П'ять четвертинок апельсина

Я нічого не сказала Ренетт і Кассі про те, що відбулося між мною та Лейбніцем. Розказати їм про цей епізод означало позбавити його сили. Натомість я глибоко заховала свій секрет, подумки згадуючи його в деталях, ніби викрадену дорогоцінність. Це надало мені майже дорослого відчуття могутності.

Тепер я думала про журнали Кассі та помаду Ренетт зі значною часткою презирства. Вони думали, що такі розумні. Але що насправді вони зробили? Поводились як дітки, що патякають вигадки в школі. От німці й ставилися до них як до дітей, задобрюючи дрібничками. А Лейбніц не намагався мене задобрити. Він говорив зі мною на рівних, з повагою.

Ферму Ур’я потріпали сильно. Забрали тижневий запас яєць, половину всього молока, дві півтуші свинячої солонини, декілька фунтів масла, бочечку олії, двадцять чотири пляшки вина (недбало приховані за перегородкою в погребі), до того ж силу-силенну террінів і домашніх заготовок. Про все це розповів Поль. Мені стало його шкода, адже я знала, що основний годувальник їхньої сім’ї – дядько. Тож я пообіцяла собі, що, коли зможу, ділитимуся з ним їжею. До того ж сезон тільки починається. Філіпп Ур’я швидко відшкодує всі збитки. Та й у мене було дещо на думці.

Апельсиновий жмуток усе ще був там, де я його приховала. Звісно, не під матрацом, хоч Ренетт і вважала свій матрац надійним прихистком для всіх мазилок, але це не так. Ні, моя схованка була значно вигадливіша. Я поклала жмуток у невеличку баночку із закручуваною кришкою і занурила її в барильце з засоленими анчоусами, що зберігалось у погребі. Волосінь, прив’язана до банки, дозволяла витягнути її будь-якої миті. Імовірність того, що її знайдуть, була малою, бо мати не любила гострого запаху анчоусів і за потреби завжди посилала до того барила мене.

Я знала, що в мене знову все вийде.

Я дочекалася вечора середи. Цього разу я поклала жмуток на піддон для попелу під піччю, щоб жар якомога скоріше вивільнив аромат. Певна річ, мати, пораючись біля печі, дуже скоро почала масажувати скроні, гарчати на мене, коли я невчасно приносила їй борошно чи дрова, сваритися – дивись, не побий мені тарілки, дівчисько! – і принюхуватись до повітря, мов збентежена чи спантеличена тварина.

Обід вона спалила.

Ні в кого з нас не вистачило смілості їй на це вказати, і мати виколупувала чорне крихке мереживо звуглених млинців, знову й знову мацаючи при цьому скроні. Я ладна була заверещати. Цього разу вона не допитувалась, чи ми не занесли апельсинів у хату, хоча, присягаюсь, їй дуже кортіло спитати. Вона просто торкалася скронь, розкришувала млинець, м’яла, вертіла, іноді порушуючи тишу злими вигуками щодо недотримання нами якихось правил.

– Рен-Клод! Хліб у хлібницю! Я забороняю тобі сипати крихти на мою чисту підлогу!

Голос був жалючий і роздратований. Я відрізала собі кусень хліба, навмисно розвернувши його на дошці так, щоб зріз опинився зверху. Чомусь це завжди виводило матір, як і моя звичка відрізати скоринку з обох боків одразу, оголяючи м’якуш.

– Фрамбуаз! Негайно переверни ту хлібину! – Мати швидким рухом торкнулася голови, наче перевіряючи, чи вона на місці. – Скільки разів я тобі казала…

І тут вона завмерла посеред фрази, схиливши голову вбік і роззявивши рота.

Вона перебувала в такій позі секунд тридцять чи близько того, вдивляючись у нікуди, з обличчям двієчника, що намагається пригадати теорему Піфагора чи абсолютну аблятивну конструкцію. Очі в неї стали схожі на зелене скло та холодні, мов лід. Ми мовчки переглядались і спостерігали за нею весь цей час. Потім вона знову почала рухатися, грубо й роздратовано жестикулюючи, і заходилася збирати посуд, попри те що ми ще не доїли. На це теж ніхто не став вказувати.

Наступного дня, як я й передбачала, вона пролежала в ліжку, а ми, як і минулого разу, подалися до Анже. Цього разу в кіно не пішли, а вешталися вулицями. Кас-сі на позір смалив цигарку, а потім ми вмостились на терасі кафе «Рудий кіт» у центрі міста. Ми з Ренетт замовили м’ятний лимонад д’яболо менте, а Кассі спробував було замовити пастіс,[20] але під підозрілим поглядом офіціанта покірно змінив свій вибір на користь радлера.[21]

Ренетт пила обережно, намагаючись не розмазати помади. Вона була знервована та вертіла головою в усі боки, ніби когось виглядала.

– Кого ми чекаємо? – питала я. – Ваших німців?

Кассі глянув на мене.

– Ну ж бо, розкажи всім, ідіотко! – просичав він.

Він стишив голос і пояснив:

– Інколи ми тут зустрічаємось. Тут можна передавати звісточки. Ніхто не помічає. Ми продаємо інформацію.

– Яку інформацію?

Кассі насмішкувато пирхнув.

– Яку завгодно, – нетерпляче пробурмотів він. – Про людей, у яких є радіо. Про чорний ринок. Про бариг. Про Опір.

Він особливо підкреслив останнє слово.

– Опір, – повторила я.

Спробуйте зрозуміти, що це для нас означало. Ми були дітьми. Мали свої правила. Дорослий світ здавався далекою планетою, населеною чужинцями. Ми так мало про нього знали. І менше за все про Опір, ту легендарну квазіорганізацію. Пізніше в книжках і на телебаченні розтеревенили про неї на весь світ, але я нічого не пам’ятаю. Лише пригадую якусь божевільну суміш, у якій чутки переплітались зі спростуваннями цих чуток, п’янички в кафе голосно кляли новий режим, а люди втікали до родичів у село, подалі від загарбницької армії, від якої в містах вже увірвався терпець. Єдиний Опір – таємна армія в загальному розумінні – був міфом. Існувало багато підпільних груп – комуністи, соціалісти, гуманісти, люди в пошуках мученицького вінця, проповідники, п’яниці, опортуністи та святі – усіх їх звеличили з часом, але тоді не було ні армії, ні таємниці. Мати відгукувалася про них зі зневагою. На її думку, нам усім було б краще, якби ті люди не висовувались.

Хай там як, але слова Кассі мене збентежили. Опір. Це слово було співзвучним моєму смаку до пригод і драми. Воно викликало образи бунтівних ватаг, нічних авантюр, перестрілок, таємних зібрань, скарбів, презирства до небезпеки. У дечому це дуже нагадувало ті ігри, у які ми – Ренетт, Кассі, Поль і я – грали: картопляні бої, паролі, ритуали. Просто гра трохи вийшла за межі, от і вся різниця. Ставки стали вищими.

– Ти не знаєш нікого з Опору, – цинічно заперечила я, намагаючись приховати приголомшення.

– Можливо, поки що ні, – відказав Кассі. – Але ми можемо дізнатись. Ми й не таке винюхували.

– Усе гаразд, – втрутилася Ренетт. – Ми не розказуємо ні про кого з Ле-Лавеза. Ми не стали б доносили на наших сусідів.

Я кивнула. То було чесно.

– Але в Анже – то вже інше. Тут усі так роблять.

Я замислилась.

– Я б теж могла щось взнавати.

– Та що ти там знаєш? – зневажливо протягнув Кассі.

Я ледве не розбовкала їм те, що сказала Лейбніцу про мадам Петі й парашутний шовк, але вирішила цього не робити. Натомість я спитала про те, що бентежило мене відтоді, як Кассі пригадав про їхню домовленість із німцями.

– А що вони роблять, коли ви їм щось розповідаєте? Розстрілюють людей? Відправляють їх на фронт?

– Звісно, ні. Не кажи дурниць.

– Тоді що?

Та Кассі більше не звертав на мене уваги. Натомість його очі уп’ялись у газетний стенд біля церкви, що стояла навпроти. Звідти на нас пильно дивився чорнявий хлопчина приблизно його віку. Хлопець нетерпляче нам махнув.

Кассі заплатив за напої та підвівся.

– Пішли, – буркнув він.

Ми з Рене поквапилися за ним. Мабуть, то приятель Кассі – я припустила, що зі школи. До мене долетіло кілька слів про завдання на канікули й нервовий сміх. Потім я побачила, як він тицьнув у руку Кассі якийсь папірець.

– Побачимось, – кинув на прощання Кассі, віддаляючись.

Записка була від Гауера.

Зустрінемось о дванадцятій біля воріт школи. У мене є дещо для тебе.

Добре говорять французькою тільки Гауер і Лейбніц, пояснив нам Кассі, поки ми по черзі читали записку. Інші – Гайнеманн і Шварц – знають французьку тільки на базовому рівні, але Лейбніц сам добряче скидався на француза, бо походив звідкись з Ельзасу-Лотарингії, а там говорять із гортанним акцентом. Чомусь мені здалося, що Кассі це подобається, ніби передача інформації майже-французові була менш вартою осуду.

Ренетт доторкнулась до записки кінчиками пальців. Її обличчя почервоніло від захоплення.

– Котра година? – спитала вона. – Ми не запізнимось?

Кассі похитав головою.

– У нас велосипеди, – коротко кинув він. – Подивимось, як вони нам послужать.

Коли ми забрали велосипеди зі звичної схованки в провулку, я помітила, як Ренетт витягла з кишеньки компактну пудру із дзеркальцем та оцінила свій вигляд. Щось їй не сподобалось: діставши з кишені золотий циліндрик помади, вона мазнула по губах червоним, розтягнула губи в усмішку, мазнула знову та ще раз усміхнулася. Пудрениця закрилась. Мене це зовсім не здивувало. З нашої першої поїздки було очевидно, що в неї на умі, окрім кіно, є ще щось. Як ретельно вона наряджалася, скільки уваги приділяла волоссю, а ще помада й парфуми… Усе це, вочевидь, робилося для когось. Якщо чесно, мені не було цікаво. Я звикла до такої поведінки Рен. У дванадцять вона мала вигляд шістнадцятирічної. Із вигадливо завитим волоссям і нафарбованими губами вона й мала здаватися старшою. Я вже помічала погляди, які кидали на неї чоловіки в селі. Поль Ур’я німів і ніяковів поруч із нею. Навіть сорокарічний стариган Жан-Бене Дарю, і Гюгюст Рамонден, і Рафаель з кафе… Хлопці задивлялися на неї, я про це знала. Та й сестра їх помічала: з першого дня в колежі вона постійно торочила про хлопців, з якими познайомилась. Одного тижня то міг бути Жустен з дуже красивими очима, іншого – Раймон, який смішить весь клас, П’єр-Андре, котрий грає в шахи, або Ґійом, чиї батьки минулого року переїхали сюди з Парижа… Згадуючи зараз, я можу навіть точно сказати, коли ці балачки припинилися. Приблизно в той самий час, коли розквартирувався німецький гарнізон.

Мені було байдуже. Там точно ховалась якась таємниця, але секрети Ренетт рідко мене цікавили.

Гауер стояв на варті біля воріт. При денному світлі я змогла краще його роздивитися – товстомордий німець із пустим обличчям, яке нічого не виражало. Понизивши голос, він одним кутиком губ процідив нам: «Вгору по річці, десять хвилин», – а потім нетерпляче махнув у наш бік, ніби наказуючи скоріше пакувати речі. Ми знову залізли на велосипеди і, не дивлячись на нього, поїхали. Навіть Ренетт не глянула на нього вдруге, і я подумала, що об’єкт її пристрасті – не Гауер.

Менш ніж за десять хвилин ми побачили Лейбніца. Спочатку мені здалося, що німець був одягнений не в уніформу, але потім я збагнула, що він просто зняв кітель і чоботи й сидів, гойдаючи ногами, на парапеті, під яким несла води підступна брунатна Луара. Він весело привітав нас і кивком показав, щоб ми приєднувались до нього. Ми витягли велосипеди на берег річки, щоб їх не було видно з дороги, а потім примостилися поряд із ним. На вигляд він був молодшим, ніж мені запам’яталось, десь майже як Кассі, але рухався з такою недбалою впевненістю, якої моєму братові годі було досягти, хоч як він не намагався.

Кассі та Ренетт мовчки придивлялися до нього, як діти до небезпечної тварини в зоопарку. Обличчя Ренетт палало червоним. Лейбніца наші розглядини мало вразили, і він з усмішкою запалив цигарку.

– Удовиця Петі… – нарешті промовив він крізь димову хмару. – Дуже добре.

Він хихикнув.

– Парашутний шовк і купа інших речей. Вона була справжнім орударем чорного ринку, – тут він підморгнув мені. – Гарна робота, дівко.

Інші з подивом глянули на мене, але я мовчала, розриваючись між радістю та хвилюванням від його похвали.

– Цього тижня мені пощастило, – продовжував Лейбніц таким же тоном. – Жуйка, шоколад і, – він заліз до кишені й витяг пакуночок, – ось це.

Ось це виявилось обшитою мереживом носовою хусточкою, яку він простягнув Ренетт. Від збентеження сестра ще більше почервоніла.

Тоді він повернувся до мене.

– А ти, дівко, чого хочеш? – усміхнувся він. – Помаду? Крем для обличчя? Шовкові панчішки? Ні, це більше для твоєї сестри. Ляльку? Плюшевого ведмедика?

Він по-доброму кепкував із мене, і в його блискучих очах танцювали срібні вогники.

Тоді й настав час зізнатися, що моя інформація про мадам Петі була нічим іншим, як необережною обмовкою. Кассі з подивом дивився на мене, Лейбніц усміхався, і мені дещо спало на думку.

Я ні секунди не вагалася.

– Рибальську волосінь, – зажадала я. – Справжню хорошу рибальську волосінь.

Я зробила паузу й подивилася йому просто у вічі.

– І апельсин.