П'ять четвертинок апельсина

Луїс, як і обіцяв, замкнув Дессанжа в підвалі. Як він нам пояснив, утримувати Люка можна не більше двадцяти чотирьох годин, бо потім потрібно буде висунути проти нього обвинувачення. З цікавістю поглядаючи на нас та ретельно зберігаючи байдужу інтонацію, він повідомив, що в нас є час владнати свої справи. Хороший він хлопець, цей Луїс Рамонден, навіть попри свою неквапливість. У питаннях комфорту він надто схожий на свого дядька Ґійома, і це, як я підозрюю, спочатку й збило мене з пантелику, не давши розгледіти його доброти. Сподіваюся тільки, що йому не доведеться найближчим часом про неї пошкодувати.

Спочатку Дессанж репетував і навіснів у підвалі. Вимагав адвоката, телефон, сестру Лору, цигарки. Скаржився, що в нього болить ніс, що він зламаний, а просто зараз уламки носового хряща прямують до його мозку. Він грюкав у двері, благав, погрожував, лаявся. Ми не звертали на нього уваги, і в якийсь момент ці звуки припинились. О пів на першу я принесла йому каву й тарілку з хлібом і м’ясною нарізкою. Він був похмурий, проте спокійний, і знову виглядав так, ніби намагався щось вирахувати.

– Ви просто відтягуєте момент, тітонько, – сказав він мені, поки я пластувала хліб. – У вас є тільки двадцять чотири години, бо ви ж знаєте – якщо я комусь зателефоную…

– Тобі їжа непотрібна? – погрозливо рявкнула я. – Бо тобі не завадить трохи поголодувати, а мені тоді не треба буде слухати твої паскудні балачки. Гаразд?

Він сердито глипнув на мене, та все ж промовчав.

– От і добре, – сказала я.

Після полудня ми з Полем завзято вдавали, ніби зосереджені на роботі. Була неділя, ресторан не працював, та все ж чекало багацько роботи в саду та городі. Я сапала, підрізала й полола, допоки мені не стали пекти нирки, а пахви не залило потом. Поль спостерігав за мною з будинку, не усвідомлюючи, що я теж за ним спостерігаю.

Ці двадцять чотири години. Вони свербіли й роз’їдали, ніби кропивниця. Я розуміла, що треба якось діяти, але що саме робити – було за межами мого розуміння. Ми знешкодили одного Дессанжа – принаймні на деякий час, – але інші ж на волі, сповнені зловмисних намірів. А часу обмаль. Декілька разів я навіть заходила до телефонної будки біля пошти – вигадувала собі справи, щоб тільки бути коло неї. Один раз я мало не набрала номер, але поклала слухавку до того, як почула відповідь, бо збагнула, що й гадки не маю, що саме треба сказати. Здавалося, що куди не глянь, на мене у відповідь витріщається та сама жахлива правда, той самий жахливий набір альтернатив. Стара Мама з пащею, повною гачків, зі скляними розлюченими очима, і я щосили тягну, опираючись жахливому тиску, пручаючись, ніби піскар на волосині, ніби ця щука – то частина мене; наче це я намагаюсь обірвати волосінь і вивільнитись, немов то чорне нутро мого серця звивалося й тріпалось на волосіні, наче якась жахлива, таємна здобич…

Усе звузилося до одного з двох варіантів. Звісно, можна було помріяти й про інші можливості – наприклад, Лора Дессанж обіцяє залишити мене у спокої в обмін на звільнення її маленького братика, – але глибинна прагматична частина моєї свідомості розуміла, що так не буде. Завдяки своїм діям ми добилися тільки одного – виграли час, і я відчувала, як цей приз повільно, секунда за секундою, вислизає з моїх рук, а я ламаю голову, як саме можу ним скористатися. Якщо я цього не зроблю, до кінця тижня Люкова погроза – ваша сумна таємниця виплеснеться на шпальти всіх газет і журналів країни – втілиться в друкованому виданні, і я втрачу все: ферму, ресторан, своє становище у Ле-Лавезі… Єдиний вихід вбачався мені в тому, щоб використати правду як зброю. Та хоч це й здатне допомогти мені відвоювати дім і бізнес, хто може передбачити, як воно позначиться на Пісташ, Нуазетт і Полеві?

Я скреготала зубами від безсилля. Нікому не побажаєш постати перед таким вибором. Нікому.

Я так завзято сапала грядку з цибулею-шалот, що зовсім забулася, і стала зачіпати стиглі блискучі цибулинки, відкидаючи їх разом із бур’янами. Зупинилась, щоб витерти піт з очей, і зрозуміла, що плачу.

Нікому не побажаєш обирати між життям і брехнею. Але Мірабель Дартижан, жінці у фальшивих перлах і з ніяковою усмішкою, жінці з гострими вилицями та стягнутим волоссям, усе ж довелося. Вона кинула все: ферму, сад, свій маленький облаштований притулок, своє горе та правду – і, не озирнувшись, пішла… Її альбому, що містить такі ретельні зіставлення й перехресні посилання, бракує лиш одного факту, якого вона не записала, можливо, тільки тому, що й не могла його знати. До завершення нашої історії залишається ще один факт. Один-єдиний факт.

Якби не мої дочки і не Поль, переконувала я себе, – я б оприлюднила геть усе. Тільки щоб дошкулити Лорі, щоб вкрасти її тріумф. Але ж тут був іще Поль, такий спокійний і невимогливий, що зумів своєю мовчазною скромністю непомітно подолати всі мої захисні кордони. Поль, одвічне посміховисько із заїканням і подертою блакитною спецівкою, Поль, який має вправні руки та щиру усмішку. Хто б міг подумати, що це буде Поль, після стількох років? Хто б міг подумати, що через такий довгий час я нарешті знайду шлях додому?

Кілька разів я ладна була набрати номер. Урешті-решт, Мірабель Дартижан уже давно мертва. Не варто тягти її в темних водах мого серця, як Стару Маму на гачку. Ще одна брехня нічого не змінить, вмовляла я себе. Навіть якщо я нині розкажу правду, це не дасть мені спокути. Та Мірабель Дартижан залишилася впертою навіть по смерті. Навіть тепер я відчуваю її – чую її, наче гудіння дротів у вітряну погоду; її різкі крики – єдине, що залишилось у пам’яті на згадку про неї. Неважливо, що я так і не збагнула, як сильно її любила. Її любов, ця таємниця з розколотого каменя, тягне мене з собою на тьмяне дно.

Та все ж. Так буде неправильно. Так мені каже Полів голос усередині мене. І він невблаганний, як річка. Неправильно жити брехнею. Чому ж я маю робити цей вибір?