П'ять четвертинок апельсина

Через тиждень ми зустрілися з ним на тому самому місці. Кассі переказав чутки про нічні азартні ігри в «Рудому коті» та обмовився про тайник із церковним сріблом, про який підслухав у кюре Траке біля кладовища.

Але Лейбніц мав зажурений вигляд.

– Мені прийшлося приховати це від інших, – сказав він мені. – Їм не сподобалося б, якби вони дізнались, що я віддав це тобі.

З-під кітеля, що недбало валявся на березі, він витягнув зелений полотняний чохол завдовжки з метр, у якому щось тихо дзеленчало, і простягнув мені.

– Це тобі, – промовив він, поки я вагалась. – Бери.

У чохлі була вудка. Не нова, але навіть мені було зрозуміло, що вудка гарна. Бамбук потемнішав від часу, але котушка під моїми пальцями крутилась так вправно, ніби на підшипниках. Від захвату я тільки охнула.

– Це… мені? – запитала я, не сміючи вірити у своє щастя.

Лейбніц щиро розсміявся.

– Ну звісно, – відповів він. – Рибалка рибалці друг, еге ж?

Я помацала вудку допитливими жадібними пальцями. Котушка була холодна. І трохи масляниста на дотик, ніби її зберігали в тавоті.

– Але ж, дівко, доведеться тобі її пильнувати, – пояснив він. – Не можна казати ні батькам, ні друзям. Ти ж умієш зберігати таємниці, так?

Я кивнула.

– Звісно.

Він усміхнувся. Очі в нього були ясні, темно-сірі.

– Упіймаєш ту щуку, про яку казала?

Я знову кивнула, і він розреготався.

– Повір мені, з цією вудкою тобі й підводний човен попадеться на гачок.

Якийсь час я прискіпливо його оглядала, намагаючись зрозуміти, чи він мене дражнить. Ясна річ, він потішався, але я вирішила, що то були незлі кпини, і, крім того, він дотримав слова. Тільки одне мене бентежило.

– Мадам Петі… – несміливо почала я. – З нею ж не трапиться нічого поганого, чи не так?

Лейбніц витяг із рота цигарку й жбурнув недопалок у воду.

– Не думаю, – байдуже промовив він. – Не станеться, якщо слідкуватиме за своїм язиком.

Він раптом окинув нас трьох холодним поглядом.

– А ви, всі троє. Ви ж триматимете язики за зубами, еге ж?

Ми кивнули.

– О, ще дещо для тебе, – він засунув руку в кишеню. – Боюся, цим доведеться поділитися. Я зміг дістати тільки один.

І він витягнув апельсин.

Ви ж бачите, він був чарівний. І причарував нас усіх – Кассі менше, бо він був найстарший і краще розумів небезпеки, на які ми можемо натрапити, а от Ренетт червоніла й зітхала, і я… Я, мабуть, найбільше. Спочатку через вудку, але ж була купа всього іншого – його акцент, ліниві манери, недбалий вигляд і той сміх… Ні, він був справді чарівним, а не таким вайлом, як Яннік, син Кассі, з його хамовитими манерами та тхорячими очима. Ні, Томас Лейбніц від природи був таким, навіть в уявленні самотньої дитини з купою мотлоху в голові.

Я не знала, що саме мене зачепило в ньому. Ренетт, мабуть, згадала б те, як він умів мовчки дивитися, або те, як його очі змінювали колір – часом сіро-зелені, а часом зеленувато-брунатні, як річкова вода, – або те, як він ходив з кашкетом набік і руками в кишенях, наче школяр, який прогулює уроки… Кассі сказав би, що то його відчайдушність – він перепливав Луару в найширшому місці й міг висіти вниз головою зі Спостережного Пункту, ніби чотирнадцятирічний хлопчисько, з хлопчачим презирством до небезпеки. Він усе знав про Ле-Лавез ще до того, як ступив на околицю села. Він сам був селюком зі Шварцвальду й мав купу історій про сім’ю, сестер, братів та свої плани. Він завжди вигадував якісь плани. Бували дні, коли будь-яка його історія починалась зі слів «Коли я розбагатію і скінчиться війна…». О, тут його вигадка не знала меж! Нам уперше трапився такий дорослий, що мислив і плекав плани, як хлопчисько, і, мабуть, саме це нас у ньому й привабило. Він був один із нас, от і все. Він грав за нашими правилами.

Він вбив одного англійця та двох французів на війні. Він цього не приховував, але те, як він про це розповідав, змушувало слухачів повірити, що в нього просто не було вибору. Пізніше я думала, що то міг бути наш батько. Але навіть якщо так, я б йому пробачила. Я пробачила би йому все.

Звісно, спочатку я пильнувала. Ми зустрічалися ще тричі: двічі лише з ним одним біля річки й один раз у кіно разом з іншими – Гауером, рудим приземкуватим Гайнеманном і повільним опецькуватим Шварцем. Двічі передавали записки через того хлопця з газетного стенда та двічі отримували від них цигарки, журнали, книжки, шоколад і пакуночок із нейлоновими панчішками для Ренетт. Як правило, люди остерігаються дітей менше. Менше слідкують за язиком. У такий спосіб ми зібрали більше інформації, ніж можна собі уявити, і всю передали Гауеру, Гайнеманну, Шварцу й Лейбніцу. Інші солдати нечасто до нас говорили. Шварц, який трохи розмовляв французькою, інколи кидав хтиві погляди на Ренетт і нашіптував їй щось гортанною, грубуватою німецькою. Гауер був напруженим і незграбним, а Гайнеманн – постійно знервованим, він безперервно чухав рудувату щетину, що закривала більшу частину його обличчя… Від інших я ніяковіла.

Але не від Томаса. Томас був одним із нас. Він ладив з нами, як ніхто інший. Ми не усвідомлювали до кінця материну байдужість, втрату батька, брак друзів і злидні під час війни. Ми самі не розуміли своїх бід, живучи у власному дикунському світі. Нас самих дивувало те, як відчайдушно нам потрібен був Томас. Не заради тих речей, що він приносив, – шоколадки, жуйка, косметика й журнали. Ми конче потребували того, кому можна було б розповісти про свої подвиги й кого можна було вразити – такий собі таємний товариш з молодою енергією та досвідом, оповідач найкращих історій, які й не снилися Кассі. Ми були дикі звірі, як казала мати, а він нас приборкав. Мабуть, він знав це з самого початку, тому обрав такий розумний спосіб зачаровувати нас по одному, дати кожному відчути свою особливість… Навіть тепер, Боже поможи, я майже готова йому повірити. Навіть тепер.

Я зберігала вудку в нашій скарбниці. Користуватися нею слід було дуже обережно, тому що в Ле-Лавезі люди завжди готові втрутитись у твої справи, якщо ти про них не подбаєш. Будь-яка найменша згадка могла викликати підозри в матері. Поль, звісно, дізнався, але я сказала йому, що вудка належала моєму батькові, а з його заїканням особливо не попліткуєш. Навіть якщо він щось і підозрював, то тримав це при собі, і я була йому вдячна.

Липень виявився пекучим і терпким, що два дні гриміли грози й небо мов божеволіло, перетворюючись над річкою на сіро-багряне марево. У кінці місяця Луара вийшла з берегів і течія змила всі мої пастки й засідки, а потім вода затопила кукурудзяні поля Ур’я – із зелено-жовтою кукурудзою, якій до стиглості залишалося три тижні. Того місяця лило мало не щодня, а гриміло так, ніби хтось розгортав велетенський тріскучий рулон фольги, аж Ренетт зойкала й ховалася в себе під ліжком. Ми з Кассі стояли біля прочиненого вікна, роззявивши роти, бо хотіли дізнатися, чи зможемо упіймати радіосигнал на свої зуби. Мати частіше, ніж будь-коли, страждала від мігреней, тож я пускала в хід апельсиновий жмуток, який вдалось освіжити завдяки цедрі апельсина від Томаса, лише двічі в липні й раз наступного місяця. В інших випадках то були її справжні напади, тому досить часто вона погано спала й прокидалася з відчуттям, ніби наїлась колючого дроту, і нічого доброго в такому стані їй у голову не приходило. У такі дні я мріяла про Томаса, як голодний думає про їжу. Гадаю, інші так само.

Дощі пішли не на користь і нашим фруктам. Яблука, груші й сливи спочатку розбухли, а потім потріскались і згнили просто на гілках. Їхня понівечена плоть миттєво привернула увагу ос – вони щільно обліпили дерева й невпинно дзижчали. Мати намагалася робити все, що могла. Вона вкрила улюблені дерева брезентом, щоб захистити їх від дощу, але це мало допомогло. Розпечена добіла червневим сонцем земля від дощу перетворилася на сльоту. Дерева стояли в калюжах, і їхнє оголене коріння гнило. Мати підкидала під дерева попіл і землю, щоб уберегти їх від гнилизни, та це також не діяло. Плоди падали на землю й утворювали солодкувату муляку. Ми зірвали ті зеленкуваті плоди, які можна було врятувати, і наварили з них варення, але було очевидно, що врожай, який навіть не достиг, приречений. Мати взагалі перестала з нами говорити. Протягом тих тижнів її рот був стиснутий у тонку лінію, а очі перетворились на шпаринки. Тік, який провіщав її головні болі, майже не зникав, а кількість пігулок у флакончику на полиці буфета зменшувалася швидше, ніж раніше.

Базарні дні були особливо мовчазні й безрадісні. Ми продавали, що могли: врожаї видалися мізерні по всій країні, і на берегах Луари не було жодного фермера, який не зазнав би збитків. Квасоля, картопля, морква, гарбузи й помідори охляли від спеки та дощу, тож новий урожай був надто дорогоцінний, щоб його продавати. Натомість ми гендлювали нашими зимовими запасами – консервацією, в’яленим м’ясом, террінами й конфі, яких мати наробила, коли востаннє кололи кабана. Оскільки вона була у відчаї, кожен продаж сприймала як останній. У деякі дні вона мала такий похмурий і кислий вигляд, що покупці, замість того щоб викладати грошики, вшивалися подалі, а я стояла поряд і ніяковіла через неї – через нас. Мати лише стовбичила з кам’яним обличчям і незрячими очима й притискала пальця до скроні, як до спускового гачка.

Якось ми приїхали на базарну площу й дізналися, що крамниця мадам Петі забита дошками. Мсьє Луп, торговець рибою, розповів мені, що одного дня вона просто спакувала речі та пішла, не пояснивши причин і не залишивши нової адреси.

– Це що, через німців? – розпитувала я з відчуттям легкого дискомфорту. – Ну, тобто через те, що вона єврейка і таке інше?

Мсьє Луп із подивом глипнув на мене.

– Мені нічого про це невідомо, – відповів він. – Я лише знаю, що одного дня вона зібрала речі й пішла. Я ніколи не чув подробиць її біографії, і, якщо в тебе є хоч крихта здорового глузду, ти теж не базікатимеш про це на кожному розі.

Він дивився на мене таким холодним і несхвальним поглядом, що я зніяковіла, перепросила й пішла, мало не забувши свого пакета з обрізками.

Моє полегшення від того, що мадам Петі не заарештували, вгамувалось дивним відчуттям розчарування. Якийсь час я мовчки над цим розмірковувала, а потім почала тишком-нишком випитувати в Анже і в селі про тих людей, про кого ми передавали інформацію. Мадам Петі, мсьє Каро чи Каре, перукар, який працював навпроти «Рудого кота» й отримував підозріло багато посилок, два чоловіки, чию розмову ми якось у четвер підслухали біля «Палас-Доре» після фільму… Як не дивно, але думка про те, що ми могли надати нічого не варту інформацію – чи то на забаву, чи то на збиток усім – тривожила мене значно більше, ніж імовірність нашкодити комусь із тих, кого ми викривали.

Я гадаю, Кассі й Ренетт уже збагнули правду. Але ж дев’ять років – то зовсім не те, що дванадцять чи чотирнадцять. Потроху до мене стало доходити, що жодна людина з тих, кого ми здали, не була заарештована чи допитана, і ні до кого з «підозрілих» німці не приходили з обшуком. Навіть таємниче зникнення уїдливого мсьє Каро чи Каре, виявляється, легко пояснювалося.

– О, так, його запросили на весілля до доньки в Ренн, – легковажно зауважив мсьє Ду. – Я сам приніс йому запрошення.

Я гризла себе роздумами приблизно місяць, поки невизначеність не перетворилась у голові на осине гніздо, що постійно дзижчить. Я думала про це, коли йшла рибалити, коли розставляла пастки, коли гралась із Полом чи коли копала схованки в лісі. Я схудла. Мати критично обдивилась мене й заявила, що я росту надто швидко й це погано впливає на моє здоров’я. Вона потаскала мене до лікаря Леметра, і той прописав склянку червоного вина щодня, але й це нічого не змінило. Мені стало ввижатися, що якісь люди стежать за мною та обговорюють. Я втратила апетит. Тепер мені здавалося, що Томас та інші – таємні агенти Опору, які планують знищити мене. Зрештою я розповіла про свої побоювання Кассі.

Ми разом були на Спостережному Пункті. Знову дощило, тож Ренетт зосталася вдома із холодним компресом на лобі. Я не збиралася розповідати йому все, але коли почала, то слова посипалися з мене, немов зерно з дірявого мішка. Мене неможливо було зупинити. У руці я тримала зелений пакунок із вудкою і в гніві закинула його вниз у кущі, просто в гущавину ожини.

– Ми не малюки! – обурено верещала я. – Невже вони не вірять у те, що ми їм кажемо? Навіщо ж тоді Томас дав мені це, – я тицьнула рукою вниз, у бік закинутої вудки, – якщо я не заслужила?

Кассі спантеличено спостерігав за мною.

– Можна подумати, що ти хочеш, щоб когось розстріляли, – вимушено промовив він.

– Звісно, ні, – похмуро бовкнула я. – Просто я думала…

– Та нічого ти ніколи не думала, – тепер це був старий добрий Кассі, нетерплячий і роздратований. – Ти справді вважала, що ми допомагатимемо ув’язнювати чи розстрілювати людей? Ти гадаєш, ми б справді це робили?

Він говорив обурено, та я знаю, що насправді таке припущення йому лестило.

«Так, саме про це я й думала, – подумки сказала я. – Якби тобі з цього був зиск, ти б так і робив, любий Кассі».

Я знизала плечима.

– Ти така наївна, Фрамбуаз, – зробив висновок брат. – Ти й справді надто мала для таких справ.

Тоді я здогадалась, що спочатку він теж нічого не знав. Він був кмітливішим за мене, але спершу також не розумів. Тоді, у кіно, Кассі справді був наляканий, мокрий від поту та хвилювань. А потім, коли говорив із Томасом… Я помітила страх у його очах. Тільки значно пізніше він зрозумів правду.

Кассі нетерпляче махнув і відвів погляд.

– Шантаж! – він так різко вимовив це слово, що обплював мені обличчя. – Зрозуміла? То все заради нього! Ти думаєш, їм буде легко, коли вони повернуться до Німеччини? Думаєш, вони багатші за нас? Що в їхніх дітей є черевики, чи шоколад, чи щось іще? Ти не думала, що їм також хочеться чогось такого?

Я дивилася на нього з роззявленим ротом.

– Ти ніколи про це не думала! – я відчувала, що сердиться він не на моє невігластво, а на своє. – Там усе так само, як і тут! – надривався він. – Вони збирають якісь речі, щоб відправити додому. Дізнаючись якісь таємниці про людей, вони примушують їх платити за нерозголошення. Ти ж чув, що він сказав про мадам Петі? «Справжній орудар чорного ринку»! Думаєш, її б відпустили, якби хтось дізнався про це?! – він аж захлинався. – Та ніколи в житті! Ти чула, що вони роблять з євреями в Парижі? Чула про табори смерті?

Я стенула плечима, відчуваючи себе дурепою. Звичайно, я чула про все це. Тільки з Ле-Лавеза все мало трішки інший вигляд. Ми всі читали про нацистські концтабори, але в моїй голові вони поєдналися з променем смерті з «Війни світів».[22] Гітлер переплівся з Чарлі Чапліном, портрети якого я бачила в кіножурналах Ренетт; факти мішались із плітками, чутками, вигадками та новинами, перетворюючись на якийсь серіал, де зоряні вояки з Марса сусідили з загарбниками з Рейну, снайпери – з розстрільною командою, а підводні човни Рейху – з Наутилусом із «Двадцяти тисяч льє під водою».[23]

– Шантаж? – мляво перепитала я.

– Бізнес, – жорстко виправив мене Кассі. – Гадаєш, це справедливо, якщо в одних людей є шоколад, і кава, і справжні черевики, і журнали, і книжки, а інші того не мають? Тобі не здається, що вони мали б платити за такі привілеї? Ділитися з тими, у кого цього нема? А лицеміри – такі, як мсьє Каро? А брехуни? Як думаєш, повинні вони за це платити? Вони ж можуть собі це дозволити. Тут постраждалих нема.

Мабуть, колись йому сказав усе це Томас. Тому важко було не погодитися з цими словами.

Я повільно кивнула.

Мені здалося, що Кассі відчув полегшення.

– Це ж навіть не крадіжка, – охоче розвивав думку він. – Те, що крутиться на чорному ринку, належить усім. Я просто забираю нашу частку.

– Як Робін Гуд.

– Саме так.

Я знову кивнула. У такому світлі все здавалось абсолютно справедливим і виваженим.

Задовольнившись, я пішла визволяти свою вудку з ожинової гущавини, втішена тим, що вона дісталась мені таки не задурно.