П'ять четвертинок апельсина

А потім сталася халепа з водою. Колодязна вода завжди була чиста й приємна на смак, крім тих періодів, коли все пересихало. А того тижня вона почала ставати брунатною, наче болотяною, і в неї з’явився неприємний присмак гіркого і підгорілого – ніби до колодязя нападало сухе листя. День чи два ми не звертали на це уваги, та ситуація тільки погіршувалась. Навіть мати, у якої поганий період саме добігав кінця, помітила це.

– Імовірно, у воду щось потрапило, – припустила вона.

Ми витріщились на неї порожніми очима.

– Піду подивлюся, – вирішила вона.

Ми чекали на викриття з показним стоїцизмом.

– Вона не зможе нічого довести, – відчайдушно повторював Кассі. – Звідки їй знати?

Ренетт зарюмсала.

– Зможе, зможе, – пхинькала вона. – Вона все побачить і про все дізнається…

Кассі розгнівано грюкнув кулаком, вочевидь, щоб не заволати від нервування.

– Чому ти не сказала нам, що в пакунку кава? – простогнав він. – Чим ти думала?

Я знизала плечима. З нас усіх я єдина залишалась спокійною.

Нас так і не викрили. Мати повернулась від колодязя з повним кошиком опалого листя та заявила, що вода знову чиста.

– То, мабуть, осад від річкової повені, – задоволено підсумувала вона. – Коли річка трохи обміліє, вода знову стане чистою. От побачите.

Вона замкнула дерев’яну ляду колодязя, а ключ від неї повісила собі на пояс. Тож у нас не було можливості самостійно перевірити колодязь.

– Вочевидь, пакунок пішов на самісіньке дно, – вирішив Кассі. – Він же був важкенький. Вона не зможе його побачити, поки річка не обміліє.

Ми всі знали, що шансів на це небагато. А до наступного літа те, що в пакунку, перетвориться на колодязний мул.

– Ми у безпеці, – зрадів Кассі.

Рецепт малинового лікеру.

Я одразу їх упізнала. Спочатку я подумала, що це просто жмуток зів’ялого листя. Витягла його палицею, щоб почистити колодязь. Помийте малину і видаліть щетинки. Півгодини вимочуйте її у теплій воді. Але потім я побачила, що то стягнутий ременем вузол з одягу. Мені не треба було нишпорити по кишенях, щоб одразу здогадатися, чий він. Вижміть із ягід вологу й покладіть їх у великий слоїк так, щоб повністю покрити дно. Щедро пересипте цукром. Повторюйте шари ягід і цукру, поки слоїк не заповниться наполовину. Спершу я не могла второпати. Я сказала дітям, що почистила колодязь і пішла до себе в спальню полежати. Я замкнула колодязь. У мене не виходило ясно думати. Акуратно, щоб не перемішати шари, залийте ягоди й цукор коньяком, а тоді долийте коньяк до вершечка слоїка. Настоюйте щонайменше вісімнадцять місяців.

Цей запис зроблено охайними й тісно написаними ієрогліфами, до яких вона вдавалась тоді, коли бажала щось приховати. Я уявляю, як вона про це говорить – трохи в ніс, – і мене вражає прозаїчність зробленого висновку.

Мабуть, це я зробила. Я так багато мріяла про покарання, що, вочевидь, цього разу здійснила його. Його одежина в колодязі. У кишені – мітки з його іменем. Мабуть, він знову прийшов, а я застрелила його, роздягла та скинула тіло в річку. Зараз я це пригадую, та дуже непевно, ніби уві сні. Так багато всього тепер здається мені сном. Не скажу, що шкодую. Після того що він зробив зі мною що він зробив що він дозволив їм робити з Ренетт зі мною з дітьми зі мною.

Тут слів майже не розібрати, ніби перо раптом заскочив жах, і воно відчайдушними каракулями забігало по паперу. Та їй майже одразу вдалось опанувати себе.

Мені треба подумати про дітей. Гадаю, їм тепер тут небезпечно. Він увесь час їх використовував. Увесь цей час я думала, що він хотів мене, але насправді він користався ними. Задобрював мене, щоб ще трохи їх використати. А ще ті листи. Огидні слова, та саме вони відкрили мені очі. Що вони робили в «Ля Реп»? Що ще він готував для них? Можливо, те, що сталось із Ренетт, – на краще. Принаймні це сплутало йому карти. Нарешті все вийшло з-під його контролю. Померла людина. Це не входило в його плани. Ті інші німці ніколи й не були його поплічниками. Він також їх використовував. Щоб при потребі всю вину звалити на них. А тепер мої діти. Я маю подумати про дітей. Гадаю, їм тепер тут небезпечно. Він весь час їх використовував. Увесь цей час я думала, що він хотів мене, але насправді він користався ними. Задобрював мене, щоб ще трохи їх використати. А ще ті листи. Огидні слова, та саме вони відкрили мені очі. Що вони робили в «Ля Реп»? Що ще він готував для них? Можливо, те, що сталось із Ренетт, – на краще. Принаймні це сплутало йому карти. Нарешті все вийшло з-під його контролю. Померла людина. Це не входило в його плани. Ті інші німці ніколи й не були його поплічниками. Він також їх використовував. Щоб при потребі всю вину звалити на них. А тепер мої діти.

Ще трохи несамовитого мазюкання.

Шкода, що я не пам’ятаю. Що ж він запропонував мені цього разу за мовчання? Ще пігулок? Чи він дійсно думав, що я зможу заснути, знаючи, чим я за них заплатила? Чи він усміхався і по-особливому торкався мого обличчя так, ніби між нами нічого не змінилося? Що ж він примусив мене зробити?

Слова можна розібрати, та вони написані тремтливою рукою, яку вдавалося контролювати лише завдяки потужним зусиллям волі.

У всього є своя ціна. Та не моїх дітей. Візьми когось іншого. Будь-кого. Бери навіть все село, якщо хочеш. Так я подумки кажу, коли у снах бачу їхні обличчя. Що я зробила це заради своїх дітей. Треба на якийсь час відправити їх до Жульєтт. Завершити тут справи й забрати їх вже тоді, як скінчиться війна. Там їм буде безпечно. Їм буде безпечно подалі від мене. Відіслати їх геть моїх милих Ренетт Кассі Буаз особливо мою крихітку Буаз що ще я можу вдіяти і коли все це скінчиться?

Тут запис обривається, від останнього абзацу його відокремлює акуратно записаний червоним чорнилом рецепт кролячої печені. Наступні рядки записані чорнилом іншого кольору та в іншому стилі, ніби вона ретельно продумувала цю нотатку.

Усе готово. Відправляю їх до Жульєтт. Там вони будуть у безпеці. Вигадаю якусь казочку, щоб порадувати пліткарів. Я не можу отак кинути ферму, взимку дерева потребують нагляду. На Бель Йоланді й досі помітні сліди грибка, треба з цим розібратися. До того ж без мене їм буде безпечніше. Тепер я це знаю.

Я навіть уявити не можу, що вона тоді відчувала. Страх, сором, відчай – і жах від того, що вона божеволіє, що погані періоди відкрили її кошмарам двері в реальне життя, поставивши під загрозу все, що вона любила… Та її витримки вистачило, щоб пробитись крізь усе. Я успадкувала цю її впертість, інстинктивне бажання тримати, тримати своє, навіть якщо воно тебе вбиває.

Ні, я ніколи не замислювалась над тим, через що вона пройшла. Я мала власні кошмари. Проте до мене все ж долітали чутки, що ставали все гучнішими й загрозливішими, але мати, як завжди, не те що не намагалась їх спростувати – вона просто не звертала на них уваги. Напис на курнику спочатку був виявом злої волі та породив плітки, які після покарання біля церкви почали швидше розповсюджуватись. Люди журяться по-різному: хтось мовчки, хтось зі злістю, хтось з огидою. Та горе рідко пробуджує в людях добрі почуття, що б там не казали краєзнавці, і Ле-Лавез не став винятком. Кретьєн і Мірей Дюпре, пригнічені втратою обох хлопців, почали війну – вона сердита й зла, він – грубий. Вони дивились одне на одного, сидячи в різних місцях церкви, вона – щоразу з новим синцем під оком, і на їхніх обличчях було щось дуже схоже на ненависть. Старий Ґодін занурився в себе, немов довголітня черепаха, що готується до сплячки. Ізабель Рамонден, перша злоязика пліткарка, стала сумирною лицеміркою – вона гляділа повними сліз темно-синіми очима, а її підборіддя постійно тремтіло. Я підозрюю, це вона все почала. Або, може, то був Клод Петі, який ніколи й слова доброго не сказав про сестру, поки та була жива, але тепер удавав щире братерське горе. Або Мартін Трюріан, який тепер, коли його брат загинув, мав успадкувати батькову справу… Здається, смерть будь-де завжди виганяє пацюків із нір, та в Ле-Лавезі пацюки виявились заздрісними, лицемірними, сповненими фальшивого благочестя й удаваного горя. Протягом трьох днів стало зрозуміло, що всі скоса дивляться одне на одного. Люди збирались по двоє чи троє, щоб про щось тихцем пошепотітись, і замовкали, коли хтось з’являвся. Однієї миті люди раптом починали ридати, а вже іншої – вибивали друзям зуби. І потроху навіть я усвідомила, що приглушені розмови, кособокі погляди, пробурмотілі прокльони траплялись тоді, коли поряд були ми – коли ми приходили на пошту по листи, до ферми Ур’я по молоко або до господарської крамниці по гвіздки. Кожного разу одні й ті самі погляди. Те саме перешіптування. Якось з-за молочарні в матір запустили каменюкою. Згодом після комендантської години наші двері обкидали грудками землі. Жінки відверталися від нас, не привітавшись. Ще й з’являлись написи, навіть на будинку.

Один був – НАЦИСЬКА ХВОЙДА. Інший, з боку козятника, – ЗЗА ТЕБЕ ЗАГИБЛИ БРАТИ І СЕСТРИ.

Втім, мати ставилась до всього цього з байдужим презирством. Коли загнулася ферма Ур’я, вона стала купувати молоко в Кресі, а листи відправляти в Анже.

Напряму до неї ніхто не говорив, але коли одного недільного ранку Франсін Креспін, вертаючись із церкви, плюнула їй під ноги, мати відповіла їй точним і метким плювком просто в обличчя.

Що ж до нас, то нас ігнорували. Інколи з нами ще розмовляв Поль, хоч і намагався робити це, коли поблизу нікого не було. Дорослі ж нас не помічали, тільки час від часу божевільна Деніз Лелак пхала нам у кишені то яблуко, то шмат пирога, примовляючи скрипучим старечим голосом: «Беріть, беріть, заради бога, так шкода, що вас, дітки, вплутали у цю справу». Кістлявими пальцями вона стискала кошик для покупок, а її чорні спідниці волочились по жовтій дорожній пилюці.

Наступного дня всі говорили, що Мірабель Дартижан – німецька хвойда, тому її родину обійшла відплата. До вівторка знайшлись добродії, котрі наче пригадували, як наш батько одного разу співчував німцям. У середу ввечері зграя п’яних – «Погана репутація» так і стояла зачиненою, тож люди тужили та звіріли, упиваючись на самоті – прийшла до нашого дому, волала прокльони й кидала каміння у зачинені віконниці. Ми скупчились у спальні, вимкнули світло й тремтіли, прислухаючись до знайомих голосів, а мати пішла надвір, щоб це припинити. Тієї ночі вони пішли спокійно. Наступної ночі вони пішли вже з криком. А потім настала п’ятниця.

Усе сталося відразу після вечері. Весь день було сіро й сиро, небо наче вкрили старою ковдрою, тож люди були роздратовані від духоти. Ніч майже не принесла полегшення; вона розкинула по полях білясту димку, і наш будинок став схожий на острівець посеред імли, що просочувалась крізь двері та віконні рами. Ми мовчки й без апетиту поїли, хоч, пам’ятається мені, мати доклала зусиль, щоб приготувати наші улюблені страви. Свіжоспечений і посипаний маком хліб, свіже масло від Кресі, паштет, ковбаски, гаряча аж до шкварчання кров’янка у смальці, гречані млинці, темні та хрусткі, мов осіннє листя. Намагаючись нас розвеселити, мати налила нам сидру з падалиці, але сама не пила. Пам’ятаю, як під час обіду вона постійно якось із болем усміхалася, видаючи то смішок, то короткий гавкучий регіт, хоч ніхто з нас нічого смішного не казав.

– Я тут подумала, – неприродно дзвінко промовила вона. – Що нам треба змінити клімат.

Ми глянули на неї без жодної цікавості. Запах жиру й сидру задавлював усе навколо.

– І я подумала, що непогано було б поїхати до тітки Жульєтт у П’єрр-Бюфф’єр, – продовжила вона. – Вам там сподобається. Це в горах, у Лімузені. Там і кози, і бабаки, і…

– Кози і тут є, – монотонним голосом сказала я.

Мати видала ще один вимучений слабкий смішок.

– Так, варто було передбачити, що у вас будуть заперечення, – відповіла вона.

Я подивилась просто їй у вічі.

– Ти хочеш, щоб ми втекли, – промовила я.

Спочатку вона прикидалась, що не розуміє мене.

– Так, знаю, може здатися, що туди довго їхати, – так само вдавано бадьоро щебетала вона. – Зате тітка Жульєтт так нам зрадіє…

– Ти хочеш, щоб ми втекли звідси, бо люди подейкують, що ти – нацистська хвойда.

Мати почервоніла.

– Не варто прислухатися до пліток, – різко видихнула вона. – Це не доводить до добра.

– О, то це не так, еге ж? – сказала я, просто щоб її збентежити. Я знала, що це неправда, я й уявити її в цій ролі не могла. Я ж бачила хвойд раніше. Вони були рожеві й пухкі, гарненькі й м’якенькі, з великими очима й підмальованими губами, як в улюблених кіноактрис Ренетт. Хвойди сміялись та верещали, носили черевики на високих підборах і шкіряні сумочки. Мати ж була стара, негарна й похмура. Навіть усмішка не прикрашала її.

– Звісно ні, – вона уникала мого зустрічного погляду.

– Тоді чому ми втікаємо? – наполегливо спитала я.

У відповідь – тиша. У цій тиші ми й почули неприємний гул голосів надворі, дзвякіт металу й хвицання ніг, а потім у віконниці прилетів перший камінь. Так звучав Ле-Лавез у всій своїй дріб’язковій злості та мстивій люті. Люди перестали бути людьми: там не було Ґодінів чи Лекозів, Трюріанів, Дюпонів чи Рамонденів – то були солдати однієї армії. Обережно виглядаючи з вікна, ми побачили, як вони збираються біля нашої хвіртки, їх було двадцятеро, тридцятеро чи навіть більше, переважно чоловіки, хоч і жінки траплялись; у декого були ліхтарі та факели, як під час вечірньої ходи на честь врожаю, а інші принесли з собою повні кишені каміння. Поки ми роздивлялись, і світло з кухонного вікна проливалося надвір, хтось повернувся та пожбурив у вікно каменюку. Тріснула стара дерев’яна рама, і всередину бризнуло скло. Діло рук Ґійома Рамондена. У мерехтливому червоному сяйві факелів його обличчя майже не було видно, проте градус його ненависті я відчувала навіть крізь скло.

– Шльондра! – його голосу, розпаленого не лише від вина, було не впізнати. – Виходь, стерво, а то ми зайдемо всередину і витягнемо тебе звідти!

Його слова були підтримані ревінням, почувся тупіт, схвальні вигуки, і град каміння застукав по наших напівпрочинених віконницях.

Крізь шпарину в розбитому вікні мати вигукнула:

– Йди додому, Ґійоме, дурень ти такий, поки не вирубався, бо комусь доведеться тебе тягти!

У натовпі почувся сміх і глузування. Ґійом потряс милицею, на яку спирався.

– То ти смілива, німецьке стерво! – заволав він грубим п’яним голосом, але цілком розбірливо. – Хто здав їм Рафаеля? Хто розпатякав про «Ля Реп»? Це ж ти, Мірабель? Розповіла все СС, а вони вбили твого коханця?

Мати з вікна плюнула на них.

– Сміливець! – голос у неї був високим і пронизливим. – Як сміливо ти говориш, Ґійоме Рамонден! Хоробрості вистачило якраз на те, щоб стояти біля дому чесної жінки та лякати її дітей. Такий хоробрий, що комісували додому в перший тиждень війни, а мій чоловік загинув у битві!

Почувши це, Ґійом заревів від люті. Натовп за його спиною хрипко підхопив цей рик. По вікну вдарила нова порція каміння й грудочок землі.

– Ах ти суко!

Вони саме намагалися продертися крізь хвіртку, з легкістю видерши її з прогнилих петель. Пес гавкнув раз, потім ще раз, а тоді несподівано заскавчав і замовк.

– Не думай, що ми не знаємо! Не думай, що Рафаель нікому нічого не розповів!

Його переможний, сповнений ненависті голос перекрикував усі інші. У просякнутій червоними спалахами темряві за вікном мені було видно його очі, бо вогонь відбивався в них, наче в химерному уламкові скла.

– Ми знаємо, що ти крутила з ними справи! Знаємо, що Лейбніц був твоїм коханцем!

Мати вилила з вікна глек води на тих, хто стояв ближче.

– Хай це вас трохи охолодить! – шалено заверещала вона. – Гадаєте, це все, про що думають люди? Гадаєте, усі такі, як ви?

Та Ґійом уже продрався крізь хвіртку й несамовито загамселив у двері.

– Виходь, сучко! Ми знаємо, що ти там робиш!

Я побачила, як під його ударами тремтять замкнені на засув двері. Мати обернулась до нас із палаючим від люті обличчям.

– Збирайте речі! Візьміть з-під мийки скриньку з грошима! Візьміть наші документи!

– Та… але…

– Збирайтеся, кажу вам!

Ми порснули в різні боки.

Спочатку я подумала, що жахливий звук, від якого затряслися прогнилі мостини, свідчить, що вони таки вибили двері. Та коли ми повернулись до кухні, то побачили, що мати пересунула буфет і забарикадувала ним двері, побивши при цьому чимало своїх дорогоцінних тарілок. Стіл вона теж підтягнула до дверей, щоб вже точно ніхто не зміг зайти. У руці вона тримала батьків дробовик.

– Кассі, перевір задні двері. Не думаю, що їм стане розуму здогадатися про них, та подивитись не завадить. Ренетт, залишайся тут зі мною. Буаз… – вона якось дивно глянула на мене, вираз її чорних блискучих очей неможливо було розтлумачити. Та вона не змогла завершити фразу, бо в цю мить щось важезне вдарило по дверях, вибивши добрячий шмат деревини зверху. Крізь утворену пустку було видно нічне небо. В отворі одразу ж забовваніли почервонілі від вогню та злості пики. Одна з них належала Ґійомові Рамондену, її прикрашала озвіріла посмішка.

– Не вийде сховатися в будиночку, – прошипів він. – Ми прийшли по тебе, стерво… Відплатити за все, що… ти зробила з…

Навіть тоді, коли навколо розвалювали її будинок, мати все ж спромоглася розреготатися.

– З твоїм батьком? – презирливо спитала вона. – То твій батько – мученик? Отой Франсуа? Герой? Та не сміши мене! – вона здійняла дробовик, щоб він побачив. – Твій батько був мізерний старий п’яниця, що ніколи не просихав і обмочував свої черевики. Та твій батько…

– Мій батько був в Опорі! – розлючено заревів Ґійом. – Інакше чому він пішов до Рафаеля? Інакше чому його занапастили німці?

Мати знову розсміялась.

– Ой, та невже? В Опорі? – заглузувала вона. – А стариган Лекоз, він теж був у Опорі? І бідолашна Аньєс? А Колетт?

Уперше за цю ніч Ґійом завагався. Не опускаючи рушниці, мати зробила крок до висаджених дверей.

– Я тобі розповім і навіть грошей за це не візьму, Рамондене, – промовила вона. – Твій батько був такий самий учасник Опору, як я – Жанна д’Арк. Він був усього лише старим заливахою, надто любив почесати язика, і встало б у нього, тільки якщо просмикнути дріт крізь його цюцюрку. Йому просто випало опинитись в неправильному місці в неправильний час, так само, як і вам, ідіотам. А тепер розходьтеся по домах. Усі! – вона вистрелила в повітря й заверещала. – Усі по домах!

Та Ґійом був упертий. Він здригнувся, коли уламки розкришеного дерева шарпнули його по щоці, але не відступив.

– Хтось же вбив того боша, – сказав він більш розважливо. – Хтось же його покарав. А потім настукав на них до СС. Хтось із села. Хто ж це був, якщо не ти, Мірабель? Хто ще?

Мати розреготалась. У відблиску вогню мені було видно її розчервоніле обличчя, що від ярості стало майже красивим. Навколо неї в руїнах та уламках лежала її кухня. Її сміх викликав жах.

– Хочеш знати, Ґійоме? – тепер у її голосі була нова нотка, нотка радості. – Ти й справді не підеш додому, поки не дізнаєшся?

Вона знову вистрелила в стелю, і звідти посипався гіпс, у світлі вогню схожий на пір’я підстреленого птаха.

– Ти справді хочеш дізнатися, чорти б тебе взяли?

Я побачила, що він здригнувся від її слів, а не від пострілу. У ті часи лайка від чоловіків була прийнятною, але почути таке від жінки – принаймні від пристойної – було неймовірно. Я зрозуміла, що цими словами вона винесла собі вирок. Втім, мати й не збиралась замовкати.

– Я розкажу тобі правду, Рамондене, – сказала вона. У цю мить вона захлиналась від сміху, можливо, істеричного, та я гадаю, вона отримувала справжнє задоволення. – Я опишу тобі, як усе було насправді, гаразд?

Вона весело кивнула.

– Я не могла нікого здати німцям, Рамондене! І знаєш чому? Тому що це я вбила Томаса Лейбніца! Його вбила я! Віриш мені? Його вбила я!

Вона без успіху смикала курок дробовика, бо обидва стволи були порожні. Її величезна вогняно-червона тінь блимала на кухонній підлозі, а голос перейшов у вереск.

– Тепер тобі краще, Рамондене? Його вбила я! Я весь час була його шльондрою і не шкодую про це! Я вбила його і вбила б іще раз, якщо потрібно! Я вбила б його ще тисячу разів! І що ти на це скажеш? Що ти в біса на це скажеш?

Вона продовжувала верещати, коли перший смолоскип упав на підлогу кухні. Там він і згас, хоч Ренетт заголосила, як тільки побачила язики полум’я. Втім, від другого смолоскипа зайнялися штори, а від третього – руїни розбитого буфета. Пика Ґійома зникла з отвору верхньої частини дверей, та було чути, як надворі він роздає накази. Ще один палаючий смолоскип, зроблений зі жмутка соломи й дуже схожий на корону королеви врожаю, пролетів над розтрощеним буфетом і приземлився просто посеред кухні.

Мати, цілковито розперезавшись, продовжувала волати: «Я його вбила, боягузи! Я вбила його і рада, що так вчинила! І я вб’ю кожного з вас, якщо наважитесь наблизитися до мене чи моїх дітей!»

Кассі спробував взяти її за руку, та вона відкинула його до стіни.

– Задні двері! – крикнула я йому. – Ми маємо вийти через задні двері!

– А якщо вони нас там чекають? – прорюмсала Ренетт.

– Якщо! – роздратовано викрикнула я.

Надворі було чути свист та улюлюкання, ніби там шаленіла ярмаркова площа. Я взяла матір за один лікоть, Кассі – за другий. Удвох ми витягли її, усе ще осатанілу, до задніх дверей. Звісно, вони чекали. Їхні мармизи були червоні від світла вогню. Ґійом заступив нам дорогу, його з обох боків підтримували м’ясник Петі й Жан-Марк, батько Поля: він хоч і мав збентежений вигляд, все ж вишкірявся, мов зуби продавав. Вони були надто п’яні, або, може, усе ще вагалися, як саме скоїти вбивство, наче діти, які беруть одне одного на слабо. Але вони вже встигли підпалити курник і козятник. Сморід паленого пір’я змішався з сирою прохолодою туману.

– Ніхто нікуди не йде, – похмуро процідив Ґійом. Дім за нашими спинами шепотів і потріскував, охоплений полум’ям.

Мати розвернула дробовик прикладом уперед і ледь помітним оку рухом вдарила ним його в груди. Ґійом осів на землю. На секунду там, де він стояв, утворилась прогалина, і я стрибнула в неї, прослизаючи під ліктями й проповзаючи між ногами, палицями та вилами. Хтось намагався мене упіймати, та я спритно, мов вугор, прокладала собі дорогу крізь розгарячілу юрбу. Раптом я відчула, як мене притискає й придушує хвилею людських тіл.

Я видряпалася до повітря й простору, не звертаючи уваги на стусани, що сипались на мене. Я побігла через поле в темряву і причаїлась у хащах малини. Десь далеко позаду мені наче чувся материн голос, вона втратила голову від люті й несамовито гарчала. Як звір, що захищає своє дитинча.

Сморід диму ставав усе міцнішим. Перед будинком щось із гуркотом повалилося, і я відчула, як через поле до мене докотилася хвиля жару. Хтось – гадаю, то була Ренетт – тоненько скиглив.

Безформний натовп навіснів. Його тінь дійшла до малинових хащ і навіть далі. А за ним я побачила, як у фонтані скалок валиться дах. У небо червоним маревом піднявся стовп гарячого повітря, з ревом розкидаючи іскри в сіре небо – справжній вогняний гейзер.

Від натовпу відділилась одинока фігура й помчала через поле. Я впізнала Кассі. Він кинувся в кукурудзу, і я здогадалась, що він, мабуть, хоче прорватись до Спостережного Пункту. Навздогін йому побігли було двійко селян, але їх відлякнуло палаюче поле. До того ж їм потрібна була саме мати. Крізь ревіння юрби й вогню мені було ледве чути, що саме вона кричить. Вона кликала нас на ім’я.

– Кассі! Рен-Клод! Буаз!

Я підвелась у малинових кущах і приготувалася бігти, якщо хтось спробує до мене наблизитися. Вставши навшпиньки, я змогла кинути на неї швидкий погляд. Мати виглядала абсолютно неймовірно: оточена з усіх боків, вона відчайдушно билася, і її обличчя стало червоно-чорним від вогню, крові й диму, вона нагадувала якесь міфічне чудовисько. Я також піймала поглядом й інших: Франсін Креспін – її обличчя вівці-святоші перекосило від вереску ненависті, Ґійом Рамонден – ніби оживлений мрець. Тепер до їхньої ненависті примішався ще й страх, той забобонний страх, який можна вилікувати тільки знищенням і вбивством. Вони довго до цього йшли, та для них нарешті настав час душогубства. Я побачила, як Ренетт вислизнула з натовпу і чкурнула в кукурудзу. Ніхто не намагався її затримати. Крім того, у той момент більшість із них, засліплена жагою крові, навряд чи її впізнала.

Мати повалилась. Можливо, її рука, піднята вгору над їхніми мармизами, тільки примарилась мені. Це було як в одній із книжечок Кассі – «Чума зомбі» або ж «Долина канібалів». Не вистачало тільки ритму барабанів. Але найгіршим у цьому жаху було те, що там були тільки знайомі обличчя. Батько Поля. Шістнадцятирічна Жаннет Креспін, яка мало не стала королевою врожаю, а тепер її обличчя було перемазане кров’ю. Навіть соромливий отець Фроман був там, хоч і неможливо було розібрати, чи він намагається відновити порядок, чи наробити ще більше безладу. На материну голову та спину посипалися стусани й палиці, та вона була ніби стиснутий кулак, ніби жінка, що тримає на руках дитя, і продовжувала викрикувати щось зневажливе, хоч слів було й не розібрати – їх заглушили розпашілі тіла й ненависть.

А потім пролунав постріл.

Ми всі почули його – звук якоїсь великокаліберної зброї, можливо, двоствольної рушниці або ж застарілого револьвера, з тих, що досі зберігаються на горищах чи в підвалах сільських будинків по всій Франції. То був постріл навмання: Ґійом Рамонден відчув на щоці опік від кулі й від жаху випорожнив сечовий міхур, і всі голови разом повернулися, щоб побачити, звідки стріляли. Ніхто не знав. Мати почала відповзати з-під їхніх раптово застиглих рук; у неї кровоточив десяток ран, у декількох місцях було вщент видране волосся й оголилася шкіра черепа; гостра палиця проштрикнула їй руку, тож пальці безпомічно обвисли.

Тепер чувся лише тріск вогню – біблійний, апокаліптичний. Люди чекали, пригадуючи, можливо, карний загін біля церкви Святого Бенедикта, і тремтіли від власних кривавих намірів. Раптом зазвучав голос (чи то з боку кукурудзяного поля, чи палаючого будинку, чи взагалі з небес); то був гучний чоловічий голос, якого неможливо було не послухатись.

– Залиште їх!

Тим часом мати продовжувала відповзати. Наче пшениця під вітром, натовп мимохіть розступився, щоб дати їй дорогу.

– Залиште їх! Розходьтеся по домівках!

Пізніше люди казали, що голос був їм знайомий. Вони впізнали певні модуляції, та так і не змогли визначити, кому він належав.

Хтось істерично закричав: «То Філіпп Ур’я!».

Та Філіпп був мертвий. По натовпу пробігли дрижаки. Мати дісталася до відкритого поля, із викликом підвівшись на ноги. Спочатку хтось сунувся, щоб її затримати, та потім розважливо відійшов. Отець Фроман промекав щось безвольне й благочестиве. Кілька сердитих голосів щось бовкнули й одразу замовкли в цьому забобонному мовчанні. Обережно, хоч і гордовито, не відвертаючись від їхніх пильних поглядів, я почала пробиратися до матері. Обличчя в мене палало від жару, а перед очима вистрибували вогники. Я взяла її за цілу руку.

Перед нами розкинувся широкий темний простір кукурудзяного поля Ур’я. Ми мовчки попрямували туди. За нами не пішов ніхто.