П'ять четвертинок апельсина

П’ять хвилин. Я знала, що треба робити. То був наш останній шанс – мій останній шанс, – і серце, що гупало, наче молот, сповнювало мій відчайдушний розум шаленою музикою. Він дав мені п’ять хвилин. У піднесеному настрої я потягла його за руку до великої відмілини, де встановила останню пастку. Слова, які я подумки повторювала, повертаючись із села, тепер перетворилися на наполегливий, ляскучий імператив – тільки ти тільки ти о Томасе будь ласка будь ласка будь ласка. Серце моє билося так голосно, що я боялася за цілість своїх барабанних перетинок.

– Куди ми йдемо? – спитав він спокійно, не виявляючи особливого інтересу.

– Хочу показати тобі дещо, – відповіла я і чимдуж потягнула його за руку. – Дещо важливе. Ну ж бо!

Я почула, як гримлять бляшанки, які я прив’язала до банки з-під мастила. У пастці щось було, подумала я, і по мені пробігли дрижаки радісного збудження. Щось велике. Бляшанки шалено підстрибували на воді та стукались об мастильний контейнер. Нижче два ящики, стягнуті дротяною сіткою, підстрибували й бились під водою.

То вона. То мала бути вона.

З потайного місця на березі я витягла дерев’яну палицю, якою діставала важкі пастки з-під води. Мої руки так тряслися, що я ледь не впустила палицю у воду. За допомогою прилаштованого до палиці гака я від’єднала ящики від поплавка та відштовхнула контейнер. Ящики ж брикались і скакали.

– Надто тяжко! – закричала я.

Томас збентежено споглядав за мною.

– Що це в біса таке? – спитав він.

– О, прошу тебе… будь ласка.

Я заходилась біля ящиків, намагаючись витягти їх на тверду землю. З їхніх решітчастих боків текла вода. А всередині билося щось велике й розлючене.

Я почула Томасів смішок.

– Гей, дівко, – прошепотів він. – Гадаю, ти нарешті її піймала. Оту стару щуку… Божечки, та вона ж здоровезна!

Я навряд чи слухала. Дихання обдирало мені горло, наче наждаком. Я відчула, як мої босі п’яти безпорадно зсуваються по муляці у воду. Ця тварюка затягувала мене дюйм за дюймом.

– Я не впущу її! – хрипко прошепотіла я. – Не впущу! Ні!

Я спробувала зробити крок на берег, тягнучи за собою ящики. І ще один. Під ногами відчувала слизьку жовту муляку, яка постійно намагалась вислизнути в мене з-під ніг.

Палиця боляче впилася мені в плечі, поки я намагалась відновити баланс. Та ще й десь у свідомості крутилась захоплена думка, що він дивиться на мене, що тільки я можу витягти Стару Маму з її пастки, що моє бажання… моє бажання…

Крок. Ще один. Я чіплялася пальцями ніг за жовту глину й підтягувалась наверх. Ще один крок. Моя ноша ставала легшою, бо з ящиків виливалась вода. Тепер я чула, як істота всередині роз’ятрено гепає об стінки ящика. Ще крок.

І все.

Я тягнула, проте ящики залишались на місці. Я гарчала від напруження й намагалась дотягнутись якомога ближче до берега, але ящики застрягли надто міцно. Мабуть, щось попало в дротяну сітку – чи то корінь, що не до ладу стирчав з берега, мов гнилий зуб, чи то плавучий корч.

– Застрягло! – у відчаї зойкнула я. – Чортова пастка за щось зачепилась!

Томас весело глянув на мене.

– То всього лише стара щука, – нетерпляче промовив він.

– Будь ласка, Томасе, – захекано благала я. – Якщо я впущу… вона вислизне… будь ласка… пірни й вивільни її… прошу…

– Я не буду бруднити форму, – попередив він.

Він стягнув кітель і сорочку й акуратно розвісив їх на кущі.

Мої руки тремтіли від напруги, я стискала палицю, поки Томас обстежував перешкоду.

– Там купа коренів, – пояснив він мені. – Схоже, одна планка відірвалась і потрапила туди. Застрягло добряче.

– Ти можеш туди підібратись? – крикнула я.

Він стенув плечима.

– Спробую.

Він зняв штани, і вони приєдналися до уніформи. Скинув на березі чоботи. Я помітила, що він дає дрижаків, коли входить у воду – там було глибоко, – і почула його веселу лайку.

– Та я здурів, – заволав він. – Тут же достобіса зимно!

Він стояв по плечі у масній брунатній воді. Я пам’ятаю, як він прорізав луарську воду, і сильна течія утворила навколо нього комірець із піни.

– Можеш дістати? – прокричала йому я. Руки пекло, а в голові шалено гупало ковадло. Я відчувала, як наполовину занурена у воду щука потужно б’ється об стінки ящика.

– Вона тут, унизу, – почула я його голос. – Гадаю, просто під водою…

Сплеск – він миттю занурився й одразу ж винирнув, прилизаний, мов ондатра.

– Треба трохи нижче…

Я всією вагою навалилася на важіль. У скронях пекло й хотілося верещати від болю та страху. П’ять секунд… десять секунд… я майже втратила свідомість, перед очима розквітали червоно-чорні квіти, а губи шепотіли молитву: прошу о прошу я тебе відпущу клянуся клянуся та прошу будь ласка Томасе тільки ти Томасе назавжди єдиний…

Тут раптом, без попередження, ящик вивільнився. Я видряпалась на берег, мало не впустивши палиці, а за моєю спиною підстрибувала звільнена пастка. Попри затьмарений зір та присмак металу в роті, я відтягла її в безпечне місце, заганяючи скалки від розтрощеного ящика під нігті та в покриті мозолистими пухирями долоні. Я розідрала сітку, здираючи шкіру з рук, цілковито впевнена в тому, що щука вже давно вислизнула… Щось ляснуло по боковій стінці. Лясь-лясь-лясь. Раптом мені пригадалася матір і те, як вона нас мила, натираючи, бувало, до крові. З таким звуком ляпала мочалка в полив’яній ванні – Тільки подивіться на цю пику, Буаз, це ж сором! Йди сюди, дай мені подивитись…

Лясь-лясь-лясь. Тепер звук став тихшим, менш наполегливим – утім, я знала, що риба живе досить довго й може смикатися навіть через півгодини після вилову. Крізь планки ящика мені було видно щось величезне й темне, і раз у раз я помічала блиск її ока, що крутилось і витріщалось на мене в сонячному промені. Я відчула сплеск радощів такої сили, що мені здалося, ніби я вмираю.

– Стара Мамо, – хрипко прошепотіла я. – Стара Мамо. Моє бажання. Моє бажання. Нехай Томас залишиться. Зроби так, щоб він зостався.

Я прошепотіла це дуже швидко, щоб Томас не почув, а потім, коли він одразу не вийшов на берег, я повторила ці слова, бо стара щука могла й не розчути з першого разу: «Зроби так, щоб Томас залишився. Щоб він зостався тут назавжди».

У ящику ляскала й вовтузилась щука. Тепер я могла уявити її пащу – похмурий серпастий отвір, винизаний сталлю від попередніх спроб її впіймати. Я страхалась її розміру, пишалась собою та була сповнена очманілої, всепоглинаючої втіхи… Усе завершилось. Той кошмар, що розпочався з Жаннет і водяної змії, а потім апельсини й мати, яка поволі скочувалась у божевілля… усе завершилось тут, на березі річки. Та дівчинка, котра стояла босоніж у забрудненій спідниці, із замуленим волоссям і сяючим обличчям, той ящик, та риба і той чоловік, який без форми та з мокрим волоссям мав геть хлопчачий вигляд… Я нетерпляче роззирнулась.

– Томасе! Поглянь-но!

Тиша. Чути тільки, як річка плеще в невеличких відмілинах біля берега. Я підвелася, щоб краще роздивитись.

– Томасе!

Але Томаса ніде не було видно. На тому місці, де він пірнув, була лише незрушена гладь води кольору кави з молоком, прикрашена поодинокими бульбашками.

– Томасе!

Мабуть, мені варто було запанікувати. Якби я вчасно зреагувала, може, мені вдалося б його витягти і якось уникнути невідворотного… Це я зараз собі так кажу. Але тоді, запаморочена перемогою, з тремтячими від перенапруження та втоми ногами, я тільки й здатна була пригадати, як вони з Кассі безліч разів гралися в цю гру, глибоко пірнаючи й вдаючи, ніби потонули. Вони ховались у відмілинах біля берега, а потім з’являлись на поверхні з усмішками на почервонілих мармизах, а Ренетт усе верещала… У ящику владно ляскала Стара Мама. Я зробила декілька кроків до обриву.

– Томасе?

Мовчання. Я постояла там якийсь час, а здалося – ніби вічність. Прошепотіла:

– Томасе?

Біля моїх ніг сичала Луара. Стара Мама билась у ящику все слабше. Уздовж цвілого берега у воду спускались довгі жовті корені, схожі на відьомські пальці. І тут я зрозуміла.

Моє бажання здійснилося.

Коли дві години по тому мене знайшли Кассі з Ренетт, я лежала на березі з уже висохлими очима. Одна рука покоїлась на Томасових чоботях, а інша – на розтрощеному дерев’яному ящику, в якому були залишки величезної риби, що вже починали смердіти.