П'ять четвертинок апельсина

А втім, того літа основним предметом моєї цікавості були не німці. Усі дні – а бувало, і ночі, під час сну – я проводила в думках про те, як мені заманити в пастку Стару Маму. Я вивчила різні техніки риболовства. Волосіння для вугрів, горщики для раків, волоки, сачки, ловитва на живця й на блешню. Я пішла до Жана-Марка Ур’я і набридала йому доти, доки він не розповів мені все, що знає про блешні. Я викопувала болотних хробаків на берегових кручах і навчилася зігрівати їх у себе в роті. Я ловила м’ясних мух і наживляла їх на волосіння, що їжачилось гачками, ніби якась чудернацька ялинкова гірлянда. Я ставила пастки з вербової лози та мотузок, підкладаючи в них принади з об’їдків. Єдиний доторк до мотузки в клітці – і вона б сіпнулася та закрилася, виштовхуючи мій хитромудрий винахід з води завдяки силі пригнутої під ним гілки. Я розтягувала сітки через найвужчі протоки між обмілинами. Я розкладала на далекому березі волосіння з наживленими шматками м’ясних недогнилків. У такий спосіб я впіймала силу-силенну йоржів, маленьких тараньок, піскарів і вугрів. Деяких я приносила додому та спостерігала, як мати їх готує. Кухня тепер була єдиною нейтральною територією, місцем короткого перепочинку від нашої особистої війни. Я стояла поряд із нею, слухала її тихий монотонний голос, і ми разом готували буябес по-анжуйськи, рибне рагу з червоною цибулею й чебрецем, запеченого у фользі йоржа з естрагоном і лісовими грибами. Дещо зі своєї здобичі я розвішувала яскравими смердючими гірляндами на Стоячих Каменюках – як застереження та виклик.

Але Стара Мама не спішила з’являтися. У неділю, коли Кассі та Ренетт були вдома, я намагалася заразити їх своїм мисливським азартом. Але відтоді як Рен-Клод того року перейшла до колежу, вони з Кассі перетворилися на окрему расу. Між мною та Кассі різниця у віці була п’ять років. Із Ренетт – три. Але вони здавалися ближчими одне до одного, осяяні дорослішанням, з такими схожими золотавими обличчями й високими вилицями, що скидалися на близнюків. Вони часто шепотіли одне одному якісь секрети, сміялися з якихось таємних жартів, називали імена друзів, про яких я й не чула. У їхній розмові пунктиром проходили незнайомі імена. Мсьє Каре. Мадам Фруссен. Мадемуазель Кюлор. Кассі вигадував прізвиська для всіх вчителів і вмів пародіювати їхні голоси й манери, щоб розсмішити Ренетт. Інші імена, які вони шепотіли під покровом ночі, коли я вже спала, начебто належали їхнім друзям. Гайнеманн. Лейбніц. Шварц. Вони сміялися, коли вимовляли ці імена, якимось дивним єхидним сміхом, з ноткою провини та істерії. Якісь невідомі імена, та ще й іноземні, а коли я запитувала про них, Кассі й Рен-Клод лише хихотіли і, взявшись за руки, втікали до саду.

Ця невловимість бентежила мене більше, ніж я могла собі уявити. Вони стали відокремлюватися, хоч раніше ми були рівнею. Раптом усе те, чим ми займалися разом, перетворилося для них на дитячі забавки. Спостережний Пункт, Стоячі Каменюки – усе це стало лише моїм. Рен-Клод заявляла, що не хоче рибалити, бо боїться змій. Натомість вона сиділа в кімнаті, куйовдила собі якісь складні зачіски та зітхала над світлинами кіноакторок. Кассі слухав про мої плани з добродушною байдужістю, а потім перепрошував, що вимушений мене залишити, бо треба вивчити латинські дієслова для мсьє Каро. Я збагнула це вже потім, коли сама подорослішала. Вони використовували кожну нагоду, щоб позбутися мене. Домовлялися зі мною про щось і не дотримували обіцянок, посилали мене з вигаданими дорученнями на інший кінець Ле-Лавеза, обіцяли зустрітися зі мною біля річки, а натомість ішли до лісу, а я їх чекала, поки злі сльози пекли очі. Коли я нападала на них із претензіями, вони вдавали цілковиту невинність, картинно притискаючи руку до рота: «Ой, невже ми домовлялися біля великого в’яза? Я думала, біля другого дуба», – і хихотіли, коли я від них втікала.

Вони рідко ходили до річки, хіба тільки щоб поплавати. Рен-Клод сторожко входила у воду, і лише на чистіших і глибших місцях, де годі було зустріти змій. Намагаючись привернути їхню увагу, я пірнала у воду з берега і плила під водою так довго, що Рен-Клод починала лементувати, що я втопилася. Але я все одно відчувала, що вони віддаляються, а мене засмоктує самотність.

Тільки Поль залишився мені вірним. Хоча він був старшим за Ренетт, практично однолітком Кассі, усе ж він здавався молодшим, і витребеньок у нього було менше. При них він мовчав і тільки зніяковіло всміхався, коли вони говорили про школу. Поль ледве вмів читати, та й писав кривими друкованими літерами, наче мала дитина. Однак йому подобалися різні історії, і коли він приходив до Спостережного Пункту, я, бувало, читала йому оповідання з журналів Кассі. Ми всідалися на платформу, він зазвичай стругав ножичком якусь дощечку, а я читала йому «Гробницю мумії» або «Вторгнення марсіан». Між нами лежало півхлібини, і час він часу ми відрізали собі по окрайцю. Інколи він приносив загорнутий у вощений папір шмат гусячого паштету або ж півкружальця камамберу. До нашого маленького бенкету я додавала кишеню суниць чи голівку викачаного в попелі козячого сиру, який мати називала попелюшкою. Зі Спостережного Пункту я бачила всі свої сітки та пастки, які щогодини перевіряла, за потреби налагоджуючи знов і забираючи малий улов.

– Що ти їй загадаєш, коли впіймаєш?

Тепер він вірив, що рано чи пізно я вполюю стару щуку, тож говорив із прихованим захопленням.

Я замислилася.

– Не знаю, – я відкусила хліб із паштетом. – Та й нащо планувати, поки я її не піймала. На це може знадобитися багато часу.

Мені потрібен був саме час. Пройшли три тижні червня, а мій ентузіазм жодним чином не згас. Навпаки. Навіть байдужість Кассі та Рен-Клод лише підбадьорила мою впертість. Для мене Стара Мама була талісманом, слизьким чорним талісманом, який, якби мені тільки до нього дістатися, міг виправити все спотворене.

Я б їм показала. У той день, коли я впіймаю Стару Маму, вони всі глянуть на мене із подивом. Кассі, Ренетт… Та я хочу побачити вираз материного обличчя, примусити її нарешті побачити мене, можливо, стиснути кулаки від люті… Або особливо мило всміхнутися й розкрити обійми.

Але тут моя фантазія зупинялась. Я не сміла уявляти, що буде потім.

– До того ж, – промимрила я з удаваною байдужістю, – я не вірю в бажання. Я тобі вже казала.

Поль цинічно глянув на мене.

– Якщо ти не віриш у бажання, то навіщо тоді все це робиш?

Я похитала головою.

– Не знаю. Мабуть, просто щоби щось робити.

Він розреготався.

– Ну це точно про тебе, Буаз, – видихнув він між нападами сміху. – У цьому вся ти. Ловити Стару Маму, просто щоби щось робити!

І він знову зайшовся сміхом, небезпечно качаючись від незрозумілої веселості на самісінькому краю платформи, доки прив’язаний до підніжжя дерева Малабар не почав відчайдушно гавкати, і ми замовкли, щоб не видати нашої схованки.