П'ять четвертинок апельсина

Мене звати Фрамбуаз Дартижан. Я народилася саме тут, у селі Ле-Лавез, розташованому на березі Луари менш ніж у п’ятнадцяти кілометрах від Анже. Наступного липня мені виповниться 65 років, сонце підпекло й вижовтило мене, як курагу. У мене є дві доньки: Пісташ, одружена з банкіром з Ренна, і Нуазетт, яка переїхала в 1985-му до Канади й пише мені раз на півроку, а також двоє онуків, які приїжджають на ферму щоліта. Я ношу чорне на знак жалоби за чоловіком, який помер двадцять років тому та під чиїм ім’ям я таємно повернулась до рідного села й викупила материнську ферму – давно занедбану, наполовину спустошену вогнем та опадами. Тут мене знають як Франсуазу Симон, удовицю Симон, і нікому й на думку не спадає шукати зв’язок між мною та родиною Дартижан, що поїхала звідси через ту жахливу історію. Не знаю, чому я вибрала те саме село й ту саму ферму. Можливо, я просто вперта. Сталося як сталося. Тут мій дім. Роки з Ерве зараз видаються мені білою плямою, як дивні спокійні хвилини в буремному морі, моменти очікування й забуття. Але я ніколи по-справжньому не забувала Ле-Лавез. Ні на секунду. Якась частина мене завжди була тут.

Знадобилося більше року, щоб зробити будинок на фермі знову придатним для життя. Я мешкала в південному крилі, де принаймні зберігся дах, і поки робітники перекладали покриття, черепицю за черепицею, я працювала в саду – у тому, що від нього залишилось, – зрізала гілля, формувала крони та знімала з дерев величезні гірлянди ненажерливої омели. Моя мати обожнювала всі фрукти, крім апельсина, якого не дозволяла приносити додому. Навіть імена вона нам дала на честь фруктів і ласощів: Кассі – на честь пирога з чорної смородини,[4] Фрамбуаз – на честь малинового лікеру,[5] а Ренетт отримала своє ім’ячко на честь сливи-ренклода,[6] що росла при південній стіні та родила рясно, ніби виноград, а влітку її вщент обліплювали оси – така вона була солодка. Колись ми мали більше сотні дерев – яблуні, груші, сливи-угорки, ренклод, вишні, айва, – не кажучи вже про кущі малини, аґрусу, смородини, порічок і грядки полуниці. Їхні плоди ми сушили, зберігали, а потім готували з них варення й лікери, а також чудові круглі пироги на пісочному тісті з заварним кремом і мигдалевою пастою. Мої спогади приправлені їхніми запахами, кольорами, назвами. Мати пестила дерева, як коханих дітей: у заморозки ми влаштовували їм димову грілку, на яку витрачали власні зимові запаси палива; весною – тачками вивалювали перегній під коріння. А влітку, щоб відлякувати птахів, ми прив’язували до гілок вирізані з фольги фігури, що тремтіли й шурхотіли на вітру, а також міцно зв’язані ниткою порожні бляшанки, які видавали моторошний гуркіт, і зроблені з кольорового паперу вертушки, що несамовито крутилися. Сад тоді перетворювався на карнавал брязкалець, блискучих стрічок і верескливих дротів – ніби різдвяна вечірка посеред літа. І кожне дерево мало своє ім’я.

Прекрасна Івонн – говорила мати, проходячи повз сукату грушу. Аквітанська троянда. «Бере» короля Генріха. У ці миті її голос ставав м’яким і монотонним. Я не знала: вона говорить до мене чи ж сама до себе. Конференція. Вільямс. Гіслен із Пентьєвра. Ця солодкість.

Зараз у саду лишилося менше двадцяти дерев, і їх цілком вистачає, щоб задовольнити мої потреби. Особливо популярний мій кисленький вишневий лікер, хоча я й почуваюсь трохи винною, що ніяк не можу запам’ятати назву вишні. Уся штука в тому, щоб не виймати кісточок. Нашаруйте вишні та цукор у сулію з широким горлом, заливаючи кожний шар чистим міцним алкоголем (найкраще смакує з кіршем, але можна взяти й горілку чи навіть арманьяк), десь до половини посудини. Долийте ще алкоголю й чекайте. Щомісяця перевертайте сулію, щоб цукор не кристалізувався. Через три роки алкоголь знебарвить вишні, просочить їх до кісточок, до крихітних серединок, а сам натомість стане рубіново-червоним, їдким, виразним, з ароматом пізньої осені. Наливайте настоянку в лікерні чарочки з тонкого скла, подавайте до них ложечки, щоб витягувати вишні, і не ковтайте одразу, дайте вимоченій ягоді розчинитися під язиком. Розколіть зубами кісточку, щоб вивільнити з неї залишки лікеру, і потримайте її в роті, поганяйте кінчиком язика: туди-сюди, уверх-униз, ніби намистину з чоток. Спробуйте згадати час, коли вишні дозріли, те літо, ту спекотну осінь, коли пересох колодязь, коли ми знайшли осині гнізда. Час минув, ми його втратили та знову віднайшли у твердому серці ягоди…

Так, знаю, знаю. Вам кортить, щоб я перейшла до суті. Але манера оповіді й час, необхідний для оповіді, важливі так само, як і все інше… Мені знадобилося п’ятдесят п’ять років, щоб про це заговорити. Тож дозвольте зробити це так, як я хочу.

Коли я повернулася до Ле-Лавеза, то була майже впевнена, що ніхто мене не впізнає. А проте я відкрито, навіть сміливо показалась у селі. Якщо хтось мене впізнав, якщо комусь вдалося вгадати в моїх рисах материні, я хотіла дізнатися про це одразу. Я хотіла з’ясувати, в якому була становищі. Я щодня ходила до Луари й вмощувалась на пласкому камені, де ми з Кассі вудили линів. Стояла на платформі нашого Спостережного Пункту. Деяких Стоячих Каменюк уже немає, але збереглися кілки, на які ми вішали свої трофеї, вінки та стрічки, а також голову Старої Мами, коли ми нарешті її впіймали. Я пішла й до тютюнової крамнички Брассо – там тепер заправляє його син, але старий ще живий, очі в нього чорні, злі й розумні – і до кафе Рафаеля, і до пошти, де поштаркою працює Жінетт Ур’я.

Я сходила навіть до військового меморіалу. З одного його боку під написом «Загиблі за Батьківщину» викарбувані імена вісімнадцяти вбитих на війні солдатів. Я помітила, що прізвище мого батька відкололи, залишивши грубу латку між Дарю Ж. та Фенуй Ж.-П. На другому його боці містилася бронзова табличка з десятьма іменами, написаними більшими літерами. Мені непотрібно було їх читати. Я знала їх напам’ять. Але я вдавала цікавість, знаючи, що хтось обов’язково розповість мені цю історію: можливо, покаже місце біля західної стіни церкви Святого Бенедикта, розкаже про щорічну службу, яку правлять на їхню пам’ять, що ці імена виголошують зі сходинок меморіалу, а потім покладають квіти… Мені було цікаво, чи зможу я це витримати. Цікаво, чи зможуть вони щось зрозуміти з мого обличчя.

Мартін Дюпре. Жан-Марі Дюпре. Колетт Ґодін. Філіпп Ур’я. Анрі Леметр. Жульєн Ланісен. Артур Лекоз. Аньєс Петі. Франсуа Рамонден. Август Трюріан. Так багато людей досі пам’ятають. Так багато людей мають ті самі імена та обличчя. Родини ж залишилися тут – Ур’я, Ланісени, Рамондени, Дюпре. Шістдесят років по тому вони все ще пам’ятають, і старі навчають ненависті молодих.

До мене певний час виявляли інтерес. Таку собі цікавість. Це ж будинок, занедбаний відтоді, як його покинула та жінка, Дартижан. «Я погано пам’ятаю подробиці, мадам, але мій батько… мій дядько…». «Навіщо ви придбали це місце?» – допитувались вони. Воно було як сіль в оці, як чорна пляма. Дерева, які там ще залишилися, наполовину згнили від омели та хвороб. Колодязь забитий камінням і замазаний цементом. Але я пам’ятала ферму охайною, квітучою та галасливою – коні, кози, кури, кролі… Мені подобається думати, що ті дикі кролики, які бігають через північне поле, можуть бути нащадками наших, бо я подекуди помічала білі плями на коричневому хутрі. Щоб задовольнити цікавість суспільства, я вигадала історію про дитинство на бретонській фермі. Пояснила, що купила землю задешево. Прикинулася вбогою та вибачливою. Дехто зі старожилів поглядав на мене з підозрою, думаючи, мабуть, що фермі належало б назавжди залишитися пам’яткою. Я носила чорне й ховала волосся під купою шарфів. Як бачите, я була старою від самого початку.

Незважаючи на це, мене прийняли лише через деякий час. Люди поводилися ввічливо, проте непривітно, а оскільки я від природи не вмію бути товариською – мати називала мене вовкуватою, – так і продовжувалося. Я не ходила до церкви. Знаю, який вигляд це мало, але я не могла примусити себе піти. Зарозумілість або ж непокірність, з якою мати назвала нас не на честь святих, а на честь фруктів… І тільки крамничка допомогла мені стати частиною громади.

Спочатку це була невеличка крамничка, хоч я завжди хотіла її розширити. Це сталося через три роки після моєї появи тут, і гроші Ерве майже скінчилися. Будинок знову був придатним для життя, проте земля досі стояла без діла: усього лише десяток дерев, овочева грядка, дві карликові кози, кури й качки – я нескоро змогла б мати із неї зиск. Я почала випікати пироги на продаж – бріош та імбирний кекс за місцевими рецептами, а також фірмову бретонську випічку матері, тонкі млинці, фруктові тарти, сабле, печиво, горіхові кекси, хрустики з корицею… Спочатку я продавала їх місцевій пекарні, а потім стала торгувати просто на фермі, додаючи потроху й інші товари: яйця, козячі сири, фруктові лікери та вина. На отримані кошти я придбала поросят, кроликів і ще кількох кіз. Я використовувала старі материні рецепти, більшість із яких брала з голови, лише іноді звіряючись з альбомом.

Пам’ять іноді грає в дивні ігри: здавалося, ніхто в Ле-Лавезі не пам’ятав кулінарії моєї матусі. Дехто зі старожилів навіть говорив, що мій приїзд змінив геть усе, бо жінка, яка жила тут до мене, була похмурою нечупарою. Будинок її смердів, а діти постійно бігали босоніж. І, як на них, то баба з воза, кобилі легше. Усередині я здригалася, але що могла сказати? Розповісти, як мати щодня вощила підлогу й примушувала нас вдягати фетрові калоші, щоб ми не натоптували черевиками? Як квітам було тісно у підвіконних ящиках? Як вона скребла нас з такою ж немилосердною безпристрасністю, як і сходи, перетворювала нас на червоношкірих індіанців, розтираючи фланельним рушником ледь не до крові?

Тут вона була людським осудовиськом. Про ту історію навіть видали книжку. Точніше брошуру. П’ятдесят сторінок, декілька фотографій. На одній – меморіал, на іншій – церква Святого Бенедикта, широким планом фатальна західна стіна. І побіжна згадка про нас трьох, навіть без імен. Я за це вдячна. Розмите збільшене фото моєї матері: вона тут з таким туго стягнутим волоссям, що очі здаються вузькими, наче в китайця, а рот зібганий у тоненьку смужечку осуду. Офіційне фото мого батька те саме, з альбому: він тут аж занадто молодий, гвинтівку недбало закинув на плече, широко всміхається. Потім, майже наприкінці, фото, від якого мені перехопило подих, наче рибі з гачком у роті. Чотири молодики в німецькій уніформі: троє обійнялися, а четвертий стоїть трохи збоку, самовпевнено, із саксофоном у руках… Інші також тримають інструменти – трубу, військовий бара бан, кларнет. І хоч їхні імена не підписані, я знаю кожного. Військовий ансамбль села Ле-Лавез, приблизно 1942 р. Крайній справа – Томас Лейбніц.

Я довго думала про те, як їм вдалося розкопати стільки подробиць. Де вони взяли фотографію матері? Наскільки мені було відомо, не існувало жодного її знімка. Навіть я бачила лиш один – старе весільне фото, заховане на дні нижньої шухляди комода в спальні. На ньому пара стоїть на сходах церкви Святого Бенедикта: він – у крисатому капелюсі, а вона – з розпущеним волоссям і квіткою, заткнутою за вухо… Зовсім інша жінка, вона вимушено й ніяково всміхається в камеру, а чоловік обіймає її за плечі. Я розуміла: якби мати дізналася, що я бачила цей знімок, вона б розсердилась і заховала його в інше місце, тремтячи він невідомого їй самій занепокоєння.

А от на фотографії в книжці вона більше схожа на ту жінку, котру, як мені здавалося, я знала, хоча насправді не знала ніколи – жорстку й завжди готову вибухнути люттю… Потім, розглядаючи фотографію автора на форзаці, я збагнула, звідки взялась інформація. Лора Дессанж, гастрожурналістка й ресторанна критикиня, коротке руде волосся й відпрацьована усмішка. Дружина Янніка. Невістка Кассі. Бідолашний дурник Кассі. Бідолашний Кассі, засліплений гордощами за успішного сина. Підставляти нас під удар – заради чого? Чи він сам зрештою повірив у свої вигадки?