П'ять четвертинок апельсина

Кафе «Погана репутація», а для завсідників – «Ля Реп»: дерев’яна підлога, полірована барна стійка, поряд із нею старе піаніно (звісно, нині бракує половини клавіш, а там, де був механізм, тепер тісняться горщики з геранню), ряд пляшок і всюди розвішані на гачках склянки. Вивіску замінила блакитна неонова штука, а ще є музичний та ігрові автомати, а тоді стояло тільки старезне піаніно й декілька столиків, які підсували до стіни, якщо комусь заманулось потанцювати.

Рафаель міг щось заграти, коли в нього був настрій, а хтось із жінок – Колетт Ґодін чи Аньєс Петі – іноді щось співали. Тоді ні в кого не було програвача, а радіо заборонялося, але ввечері це кафе ставало жвавим місцем, і ми інколи чули звідти музику навіть через поля, якщо вітер дув у правильному напрямку. Саме там Жульєн Лекоз програв у карти своє південне пасовисько – подейкували, що краще б він програв свою дружину, та ніхто не зважився б йому таке запропонувати. А ще це місце було другим домом для місцевих п’яничок, які розсідались на терасі, курили та грали в петанк[31] біля східців. Батько Поля частенько туди заходив, викликаючи незадоволення дружини. І хоч я ніколи не бачила його п’яним, повністю тверезим він теж ніколи не був; він розслаблено всміхався перехожим, демонструючи великі пожовтілі зубні протези. Ми ніколи не бували в цьому місці: наче були прив’язані до певної території та вважали деякі місця лише нашими, тоді як інші належали селу й дорослим – зазвичай загадкові й нецікаві місця: церква, пошта, де Мішель Ур’я розкладала кореспонденцію та пліткувала за стійкою, початкова школа, куди ми ходили раніше, і яка тепер була зачинена.

«Погана репутація».

Ми трималися подалі від неї ще й тому, що так наказала мати. Вона люто ненавиділа пиятику, бруд і розпусне життя, а це місце уособлювало для неї всі ці три поняття. Хоч вона й не ходила до церкви, погляди на життя мала майже пуританські – вірила в тяжку працю, чистий дім і ввічливих, добре вихованих дітей. Коли їй доводилось проходити повз це місце, вона на знак протесту опускала голову, перехрещувала шарф на впалих грудях і кривилася, зачувши музику чи регіт зсередини. Дивно, що така жінка – така стримана любителька порядку – стала жертвою наркотичної залежності.

«Я розбита навпіл, – писала вона у своєму щоденнику, – наче годинник. Коли сходить місяць, я стаю сама не своя». Вона йшла до себе в спальню, щоб ми не бачили, які зміни відбуваються з нею.

Я була шокована, коли, розібравши таємні записи в альбомі, дізналась, що мати регулярно відвідувала «Погану репутацію». Вона потай ходила туди раз на тиждень чи й частіше, коли стемніє, і ненавиділа кожну мить і себе також за таку потребу. Вона не випивала, ні. Навіщо їй там пиячити, якщо вдома зберігалися десятки пляшок сидру, тернової настоянки чи навіть кальвадосу з її рідної Бретані? В один із рідкісних моментів щирості вона сказала нам, що сп’яніння – то гріх проти плода, проти дерева, проти лози. Це образа й наруга, так само як насильство є наругою над тілесним коханням. Тут вона зашарілась і різко відвернулась – Рен-Клод, олію і базилік, хутко! – але ця фраза запала мені в душу. Вино, вирощене й викурене з бутона, а потім плода, що пройшло крізь усі необхідні процедури й стало тим, чим воно є, заслуговує на більше, ніж щоб його висмоктав якийсь п’яничка з забитою мотлохом головою. Воно заслуговує на повагу. На радість. На шляхетність.

О, мати зналася на вині. Вона розумілась у визріванні, ферментації, підсолоджуванні, витримці, потемнінні та повільних трансформаціях, завдяки яким народжується новий букет ароматів. Якби ж їй тільки вистачало часу й терпіння для нас. Дитина ж не фруктове дерево. А вона зрозуміла це надто пізно. Не існує рецепта, за яким можна довести дитину до солодкої, витриманої зрілості. Вона мала б це розуміти.

Звичайно, у «Поганій репутації» й досі продаються наркотики. Навіть я про це знаю, а я не така вже стара, щоб не розпізнати солодкуватого джазового аромату травки, навіть перекритого запахом пива й смаженини. Бог знає, як часто я чула його від закусочної на колесах – у мене є нюх, навіть якщо той бовдур Рамонден не може ним похвалитися, – а в деякі вечори, коли приїздили мотоциклісти, повітря ставало аж жовтим. Тепер травку називають рекреаційними наркотиками й дають їй усілякі чудернацькі імена. Але тоді в Ле-Лавезі нічого такого насправді не було. До появи джазових клубів Сен-Жермен-де-Пре залишалося ще добрих десять років, і, якщо чесно, до нас ця мода так і не дійшла, навіть у шістдесяті. Ні, моя мати ходила до «Поганої репутації», бо не мала іншого виходу, просто не мала, адже саме там відбувалась торгівля. Операції на чорному ринку, продаж одягу та взуття, а також менш невинних речей, таких як ножі, пістолети, амуніція… У «Ля Реп» можна було розжитися будь-чим: цигарками й бренді, фотокартками з голими жінками, нейлоновими панчохами та мереживною білизною для Колетт та Аньєс, які розпускали волосся та малювали щоки старомодними рум’янами, нагадуючи при цьому голландських ляльок – по одній рожевій плямі на кожній щоці та обведені червоним губи, як у Ліліан Ґіш.[32]

За будівлею кафе влаштовували таємні збори товариства – комуністи, опозиціонери, мрійники та герої. А в барі купчились базікали, передавали одне одному якісь пакуночки або щось пошепки обговорювали й виголошували тости за майбутні звершення. У лісах нечисленні сміливці вимазували пики сажею та їздили велосипедами на зібрання до Анже, бравуючи нехтуванням комендантської години. Іноді – дуже нечасто – чулися постріли з іншого берега річки.

Як же ж вона, мабуть, усе це ненавиділа.

Але саме там вона діставала пігулки. Вона все записувала в альбом – пігулки від головного болю, морфій з лікарні, спочатку по три, потім шість, десять, дванадцять, двадцять. Постачальники змінювались. Спочатку це був Філіпп Ур’я. Жульєн Лекоз теж когось знав, якогось волонтера. В Аньєс Петі був якийсь кузен, друг друга в Парижі… Можна було вмовити Ґійома Рамондена з дерев’яною ногою обміняти його ліки на випивку чи гроші. Маленькі пакуночки, кілька пігулок, загорнутих у клаптик паперу, ампула й шприц, цілий блістер пілюль. Будь-що з морфієм. Звичайно, про те, щоб діставати ліки за рецептом лікаря, не йшлося. Найближчий був аж у Анже, і всі запаси ліків необхідні були для солдатів. Коли її запаси вичерпались, вона випрошувала, купувала, обмінювала. Список таких угод вона вела в альбомі.

2 березня 1942 р. Ґійом Рамонден. 4 пігулки морфію за 12 яєць. 16 березня 1942 р. Франсуаза Петі. 3 пігулки морфію за пляшку кальвадосу.

Мати продала свої прикраси в Анже – низку перлів, у яких вона на весільному фото, – персні та материні сережки з діамантовою крихтою. Вона була винахідливою. Майже як Томас, хоч і завжди проводила чесні торговельні операції. З її розумом їй це вдавалось.

А потім прийшли німці.

Спочатку проходили по одному чи по двоє. Хтось в уніформі, хтось так. При їхній появі бар замовкав, але вони компенсували це своєю жвавістю, сміхом, випивкою по колу, непевною ходою, усмішками для Колетт та Аньєс і жменями монет, які недбало жбурляли на шинквас. Інколи вони приводили з собою жінок. Вони завжди були незнайомі – дівчата з міста з хутровими комірами, у нейлонових панчішках та неймовірних платтях, із зачісками, як у кінозірок, і вищипаними бровами, темно-червоними губами та білосніжними зубами – довгими пальцями вони обхоплювали бокали з вином. Жінки з’являлися тільки пізно ввечері. І лише разом із німцями, приїздили на задніх сидіннях їхніх мотоциклів; вони скрикували від захоплення, коли мчали крізь ніч, а вітер тріпав їм волосся. Чотири жінки. Чотири німці. Жінки щоразу були інші, а німці – ті самі.

Вона пише в альбомі своє перше враження про них.

Брудні боші та їхні шльондри. Глянули на мене в моїй сукні, порснули в долоні. Я б їх убила. Дивилась, як вони спостерігають за мною, і відчула себе старою. Страхолюдною. Тільки в одного очі добрі. Дівка, що сиділа поряд із ним, йому набридла, присягаюся. Тупа дешева дівка, намалювала хімічним олівцем стрілки на панчохах. Мені було її майже шкода. А він мені всміхнувся. Довелося прикусити язика, щоб не всміхнутись у відповідь.

Звичайно, у мене немає жодного доказу, що вона писала це про Томаса. У цих зіщулених рядках міг бути зашифрований хто завгодно. Немає опису, нічого такого, що давало б мені привід вважати, що то він. А втім, я чомусь впевнена, що то був саме він. Тільки Томас міг змусити її так почуватись. Тільки Томас міг змусити так почуватись мене.

Усе це є в альбомі. Можна прочитати, якщо хочеш і знаєш, де шукати. Події записані не послідовно. Дати відсутні практично всюди, окрім інформації про її таємні угоди. Але вона була по-своєму педантичною. Вона описувала «Ля Реп» настільки точно, що навіть тепер, читаючи через стільки років, я відчуваю клубок у горлі. Шум, музика, дим, пиво, галас від сміху чи п’яного базікання.

Не дивно, що нам не дозволяли наближатись до цього місця. Вона надто соромилась власної причетності до нього, надто страхалась, що ми про щось дізнаємося від завсідників.

У ту ніч, коли ми туди пробрались, нам судилося розчаруватись. Ми ж бо уявляли собі таємне лігво дорослої розпусти. Я очікувала побачити там оголених танцівниць з рубінами в пупках і волоссям до талії. Кассі, який продовжував прикидатись байдужим, подумки бачив там бійців Опору, одягнутих у чорне бойовиків із суворими очима, прихованими нічним камуфляжем. Ренетт уявляла себе – як вона, нарум’янена й напомаджена, з хутровою горжеткою на плечах, попиває мартіні. Але тієї ночі, коли ми дивились усередину крізь замурзані вікна, там наче не було нічого цікавого. Декілька стариганів за столиками, нарди, колода карт, Аньєс у блузці з парашутного шовку, розстібнутій на три ґудзики – обперлась на старе піаніно й співає… Було ще рано. Томас ще не приїхав.

9 травня. Німецький солдат (баварець). 12 пігулок морфію з високим дозуванням за курку, мішечок цукру та шмат бекону.

25 травня. Німецький солдат (з товстою шиєю). 16 пігулок морфію з високим дозуванням за 1 пляшку кальвадосу, мішечок борошна, пачку кави, 6 банок консервації.

Потім останній запис, дата навмисно невизначена.

Вересень. Т. Л. Флакончик з 30 пігулками морфію з високим дозуванням.

Це вперше вона не написала, чим заплатила за пігулки. Можливо, то просто недбалість – почерк ледве можна прочитати, нашкрябано з поспіхом. Чи, може, того разу вона заплатила більше, ніж їй хотілося. Яка ж була ціна? Тридцять пігулок кому завгодно могли здатися неймовірною розкішшю, справжнім багатством. Немає потреби повертатися до «Ля Реп». Більше ніякого обміну з п’яними мармизами типу Жульєна Лекоза. Я підозрюю, вона заплатила високу ціну за спокій, який їй дарували ці тридцять пігулок. Чим же вона заплатила за безхмарне життя? Інформацією? Або чимось іншим?