилось оголошення французькою та німецькою, у якому закликали всіх, хто має будь-яку інформацію про цю справу, поділитися нею. Мати не покидала своєї кімнати, прикута до ліжка черговим головним болем – удень вона спала, а вночі розмовляла сама з собою.

Спали ми погано, нас мучили кошмари.

Коли це нарешті сталося, загальне напруження пішло на спад. Усе завершилось раніше, ніж ми про це дізналися, о шостій годині ранку у вівторок, навпроти західної стіни церкви Святого Бенедикта, поряд із фонтаном, де всього лиш два дні тому тронувала Ренетт, хизуючись ячмінною короною та розкидаючи квіти.

Нам розповів Поль. З блідим, покритим плямами обличчям, з напруженою на лобі веною він повідав нам про це довгим заїканням. Ми оніміло слухали в цілковитій тиші, гадаючи, як таке могло статися, що наше маленьке зернятко виросло в таку криваву квітку. Їхні імена падали мені у вуха, наче каміння в глибоку воду. Десять імен, які неможливо забути, ніколи в житті. Мартін Дюпре. Жан-Марі Дюпре. Колетт Ґодін. Філіпп Ур’я. Анрі Леметр. Жульєн Ланісен. Артур Лекоз. Аньєс Петі. Франсуа Рамонден. Август Трюріан. Вони не виходять в мене з голови, як приспів набридливої пісеньки, являються до мене уві сні, з невблаганною точністю позначаючи контрапунктом рухи й ритми мого життя. Десять імен. Ті десятеро, які були в «Поганій репутації» у ніч танців.

Пізніше ми вирахували, що вирішальним стало зникнення Рафаеля. Запас зброї в підвалі кафе дав німцям привід думати, що у власника були тісні зв’язки з загонами Опору. Та нікому нічого не було достеменно відомо. Можливо, усе це було прикриттям для ретельно спланованої діяльності Опору, чи, може, смерть Томаса виявилася лише помстою за те, що сталося зі старим Гюставом. Так чи інакше, «Погана репутація» заплатила високу ціну за свій невеличкий бунт. Німці, наче серпневі оси, відчували близькість кінця та відплатили з інстинктивною жорстокістю.

Мартін Дюпре. Жан-Марі Дюпре. Колетт Ґодін. Філіпп Ур’я. Анрі Леметр. Жульєн Ланісен. Артур Лекоз. Аньєс Петі. Франсуа Рамонден. Август Трюріан. Я роздумувала, чи вони впали мовчки, як фігури в моєму сні, чи плакали, благали, дряпалися, сподіваючись утекти. Я замислювалась, чи німці потім перевіряли тіла: хтось іще конвульсивно здригався, не мигаючи розплющеними очима, поки його не впокоювали ударом приклада; якийсь солдат задрав скривавлену спідницю, оголивши гладкий вигин стегна… Поль сказав, що все тривало не більше секунди. Дивитися не дозволили нікому, й інші солдати тримали на прицілі закриті віконниці. Я уявляла, як усі селяни сиділи всередині, жадібно притиснувши очі до отворів і шпаринок та роззявивши від шоку роти. Поволі їхні голоси тихішали, переходили на шепіт, промовляючи слова, ніби вони могли допомогти їм бодай щось зрозуміти.

Ось вони йдуть! Ось хлопці Дюпре! І Колетт, Колетт Ґодін. Філіпп Ур’я. Анрі Леметр – та він же мухи не скривдить, він і тверезим буває хвилин десять на день, і старий – Жульєн Ланісен. Артур Лекоз. І Аньєс. Аньєс Петі. І Франсуа Рамонден. І Август Трюріан.

З церкви, де вже розпочалася вранішня меса, долинув хор голосів. Співали гімн урожаю. Перед зачиненими дверима чатували двоє знудьгованих солдатів. Отець Фроман бекав потрібні слова, а паства йому вторила. Сьогодні прийшли тільки декілька десятків парафіян, у всіх похмурий та кислий вираз облич, бо ходять чутки, що священик вступив у змову з німцями. Орган грає на найвищій гучності, але навіть так він не може заглушити постріли біля західної стіни, приглушений стукіт куль, коли вони вдаряються об старе каміння – цей гачок навічно застрягне в плоті кожного парафіянина, зверху заросте, але ніколи не витягнеться. У задній частині церкви хтось затягує «Марсельєзу», але в раптовій тиші вона звучить мов нетверезий спів, тому співець, сконфузившись, замовкає.

Я бачу все це у своїх снах, ясніших за спогади. Бачу їхні обличчя. Чую їхні голоси. Спостерігаю їхній раптовий, приголомшливий перехід зі світу живих у світ мертвих. Але моє горе вже зайшло надто далеко й вийшло з-під контролю, тож коли я прокидаюсь у сльозах, то маю дивне відчуття здивування чи навіть байдужості. Томаса нема. Усе інше не має жодного сенсу.

Я гадаю, ми були шоковані. Ми не розмовляли про це одне з одним і просто розійшлися хто куди. Ренетт запиралась у своїй кімнаті й годинами лежала в ліжку, розглядаючи кінолистівки. Кассі заглибився в книжки – для мене він тепер став стариганем, ніби щось у ньому зламалось, – а я проводила час у лісі та на річці. Ми майже не звертали уваги на матір, хоч у неї тривали погані періоди, і це були найсильніші напади того року. А ще ми забули, що її треба боятися. Навіть Ренетт забувала тремтіти перед її гнівом. Зрештою, ми вбили людину. Що могло бути страшніше?

Моя ненависть, так само, як і лють, усе ще не мала конкретного об’єкта: Стара Мама була прибита до каменя, і, зрештою, її не можна було звинуватити в Томасовій смерті. Та я відчувала, як ненависть рухається, спостерігає, наче об’єктив фотокамери, клацає в темряві й помічає, геть усе помічає. Вийшовши з кімнати після чергової безсонної ночі, мати була бліда й виглядала втомленою і сповненою відчаю. Я відчула, як, побачивши її, моя ненависть стягується у вузол, зосереджуючись на одному чорному алмазному вістрі розуміння.

Ти це все ти це все ти.

Вона подивилась на мене так, ніби почула.

– Буаз? – голос у неї був тремтячий і вразливий.

Я відвернулася, відчуваючи ненависть, наче крижаний уламок у серці.

Позаду я почула, як вона рвучко вдихнула.