П'ять четвертинок апельсина

Пігулки закінчилися. Вона, мабуть, була у відчаї. Тієї жахливої ночі мати, оточена запахом апельсинів, не мала нічого, що могло б цьому зарадити.

Я ладна продати своїх дітей, тільки щоб заснути вночі.

І тут, під рецептом, вирізаним з газети, написано такими дрібними літерами, що мені знадобилося збільшувальне скло, щоби бодай щось розібрати.

Знову приходив Т. Л. Розповів, що в «Ля Реп» сталася якась халепа. Деякі солдати вийшли з-під контролю. Сказав, що Р.-К., можливо, щось бачила. Приніс пігулки.

То були ті самі тридцять пігулок морфію з високим дозуванням? Плата за мовчання? Чи ті пігулки мали геть інше значення?

Поль повернувся за годину. Він мав вигляд людини, яка очікує, що її будуть сварити, а ще від нього тхнуло пивом.

– Прийшлося випити кухоль, – винувато сказав він. – Бо було б дивно, якби я просто сидів і витріщався на них.

До того часу я геть вимокла й вимагала пояснень.

– Ну? – запитала я. – І яке ж велике відкриття ти зробив?

Поль знизав плечима.

– Може, і ніякого, – роздумливо проказав він. – Я б радше… ем-м-м… почекав, щоб дещо перевірити, до того, як давати тобі надію.

Я глянула йому в очі.

– Полю Дезіре Ур’я, – заявила я. – Я цілу вічність прочекала тебе під дощем. Я простояла тут, у цьому смороді, виглядаючи Дессанжів, тільки тому, що ти подумав, що ми зможемо тут щось дізнатись. Я жодного разу не поскаржилась…

При цих словах він іронічно на мене глянув, та я не зважала.

– Це фактично зараховує мене до лику святих, – уїдливо продовжила я. – Але якщо ти посмієш нічого мені не розповісти – навіть якщо тільки подумаєш про це…

Поль підняв руки на знак того, що здається.

– Звідки ти знаєш, що моє друге ім’я – Дезіре? – спитав він.

– Я знаю все, – серйозно відповіла я.

Я не знаю, що вони робили після того, як ми втекли. Якийсь рибалка декілька днів по тому знайшов тіло старого Гюстава в Луарі, поблизу Курле. Його вже добряче попсувала риба. Ніхто не згадував, що сталось у «Поганій репутації», хоча брати Дюпре частіше, ніж раніше, крадькома переглядались, та й загалом у кафе запанувала незвична тиша. Ренетт не говорила про те, що з нею трапилось, а я вдала, ніби втекла разом із Кассі, тож вона не підозрювала, що я все бачила. Але з нею відбулися певні зміни. Вона стала холодною, у дечому навіть агресивною. Коли вона думала, що я не дивлюсь на неї, вона машинально торкалася обличчя й волосся, ніби перевіряла, чи все на місці. Декілька днів вона не ходила в школу, скаржачись на біль у животі.

Як не дивно, мати піклувалася про неї. Вона сиділа поряд, готувала гарячі напої та розмовляла з нею тихим стривоженим голосом. Вона переставила ліжко Ренетт до своєї кімнати – такого вона ніколи не робила заради нас із Кассі. Одного разу я бачила, як вона дала Ренетт дві пігулки, які та знехочу, протестуючи, проковтнула. З моєї шпигунської позиції за дверима я почула уривок їхньої бесіди, у якій, як мені здалося, промайнуло слово прокляття. Після тих пігулок Ренетт декілька днів почувалась недобре, але досить швидко одужала, і ніхто більше не згадував про той випадок.

В альбомі про це написано мало. На одній сторінці, під висушеною квіткою нагідки та рецептом полинового відвару мати пише: Р.-К. повністю одужала. Але в мене залишалися підозри. Чи були ті пігулки якимось проносним у випадку небажаної вагітності? Чи то були пігулки, про які мати пише в щоденнику? І чи Т. Л. означає Томас Лейбніц?

Гадаю, Кассі про щось здогадувався, та він був надто поглинутий власними справами, щоб звертати увагу ще й на Ренетт. Натомість він робив уроки, читав журнали, грався в лісі з Полем і вдавав, ніби нічого не сталося. Принаймні не в нього.

Одного разу я зробила спробу поговорити з ним про це.

– Щось сталося?

– Тобто «щось сталося»?

Ми сиділи на вершечку Спостережного Пункту, їли бутерброди з гірчицею і читали «Машину часу».[46] Того літа це була моя улюблена книжка, і я не втомлювалась її перечитувати. Кассі з повним ротом витріщився на мене, але його очі уникали зустрічі з моїми.

– Я не впевнена, – продовжила я, ретельно підбираючи слова й стежачи за його спокійним обличчям. – Тобто я затрималась там всього лиш на хвилину, але…

Важко було підібрати правильне формулювання. У моєму лексиконі для такого слів майже не було.

– Вони ледве не схопили Ренетт, – вичавила з себе я. – Жан-Марі й інші. Вони… вони притиснули її до стіни. Вони подерли їй блузку, – завершила я.

Більше слів я підібрати не змогла. Спробувала пригадати відчуття жаху, провини, яке мене тоді захопило, передчуття, що зараз я стану свідком якогось потворного, невідворотного таїнства, але чомусь усі спогади стали нечіткі, розмиті, ніби сновидіння.

– Там ще був Гюстав, – із відчаєм продовжила я.

Кассі почав дратуватися.

– Ну? – грубо запитав він. – То й що? Він завжди там сидів, старий п’яничка. Що в цьому нового?

Та все ж він намагався не дивитися мені у вічі. Він втупився в сторінку, й очі його носило туди і сюди, наче сухе листя на вітру.

– Там була бійка. Щось типу бійки, – я вимушена була це сказати. Я знаю, він не хотів, щоб я згадувала про це, я бачила його погляд, зосереджений на сторінці, тільки на сторінці, і відчула його жагуче бажання, щоб я якомога скоріше замовкла.

Тиша. І в цій тиші боролись наші волі – його вік і досвід проти вантажу мого знання.

– Думаєш, можливо…

Він різко обернувся до мене, і його очі запалахкотіли люттю та жахом.

– Думаю – що, заради бога? Думаю – що? – рявкнув він. – Чи не досить з нас твоїх справ, твоїх планів і твоїх розумних ідей? – його розчервоніле обличчя наблизилось дуже близько до мого. – Тобі не здається, що ти вже й так достатньо накоїла?

– Я не знаю, що… – я майже ридала.

– То подумай, – прогримів Кассі. – Уявімо, що ти щось бачила, так? Скажімо, ти знаєш, як помер старий Гюстав.

Він зробив паузу, щоб подивитись на мою реакцію, і перейшов на свистячий шепіт.

– Скажімо, ти когось підозрюєш. І кому ти про це розповіси? Поліції? Матері? Бісовому Іноземному легіонові?

Я спостерігала за ним, почуваючись нікчемою та намагаючись цього не видати; натомість я спробувала перегледіти його в старий перевірений спосіб.

– Ми не можемо нікому про це розказати, – промовив Кассі якимось чужим голосом. – Нікому. Вони захочуть дізнатися, звідки нам про це відомо. З ким ми про це говорили. І якщо ми скажемо, – він відвів від мене очі, – якщо ми бодай щось комусь розповімо…

Він раптом замовк і повернувся до книжки. Його страх зник, поступившись місцем обачливій байдужості.

– Добре, що ми всього лише діти, еге ж? – зронив він рівним тоном. – Діти завжди граються в щось таке.

Щось розслідують, бавляться в детективів і таке інше. Усі знають, що це не насправді. Усі знають, що ми просто прикидаємося.

Я витріщилась на нього.

– Але ж Гюстав…

– Просто стариган, – промовив Кассі. Несвідомо повторюючи слова Томаса. – Впав у річку, перепивши вина. Таке постійно трапляється.

Мене вхопили сироти.

– Ми нічого не бачили, – спокійно продовжив Кассі. – Ні ти, ні я, ні Ренетт. Нічого не сталося. Правда ж?

Я мотнула головою.

– Але ж я бачила. Бачила.

Проте Кассі вже не дивився на мене, поглинутий книжкою, де за безпечним кордоном художнього вимислу несамовито воювали морлоки й елої. І щоразу, коли я знову збиралася з ним про це поговорити, він удавав, що не розуміє чи вважає, що я граюся в якийсь різновид «вірю-не вірю». Інколи він і сам починав у це вірити.

Проходили дні. Я знищила всі сліди апельсинового жмутка й витягла з анчоусного барильця приховану там цедру. Усе це я закопала в саду. Я відчувала, що більше ніколи цим не скористаюсь.

Мати пише:

Прокинулась о шостій ранку, уперше за багато місяців. Дивно, як по-іншому все виглядає. Коли ти не спав, відчуття таке, ніби світ вислизає шматок за шматком. Земля під ногами не дуже горизонтальна. Повітря здається наповненим пекучими сяючими часточками. Відчуття таке, ніби загубила якусь частину себе, і не пам’ятаю, яку саме.

Вони дивляться на мене такими серйозними очима. Гадаю, вони мене бояться. Усі, крім Буаз.

Вона нічого не боїться. Хочу попередити її, що це не назавжди.

Вона мала рацію. Не назавжди. Я знаю про це відтоді, як народилась Нуазетт – моя Нуазетт, така хитрюща, така складна, така схожа на мене. У неї тепер є своя дитина, яку я ніколи не бачила, тільки на фотографіях. Вона називає її Пеш.[47] Я часто думаю, як вони там вправляються, самі, так далеко від дому. Нуазетт мала звичку впирати в мене важкий погляд чорних очей. Згадуючи тепер, я розумію, що вона більше схожа на мою матір, ніж на мене.

Незабаром після танців у «Ля Реп» на нашому порозі з’явився Рафаель. Він вигадав якийсь привід – купити вина чи щось таке, але ми знали, чого він насправді хотів. Звісно, Кассі б цього ніколи не визнав, але я прочитала по очах Ренетт. Він хотів з’ясувати, що саме нам відомо. Гадаю, він був стривожений, навіть більше за інших, бо то, врешті-решт, було його кафе і він відчував відповідальність. Можливо, він просто про щось здогадувався. Можливо, хтось про щось патякав. Хай там як, але він був наполоханий, мов заєць, коли мати відчинила йому двері, і постійно нишпорив очима в неї за спиною. Після тих танців справи в «Поганій репутації» йшли кепсько. Я чула, що на пошті хтось – може, то була Лісбет Жене – подейкував, що це місце вкрай спаскудилося, що туди ходять німці зі своїми шльондрами, і жодна порядна людина туди не піде. Хоч ніхто не пов’язував смерті Гюстава Бошампа з подіями тієї ночі, неможливо було передбачити, коли про це почнуть говорити. Зрештою, це ж село, а в селі складно зберігати таємницю довго.

Що ж, мати не влаштувала йому так званий теплий прийом. Можливо, вона усвідомлювала, що ми дивимось на них, і надто добре розуміла, що саме йому про неї відомо. Можливо, її зробила жорсткою хвороба, а може, така сувора була в неї вдача. Вона бачилась із ним лише раз потому, а за два тижні він зник, а всі, хто був у «Ля Реп» тієї ночі, були мертві.

Згадка про цей візит є лише в одному записі.

Приходив дурень Рафаель. Як завжди, надто пізно. Сказав мені, що знає, де можна дістати кілька пігулок. Я сказала, що більше не треба.

Більше не треба. Саме так. Якби йшлося про іншу жінку, я б не повірила, але Мірабель Дартижан була незвичайною жінкою. Вона сказала – більше не треба. І то було її останнє слово. Наскільки я знаю, вона більше ніколи не приймала морфію, хоч так вийшло, мабуть, через те, як склались подій, а не завдяки примусу чи добрій волі. Звісно, до того часу більше ніколи не було вже й апельсинів.

Гадаю, навіть я втратила до них смак.