П'ять четвертинок апельсина

Ранок того святкового дня був холодним і сонячним, з притаманним жовтню відблиском жаристого вугілля. Минулої ночі мати очей не стулила: скоріше з впертості, аніж з любові до традицій вона пекла пряники й темні гречані млинці, варила ожинове варення. Усе це вона запакувала в кошики і дала нам на продаж. Я й не планувала йти на ярмарок. Натомість я видоїла козу, поробила свої недільні хатні справи та вирушила до річки. Напередодні я змайструвала особливо хитромудру пастку: скріпила дротяною сіткою два ящики й банки з-під мастила, поклала всередину приманку – шматочки риби – і встановила її біля самого берега. Тож час був її перевірити. З вітром до мене долітав запах покошеної трави й дим перших осінніх багать, і цей аромат був щемким, дуже давнім нагадуванням про щасливіші часи. Я відчувала себе такою старою, плентаючись луарськими кукурудзяними полями. Мені здавалося, що я вже так довго живу на світі.

Біля Стоячих Каменюк я побачила Поля. Він наче й не здивувався, помітивши мене, – на секунду відірвав погляд від свого вудилища та знову зосередив усю увагу на корковому поплавку.

– Ти що, не ї-їдеш на ярмарок? – спитав він.

Я похитала головою. Раптом я зрозуміла, що ми не бачились відтоді, як мати нагнала його з нашого дому, і відчула докір сумління за те, що так швидко забула старого друга. Можливо, через те я й присіла біля нього. Звісно, не тому, що шукала компанії, – навпаки, мене душила гостра потреба в самотності.

– Я т-теж не поїду.

Того ранку він був якимсь понурим і кислим. Зосереджено втуплені очі, насуплені брови – такий на диво дорослий вираз обличчя.

– Усі ці ідіоти н-нап’ються і г-гопцюватимуть. Кому воно треба?

– Точно не мені, – я зачаровано дивилась на маленькі вири на поверхні річки. – Я перевірю пастки, а потім, мабуть, спробую дістатися великої відмілини. Кассі казав, туди інколи запливають щуки.

Поль якось цинічно на мене поглянув.

– Т-тобі ніколи її не впіймати, – бовкнув він.

– Чому?

– Не в-впіймаєш, от і все, – він стенув плечима.

Якийсь час ми пліч-о-пліч рибалили, сонце поволі гріло нам спини, а жовто-червоні листочки неквапом падали в блискучу річкову воду. Через поля до нас долинув звук церковних дзвонів, що означав кінець меси. Свято врожаю мало розпочатися за десять хвилин.

– А інші йдуть? – Поль витяг з-за щоки черв’яка та спритно насадив його на гачок.

– Мені байдуже, – знизала я плечима.

У тиші, що запала між нами, я почула, як в Поля забурчав живіт.

– Голодний?

– Ні.

І от тоді я його й почула. Ясний, як день, спочатку ледь розпізнаваний, але все чіткіший, як дзижчання оси, як шум крові у скронях після швидкої пробіжки полями. Звук мотоцикла.

Мене раптом охопила паніка. Не можна, щоб його бачив Поль. Якщо це Томас, я маю бути сама. І в моєму зболілому серці раптом кольнуло від радості, бо щось впевнено підказало мені, що це був Томас.

Томас.

– Може, варто й заглянути туди, – промовила я з удаваною байдужістю.

Поль пробурчав щось незрозуміле.

– Там будуть пряники, – спокушала я його. – І печена картопля, і смажена кукурудза… і пироги… і ковбаски на вугіллях…

Я почула, як його шлунок забурчав ще голосніше.

– Ми могли б пролізти туди й пригоститися, – запропонувала я.

Мовчання.

– Там будуть Кассі та Ренетт.

Принаймні я сподівалася, що вони там будуть. Я розраховувала, що їхня присутність дозволить мені швидше здихатися Поля й повернутись до Томаса. Від самої думки про його близькість – нестерпної гарячої радості, яка сповнювала мене від очікування зустрічі з ним – земля палала під ногами.

– І-і в-вона там буде? – у його голосі бриніла ненависть, яка за інших обставин дуже би мене здивувала. – Тобто твоя м-м-м-м… – він докладав усіх зусиль, щоб вимовити. – Твоя м-м-м-м…

Я похитала головою.

– Не кажи так, – різко перебила я його, хоч і не хотіла бути грубою. – Полю, мене бісить, коли ти так робиш.

Поль байдуже кивнув. Тепер я дуже добре чула звук мотоцикла, він був десь за милю чи дві звідси. Я так стиснула кулаки, що нігті впилися мені в долоні.

– Тобто, – м’якше промовила я, – це ж нічого не означає. Вона просто не розуміє, от і все.

– В-вона т-там б-буде? – наполягав Поль.

Я похитала головою.

– Ні, – збрехала я. – Вона сказала, що краще почистить сьогодні козятник.

Поль кивнув.

– Тоді гаразд.

Томас міг чекати біля Спостережного Пункту десь годину. Погода була тепла. Він, імовірно, заховав мотоцикл у кущах і викурив цигарку. Якщо поблизу нікого не було, міг навіть ризикнути й разок зануритись у воду. Якщо до того часу ніхто б не появився, він нашкрябав би нам звісточку й залишив її (може, разом з акуратно загорнутими в газету журналами та солодощами) на вершечку Спостережного Пункту, на розгалуженні під платформою. Я здогадувалась, що так може бути, – він уже робив так раніше. За цей час я могла завиграшки дійти з Полем до села, а потім непомітно вшитись і повернутися сюди. Я не скажу Кассі й Ренетт, що приїздив Томас. Сама думка про це викликала вибух зловтішної радості. Я уявляла його обличчя, осяяне усмішкою, призначеною лише мені. З цією думкою я фактично погнала Поля до села, вчепившись своєю гарячою рукою в його прохолодну.

Площу перед фонтаном уже наполовину заповнили люди. Ще більше людей виходило з церкви: діти тримали свічечки, старші дівчата були вбрані у вінки з осіннього листя, купка молодиків щойно зі сповіді – і серед них Ґійом Рамонден – підморгували юнкам, щоб потім пожати нову копу гріховних думок. Зрештою, свято врожаю якраз для цього пасувало, і після нього варто було очікувати ще на дещо… Я побачила Кассі й Ренетт, які стояли трохи окремо від юрби. На Ренетт було червоне фланелеве плаття й намисто з ягід, а Кассі жував глазуровану булочку. Ніхто з ними не розмовляв, усі наче обходили їх стороною. Ренетт сміялася, і то був високий різкий скрик морського птаха. Неподалік від них стояла мати, тримаючи в руках кошик з випічкою та фруктами. Серед святкового натовпу вона мала аж надто похмурий вигляд, її чорна сукня і сірий шарф виділялися на фоні квітів і прапорців. Я відчула, як поруч зі мною напружився Поль.

Групка людей біля фонтана затягнула бадьору пісню. Там був Рафаель, і Колетт Ґодін, і дядько Поля – Філіпп Ур’я, з невдало зав’язаним на шиї жовтим шарфом, й Аньєс Петі в недільній сукні, шкіряних черевиках та вплетеними у волосся ягодами. Я пам’ятаю, як на секунду її голос вивищився над усіма – непрофесійний, проте чистий і милий. І я відчула, як по потилиці пробіг холодок, ніби привид, на який вона незабаром перетворилась, передчасно пройшовся по моїй могилі. Я досі пам’ятаю слова, які вона виспівувала:

A la claire fontaine j’allais me promener

J’ai trouvé l’eau si belle que je m’y suis baignée

Il y a longtemps que je t’aime

Jamais je ne t’oublierai.[49]

Томас – якщо то справді був Томас – уже мав доїхати до Спостережного Пункту. Але Поль, здавалося, і не думав іти в гущавину натовпу. Натомість він дивився на мою матір, яка стояла через дорогу від фонтана, і нервово кусав губи.

– Ти ж казала, що її тут не буде, – дорікнув він.

– Я не знала, – відбрехалась я.

Якийсь час ми стояли й дивились, як пригощаються інші люди. Навколо фонтана на столах були розставлені глеки з сидром і вином, та й багато жінок, як моя мати, стояли біля церковних воріт із хлібцями, бріошами й фруктами. Я відмітила, що мати тримається окремо, а наїдки, які вона так старанно готувала, зацікавили лише декількох людей. На її обличчі застигла байдужість. Тільки руки видавали її – білі нервові руки, що сильно стискали ручку кошика. На фоні її блідого обличчя вирізнялись закусані до білого губи.

Я розхвилювалася. Поль, схоже, і не збирався нікуди йти від мене. Якась жінка – здається, то була Франсін Креспін, сестра Рафаеля – простягнула Полеві кошик з яблуками, але, побачивши мене, стисла губи: усі добре знали про напис на курнику.

З церкви вийшов священик. Лагідні блакитні очі отця Фромана блищали від радості, що люди всі разом; на дерев’яній палиці він ніс позолочене розп’яття, що майоріло, як трофей. Позаду нього два вівтарні хлопчики тягли статую Діви Марії на золотистій підставці, прикрашеній ягодами й осіннім листям. Учні недільної школи зі своїми свічками вишикувались у невеличку процесію та заспівали гімн врожаю. Дівчата стали чепуритися й усміхатися навсібіч. Я помітила серед них і Ренетт. Потім з’явився жовтий трон королеви врожаю, його з церкви винесли два молодики. Це була всього лише солома з підголівником і підлокітниками, сплетеними з кукурудзяного бадилля, та із сидінням з опалого листя. Але на якусь мить, коли його освітило сонце, він здався мені золотим.

Біля фонтана в очікуванні стояло з десяток дівчат підхожого віку. Я пам’ятаю кожну: Жаннет Креспін у надто тісній сукні для першого причастя, руда Франсін Ур’я з розсипом ластовиння, яке не могло стерти ніяке вмивання з висівками, Мішель Петі з туго заплетеними косичками та в окулярах. Жодна з них не варта була й нігтя Ренетт. І вони теж про це знали. Я зрозуміла це з того, як вони дивились на неї із заздрістю та підозрою, а вона стояла трохи окремо від інших, у червоному платті, з розпущеним волоссям, у яке були вплетені ягоди. Утім, в їхніх очах було ще й задоволення, бо ніхто б не проголосував за Ренетт Дартижан на цьогорічному обранні королеви врожаю. Не цього року, враховуючи чутки, що кружляли навколо нас, мов зів’яле листя на вітру.

Заговорив священик. Я слухала його з усе більшим нетерпінням. Томас. Мабуть, там чекає. Треба було йти, якщо я не хотіла з ним розминутися. Поль стояв поруч зі мною і витріщався на фонтан з тупуватим напруженням на обличчі.

– Це був рік численних випробувань… – його голос заколисував, як віддалене овече бекання. – Але ваші віра та сила, як і завжди, допомогли нам пережити його.

Я бачила, що люди в натовпі відчувають те саме нетерпіння, що й я. Вони вже прослухали довгу проповідь. Тепер настав час для коронування королеви врожаю. Для танців і гульби. Я побачила, як якась дитина поцупила з материного кошика шматок пирога й похапцем, жадібно відкушуючи, зжерла його.

– Тепер настав час для свята.

О, це було вже щось. Натовп зашушукався, пробіг нетерплячий схвальний шепіт. Отець Фроман також це відчув.

– Я тільки прошу вас у всьому дотримуватися міри, – промекав він. – І пам’ятати, кого ви вшановуєте і без кого не було б ані врожаю, ані свята…

– Та досить уже, отче! – прокричав грубий і радісний голос десь з боку церкви. Отець Фроман напустив на себе ображений і сумирний вигляд.

– Усе свого часу, діти мої, – зауважив він. – Як я й сказав, прийшов час вшанувати Господа Бога нашого та обрати королеву врожаю, дівчинку від дванадцяти до вісімнадцяти років, яка керуватиме нашим святкуванням і носитиме корону з ячменю…

Його перервали десятки голосів, що викрикували різні імена, деякі з яких було не розібрати. Рафаель заволав: «Аньєс Петі!», й Аньєс, якій було добряче за тридцять, почервоніла від радісного замішання і на якийсь час стала красунькою.

– Мірей Дюпре!

– Колетт Ґодін!

Жінки, чиї імена викрикували, цілували своїх чоловіків та вдавали обурення від компліменту.

– Мішель Петі!

То була достобіса віддана мама Мішель.

– Жоржетт Леметр!

То Анрі висунув кандидатуру своєї дев’яносторічної бабусі й широко всміхався з власного жарту.

Декілька молодих людей підтримали Жаннет Креспін, і вона затулила руками немилосердно розчервоніле обличчя. І тут Поль, що весь цей час мовчки стояв біля мене, зробив крок уперед.

– Рен-Клод Дартижан! – голосно, без заїкання вигукнув він, і його голос звучав як голос дорослого чоловіка, дуже несхожий на його звичне повільне й непевне мимрення.

– Рен-Клод Дартижан! – повторив він, і люди стали обертатись на нього, здивовано перешіптуючись.

– Рен-Клод Дартижан! – знову крикнув він і вирушив через площу просто до оторопілої Ренетт, тримаючи намисто з райських яблучок. – Ось. Це тобі, – сказав він уже тихіше, та все ж без заїкання, і надів намисто на шию Ренетт.

Маленькі жовтогарячі плоди виблискували у світлі жовтневого сонця.

– Рен-Клод Дартижан! – учетверте проголосив він, тоді взяв Ренетт за руку й підвів до солом’яного трону. Отець Фроман мовчав, на його губах грала ніякова усмішка, але він дозволив Полеві увінчати голову Ренетт ячмінною короною.

– Дуже гарно, – лагідно сказав священик. – Дуже гарно.

Потім, уже голосніше, сповістив:

– Отже, я проголошую Рен-Клод Дартижан цьогорічною королевою врожаю!

Мабуть, через нетерплячку, викликану думками про сидр і вино, що чекали на гультяїв. Може, з подиву від того, що бідолашний малий Поль Ур’я вперше в житті заговорив без заїкання. Або ж завдяки вигляду Ренетт, яка велично сиділа на троні й усміхалась червоними, як вишні, губами, а її волосся, осяяне сонцем, нагадувало німб. Хай там як, але більшість селян зааплодували. Декілька навіть підбадьорили її схвальними вигуками й викрикнули її ім’я – то були лише чоловіки, і серед них я помітила навіть Рафаеля і Жульєна Ланісена, які в ту ніч були в «Поганій репутації». Втім, кілька жінок утримались від оплесків. Таких виявилось небагато, так, жменька, але достатньо. Наприклад, мати Мішель і злоязикі пліткарки Марта Ґодін та Ізабель Рамонден. Та все ж вони були не в більшості, і хоч дехто мав збентежений вигляд, усі підтримали натовп. Хтось навіть аплодував, коли Ренетт кидала учням недільної школи квіти та фрукти зі свого кошика. Коли я повернулася, щоб пропхатися крізь юрбу назад, краєм ока я побачила матір – і вклякла. Мене здивував незвичний вираз її обличчя – ніжний, теплий, її щоки розрум’янились, а очі блищали майже так само яскраво, як і на весільному фото. Шарф сповз із голови, коли вона ледь не біжучи прямувала до Ренетт. Гадаю, я єдина, хто це бачив. Усі інші дивились на мою сестру. Навіть Поль витріщався на неї зі свого місця біля фонтана, на його обличчя повернувся звичний недоумкуватий вираз, ніби нікуди й не зникав. Щось перевернулось усередині мене. Очі так несподівано запекли, що спочатку мені здалося, що то якась комаха – оса абощо – вжалила повіко.

Я впустила булочку, яку намагалась жувати, і намірилась непомітно піти. На мене ж чекав Томас. Раптом мені стало дуже важливо вірити, що Томас справді на мене чекає. Томас, який любить мене. Томас, тільки Томас, назавжди. На мить я озирнулась, щоб закарбувати в пам’яті той момент. Моя сестра – королева врожаю, найкрасивіша королева врожаю з усіх – в одній руці тримає кукурудзяне бадилля, а в іншій – круглий яскравий плід, який поклав їй отець Фроман, вони дивляться одне одному в очі, він мило й наївно усміхається, поряд опиняється мати, усмішка сповзає з її сяючого обличчя, і вона несподівано відсахується. Її голос долітає до мене крізь гудіння веселої юрби: Що це? На бога, що це? Хто тобі це дав? Я збагнула, що то не яблуко і навіть не гранат. Призом королеві врожаю був апельсин.

Я втекла, поки ніхто не звертав на мене уваги. Я щодуху бігла до річки, невидима оса досі щипала очі, а думки геть змішалися. Мені повсякчас потрібно було зупинятися, щоб втамувати спазми, які скручували шлунок, – вони нагадували сміх, але від них щоразу бризкали сльози. Це ж треба, апельсин! Його дбайливо зберігали для особливої нагоди, загорнули в папіросний папір для королеви врожаю, аж тут нагодилась моя мати… Сміх обпікав зсередини, мов кислота, насилаючи на мене гострий біль, від якого я качалась по землі та смикалась, мов риба на гачку. Вираз материного обличчя смішив мене до знемоги, варто було лиш пригадати його: гордість одразу змінилась на страх – ні, жах, – коли вона побачила однісінький апельсинчик. У проміжках між спазмами я стрімголов мчала, вираховуючи, що хвилин десять знадобиться мені, щоб дістатися до Спостережного Пункту, плюс час, що ми простирчали біля фонтана – може, хвилин зо двадцять, – і захлиналась від страху, що Томас міг уже й піти.

Цього разу я його попрошу, пообіцяла я собі. Цього разу попрошу його взяти мене з собою, куди б він не прямував, чи то назад до Німеччини, чи то до лісу, у довічні біга, куди завгодно, лише він і я… я… Поки бігла, я молилась Старій Мамі, і тернові колючки впивалися в голі ноги, та я на це не зважала. Благаю, Томасе. Благаю. Тільки ти. Назавжди.

На цьому шаленому бігу мені ніхто не трапився. Усі були на святкуванні. Коли я добігла до Стоячих Каменюк, я вигукнула його ім’я хриплим, як у чайки, голосом, а у відповідь почула тільки оксамитову річкову тишу.

Невже він уже пішов?

– Томасе! Томасе! – я охрипла від сміху, охрипла від страху. – Томасе! Томасе!

Він з’явився так зненацька, що я й не помітила, звідки. Вислизнув із кущів, однією рукою стиснув талію, а іншою затулив мені рота. Спочатку я його не впізнала – обличчя було якесь темне – і почала несамовито пручатись, намагаючись вкусити його за руку й видаючи якісь пташині звуки.

– Тихо, дівко, що ти в біса робиш?

Я впізнала голос і перестала пручатись.

– Томасе, Томасе.

Я не могла припинити називати його ім’я, мої ніздрі заповнив рідний запах тютюну й поту від його одягу. Я притиснула до обличчя його кітель, так, як ніколи не наважилася б два місяці тому, і потай з відчайдушною пристрастю поцілувала підкладку.

– Я знала, що ти прийдеш. Я знала.

Він глянув на мене, але нічого на це не сказав.

– Ти сама?

Його очі здавалися вужчими, і в них була пересторога. Я кивнула.

– Добре. Треба, щоб ти мене послухала.

Він говорив дуже повільно, виокремлюючи кожне слово. При цьому з рота не звисала цигарка, і в очах не було ніякого блиску. Він наче схуд за останні тижні, риси обличчя загострилися, а рот підтягнувся.

– Слухай мене уважно.

Я кивнула на знак згоди. Що завгодно, Томасе. В очах пекло. Тільки ти, Томасе. Тільки ти. Я хотіла розповісти йому про матір, Ренетт і апельсин, але відчула, що зараз не варто. Натомість я слухала.

– До села можуть завітати люди, – сказав він. – У чорній формі. Ти ж знаєш, що це означає, еге ж?

Я кивнула головою.

– Німецька поліція, – відповіла я. – СС.

– Так і є, – він говорив дуже чітко й точно, що було зовсім не схоже на звичну недбалу протяжність. – Вони можуть ставити запитання.

Я подивилась на нього, не розуміючи, про що він.

– Запитання про мене, – пояснив Томас.

– Чому?

– Неважливо чому, – він і досі міцно, навіть боляче тримав мене за талію. – Вони можуть вас про дещо запитати. Про те, що ми робили разом.

– Тобто про журнали й таке інше?

– Так. І про того старого з кафе, Гюстава. Того, що потонув.

Він мав похмурий і напружений вигляд. Повернув моє обличчя до себе, і ми раптом опинилися дуже близько. Я відчувала запах тютюну на комірці та в його диханні.

– Слухай уважно, дівко. Це важливо. Нічого їм не розповідай. Ти ніколи мене не бачила. Ти не була в «Ля Реп» тієї ночі, коли там були танці. Ти навіть не знаєш, як мене звати. Зрозуміла?

Я кивнула.

– Не забудь, – наполягав Томас. – Ти нічого не знаєш. І ніколи зі мною не говорила. Й інших попередь.

Я знову кивнула, і він наче трохи розслабився.

– І ще дещо.

Тепер його голос звучав не так жорстко і став майже пестливим. Я танула від нього, мов гаряча карамель. Глянула на нього з очікуванням.

– Я не зможу більше сюди приходити, – ніжно сказав він. – Навіть ненадовго. Це надто небезпечно. Мені ледве вдалося вирватися сюди востаннє.

Якусь мить я мовчала.

– Ми могли б бачитись у кіно, – лукаво запропонувала я. – Ми ж робили так раніше. Або в лісі…

Томас роздратовано мотнув головою.

– Ти що, мене не слухаєш? – рявкнув він. – Ми взагалі не можемо більше бачитись. Ніде.

Мені в шкіру ніби вп’ялися холодні голки. Мій розум затьмарився чорними хмарами.

– Це надовго? – прошепотіла я.

– Так, – я відчула його нетерплячку. – Може, і назавжди.

Я здригнулась, і мене почало лихоманити. Замість холодних уколів я відчула розпечене жалення, ніби качалась у кропиві. Він взяв моє обличчя в долоні.

– Слухай, Фрамбуаз, – повільно проказав він. – Мені шкода. Я знаю, що ти… – він несподівано замовк. – Знаю, це тяжко.

Він вишкірився: то був лютий, проте сумний вишкір, як у дикого звіра, що намагається вдати дружні почуття.

– Я дещо приніс тобі, – згадав він. – Журнали, каву, – знову ця напружена весела усмішка. – Жуйку. Шоколад. Книжки.

Я мовчки дивилась на нього. Моє серце перетворилося на грудку холодної глини.

– Сховай усе, добре? – очі в нього блищали, як у хлопчиська, котрий ділиться приємною таємницею. – І не кажи нікому про нас. Узагалі нікому.

Він повернувся до кущів, з яких вийшов, і витяг перев’язаний мотузкою пакунок.

– Відкрий, – наказав він.

Я тупо витріщилась на нього.

– Ну ж бо, – голос був напружений від удаваної радості. – Це тобі.

– Я не хочу цього.

– Ой, дівко, та ну… – він простяг руки, щоб обійняти мене, та я відштовхнула його.

– Я сказала, що не хочу! – це знову був материн голос, різкий і верескливий, і раптом я зненавиділа Томаса за те, що він на це мене спровокував. – Я не хочу, не хочу, не хочу цього!

Він безпомічно всміхнувся.

– Ой, та ну, – повторив він. – Не будь такою. Я тільки…

– Ми можемо втекти, – раптом сказала я. – Я знаю багато місць у лісі. Ми можемо втекти, і ніхто ніколи нас не знайде. Будемо їсти кроликів і всяке таке… гриби… ягоди.

Моє обличчя палало. Горло боліло й пекло.

– Ми будемо в безпеці, – наполягала я. – Ніхто не знатиме…

Та по його обличчю зрозуміла, що все марно.

– Не можу, – відповідь його була остаточна.

Я відчула, як в очах з’являються сльози.

– Хіба ти не м-можеш побути ще трохи? – тепер я була схожа на Поля, така ж нерішуча й дурна, але нічого не могла вдіяти. Якась частина мене ладна була відпустити його в крижаному гордовитому мовчанні, без зайвих слів, але слова непрохано виривалися з мого горла.

– Будь ласка. Можеш покурити чи поплавати, або ми могли б порибалити…

Томас похитав головою.

Я відчула, як щось усередині мене почало повільно, проте неминуче руйнуватися. Я раптом почула десь на відстані брязкіт металу об метал.

– Усього лише кілька хвилин. Ну? – мені був огидний цей дурнуватий благальний тон. – Я покажу тобі нові пастки. Покажу капкан на щуку.

Його мовчання було гнітючим, холодним, мов могила. Я відчувала, як невблаганно спливає кожна хвилина. Знову почула брязкіт металу, схожий на бляшанку, прип’яту до собачого хвоста, і раптом впізнала цей звук. І мене затопила хвиля відчайдушної радості.

– Прошу! Це важливо! – тепер голос став по-дитячому писклявим, у ньому бриніла надія на порятунок, а сама я ладна була розридатися, з-під повік виривався жар, а в горлі застряг клубок. – Якщо не залишишся, я все розповім! Все! Розповім все!

Він нетерпляче кивнув.

– П’ять хвилин. Ні хвилини довше.

Мої сльози миттю висохли.

– Гаразд.