П'ять четвертинок апельсина

То виявилося навіть легше, ніж ми очікували. У матері почався черговий поганий період, і вона, надто зайнята власними стражданнями, не звернула уваги на наші бліді фізіономії та тьмяні очі. Вона відразу потягла Ренетт до ванної кімнати, вичитуючи, що її шкіра досі смердить апельсином, і терла її долоні камфорою та пемзою, допоки сестра не стала верещати й благати відпустити її. Вони з’явилися через двадцять хвилин: Ренетт – із замотаним у рушник волоссям і сильним запахом камфори – і мати з похмурим виразом обличчя та стиснутими губами, що видавали подавлену лють. Вечерею нас того вечора не нагодували.

– Самі готуйте, якщо хочете, – порадила нам мати. – А то гасаєте лісом, мов цигани. Або красуєтесь на площі, як ото…

Вона мало не скиглила, притиснувши руку до скроні, – знайомий жест. Запала мовчанка, під час якої вона глипала на нас так, ніби ми чужинці, а потім всілась у своє крісло-гойдалку біля коминка й почала завзято плести, розгойдуючись і споглядаючи на полум’я.

– Апельсини, – стиха почала вона. – Чому ж ви постійно хочете принести в будинок апельсини? Невже ви так мене ненавидите?

Втім, було незрозуміло, до кого вона це промовляє, тож ми не наважувались відповісти. Я не знаю, що б ми їй сказали.

О десятій годині вона пішла до себе в спальню. Для нас уже було пізно, та мати, яка під час поганих періодів часто втрачала відчуття часу, нічого нам не сказала.

Ми трохи затримались у кухні, прислухаючись, як вона готується до сну. Кассі пішов до погреба, щоб розжитися якоюсь їжею, і приніс півхлібини й загорнутий у папір паштет. Ми поїли, хоч і не дуже зголодніли.

Гадаю, ми просто хотіли уникнути розмови.

Цей вчинок – скоєний нами жахливий вчинок – висів перед нами, ніби пекельний плід. Його тіло, його бліда північна шкіра, синюшна на тлі строкатого листя, його відвернуте обличчя, те, як він, наче лантух, скотився у воду… Накидали листя на його розтрощену потилицю – дивно, що на вході дірочка від кулі така маленька й акуратна, – а потім цей повільний величний «шубовсть!» у воду. Чорна злість ущент заплямувала моє горе. Ти обдурила мене, думала я. Ти обдурила. Ти обдурила мене!

Першим заговорив Кассі.

– Ти маєш… ну, знаєш… зробити це… зараз.

Мій погляд у відповідь був сповнений ненависті.

– Ти повинна, – наполягав він. – Поки не стало надто пізно.

Ренетт глянула на нас обох звичним телячим поглядом.

– Гаразд, – байдуже погодилась я. – Я це зроблю.

Після того я знову пішла до річки. Не знаю, що я сподівалась там побачити – може, привид Томаса Лейбніца, що курить, обпершись об Спостережний Пункт, – та берег був цілком звичайний, навіть без натяку на моторошну тишу, яку я уявляла собі через ті жахливі події. Жаби кумкали. Вода плюскала в западинах біля берега. У прохолодному сірому місячному сяйві мертва щука витріщалась на мене блідими, схожими на м’ячі очима, роззявивши зубасту пащу, з якої щось текло. Я не могла позбавитися відчуття, що насправді вона не мертва, що вона чує кожне слово, що вона прислухається…

– Я ненавиджу тебе, – тихо сказала я їй.

Стара Мама презирливо дивилась на мене. Її підла зубаста паща була вщент унизана гачками, деякі навіть з часом вросли й нагадували тепер химерні ікла.

– Я б відпустила тебе, – мовила я. – Ти знаєш, я б так і зробила.

Я вляглася в траву поряд із рибиною, моє обличчя опинилось майже впритул до її пащі. Сморід риби, що вже почала розкладатись, змішувався з сирим запахом землі.

– Ти мене обдурила, – промовила я.

У блідому світлі здавалось, що в щучих очах проблискує розуміння. Чи навіть тріумф.

Не знаю, як довго я пробула там тієї ночі. Гадаю, я трохи задрімала, і коли прокинулась, місяць опустився ближче до річки, майже зануривши свій ріжок у тиху молочно-білу воду. Було дуже холодно. Я розтерла руки й ноги, що немилосердно затекли, підвелась та обережно підняла мертву щуку. Вона була важкою, слизькою від річкового мулу та з усіх боків утикана гачками, що утворювали щось на кшталт панцира. Я мовчки принесла її до Стоячих Каменюк, до яких усе літо прибивала трупи водяних змій. Тоді повісила рибину за нижню щелепу на один із гвіздків. Її плоть була жорстка й еластична. Спочатку я сумнівалась, що мені вдасться пробити в ній діру, та врешті-решт, доклавши зусиль, я впоралась. Стара Мама зависла над річкою з роззявленим ротом, в оточенні зміїної шкірки, що колихалась під вітром.

– Принаймні я піймала тебе, – тихо промовила я.

Принаймні я піймала тебе.

Я мало не проґавила перший дзвінок.

Жінка, яка підняла слухавку, залишилась працювати понаднормово – годинник показував десять хвилин по п’ятій – і забула ввімкнути автовідповідач. Вона здалася мені надто молодою та знудженою, і при звукові її голосу серце моє принишкло. Я пробелькотіла повідомлення крізь губи, що раптом дивним чином оніміли. Мені б краще поговорити зі старшою жінкою, яка пам’ятає війну і, ймовірно, чула про мою матір, тож якоїсь миті мені здалося, що перед тим, як повісити слухавку, вона скаже, що ця давня історія вже завершена, і нікому вона більше не цікава…

У своїй уяві я навіть почула, як вона це каже. Я простягнула руку, щоб натиснути на важіль і перервати розмову.

– Мадам? Мадам? – наполегливо перепитала вона. – Ви ще тут?

– Так, – із зусиллям підтвердила я.

– Ви сказали – Мірабель Дартижан?

– Так. Я її дочка. Фрамбуаз.

– Почекайте. Прошу, почекайте, – професійна ввічливість приховала хвилювання, від якого в неї перехопило дух, а нудьгу як рукою зняло. – Будь ласка, залишайтеся на зв’язку.