П'ять четвертинок апельсина

Я не розповіла про апельсин нікому, крім Поля, – і то тільки тому, що він несподівано заявився на Спостережний Пункт і побачив, як я ним милуюся. До того він ніколи не бачив апельсина. Спочатку він подумав, що то м’яч. Поль обережно підставив складені човником долоні та прийняв фрукт так шанобливо, ніби той міг відростити чарівні крильця й злетіти в повітря.

Ми розділили апельсин навпіл і поклали половинки на широке листя, щоб не втратити жодної краплі соку. Він був смачний, тонкошкірий, кисленький. Я пам’ятаю, як ми всмоктували кожну краплинку соку, як зубами відривали м’якуш від шкірки, а потім обсмоктували залишки, аж поки в роті не стало гірко та в’язко. Поль хотів викинути обгризену шкірку з верхівки Спостережного Пункту, та я його зупинила.

– Дай сюди.

– Навіщо?

– Мені треба.

Коли він пішов, я виконала останню частину свого плану: пошматувала скоринки складаним ножем на тоненькі смужки. Під час цього виразний гіркий аромат лоскотав мені ніздрі. Я також порізала й листя, що слугували за тарілки: свого запаху вони майже не мали, але годилися, щоб на тривалий час зберегти вологу. Тоді я загорнула цю суміш у клаптик мусліну (поцупила його в матері) і щільно замотала. Потім поклала пахучий мусліновий згорточок у бляшанку з-під тютюну й запхала її назад до кишені.

Усе було готово.

З мене вийшов би непоганий вбивця. Усе ретельно сплановано, можливі сліди злочину можна прибрати за хвилини. Я помилась у Луарі, щоб усунути запах з рота, обличчя й рук. Терла долоні шкарубким піском, поки вони не порожевіли й не заблищали, і вичистила нігті загостреною паличкою. Дорогою додому я зривала цілі кущі дикої м’яти і втирала її під пахвами, натирала нею пучки, коліна, шию, щоб перебити залишковий запах розпеченою зеленню. Хай там як, але мати нічого не помітила, коли я повернулася додому. Вона готувала риб’яче рагу зі взятих на ринку шматочків, і з кухні чувся густий аромат розмарину, часнику, томатів і смаженої олії.

Добре. Я намацала в кишені тютюнову бляшанку. Дуже добре.

Краще б, звісно, то був четвер. Саме в четвер Кассі та Ренетт зазвичай їхали до Анже, а ще в цей день їм давали кишенькові гроші. Мене для кишенькових грошей вважали надто малою – на що б я їх витрачала? – але я що-небудь вигадаю. До того ж, подумала я, немає жодної гарантії, що мій план взагалі спрацює. Треба спочатку спробувати.

Я заховала відкриту бляшанку за пічкою у вітальні. Звичайно ж, пічка була холодна, але її димар сполучався з гарячою кухнею, і його тепла мені було достатньо. Через декілька хвилин вміст муслінового згорточка почав пахнути запашніше.

Ми сіли обідати.

Рагу було смачне: червона цибуля й помідори з часником, травами та склянкою білого вина, шматочки риби, приготовані на слабкому вогні, разом зі смаженою картоплею та цибулею-шалот. Свіжого м’яса тоді було не дістати, але овочі ми вирощували самі, а ще в матері під підлогою погреба разом з найкращим вином були приховані три десятки пляшок оливкової олії. Я їла з апетитом.

– Буаз, прибери лікті зі столу!

Вона сказала це різким голосом, але я вже помітила, як її пальці мимоволі тягнуться до скроні – дуже знайомий жест. Я тихенько всміхнулася. Воно діяло.

Материне місце за столом було найближчим до димаря. Ми собі тихо їли, але ще двічі вона непомітно прикладала пальці до лоба, щік, очей, ніби перевіряючи щільність своєї плоті. Кассі й Ренетт, нахиливши голови до тарілок, мовчали. Повітря було важким, майже свинцевим через спеку, і мені здалося, що й у мене болить голова.

Раптом мати скрикнула:

– Я чую апельсин. Хтось із вас приніс додому апельсини?

Цей вереск звучав як обвинувачення.

– Ну ж бо? Ну?

Ми повільно похитали головами.

От знову, цей жест. Зараз не так різко, пальці мацають, масажують.

– Я точно відчуваю запах апельсинів. Ви впевнені, що не приносили сюди апельсина?

Кассі та Ренетт уявлення не мали про тютюнову бляшанку, а між ними стояв баняк із рагу, розповсюджуючи аромати вина, олії та риби. До того ж… Ми вже звикли до материних поганих періодів. Нам би ніколи не спало на думку, що запах апельсинів, про який постійно торочила мати, існує ще десь, окрім як у її розпаленій уяві. Я ще раз посміхнулася, прикривши рота рукою.

– Буаз, будь ласка, хліба.

Я передала їй круглий хлібний кошик, але до кінця обіду вона так і не скуштувала того шматочка, що взяла. Натомість вона машинально возила ним по вощеній червоній скатертині, надавлюючи на м’якуш і розкидаючи крихти по тарілці. Якби я таке зробила, вона б знайшла для мене грубе слівце.

– Буаз, будь ласка, принеси десерт.

Я вийшла з-за столу з ледве притлумленим полегшенням. Я була не при собі від збудження та страху й ловила відображення свого щасливого писка в гарно начищених мідних блюдцях. На десерт були фрукти і материне печиво – звичайно ж, поламане, бо ціле йшло на продаж. Я помітила, як підозріло мати оглядала абрикоси, які ми принесли з базару: крутила їх туди-сюди, навіть нюхала, ніби підозрюючи, що якийсь із них може виявитися апельсином. Вона тепер весь час тримала руку біля скроні, наче захищаючи очі від сліпучого сонця. Взяла половинку печива, розкришила в себе на тарілці і розворушила.

– Ренетт, помий посуд. Я, мабуть, піду ляжу до себе. Вочевидь, це чергова мігрень.

Материн голос звучав упевнено, її стан видавав лише один жест – пальці на скроні.

– Ренетт, не забудь зачинити вікна й віконниці. Буаз, перевір, щоб усі тарілки були розкладені правильно. Не забудь!

Навіть у такому стані вона переживала за дотримання свого суворого порядку. Тарілки слід вишикувати за розміром і кольором, кожну помити ганчіркою та насухо витерти чистим підкрохмаленим рушником – нічого не можна залишати на столі, це було б надто просто, – а тоді розвісити рушники висихати на мотузці.

– Красиві тарілки мити тільки гарячою водою, чуєш? – тепер вона говорила різко – переживала за свої гарні тарілки. – І дивись, витри їх. Витри з обох боків. Не смій ставити мої тарілки мокрими, зрозуміло?

Я кивнула. Вона відвернулась зі скривленим від болю обличчям.

– Ренетт, прослідкуй, щоб вона це зробила.

Очі в неї блищали, наче від лихоманки. Вона глянула на годинник і мотнула головою, ніби маятником.

– Зачиніть двері. І про віконниці не забудьте.

Нарешті вона наче остаточно була готова йти. Але все ж постійно оберталась, зволікала – не хотіла залишати нас самих, давати нам насолоджуватись таємною свободою. Говорила зі зверхнім поглядом, різким тоном і з прихованою тривогою.

– Просто впорядкуй тарілки, Буаз, і все!

І от вона пішла. Я чула, як у ванній вона набирала воду до раковини. Я засунула світлонепроникні штори, нахилилась, щоб дістати бляшанку, і, вийшовши в коридор, голосно сказала, щоб мати мене почула: – Я приготую спальні.

Спершу материна кімната. Я зачинила віконницю, засунула та зафіксувала штори, а потім швидко озирнулась. Із ванної досі чувся плескіт води, і за звуками я зрозуміла, що мати чистить зуби. Рухаючись швидко й тихо, я витягнула її подушку зі смугастої наволочки, потім кінчиком ножа зробила надріз на напірнику й засунула всередину мусліновий згорточок. Рукояткою ножа я запхала його якомога глибше, щоб жодна опуклість його не видала. Тоді я повернула на місце наволочку, відчуваючи, як сильно стукає моє серце, і розправила напірник, щоб не був жужмом. Мати завжди звертала увагу на такі речі.

Я ледве встигла. Наткнулася на неї в коридорі. Вона підозріло глянула на мене, проте нічого не сказала. Вигляд у неї був відсторонений, очі зіщулені, а брунатне волосся із сивизною – розтріпане. Від матері тхнуло милом, і в коридорній темряві вона була схожа на леді Макбет (цю історію я нещодавно вичитала в одній із книжок Кассі): терла руку об руку, підносила їх до обличчя, гладила, ніби колисала, і знову терла, наче хотіла стерти з них пляму крові, а не апельсинового соку.

На якусь мить я засумнівалася. Вона була такою старою, такою втомленою. Моя голова теж почала нестерпно боліти. Мені стало цікаво, що зробила б мати, якби я підійшла й притулила голову до її плеча. Очі запекло від сліз. Навіщо я взагалі це роблю? Потім я подумала про Стару Маму в муляці, про її божевільний та згубний погляд і про приз в її животі.

– Ну? – різко й грубо звернулась до мене мати. – На що витріщаєшся, ідіотко?

– Ні на що.

Мої очі знову стали сухими. Навіть головний біль почав ущухати так само несподівано, як і з’явився.

– Взагалі ні на що.

Я почула, як за нею рипнули двері, і повернулася до вітальні, де на мене чекали брат із сестрою. Подумки я широко всміхалася.