П'ять четвертинок апельсина

У наступні декілька днів ситуація поволі погіршилася. Два дні музика не лунала, але на третій загриміла ще голосніше, ніж раніше. Кілька разів заїжджала банда мотоциклістів, щоразу несамовито ревучи по приїзду та від’їзду: вони нарізали кола кварталом, влаштовували перегони й голосно улюлюкали. Коло завсідників закусочної на колесах і не думало зменшуватись, тож я щодня проводила все більше часу, прибираючи з узбіч викинуті пляшки й паперову упаковку. Гірше те, що фургон почав працювати й вечорами – з сьомої до опівночі, що дивним чином збігалося з моїми годинами роботи, – і мене вже лякав звук увімкненого генератора, бо він сповіщав, що скоро поряд з моєю затишною млинцевою розгорнеться вулична вечірка. Рожева неонова смуга над фургоном сповіщала: «У Люка». Сендвічі – закуски – картопля фрі. І ярмаркові запахи смаженини, пива та щойно спечених вафель наповнювали ніжне нічне повітря.

Деякі з моїх клієнтів скаржилися. Дехто перестав до мене ходити. До кінця тижня я втратила сімох завсідників, та й удень кафе залишалося напівпорожнім. У суботу навідалася компанія – дев’ятеро людей з Анже, але тоді галас був особливо гучний, тож ті люди нервово зиркали на натовп біля дороги, де припаркували авто, і врешті поїхали, не замовивши кави й десерту та не залишивши чайових.

Так не могло більше тривати.

У Ле-Лавезі немає поліцейського відділка, але є жандарм – Луї Рамонден, онук Франсуа. Я ніколи не мала з ним справ, бо він – з тих родин. Йому десь під сорок, нещодавно розлучився після надто раннього шлюбу з місцевою дівчиною, ще й схожий на свого дядька Ґійома, того, з дерев’яною ногою. Мені не дуже хотілося до нього звертатися, але я відчувала, що все розвалюється просто на очах, а мене починає хитати в різні боки, тож я потребувала допомоги.

Я пояснила йому ситуацію з закусочним фургоном. Розповіла про галас, своїх клієнтів, сміття й мотоцикли. Він вислухав мене із виглядом терплячого хлопця, який вимушений потурати капризній бабці, а кивав та усміхався так, що мені одразу захотілось побити з ним горшки. Потім він розповів мені – таким оптимістичним, терплячим тоном, який молоді люди зазвичай бережуть для глухих і старих, – що тут немає ніякого порушення закону. Бо, бачите, пояснив він, «Малиновий млинець» розташований біля головної дороги. Часи змінилися відтоді, як я переїхала до села. Він, звичайно, спробує поговорити з Люком, та я маю зрозуміти…

Так, я зрозуміла. Пізніше я побачила його біля фургона, уже без форми, але в компанії красуньки в джинсах і білій футболці. В одній руці він тримав банку «Стелли»,[25] а в другій – цукровану вафлю. Люк видав одну зі своїх іронічних посмішечок, коли я проходила повз із продуктовим кошиком, та я не зважала на них обох. Я зрозуміла.

У наступні декілька днів справи в «Малиновому млинці» стали ще гірші. Тепер кафе постійно було напівпорожнім, навіть суботнього вечора, а в будні та обід – і зовсім пустим. Залишився лише Поль, вірний Поль: фірмова страва дня й півлітра вина. Із вдячності я стала наливати йому пиво за рахунок закладу, хоч він ніколи не брав більше одної склянки.

Ліза повідомила мені, що Люк – власник закусочної на колесах – живе в кафе «Погана репутація», де й досі здавали декілька кімнат.

– Я не знаю, звідки він, – зізналася вона. – Гадаю, з Анже. Заплатив орендну плату за три місяці наперед, тож, думаю, він планує тут залишитися.

Три місяці. Це затягнеться майже до грудня. Я замислилась. Чи залишиться його клієнтура такою бадьорою, коли прийдуть перші заморозки? Для мене це завжди був мертвий сезон, виручали тільки декілька завсідників, та якщо справи йтимуть так і надалі, мені годі на них розраховувати. Літо вже традиційно було для мене часом збивати копійку, і в ці місяці я зазвичай встигала відкласти достатньо грошей, щоб нормально протягнути до весни. Але цього літа… З тим, як справи йдуть зараз, тверезо міркувала я, мене чекають збитки. Воно б нічого, гроші в мене були, але треба ж було платити зарплату Лізі, відсилати гроші Ренетт, плюс корм для тварин, запаси, паливо, оренда техніки… А невдовзі прийде осінь, і треба буде платити робітникам, збирачам яблук і Мішелю Ур’я за комбайн. Звісно, я могла продати сидр і зерно в Анже, щоб якось перебитися.

Проте може бути скрутно. Якийсь час я безпорадно нервувалася над цифрами й розрахунками. Я забула погратися з онуками й уперше пожалкувала, що приїхала Пісташ. Вона побула ще тиждень, а потім поїхала разом з Ріко та Прюн. У її погляді я читала осуд моєї бентежної поведінки, але не бачила достатньо тепла, щоб розповісти про справжні почуття. Там, де мала бути любов до неї, було холодно й твердо, твердо й холодно – кісточка від плода. Я квапливо обійняла її на прощання та відвернулася. Очі в мене були сухі. Прюн простягнула мені букет квітів, які зібрала в полі. І в цю мить мене раптом охопив жах. Я ж поводилась, як моя мати, подумалось мені. Сувора й нечутлива, але всередині сповнена страхів і відчуття небезпеки. Я хотіла достукатися до моєї дівчинки, пояснити їй, що вона ні в чому не винна, але чомусь не змогла. Нас навчили тримати почуття при собі. Це не та звичка, якої швидко позбуваються.

Ішли тижні. Я кілька разів зверталась до Люка з різних причин, але стикалася лише з його іронічною ґречністю. Я не могла позбутися відчуття, що він мені чимось знайомий, але не в силах була пригадати, де ж раніше його бачила. Спробувала дізнатися його прізвище, сподіваючись, що воно мені щось підкаже, але в «Поганій репутації» він платив готівкою. Коли я прийшла туди, кафе виявилось заповненим тими приїжджими, які окупували й закусочну на колесах. Було там і декілька місцевих: Міріель Дюпре та двійко хлопців Леляс разом із Аланом Лекозом, але більшість були нетутешні – зухвалі дівулі в дизайнерських джинсах і кофтинках з поворозками та хлопці в шкіряних штанях або лайкрових шортах. Я помітила, що молодий Брассо додав до свого жалюгідного асортименту ігрових автоматів ще й музичний і поставив у кутку більярдний стіл – здається, не в усіх у Ле-Лавезі торгівля йшла погано. Можливо, саме через це я не отримала достатньої підтримки. «Малиновий млинець» розташований на далекому кутку села, біля дороги на Анже. Ферма завжди була відлюдним місцем, бо на півкілометра навкруги не стояло жодного будинку. Відносно поряд були тільки церква й пошта, і можна здогадатися, що під час служби Люк дотримувався тиші. Я ще двічі поскаржилася Луїсові Рамондену, але з тим же успіхом могла поговорити з котом – принаймні від нього був би такий самий толк.

Рамонден твердо заявив, що той чоловік нікому не завдає шкоди. Якби він порушував закон, то можна було б щось удіяти. Тож наразі мені треба заспокоїтися, а він хай продовжує свій бізнес. Зрозуміло?

Тоді почалися й інші біди. Спочатку дрібниці. Однієї ночі на вулиці запускали феєрверки. Потім мотоцикли ревли біля моїх дверей о другій ночі. Хтось кинув сміття на мій поріг. Розбили шибку в скляних дверях. Одного разу вночі якийсь мотоцикліст гасав по моєму великому полю й наробив вісімок, колій і якихось божевільних петель у недозрілій пшениці. Кажу ж, дрібнички. Малі прикрощі. Нічого такого, у чому можна було звинуватити його й тих немісцевих, які приперлися вслід за ним. А потім хтось прочинив двері курника, туди залізла лисиця та вбила всіх моїх гарненьких коричневих польських курочок. Десять молодок, усі добряче вгодовані, були втрачені за одну ніч. Я сказала Луїсові – крадіжки та правопорушення належать до його компетенції, – але натомість він майже звинуватив мене в тому, що я сама забула зачинити дверцята.

– Чи не здається вам, що то вони самі могли прочинитися вночі? – він широко всміхнувся, наче його вишкіряння могло оживити моїх бідолашних курочок. Я тільки сердито глянула на нього.

– Заперті двері самі не прочиняються, – роздратовано проказала я. – І що ж це за така розумна лисиця, що сама відсунула навісний замок? Якийсь злодій навмисне зробив це, і вам, Луїсе Рамонден, платять, щоб ви знайшли, хто саме.

Луїс одразу втратив упевненість і щось пробурчав собі під ніс.

– Що ви сказали? – різко спитала я. – У мене все гаразд зі слухом, молодий Луїсе, і вам краще в це повірити. Я навіть пам’ятаю, як… – і тут мені довелось обірватися на півслові. Я ледве не сказала, що пам’ятаю, як його дід хропів у церкві п’яний, як чіп, і обмочився в штани, заховавшись у сповідальні під час великодньої служби. Але ж удовиця Симон не могла про таке знати, і я похолоділа від думки про те, що могла виказати себе старими плітками. Тепер ви розумієте, чому я намагалася триматись подалі від тих родин.

А втім, Луїс погодився оглянути ферму, однак нічого не знайшов, і мені довелося вправлятись із ситуацією самотужки. Втрата курочок була тяжким ударом. Я не могла дозволити собі купити нових – та й хто міг гарантувати, що таке не станеться знову? – тож мені довелося купувати яйця на старій фермі Ур’я, яка тепер належала сімейній парі на прізвище Поммо. Вони вирощували кукурудзу й соняшник і здавали їх на переробний завод, розташований у верхів’ях річки.

Я знала, що за цими випадками стоїть Люк. Знала, але нічого не могла довести, і це зводило мене з розуму. Гірше було те, що я не здогадувалась, навіщо він це робить, тож моя лють зростала, аж поки не почала стискати голову, як прес для сидру, що розчавлює стигле й сповнене соку яблуко. Після нічного візиту лисиці я призвичаїлася пильнувати біля темного вікна, притиснувши до грудей пістолет. Якби мене хтось побачив, то здивувався б моєму химерному вигляду – осіннє пальто поверх нічної сорочки, сторож свого двору. Я купила декілька нових замків для воріт і вигулу та щоночі стояла на варті в очікуванні непроханих гостей. Але ніхто не приходив. Той сучий син, мабуть, знав, що я тут роблю, хоч я й гадки не мала, звідки. Я вже почала підозрювати, що він вміє читати мої думки.