4

Тієї ночі ми з Полем пізно повернулися з «Поганої репутації». Дощ припинився, але все ще було зимно – чи то ночі стали холодніші, чи то я відчувала все гостріше, ніж раніше, – від того я була нетерплячою і роздратованою. Та що більше я дратувалася, то спокійнішим ставав Поль – допоки ми не опинилися в цілковитій тиші, втупившись одне в одного, і тільки наше дихання піднімалося хмаринками пари.

– Та дівчинка, – нарешті порушив тишу Поль. Голос його був тихим і задумливим, ніби він говорив сам до себе. – На вигляд вона дуже молода, еге ж?

Мене розсердила недоречність його слів.

– Заради бога, яка ще дівчинка? – огризнулась я. – Я думала, ми шукаємо спосіб позбутися Дессанжів і їхнього довбаного фургона, а не привід підморгувати дівчатам!

Поль пропустив мої слова повз вуха.

– Вона сиділа поряд із ним, – повільно проказав він. – Ти, мабуть, бачила, як вона заходила туди. Червона сукня, високі підбори. Часто тиняється біля фургона.

Я й справді її запам’ятала. Пригадала намазані червоним надуті губки з-під копни чорного волосся. Одна з Люкових обожнювачок з міста.

– То й що?

– Це дочка Луїса Рамондена. Переїхала зі своєю матір’ю Сімоною до Анже кілька років тому після розлучення батьків, ну, знаєш, як це буває. Ти маєш їх пам’ятати.

Він кивнув так, ніби я дала йому нормальну відповідь, а не невдоволене рохкання.

– Сімона повернула собі дівоче прізвище – Трюріан. Дівчинці зараз десь чотирнадцять чи п’ятнадцять.

– То й що? – я ніяк не могла збагнути, яким чином ця інформація пов’язана з моєю проблемою. Дістала ключ і вставила його у двері.

Поль продовжував так само повільно й розважливо:

– Так, я б сказав, що їй не більше п’ятнадцяти.

– Добре, – процідила я. – Рада, що ти знайшов того, хто прикрасить твій вечір. Шкода, що ти не спитав її про розмір взуття, тоді тобі справді було б про що помріяти.

Поль ліниво всміхнувся.

– Та ти ж ревнуєш, – сказав він.

– Аж ніяк, – промовила я гордо. – Іди тупцюй на чийомусь іншому килимі, старий розпуснику.

– Що ж, я подумав, – повільно сказав Поль.

– Це ж треба, – шпигнула я.

– Я подумав, що Луїс, оскільки він жандарм і таке інше, можливо, покладе цьому край, якщо вже його дочка, якій п’ятнадцять, а може, і чотирнадцять, крутиться з таким чоловіком, як Люк Дессанж, який, крім того, ще й одружений, – тут він переможно поглянув на мене. – Тобто я знаю, що часи вже не ті, та все ж – батько й дочка, особливо коли тато – поліцейський…

– Поль! – дзявкнула я.

– А ще курить оті самокрутки з солодкуватим запахом, – додав він таким самим задумливим тоном. – Ті самі, що колись давно курили в джазових клубах.

Я витріщилась на нього.

– Ти що, привів туди Луїса? Поки я чекала ззовні?

Він кивнув.

– Вдав, ніби в мене в барі поцупили гаманець. Дозволив йому роздивитися повну картину.

Ще одна пауза.

– Його дочка якраз цілувалася з Дессанжем, – пояснив він. – Гадаю, це нам трохи допомогло.

– Полю, – заявила я, – можеш тупцювати на будь-якому килимі в домі, якщо хочеш. Маєш на те мій цілковитий дозвіл.

– Я б краще потупцював на тобі, – сказав Поль з неочікуваною хтивістю.

– Брудний ти старигане.

5

Наступного дня Люк підійшов до закусочної на колесах і побачив, що на нього вже чекає Луїс. Жандарм був одягнений у форму, а замість звичної легкої приязної усмішки на його обличчі застиг вираз казарменої байдужості. У траві позаду фургона стояв якийсь предмет, схожий на дитячий візок.

– Дивись-но сюди, – Поль покликав мене до вікна.

Я покинула своє місце біля плити, де саме почала закипати кава.

– Дивись уважно, – сказав він.

Вікно було прочинене на шпарину, і звідти долітав димний запах луарської імли, що саме розходилася полями. Цей запах пробуджував ностальгію, так само, як і аромат горілого листя.

– Агов! – нам було дуже добре чути голос Люка, коли він підійшов із необачливою впевненістю людини, яка почувається непереможною. Луїс Рамонден і вусом не повів.

– Що у них там відбувається? – прошепотіла я Полю, показуючи на той апарат. Поль усміхнувся.

– Зараз сама все побачиш, – пообіцяв він.

– Агов, як справи? – Люк поліз до кишені по ключі. – Поспішаєте поснідати? Уже довго чекаєте?

Луїс у відповідь лише мовчки дивився.

– То слухайте, – Люк зробив широкий жест. – Млинці, домашні ковбаски, яйця й бекон по-англійськи. Фірмовий сніданок від Дессанжа. А на додачу – горнятко фірмової чорнющої та міцнющої кави, бо у вас, вочевидь, видалася важка нічка, – він розсміявся. – Що ж там було, га? Засідка на церковному ярмарку? Занапастили місцеву овечку? Чи щось зовсім інше?

Луїс продовжував тримати рот на замку. Він непорушно стояв, схожий на опудало поліцейського, тримаючись за ручку того візочка.

Люк знизав плечима та відчинив двері закусочної.

– Гадаю, після мого сніданку від Дессанжа у вас проріжеться голос.

Протягом декількох хвилин ми спостерігали, як Люк розтягував тент і гірлянди прапорців, що рекламували меню. Тим часом Луїс флегматично стояв поряд із фургоном, ніби нічого не помічаючи. Раз у раз Люк вигукував щось підбадьорливе поліцейському. Ще через якийсь час до мене долинули звуки музики з приймача.

– Чого він зволікає? – нетерпляче поцікавилась я. – Чому нічого не каже?

Поль широко вишкірився.

– Дай йому трохи часу, – порадив він. – Ці Рамондени довго запрягають, але якщо вже їдуть…

Луїс почекав рівно десять хвилин. До того часу Люк ще зберігав гарний настрій, але вже трохи збентежився й полишив спроби зав’язати бесіду. Він став розігрівати сковорідки для млинців, а його паперовий капелюх недбало зсунувся з лоба. Тоді, нарешті, Луїс зрушив з місця. Втім, недалеко – він просто зайшов за фургон разом зі своїм агрегатом і щез.

– Та що ж там у нього таке? – спитала я.

– Гідравлічний домкрат, – усміхнено відповів Поль. – Його використовують в автомайстернях. Поглянь.

На наших очах закусочна на колесах почала нахилятися вперед. Спочатку майже непомітно, але раптом фургон дав сильний нахил, від чого Дессанж вилетів зі своєї кухні, мов тхір.

Він був злий, та водночас і наляканий, уперше вибитий з рівноваги від початку цієї гри, і мені його новий вигляд дуже сподобався.

– Що ти в біса робиш? – розкричався він, недовірливо дивлячись на Рамондена. – Що це таке?

Мовчанка. Я побачила, як фургон знову трохи посунувся. Ми з Полем витягнули шиї, щоб краще бачити, що відбувається.

Люк швидко обдивився закусочну, щоб переконатись, що її не пошкоджено. Тент перекосився, а сам фургон похилився, ніби хижка, збудована на піску. Я спостерігала, як його обличчя знову стає обличчям азартного гравця – людини, яка має не тільки тузів у рукаві, а й думає, що тримає під контролем усю колоду.

– Ти ж мене посунув, – бадьоро й завзято промовив він. – Агов, ти справді мене посунув. Вибив, так би мовити, з колії.

Ми не почули від Луїса ні слова, але побачили, як фургон похилився ще трохи. Поль з’ясував, що з вікна спальні видно задній бік фургона, тож ми перемістилися туди, щоб краще бачити. Голоси були віддалені, але у вранішній тиші слова можна було розібрати.

– Агов, начальнику, – сказав Люк, і в його голосі вже почулися знервовані нотки. – Годі жартувати. Окей? Постав фургон на місце, а я зроблю тобі фірмовий сніданок. За рахунок закладу.

Луїс глянув на нього.

– Звісно, сер, – приязно сказав він, але фургон знову ще трохи посунувся вперед.

Люк замахав руками, ніби намагаючись зупинити подальший рух фургона.

– На вашому місці, сер, я б відійшов, – ввічливо запропонував Луїс. – Мені здається, ця штука доволі хитка.

Фургон посунувся ще трохи.

– Що це за ігри? – до голосу Люка знову повернулися злі нотки.

Луїс тільки всміхнувся.

– Учора вночі, сер, було вітряно, – лагідно промовив він, ще раз натиснувши ногою на гідравлічний домкрат. – Повалило цілий гайок дерев біля річки.

Я помітила, що Люк шаленіє. Від люті він утратив над собою контроль, сіпав головою, як войовничий когут перед герцом. Він був вищим за Луїса, але значно тоншим. Невисокий і кремезний Луїс усе дитинство тільки те й робив, що влізав у бійки. Саме через це він і став поліцейським. Люк зробив крок уперед.

– Негайно приберіть домкрат, – тихо й погрозливо наказав він.

Луїс усміхнувся.

– Звісно, сер, – відповів він. – Як скажете.

Ми дивилися на це, ніби в повільній перемотці. Закусочна на колесах, хистко підперта з одного боку, відкинулась назад, коли опору прибрали. У кухні стався справжній обвал – тарілки, склянки, столові прибори й каструлі несподівано попадали і з гуркотом покотились у куток фургона. Він за інерцією продовжував котитися назад, підштовхуваний власною вагою та вагою повалених меблів. На мить здалося, що він зараз перекинеться. Але фургон повільно та майже незграбно завалився на бік у траву на узбіччі з таким грюкотом, від якого здригнувся мій будинок, а внизу в буфеті так голосно задзвеніли чашки, що ми почули це на другому поверсі.

Кілька секунд вони тільки дивились один на одного – Луїс із виразом розуміння та співчуття на обличчі, а Люк – зі зневірою й усе більшою люттю. Закусочна на колесах лежала на боку у високій траві, з її нутра линув дзвін битого посуду.

– Ой, – сказав Луїс.

Люк розлючено кинувся на Луїса. Якусь мить я бачила щось розмите – руки й кулаки рухались надто швидко, і їх неможливо було нормально розгледіти. А потім Люк опинився на траві, закривши руками обличчя, а Луїс співчутливо допомагав йому підвестися.

– Божечки, сер, як таке могло статися? Зомліли на хвилинку, чи що? Ну, це ж шок, таке буває, цілком природно. Заспокойтеся.

Люка розривало від шаленства.

– Ти – взагалі – розумієш – що – ти – накоїв – мудаче?

Його було не дуже чітко чути, адже він закривав обличчя руками. Поль потім розповів, що бачив, як Луїс врізав ліктем Люкові в перенісся, але це сталося так швидко, що я не встигла роздивитися. Мені було б приємно це побачити.

– Та мій адвокат… обдере тебе, як липку… воно того варте, аби це побачити… чорт, я зараз стечу кров’ю до смерті!

Кумедно, але тепер я бачила фамільну схожість ще виразніше через ту його інтонацію розбещеного хлопчиська з міста, який ні в чому не знає відмови. Якоїсь миті я могла заприсягнутися, що він – цілковита копія своєї сестри.

Тоді ми з Полем пішли вниз – не думаю, що ми змогли витримати всередині бодай ще хвилину – і вийшли надвір, щоб далі споглядати забаву. Люк встиг підвестися, і з юшкою з носа та заплаканими очима був уже не такий гарний. Я помітила, що своїми новенькими паризькими черевиками він вступив у свіже собаче лайно. Я витягла носовичок. Люк підозріло глянув на мене, але взяв його. Став промокати носа. Було очевидно, що він ще нічого не зрозумів: він пополотнів, але з обличчя не сходив впертий войовничий вираз людини, за спиною якої стоять адвокати, радники й можновладні друзі.

– Ви ж бачили це, чи не так? – процідив він. – Ви ж бачили, що цей сучий син зі мною зробив?

Люк з недовірою поглянув на скривавлений носовичок. Ніс у нього добряче набрякнув, та й очі також.

– Ви ж обоє бачили, як він на мене напав? – продовжував Люк. – Серед білого дня! Щоб я зміг вибити з нього в суді кожний франк!..

Поль знизав плечима.

– Нічого особливого я не бачив, – проскрипів він. – Ми – старі люди, зір у нас уже не той, що раніше, та й слух не кращий…

– Але ж ви дивилися, – наполягав Люк. – Ви мали це бачити…

Він помітив, що я вишкіряюсь, і його очі відразу звузились.

– Ага, зрозуміло, – злісно проказав він. – То все це через вас, так? Думали, настрахаєте мене своїм домашнім жандармом?

Він глянув у бік Луїса.

– Якщо це й справді все, на що ви здатні… – тут він затиснув ніздрі, щоб зупинити кровотечу.

– Не думаю, що варто зводити наклеп, – флегматично зазначив Луїс.

– Отже, ти не думаєш? – огризнувся Люк. – Нічого, коли мій адвокат побачить…

Луїс перервав його:

– Ви засмучені, це нормально. Ваше кафе перекинув буревій. Зрозуміло, що ви самі не усвідомлювали, що робите.

Люк втупився в нього, не вірячи вухам.

– Жахлива ніч була вчора, – співчутливо докинув Поль. – Перший жовтневий буревій. Упевнений, вам вдасться отримати страховку.

– Звичайно, це мало колись статися, – додала я. – Такий високий фургон – і при дорозі. Дивно, що цього не сталося раніше.

Люк кивнув.

– Ясно, – стиха промовив він. – Непогано, Фрамбуаз. Зовсім непогано. Я бачу, ви добре попрацювали.

Він говорив майже улесливо.

– Та навіть без фургона я ще багато чого можу наробити. Ми можемо.

Він спробував посміхнутися, але здригнувся та знову схопився за носа.

– Але ви просто можете дати їм те, що вони хочуть, – продовжив він значно спокійніше. – Агов, тітонько! Що скажете?

Я не знала, що йому на це відповісти. Дивлячись на нього, я почувалася старою. Я очікувала, що він піддасться, але в цей момент він не виглядав переможено, на його обличчі, ймовірніше, було вичікування. Я розіграла свій найсильніший козир – наш найсильніший козир, мій і Поля, – та Люк все одно здавався непереможним. Так діти намагаються побудувати на річці дамбу. У нас була мить тріумфу – той вираз його обличчя, за нього можна дорого дати, – та, попри всі зусилля, річка завжди перемагає. Луїс також усе дитинство провів на берегах Луари. Він мав це знати. Але все, що він зробив, – це втягнув себе в халепу. Я уявила армію адвокатів, радників, міську поліцію – і наші імена на перших шпальтах, і розголошений секрет… Я почувалася втомленою. Такою втомленою.

А потім я побачила обличчя Поля. Він усміхався звичною розслабленою милою усмішкою і мав би зовсім дурний вигляд, якби не ліниві веселощі в його очах. Він зсунув берет на лоб, і цей жест видався мені водночас кумедним і героїчним – так само лицарі опускали забрала своїх шоломів перед останньою атакою ворога. Мені чомусь одразу ж захотілося розреготатись.

– Гадаю, ми всі… можемо це владнати, – сказав Поль. – Можливо, Луїс трохи перегнув палицю. Усі Рамондени трохи… ем-м-м… швидкі на розправу. Така вже кров.

Він винувато всміхнувся й повернувся до Луїса.

– Пам’ятаєте історію з Ґійомом? Хто він вам, бабусин брат?

Дессанж слухав усе це, і всередині нього росло роздратування й презирство.

– Батьків, – виправив Луїс.

Поль кивнув.

– О, так. Розбишаки – ці Рамондени. Усі вони т’кі.

Він знову перейшов на діалект – до речі, це, разом із заїканням, найбільше дратувало мою матір, – і його мова стала ще менш розбірлива, ніж раніше.

– Пам’ятаю, як у ту ніч вони очолили похід проти ферми – Ґійом виліз вперед і тупав своєю дерев’яною ногою, – і все через ту справу в «Поганій репутації» – здається, відтоді вона в цього закладу й погана…

Люк знизав плечима.

– Слухайте, я, звичайно, залюбки б послухав свіжу вибірку дивовижних сільських історій про давні часи. Але насправді я б…

– Тоді все заварив один молодий чоловік, – невблаганно вів своє Поль. – Я б сказав, він був чимось схожий на вас. Людина з іншого місця, чужого… Він думав, що зможе обвести бідних луарських простаків навколо пальця.

Він поглянув на мене, ніби перевіряв показники барометра емоцій на моєму обличчі.

– Та він погано скінчив, еге ж?

– Дуже погано, – поважно промовила я. – Гірше нікуди.

Люк спостерігав за нами обома з виряченими очима.

– Справді? – перепитав він.

Я кивнула.

– Йому також подобалися молоденькі дівчатка, – мій голос здався далеким і неясним. – Він їм підігравав. Використовував, щоб здобувати інформацію про різні речі. Сьогодні це наче називають розтлінням.

– Звісно, у ті часи в більшості дівчат не було батька, – люб’язно додав Поль. – Через війну.

Я помітила, що в очах Люка промайнуло розуміння. Він кивнув, ніби поставив галочку у своїй голові.

– Це якось пов’язано з минулою ніччю, так? – спитав він.

Я проігнорувала його запитання.

– Ви ж одружений, еге ж? – спитала я.

Він знову кивнув.

– Шкода, що в усе це буде втягнута ваша дружина, – вела своє я. – Розтління неповнолітніх… бридке діло. Навіть не знаю, як їй вдасться уникнути розголосу.

– Ви не зможете на мене це повісити, – квапливо заперечив Люк. – Дівчина не буде…

– Ця дівчинка – моя дочка, – спокійно сказав Луїс. – Вона зробить усе, що вважатиме за потрібне.

Ще кивок. Мушу визнати, Люк добре тримав удар.

– Гаразд, – промовив він.

І навіть спромігся всміхнутись.

– Гаразд. Я все зрозумів.

Попри все, він тримався впевнено та зблід від злості, а не від страху. Він глянув мені у вічі й іронічно скривив губи.

– Сподіваюся, перемога була того варта, тітонько, – підкреслив він останнє слово. – Бо від завтра вам треба буде шукати розради. Від завтра ваша сумна таємниця виплеснеться на шпальти всіх газет і журналів країни. Я лише зроблю кілька телефонних дзвінків перед від’їздом… Зрештою, це була така нудна вечірка, і якщо наш друг вважає, що його мала сучка хоч якось її прикрасила…

Він перервався на зловтішну посмішку для Луїса, але тільки охнув, коли на його зап’ястках – спочатку на одному і відразу ж на другому – замкнулися наручники.

Що? – він мало не вдався до істеричного сміху. – Що ти в біса робиш? Додаєш до списку ще й викрадення? Ти взагалі розумієш, де перебуваєш? Це тобі що, Дикий, сука, Захід?

Луїс направив на нього свій фірмовий флегматичний погляд.

– Мій обов’язок попередити вас, сер, – сказав він, – що агресивна та образлива поведінка є неприпустимою, і що я зобов’язаний…

– Що?! – Люк майже зірвався на крик. – Яка поведінка?! Та це ж ти мене вдарив! Ти не…

Луїс глянув на нього з м’яким докором.

– Враховуючи вашу антисоціальну поведінку, ви, сер, даєте мені привід вважати, що перебуваєте під дією алкоголю або якоїсь наркотичної речовини, тож для вашої безпеки я зобов’язаний помістити вас під нагляд до з’ясування обставин…

– Ти що, затримуєш мене? – не вірячи вухам, перепитав Люк. – Ти висуваєш проти мне обвинувачення?

– Ні, поки цього не вимагатиме мій обов’язок, – докірливо відповів Луїс. – Та я впевнений, що ці два свідки підтвердять факт агресивної та погрозливої поведінки, образливих висловлювань і непристойного поводження, – він кивнув у наш бік. – Я вимушений просити вас, сер, пройти зі мною до відділка.

Чорт забирай, та тут же немає ніякого відділка! – заверещав Люк.

– П’яних і порушників громадського порядку Луїс радо вітає в підвалі свого дому, – спокійно пояснив Поль. – Певна річ, таких випадків у нас давно не було, відтоді як п’ять років тому Гюгюст Тінон і лика не в’язав.

– Та в мене ж також є підвал, Луїсе. Можете цілком на нього розраховувати, якщо вважаєте, що він здатен втекти дорогою до села, – гостинно запропонувала я. – Там є добрий міцний замок, і він не зможе завдати собі шкоди…

Луїсові наче сподобалася моя пропозиція.

– Спасибі, удово Симон, – відповів він. – Думаю, це буде найкращий вихід. Принаймні до того часу, поки я придумаю, куди його діти.

Він критично оглядів Дессанжа, який тепер зблід зовсім не від люті.

– Ви всі несповна розуму, всі троє, – просичав той.

– Звісно, спочатку треба вас обшукати, – спокійно заявив Луїс. – Не можна дозволити вам спалити це місце чи заподіяти ще якусь шкоду. Чи не могли б ви вивернути кишені?

Люк похитав головою.

– Я просто не вірю, це якийсь абсурд, – сказав він.

– Перепрошую, сер, – наполягав Луїс, – та все ж маю попросити вас дістати все з кишень.

– Просіть, скільки влізе, – кисло огризнувся Люк. – Я не знаю, на що ви там собі сподіваєтесь, та коли про це дізнається мій адвокат…

– Я це зроблю, – запропонував Поль. – Він однаково не зможе в наручниках дотягнутися до кишень.

Попри позірну незграбність, він рухався дуже швидко, вправними руками браконьєра помацав одяг Люка й діставав звідти різні речі: запальничку, папіросний папір для самокруток, ключі від авто, гаманець, пачку цигарок. Люк тільки пручався та лаявся. Він роздивлявся на всі боки, ніби намагаючись покликати когось на допомогу, та вулиця неначе вимерла.

– Один гаманець, – Луїс перевірив його вміст. – Одна запальничка. Срібляста. Один мобільний телефон.

Він роздер цигаркову пачку й почав витрушувати її вміст собі на долоню.

І тут я помітила на долоні Луїса щось незнайоме. Прямокутний шматочок якоїсь брунатної речовини, схожої на зачовгану іриску.

– Цікаво, що це, – протягнув Луїс.

– Та пішов ти! – рявкнув Люк. – То не моє! Ти підкинув це мені, старий сучий сину! – це вже на адресу Поля, який дивився на нього із недоумкуватим подивом. – Ви ніколи не зможете довести…

– Може, й ні, – байдуже зронив Луїс. – Та можна ж спробувати?

Загрузка...