П'ять четвертинок апельсина

Яннік каже, що бачив сьогодні Стару Маму. Він прибіг з річки, здичавілий від збудження і балаканини. З поспіху він забув на березі рибу, і я визвірилася на нього за згаяний час. Він дивився на мене очима, сповненими сумної безпорадності, я думала, щось скаже, але він промовчав. Гадаю, йому було соромно. Я відчуваю тягар і мороз усередині. Хочу щось сказати, але не знаю, що саме. Усі кажуть, що побачити Стару Маму – погана прикмета, але з мене вже досить. Можливо, саме тому я є тією, ким є.

Я чимало часу просиділа над материним альбомом. Частково через страх. Мабуть, страх того, що я можу з нього дізнатися. Чи, можливо, того, що він змусить мене пригадати. Та й оповідь була хитросплетена, а перебіг подій навмисне майстерно заплутаний, ніби каверзний картярський фокус. Я майже забула той день, про який вона писала, дарма що пізніше він мені снився. Її почерк, хоч і розбірливий, був надзвичайно дрібний, і в мене починала страшенно боліти голова, якщо я читала занадто довго. У цьому я теж на неї схожа. Я досить добре пам’ятаю її мігрені, дуже часто їм передувало те, що Кассі називав «заскоками». Він казав, що вони погіршилися після мого народження. З усіх нас він єдиний пам’ятав її до того.

Під рецептом сидрового глінтвейну вона занотувала таке:

Я пам’ятаю, як це. Бути на виду. Бути цільною. Так було деякий час, допоки не народився К. Зараз намагаюся пригадати, як це – бути такою молодою. Якби ж ми тільки трималися якнайдалі, кажу я собі. Не поверталися б у Ле-Лавез. Я. намагається допомагати. Але ніякого кохання тут уже немає. Тепер він мене боїться, боїться того, що я можу заподіяти. Йому. Дітям. Як би там не думали собі люди, але в стражданні немає нічого позитивного. Врешті-решт воно вижирає все. Я. залишається зі мною заради дітей. Я мала б бути вдячною. Він міг піти, і ніхто б ніколи не подумав про нього погано. Так чи інакше, але він тут народився.

Не така вона була людина, щоб скаржитися, тож терпіла біль якомога довше. Потім нарешті зачинялася в затемненій кімнаті перепочити, а ми мовчки товпилися ззовні, як сторожкі кошенята. Щопівроку вона страждала від справді серйозних нападів, які знесилювали її на декілька днів. Пам’ятаю, колись – я тоді була ще дуже мала – вона повалилася просто по дорозі від колодязя, розтягнувшись на відрі, вода з якого залила суху доріжку перед нею. Її солом’яний капелюх злетів, оголивши роззявлений рот і витріщені баньки. Я була сама в городі, збирала трави. Перше, що спало мені на думку, – вона померла. Її мовчання, чорне провалля рота на тлі туго натягнутої шкіри, застиглі зіниці. Я дуже повільно поставила кошик і підійшла до неї.

Доріжка дивним чином викривлялася під ногами, ніби я дивилась на неї крізь чужі окуляри, і я трохи шпорталась. Мати лежала на боці. Одна нога в неї відкинулась убік, темна спідниця дещо задралася й оголила черевик і панчоху. Її рот був широко роззявлений.

Я почувалася дуже спокійною.

Вона померла, сказала я собі. Почуття, яке нахлинуло на мене при цій думці, було таким сильним, що на якусь мить я навіть не могла його визначити. Яскравою кометою воно полоскотало під пахвами і перевернулось у шлункові, наче млинець на сковорідці. Жах, горе, збентеженість… Я шукала в собі ці почуття, але й сліду їх не знаходила. Натомість були спалахи отруйних феєрверків, що наповнили моє серце легкістю. Я витріщалася на тіло матері й відчувала полегшення, надію та примітивну, потворну радість.

Ця солодкість…

Я відчуваю тягар і мороз усередині.

Та знаю, знаю. Годі й сподіватися, що ви зрозумієте мої почуття. Мені самій вони здаються гротескними, коли знову пригадую той випадок і думаю, чи це не черговий фальшивий спогад… Певна річ, то, мабуть, був шок. Люди в стані шоку переживають дивні речі. Навіть діти. Особливо діти, та ще й такі обмежені дикуни, якими були ми. Замкнені у своєму божевільному світі між Спостережним Пунктом і річкою, де Стоячі Каменюки пильнували за нашими таємними ритуалами… Але радість я однаково відчувала.

Я стояла біля неї. Застиглі очі, не мигаючи, дивилися на мене. Я розмірковувала, чи повинна їх прикрити. Щось мене турбувало в цьому риб’ячому погляді круглих очей, що нагадував Стару Маму того дня, коли я нарешті її впіймала. На материних губах виблискувала нитка слини. Я підійшла ближче…

Вона рвучко простягнула руку й схопила мене просто за литку. Не мертва, ні, вона лише чекала, а в очах з’явився блиск підступного розуму. Вона з болем ворушила язиком, вимовляючи кожне слово з кришталевою чіткістю. Я заплющила очі, щоб не заверещати.

– Слухай. Принеси мою палицю, – її голос був дряпучим, металевим. – Принеси її. З кухні. Швидко.

Я вирячилась на матір. Її рука досі стискала мою голу литку.

– Сьогодні вранці я відчула, що це станеться, – беземоційно пробурмотіла вона. – Знала, що це буде серйозний напад. Побачила тільки половину годинника. Відчула запах апельсинів. Принеси палицю. Допоможи мені.

– Я думала, ти помираєш, – мій голос звучав так само ясно й твердо, як і її. – Думала, ти померла.

Кутик її рота сіпнувся, і вона видала низький тріскучий звук, у якому я зненацька впізнала сміх. Я побігла до кухні – цей звук стояв у моїх вухах, – знайшла палицю, важезний дрючок з покрученого глоду, яким вона діставала до найвищих гілок фруктових дерев, і принесла їй. Мати вже стояла навкарачки, упершись долонями в землю. Вона різко й нетерпляче метляла головою, ніби відмахуючись від набридливих ос.

– Добре, – голос звучав так, ніби вона набрала повний рот багнюки. – Тепер залиш мене. Скажи батькові. Я… йду… до своєї… кімнати.

Здіймаючись на ноги за допомогою палиці й тримаючись прямо лише завдяки зусиллю волі, вона повторила:

– Я сказала, йди геть!

І незграбно вдарила мене пазуристою рукою, мало не втративши рівновагу, бо спіткнулась на доріжці зі своєю палицею. Я чкурнула геть і обернулась тільки тоді, коли відбігла досить далеко. Я зігнулася за поростями порічки та спостерігала, як вона плентається до будинку, волочачи ноги по грязюці.

Тоді я вперше дізналася про страждання матері. Пізніше батько, поки вона лежала в темряві, розповів нам про цю історію з годинником та апельсинами. Ми небагато зрозуміли з того, що він нам казав. Він терпляче пояснив, що в нашої мами бувають погані періоди, коли мігрені такі жахливі, що іноді вона навіть сама не розуміє, що коїть. У нас же був колись сонячний удар? Чи пам’ятаємо ми це запаморочливе відчуття нереальності, ніби предмети ближчі, а звуки голосніші, ніж насправді? Ми дивилися на нього, нічого не розуміючи. Тільки Кассі, тоді дев’ятирічний, начебто щось збагнув.

– Вона дещо робить, – казав батько. – Те, чого потім не пам’ятає. Це все через погані періоди.

Ми мовчки витріщалися на нього. Погані періоди.

Мій дитячий розум асоціював це з казками про відьом. Пряниковий будиночок. Семеро лебедів. Я уявляла, як мати лежить там у темряві з розплющеними очима, і дивні слова ворушаться між її губ, мов вугрі. Я уявляла, як вона дивиться крізь стіну й бачить мене, заглядає просто в душу та заходиться в моторошному реготі… Інколи батько спав на стільці в кухні, коли в матері були ті погані періоди. Одного ранку ми побачили, як він миє лоб у кухонній раковині, а вода червона від крові… Випадково забився, пояснив він нам. Дурний випадок. Але я пам’ятаю, як виблискувала кров на теракотових кахлях. А на столі лежало довге поліно. На ньому теж була кров.

– Вона ж не скривдить нас, татку?

Він якусь мить дивився на мене. Cум’яття на секунду чи дві. А в очах я бачила вагання, ніби він зважував, як багато можна розповісти.

Потім він усміхнувся.

– Звісно ні, люба. – «Що за питання?» – читалося в його усмішці. – Вона ніколи не завдасть тобі шкоди.

Тато загорнув мене в обійми, і я відчула запах тютюну й молі, солодкуватий запах застарілого поту. Але я не забула його вагання, його роздуми. Він міркував про це мить. Прокручував у голові, скільки нам розповісти. Можливо, гадав, що в нього попереду є час, багато часу, щоб пояснити нам, коли ми трохи подорослішаємо.

Тієї ж ночі до мене долітали різні звуки з батьківської спальні – крики, биття скла. Я прокинулася рано й побачила, що батько всю ніч провів на кухні. Мати встала пізно, але була бадьорою – такою життєрадісною я ніколи її не бачила: мугикала собі під ніс пісеньку, перемішуючи в круглій мідній каструлі зелені помідори для варення, мені навіть перепала жменька жовтої аличі з кишені її фартуха. Ніяковіючи, я спитала, чи їй краще. Вона глянула на мене, не розуміючи, про що я, обличчя в неї було пусте й невиразне, мов чиста тарілка. Пізніше я прослизнула в їхню кімнату й побачила, як батько затягує розбите віконне скло вощеним папером. Підлога була засипана склом з вікна та камінного годинника, який тепер лежав на мостинах циферблатом униз. На шпалерах, якраз над приголов’ям, засох червоний мазок, і я зацікавлено розглядала його. П’ять відбитків її пальців і плямою – долоня. Коли через декілька годин я заглянула туди знову, стіна виявилася ретельно відчищеною, а сама кімната стала охайною. Ніхто з батьків не згадав про цей інцидент, обоє поводилися так, ніби нічого не сталося. Але після цього батько на ніч запирав двері нашої спальні, а вікна закривав на засув, ніби боявся, що хтось може до нас увірватися.