П'ять четвертинок апельсина

Він, звісно, мав рацію. Завдяки рибальству можна багато дізнатись про життя. Окрім іншого, Томас навчив мене й цього. У рік нашої дружби ми багато гуляли. Іноді з нами були Кассі та Ренетт, і ми балакали й переказували новини в обмін на невеличку контрабанду: пластинку жувальної гумки, плитку шоколаду, баночку крему для Ренетт або апельсин… Здавалося, Томас має доступ до необмежених запасів цих речей, і він роздавав їх із невимушеною байдужістю. Тепер він майже завжди приходив сам.

Від тієї розмови з Кассі в будинку на дереві я відчула, що між нами – Томасом і мною – була досягнута певна домовленість. Ми дотримувалися правил – не тих божевільних приписів, вигаданих нашою матір’ю, а простих правил, які може зрозуміти навіть дев’ятирічна дитина. Будь на осторозі. Своя сорочка ближча до тіла. Ділися порівну. Ми троє так довго були самі по собі, що мати поряд когось відповідального й дорослого, хто міг би навести серед нас лад, було благодатним полегшенням.

Я пам’ятаю один день. Ми троє були разом, а Томас запізнювався. Кассі досі називав його Лейбніцем, хоча ми з Ренетт давно кликали його на ім’я. У той день Кас-сі був якийсь смиканий і похмурий, він сидів на березі сам і кидав камінчики у воду. Вранці він через щось неважливе голосно посварився з матір’ю.

– Якби батько був живий, ти не посміла б так зі мною говорити!

– Якби твій батько був живий, він робив би те, що йому скажуть, і ти так само!

Кассі, як завжди, утік від її гострого язика. Він зберігав стару батькову мисливську куртку в будинку на дереві, і зараз загорнувся в неї, наче старий індіанець у лахміття. Батькова куртка на ньому завжди була поганим знаком, тож ми з Ренетт залишили його в спокої.

Він так і сидів, коли прийшов Томас.

Томас одразу помітив його настрій і теж всівся на березі, трохи подалі від брата.

– З мене досить, – нарешті пробурчав Кассі, не дивлячись на Томаса. – Дитячі забавки. Мені вже чотирнадцять. Досить із мене всього цього.

Томас зняв свій сірий кітель і підсунув його Ренетт, щоб вона обдивилася кишені. Я ж лежала на березі на животі та спостерігала.

Кассі знову заговорив.

– Комікси. Шоколадки. То все маячня. Це не війна. Це ніщо.

Він збуджено підхопився на ноги.

– Усе це несерйозно. Це все лише гра. Моєму батькові відтяли голову, а для тебе це все довбана гра, еге ж?

– Ти так гадаєш? – спитав Томас.

– Я гадаю, що ти бош, – сплюнув Кассі.

– Пішли зі мною, – піднімаючись, звелів Томас. – Дівчата, ви лишаєтесь тут. Добре?

Ренетт була щаслива, бо отримала можливість гортати журнали й шукати численні скарби в кишенях сірого кітеля. Я шукати її, а сама крадькома рушила за ними крізь кущі, пригинаючись до порослої мохом землі. Їхні голоси долітали до мене здалеку, ніби порошинки з крони дерев.

Усього я не почула. Я скоцюрбилась під поваленою колодою і боялась навіть дихати. Томас розчохлив свою рушницю й простягнув її Кассі.

– Потримай, якщо хочеш. Відчуй на дотик.

Мабуть, вона була важкувата. Кассі підняв її та поглянув на німця у приціл. Томас наче не помітив цього.

– Мого брата застрелили як дезертира, – промовив він. – У нього саме завершились навчання. Йому було дев’ятнадцять, і він боявся. Був кулеметником, і, мабуть, трохи збожеволів від постійного гуркоту. Загинув у якомусь польському селі на самому початку війни. Я думав, що якби був поруч, то зміг би йому допомогти, якось би його заспокоїв, уберіг би від цього нещастя. Але мене там не було.

Кассі вороже глянув на нього.

– То й що?

Томас проігнорував запитання.

– Він був улюбленцем батьків. Саме Ернстові завжди давали облизати каструлі, коли мати куховарила. Ернст мав найменше хатніх обов’язків. Саме Ернстом вони пишалися. А я? Я був роботягою, якраз для того, щоб виносити сміття та годувати свиней. Не більше.

Тепер Кассі слухав. Я відчувала, як між ними зростає напруга.

– Коли ми отримали звістку, я був удома у відпустці. Прийшов лист. Це мало бути таємницею, та вже за півгодини все село знало, що хлопець Лейбніців дезертирував. Мої батьки не могли збагнути, що відбувається. Їх наче блискавкою вдарило.

Я почала підповзати ближче, ховаючись за повалене дерево. Томас продовжував: – Найсмішніше те, що я завжди в нашій сім’ї боягузом вважав себе. Я ходив з опущеною головою. Не ризикував. Але з того моменту я став для батьків героєм. Несподівано я зайняв Ернстове місце. Ніби його ніколи й не було. Я став їхнім єдиним сином. Я став усім.

– Це не було… страшно? – голосу Кассі майже не було чути.

Томас кивнув.

Я почула, як брат зітхнув – ніби зачинились важкі двері.

Томас терпляче чекав, напустивши на себе байдужий вигляд.

– Він завжди був такий розумний. Усе тримав під контролем. І не був боягузом…

Кассі обірвав свою розповідь і глянув на Томаса, ніби його мовчання щось означало. Голос у нього тремтів, і руки теж. Потім він заволав високим, стражденним голосом. Слів майже неможливо було розібрати, так він квапився їх виплеснути назовні.

– Він не повинен був померти! Він мав усе виправити й покращити, а натомість він пішов, і його по-дурному вбили, а тепер я за старшого, і я… не знаю… що мені… тепер робити…

Томас почекав, поки слова стихли. Знадобився деякий час. Потів він простягнув руку й невимушено вивільнив свою рушницю.

– З героями завжди одна й та сама проблема, – сказав він. – Вони ніколи повністю не виправдовують сподівань, так?

– Я міг би тебе застрелити, – похмуро сказав Кассі.

– Є багато способів відбитися, – відповів Томас.

Я відчула, що вони підходять ближче, і почала відступати крізь кущі, не бажаючи потрапити їм на очі, якщо вони обернуться. Ренетт досі була там, поглинена примірником «Сіне-Маг». За п’ять хвилин Кассі й Томас повернулися пліч-о-пліч, мов брати, і на голові в Кассі був хвацько заломлений німецький кашкет.

– Залиш собі, – дозволив Томас. – Я знаю, де роздобути інший.

Наживка проковтнута. З тієї миті Кассі став його рабом.