П'ять четвертинок апельсина

Пройшло зовсім небагато часу, і безсоння взяло своє. Я стала неуважною вдень. Забувала рецепти. Не могла згадати, чи солила вже омлет, і тому або солила його двічі, або ж не солила зовсім. Я сильно порізалась, коли дрібнила цибулю, і зрозуміла, що закуняла над дошкою, тільки коли прокинулась із закривавленою рукою та раною на пальці. Я гарикала на тих відвідувачів, які залишились. Хоча музика й мотоцикли трохи стишилися, поголос про мене все ж пішов, бо ті завсідники, яких я втратила, більше не повертались. Ні, я не залишилася сама-самісінька. У мене було декілька друзів, які стали на мій бік, але глибоко приховане постійне відчуття підозри, що відчужило Мірабель Дартижан від решти села, було і в моїй крові. Я відмовлялася від жалощів. Моя злість віддалила від мене друзів і відлякувала клієнтів. Мене підживлювали тільки лють та адреналін.

Дивно, що саме Поль нарешті поклав цьому край. Декілька днів поспіль він був моїм єдиним клієнтом в обід, пунктуальним, як церковний годинник. Він сидів у мене десь годину, його пес увесь цей час слухняно лежав під стільцем, а Поль їв і мовчки дивився на дорогу. Він так мало звертав уваги на закусочний фургон, що можна було запідозрити в нього проблеми зі слухом, і я нечасто чула від нього щось інше, крім слів привітання й прощання.

Одного дня він зайшов, але не сів за звичний столик. Я здогадалась, що тут щось не те. Минув тиждень від лисячого вторгнення до курника, і я почувалася втомленою, як собака. Моя ліва рука була міцно перев’язана через поріз, тож мені довелося просити Лізу нарізати овочі для супу. Я досі наполягала на тому, щоб самій готувати випічку. Можете собі уявити, як працюється з тістом, коли одна рука замотана в целофан, – це важка робота. Я стояла напівсонна в кухні й ледве відповіла на привітання Поля. Він огледів мене з усіх боків, стягнув з голови берет і загасив чорну цигарку.

– Бонжур, мадам Симон.

Я кивнула й спробувала всміхнутись. Утома покривала все, ніби мерехтлива сіра ковдра. Його голос я чула, як у тунелі. Пес пішов вкладатися під стілець, але Поль залишився стояти, стискаючи в руці берет.

– Ви маєте поганий вигляд, – неквапно зауважив він.

– Усе гаразд, – коротко відповіла я. – Просто погано спала минулої ночі.

– Я б сказав, щоночі за останній місяць, – промовив Поль. – У вас безсоння?

Я сердито глипнула на нього.

– Ваш обід на столі. Куряче фрикасе й зелений горошок. Я не підігріватиму, якщо вихолоне.

Він злегка всміхнувся.

– Говорите так, ніби ви моя дружина, мадам Симон. Люди пліткуватимуть.

Я вирішила, що це такий черговий жарт, і пропустила його повз вуха.

– Можливо, я зможу допомогти, – наполягав Поль. – Це ганьба, що вони так з вами поводяться. Хтось має щось зробити.

– Будь ласка, не турбуйтесь про це, мсьє, – після стількох безсонних ночей до очей підступали сльози, і навіть від такої простої, чуйної розмови в очах защипало. Я заговорила сухим і саркастичним тоном, щоб якось це врівноважити, і відвернулася в інший бік. – Я чудово можу впоратись і сама.

Поль і не думав заспокоюватись.

– Ти можеш довіряти мені, – тихо промовив він. – Ти нарешті маєш дізнатися. Весь цей час…

Я глянула на нього і раптом усе зрозуміла.

– Прошу, Буаз…

Я закам’яніла.

– Усе ж добре. Я нікому не розповів, чи не так?

Мовчанка. Правда розтягнулась між нами, мов смужка жувальної гумки.

– Ні?

Я похитала головою.

– Ні. Не розповів.

– Ну що ж, – він наблизився на крок. – Ти ніколи не приймала допомоги, коли вона була тобі потрібна, навіть у старі добрі часи.

Пауза.

– Відтоді ти не надто змінилася, Фрамбуаз.

Цікаво. Мені здавалося, що змінилась.

– Коли ти здогадався? – нарешті спитала я.

Він стенув плечима.

– Багато часу не знадобилось, – лаконічно відповів він. – Мабуть, коли скуштував кунь-аман за рецептом твоєї матері. Чи то була щука. Я ж так і не зміг забути ті чудові страви.

І він усміхнувся крізь обвислі вуса доброю та милою усмішкою, але водночас невимовно печальною.

– Це, мабуть, було складно, – зауважив він.

Тут щипання в очах стало просто нестерпним.

– Я не хочу про це говорити, – промовила я.

Поль кивнув.

– Та я не з балакливих, – нагадав він.

Потім він сів і почав їсти своє фрикасе, час від часу поглядаючи на мене й усміхаючись, і трохи згодом я всілася поряд – врешті-решт, ми були тут самі – і налила собі бокал ґропляну. Якийсь час ми просиділи мовчки. Потім я поклала голову на стіл і заплакала. Єдине, що було чути, – це мої схлипування та стукіт його приборів, бо Поль машинально продовжував їсти, не дивлячись на мене й ніяк не реагуючи. Проте я знала, що це мовчання – добрий знак.

Виплакавшись, я ретельно витерла обличчя фартухом.

– Здається, тепер я хочу поговорити, – сказала я.

Поль – добрий слухач. Я розповіла йому те, що ніколи не збиралась розповідати жодній живій душі, а він мовчки слухав і кивав. Я розказала йому про Янніка й Лору, про Пісташ і про те, як я відпустила її, так нічого й не сказавши. Про курей, безсонні ночі, і як звук генератора зразу ж викликає відчуття, ніби під черепом у мене повзають мурашки. Розповіла йому про свої страхи щодо бізнесу, самої себе, мого чудового дому та того становища, яке я мала серед цих людей. Я розповіла йому про страх перед старістю, про те, що молодь нині дуже відчужена й жорстка, значно гірша, ніж ми колись, враховуючи, що ми пережили під час війни. Я повідала йому про свої сни, про Стару Маму з апельсином у роті й про Жаннет Ґодін зі зміями – і потроху відчула, як отрута всередині мене розчиняється.

Коли я нарешті замовкла, настала тиша.

– Ти не можеш чатувати щоночі, – промовив Поль. – Ти занапастиш себе.

– У мене немає вибору, – відповіла я. – Ті люди можуть повернутися будь-якої миті.

– Чатуватимемо по черзі, – заявив він, і так усе й вирішилось.