П'ять четвертинок апельсина

Матері пахло апельсинами весь той спекотний місяць. Принаймні раз на тиждень, хоч і не завжди це тягло за собою погані періоди. Поки Кассі й Ренетт були в школі, я байдикувала на річці, найчастіше наодинці, але інколи зі мною був Поль, якщо йому вдавалося відкараскатися від справ на фермі.

Я досягла складного віку й відсторонилася від брата та сестри, бо зростала переважно відчайдушною і байдужою – втікала, коли мати загадувала мені роботу, пропускала обіди й запізнювалась додому, прибігала замурзаною, з розпатланим волоссям та в жовтому від прибережної глини й прилиплому від поту одязі. Мабуть, я народилася бунтаркою, але того літа я стала ще більш бунтівною, ніж будь-коли. Ми з матір’ю повсякчас сварилися, мов кішки, що охороняють свою територію. Кожний доторк був шиплячою іскрою. Кожне слово було потенційною образою, кожна розмова – полем битви. За обідом ми сиділи обличчям до обличчя й сердито перезиралися, схилившись над супом і млинцями. Кассі та Ренетт трималися збоку, ніби налякана двірня, витріщали очі й мовчали.

Я не знаю, чому ми так скублися одна з одною. Мабуть, через той простий факт, що я дорослішала. Жінка, яка лякала мене в дитинстві, тепер постала в зовсім іншому світлі. Я помічала сивину в її волоссі, зморшки, що покреслили її рот. Тепер я бачила – з відтінком презирства, – що вона була лише жінкою, яка старіє і яку погані періоди щоразу заганяють у безпомічність до кімнати.

А ще вона цькувала мене. Навмисне – так я тоді вважала. Тепер же я думаю, що вона не могла цього не робити, цькувати мене було частиною її нещасливої натури, так само як опиратись їй – моєї. Схоже, вона щоразу відкривала рота лише для того, щоб мене покритикувати. Мої манери, одяг, зовнішність, думки. Усе в мені здавалося їй вартим осуду. Я була задрипанкою: не складала акуратно одяг у ногах ліжка перед сном. Ходила зсутуленою: «якщо не слідкуватимеш за поставою, виросте горб». Я була жадібною та на самоті запихалася фруктами з саду. А на щось інше мені апетиту бракувало: я росла худою та кощавою. Чому я не могла бути більше схожа на Рен-Клод? Моя сестра визріла вже у дванадцять років. М’яка й млосна, мов темний мед, із бурштиновими очима та золотавим волоссям, вона була схожа на кожну героїню роману, кожну богиню екрана, яка мені подобалася. Коли ми були менші, вона дозволяла заплітати їй коси, і я вплітала квіти та ягоди в густі пасма й уквітчувала їй голову павутицею, від чого сестра ставала схожа на лісову німфу. А тепер у її врівноваженості та пасивній млосності було щось майже доросле. Поряд із нею, як наголошувала мати, я була наче жаба – потворна худорлява жабка з широким кривим ротом і довгими руками й ногами.

Одну з тих обідніх суперечок я пам’ятаю дуже добре. По смерті батька не залишилось нікого, хто стримував би її лють, і вона завжди булькала на поверхні. Мати рідко нас била – тоді це було дуже незвичним, майже збоченням, – але, думається мені, це аж ніяк не з великої любові до нас. Навпаки, певно, вона боялася, що коли почне, то не зможе зупинитися.

– Та не горбся ти, заради бога! – її голос був їдкий, ніби недозрілий аґрус. – Ти ж знаєш, що як будеш горбитися – такою і залишишся!

Я грубо на неї зиркнула й поклала лікті на стіл.

– Лікті зі столу! – крикнула вона. – Поглянь на свою сестру! Подивись не неї. Хіба вона горбиться? Хіба вона поводиться, як нахнюрена селючка?

Мені й на думку не спадало ображати Ренетт. А от матір мене дратувала, і я демонструвала це кожним порухом свого спритного молодого тіла. І давала їй усе нові приводи попиляти мене. Вона хотіла, щоб відіпрану білизну розвішували за поділ, я ж вішала її за комірець. Банки в коморі мали стояти етикетками вперед, а я їх розвертала. Я забувала помити руки перед їжею. Я вішала каструлі на кухонній стіні не в правильному порядку – від маленької до великої. Я залишала розчахнутим вікно на кухні, і коли мати відчиняла двері, від протягу воно з гуркотом захлопувалося. Я ігнорувала тисячі вигаданих нею правил, і вона щоразу реагувала на порушення здивованою люттю. Для неї всі ці правила мали значення, бо завдяки їм вона контролювала наш світ. Прибери їх, і вона стане такою ж, як і решта, – загубленою сиріткою.

Звичайно, тоді я цього не знала.

– Ти вперте маленьке стерво, – нарешті промовила вона, відштовхнувши від себе тарілку. – Тверда, як криця.

У її голосі не було ні ворожості, ні захоплення – просто холодна байдужість.

– Я теж була такою. У твоєму віці, – додала вона.

Я вперше чула, як вона щось розповідає про своє дитинство. Усмішка в неї була штучна й невесела. Неможливо було бодай уявити її молодою. Я проштрикнула виделкою свій шматок рулету в застиглому соусі.

– Я так само хотіла йти наперекір усім, – продовжувала вона. – Я готова була чим завгодно пожертвувати, кого завгодно скалічити, тільки щоб довести свою правоту. Щоб перемогти.

І вона зупинила на мені зосереджений цікавий погляд, її чорні, мов із дьогтю, очі здавалися колючими, як шпильки.

– Усупереч очікуванням, ти така ж сама. Від миті твого народження я знала, якою ти станеш. З тобою воно почалося знову, і стало ще гірше. Як же ти горлала вночі та ніяк не наїдалася, а я лежала без сну за зачиненими дверима, і в мене розколювалась голова.

Я нічого не сказала у відповідь. За мить мати глузливо розсміялась і почала мити посуд. Це востаннє вона щось говорила про війну між нами, хоча самій війні було ще далеко до кінця.

Спостережний Пункт насправді був великим в’язом, що ріс на ближньому березі Луари. Дерево наполовину схилилося до води й мало щільно переплетене товсте коріння, що стирчало з сухої землі понад берегом, завдяки чому навіть мені нескладно було лазити по ньому. Я сиділа верхи на товстих гілках і могла спостерігати за будь-чим у Ле-Лавезі. Кассі та Поль збудували там простеньку хатку – платформу й декілька пригнутих гілок замість даху, – і я частіше за інших сиділа в цій схованці. Ренетт було ліньки лізти на самий верх, хоч цей процес і полегшувався завдяки вузлуватій мотузці, а Кассі взагалі майже там не з’являвся, тож більшість часу це місце перебувало цілковито в моєму розпорядженні. Я залізала туди подумати й постежити за дорогою, якою інколи проїжджали німці в джипах або – значно частіше – на мотоциклах.

Звичайно, мало що могло зацікавити німців у Ле-Лавезі. Там не було ні казарм, ні школи, ні громадських будівель, які вони могли б зайняти. Натомість вони розмістилися в Анже, а до сусідніх селищ посилали патрулі. Тож окрім тих німців, що проїжджали дорогою, я бачила лише групи солдатів, яких щотижня посилали реквізувати провіант з ферми родини Ур’я. До нашої ферми вони заходили значно рідше, адже в нас не було корів, тільки декілька свиней і кіз. Головним джерелом нашого прибутку були фрукти, а сезон тоді ледве розпочався. Раз на місяць до нас неохоче навідувались двійко солдатів, але найкращий наш урожай був добре прихований, і мати завжди відправляла мене до саду, коли вони приходили. А втім, я з цікавістю позирала на сіру уніформу, сидячи на Спостережному Пункті й кидаючи уявні снаряди в німецькі джипи, що проїжджали повз. Насправді я не була вороже налаштованою, як і будь-хто з дітей. Нам просто було цікаво, і ми повторювали лайку, якої навчились від батьків – брудні боші, нацистські свині, – просто щоб бути, як усі. Я й гадки не мала, що відбувалося в окупованій Франції, і не мала найменшого уявлення, де той Берлін.

Одного разу вони прийшли, щоб реквізувати скрипку в Дені Ґодіна, дідуся Жаннет. Жаннет розповіла мені про це за тиждень до смерті. Темніло, і віконниці вже були зачинені, коли вона почула стукіт у двері. Вона прочинила їх і побачила німецького офіцера. Він звернувся до її дідуся ввічливою, хоч і ламаною французькою.

– Мсьє, я… розумію… Ви маєте… скрипку. Я потребую… її.

Начебто декілька офіцерів вирішили створити музичний ансамбль. Думаю, навіть німцям треба було якось розважатися.

Старий Ґодін тільки подивився на нього.

– Скрипка, майн герр, – це як жінка, – приязно відповів він. – Її не позичають.

І дуже обережно зачинив двері. Зовні було тихо, офіцери перетравлювали почуте. Жаннет витріщилася на дідуся круглими очима. Тоді знадвору вони почули голоси та сміх німецьких офіцерів:

– Wie eine Frau! Wie eine Frau![10]

Той німецький офіцер більше не вертався, і Дені вдалося зберегти скрипку надовго, майже до кінця війни.