П'ять четвертинок апельсина

Коли батько загинув, я по-справжньому майже не горювала. Шукаючи в собі скорботу, я наткнулася лише на якусь затверділість усередині, як кісточку в плоді. Казала собі, що більше ніколи не побачу його обличчя, але на той час я й так майже забула, яке воно. Для мене він став як ікона, гіпсовий святий із закоченими очима та ґудзиками на уніформі, які м’яко поблискували. Я спробувала уявити, як він лежить мертвий на полі битви або як його останки скинули до братської могили, бо його розірвало міною, що влучила просто в обличчя… Я уявляла різні жахи, але всі вони справляли на мене не більше враження, ніж нічні кошмари. Кассі сприйняв цю новину з усіх нас найгірше. Почувши про смерть батька, він втік з дому на два дні й повернувся виснажений, голодний і вкритий слідами від комариних укусів. Він ночував на іншому березі Луари, там, де ліси переходять у болото. Гадаю, він захопився божевільною ідеєю піти в армію, але натомість заблукав і багато годин кружляв, доки знову не вийшов до Луари. Він намагався випинати груди й вдавати, що пережив надзвичайні пригоди, але цього разу я йому не повірила.

Після того він взяв за звичку битися з іншими хлопцями й часто приходив додому в порваному одязі та з кров’ю під нігтями. Він годинами самотою стирчав у лісі. Кассі ніколи не плакав за батьком і пишався цим, навіть клявся в цьому Філіппові Ур’я, коли той спробував його розрадити. Ренетт, навпаки, насолоджувалась увагою, яка звалилася на неї після батькової загибелі. Люди заходили до нас із подарунками або гладили її по голові, коли зустрічали в селі. Наше майбутнє – і майбутнє нашої матері – було предметом тихих і серйозних дискусій у кафе. Моя сестра навчилася сльозити, коли треба, і по-сирітськи всміхатися, завдяки чому отримувала солодкі подарунки й репутацію найчутливішої з нашого сімейства.

Мати ніколи не говорила про батька після його смерті. Наче той ніколи з нами не жив. Ферма продовжила працювати без нього – і чи не з більшим успіхом. Ми викопали весь топінамбур, який любив лише він, і посадили натомість спаржу та фіолетову броколі, що коливалася й шелестіла на вітрі. Мені почали снитися страшні сни, у яких я лежала під землею і гнила у хмарі смороду, спричиненого моїм розпадом. Я тонула в Луарі, відчуваючи, як мул річкового дна розтікається по мертвій плоті. А коли я намагалася дістатися поверхні води й покликати на допомогу, то відчувала, що там, поряд зі мною, сотні інших тіл, вони повільно хитаються разом із підводною течією, щільно напхані плече до плеча; деякі з них були цілі, деякі вже розклалися. Безликі, вони усміхалися вивернутими щелепами й привітно крутили мертвими очима… Від цих снів я прокидалася спітніла і з криком, але мати ніколи не приходила до мене. Натомість приходили Кассі та Ренетт – з роздратуванням або співчуттям. Часом вони щипали мене й шепотіли погрози. А часом пригортали до себе й заколисували. Інколи Кассі розповідав історії, а ми з Ренетт слухали, виблискуючи в місячному сяйві виряченими очима. Історії були про велетнів і відьом, про троянд-людоїдів, про гори й драконів, що перевдягались людьми… О, в ті часи Кассі був хорошим оповідачем, і хоча іноді він ставав недобрим і глузував з моїх страхів, саме його історії та сяючі очі я найчастіше згадую тепер.

По смерті батька ми спізнали материні погані періоди не гірше за нього. Коли починалися напади, вона говорила нечітко, відчувала тиск у скронях, якого намагалась позбутися, нетерпляче постукуючи себе по голові. Інколи вона тягнулася по щось – ложку чи ніж – і промахувалась, ляпаючи рукою по столу або раковині, ніби намацуючи потрібний предмет. Іноді вона питала: «Котра година?» – хоча величезний кухонний годинник був просто перед очима. І завжди в такі моменти лунало одне й те саме різке підозріле запитання:

– Невже хтось із вас приніс додому апельсини?

Ми мовчки хитали головами. Апельсинів у нашому житті майже не було, і їли ми їх дуже рідко. Інколи їх можна було побачити на ярмарку в Анже: бокасті іспанські апельсини з ямкуватою шкіркою, дрібнопористі червоні апельсини з Півдня – розрізані навпіл, вони демонстрували багряну плоть, схожу на рану… Мати завжди трималася подалі від таких прилавків, наче її нудило від самого їхнього вигляду. Одного разу, коли якась сердечна жіночка пригостила нас апельсином, мати не впускала нас у будинок, допоки ми ретельно не вимили руки, не вичистили під нігтями і не втерли у пучки лавандово-лимонний бальзам. І навіть після того вона скаржилася, що він нас тхне апельсиновою олією, тож вікна були відчинені два дні, доки запах остаточно не вивітрився. Звичайно, апельсини в її погані періоди були уявними. Запах був лише провісником мігреней, тож декілька годин по тому вона лежала в темряві, поклавши на обличчя вимочений у лавандовій воді носовичок. Поряд з нею були й пігулки. Як я пізніше дізналася, то був морфій.

Вона ніколи нічого нам не пояснювала. Ті крихти інформації, які ми мали, були зібрані шляхом тривалих спостережень. Коли мати відчувала наближення мігрені, вона просто без жодних попереджень зачинялась у своїй кімнаті, залишаючи нас самих. Тому ми вважали її погані періоди такими собі канікулами, що тривали від кількох годин до цілого дня чи навіть двох, протягом яких ми несамовито дуріли. Це були чудові дні, і я бажала, щоб вони тривали вічно: плавання в Луарі, ловля раків на мілині, блукання по лісу, об’їдання вишнями, сливами чи зеленим аґрусом, бійки, стрілянина одне в одного з зарядженої бульбою іграшкової гвинтівки та прикрашання Стоячих Каменюк здобиччю наших пригод.

Стоячі Каменюки були залишками старого молу, давно змитого течією. П’ять кам’яних стовпів, один з яких був коротшим за інші, стирчали з води. Збоку кожного відстовбурчувалася металева скоба, з-під якої по мохастому каменю бігли іржаві патьоки там, де колись прив’язували човни. Саме на ці металеві випини ми вішали свої трофеї: дикунські гірлянди з риб’ячих голів і квітів, секретні позначки, чарівні камінці, вирізані з плавучих корчів статуетки. Останній стовп стояв на добрячій глибині, де течія була особливо сильна, тож саме там ми ховали скриньку з нашими скарбами. То була загорнута в промащене ганчір’я та підважена бляшанка. Ланцюг був примотаний до мотузки, прив’язаної до стовпа, який ми називали виключно Стовпом Скарбів. Щоб дістати наші багатства, треба було спочатку допливти до останнього стовпа – то був подвиг, – потім, тримаючись рукою за камінь, підняти занурену скриньку, відв’язати її та погребти з нею назад до берега. Зазвичай тільки Кассі міг таке зробити. «Скарб» переважно складався з предметів, які будь-якому дорослому не здалися б цінними. Пістолетики для стрільби бульбою. Жуйка, яку ми загортали у засмальцьований папір, щоб довше зберігалася. Ячмінний льодяник. Три цигарки. Декілька монет у пошарпаному гаманці. Світлини актрис (це, як і цигарки, належало Кассі). Кілька номерів жовтого журнальчика.

Інколи до наших «мисливських походів» долучався Поль Ур’я, хоч ми ніколи не ділилися з ним усіма секретами. Поль мені подобався. Його батько Жан-Марк торгував блешнями на дорозі до Анже, а мати брала замовлення на штопання, щоб якось звести кінці з кінцями. Він був єдиним сином підстаркуватих батьків, які годилися йому в дідусі й бабусі, тому більшість часу він намагався не потрапляти їм на очі. Він жив так, як хотілося жити мені: улітку проводив ночі в лісі, і його сім’я зовсім через це не хвилювалася. Він знав, де шукати гриби в підліску та як майструвати сопілку з вербового гілля. Він мав спритні та вмілі руки, але говорив незграбно й повільно, а якщо поблизу були дорослі, то ще й заїкався. Хоча вони з Кассі були приблизно одного віку, Поль не ходив до школи, а натомість працював на фермі свого дядька – доїв корів і виганяв їх на пасовисько. До мене він ставився терпляче, набагато терплячіше, ніж Кассі, – ніколи не глузував з мого невігластва і не зневажав за те, що я маленька. Звичайно, тепер він старий. Але інколи мені здається, що з нас чотирьох він постарішав найменше.