Оскільки Пісташ і діти поїхали, я поселила його в гостьовій кімнаті. Клопоту від нього не було жодного: він сам себе обслуговував, застеляв ліжко й акуратно поводився з речами. Більшість часу він взагалі був непомітним, але все ж його спокійна й ненав’язлива присутність відчувалась. Тепер мені було соромно, що я колись вважала його гальмом. Насправді в деяких речах він метикував швидше за мене. Урешті-решт, то саме він встановив зв’язок між закусочною на колесах і сином Кассі.
Ми дві ночі вартували, очікуючи на порушників: Поль із десятої до другої, а я – з другої до шостої – і незабаром я почала відчувати себе бадьорішою й зібранішою. Навіть просто розділити з кимось цей тягар було для мене полегшенням, просто знати, що є хтось іще… Звичайно, сусіди одразу ж почали пліткувати. У таких місцях, як Ле-Лавез, складно приховати подібні новини, тож надто багато людей швидко дізнались, що старий Поль Ур’я полишив свою хатку біля річки й переїхав до вдови. Люди замовкали, коли я заходила до крамниць. Поштар підморгував мені, коли приносив листи. Були й декілька несхвальних поглядів, переважно від кюре та його посіпак з недільної школи, але здебільшого всі стиха підсміювались. До мене дійшли слова Луїса Рамондена про те, що вдовиця останнім часом поводилась якось дивно, але тепер він знає причину. Цікаво, що дехто з моїх колишніх завсідників повернувся, щоб на власні очі переконатись у правдивості чуток.
Та мені було байдуже.
Певна річ, закусочний фургон нікуди не дівся, галас і набридливий натовп також не зникли. Я полишила спроби приструнити цього молодика, представнику влади не було до цього діла, тож у нас із Полем залишилась єдина альтернатива.
Ми почали розслідування.
Тепер Поль щодня в обід пив вино в «Поганій репутації», де збиралися мотоциклісти й дівки з міста. Він розпитував поштаря. Ліза також допомагала нам, хоч мені й довелося тимчасово звільнити її на зимовий сезон. Вона залучила свого молодшого брата Вінсента, тож Люк став чи не найголовнішим об’єктом шпигування в Ле-Лавезі. І ми таки дещо знайшли.
Сам він із Парижа. Переїхав до Анже шість місяців тому. Гроші в нього є, і багато, бо витрачає, не дивлячись на ціну. Його прізвище нікому не відоме, втім, він носить печатку з ініціалами Л. Д. Він накинув оком на одну чи двох дівчат. Водить білий «порше», який паркує на задньому дворі «Поганої репутації». Загалом його вважають чудовим хлопцем, мабуть, тому що він неодноразово пригощав людей випивкою.
Не так уже й багато відомостей, щоб вирішити нашу проблему.
Потім Полеві спало на думку обдивитись фургон. Звісно, я робила це й до того, але Поль запропонував почекати, поки закусочна закриється, а її власник піде випивати в бар «Поганої репутації». Фургон був замкнений на всі засуви, зокрема й на навісний замок, але внизу Поль помітив невеличку металеву табличку з реєстраційним номером і контактним телефоном. Ми перевірили телефонний номер і виявилось, що він належить…
Ресторану «Насолода у Дессанжів», Розмаринова вулиця, Анже.
Я мала здогадатися від самого початку.
Яннік і Лора нізащо б не здалися так швидко, якщо йшлося про потенційне джерело прибутку. Знаючи це, тепер було нескладно впізнати в хлопцеві знайомі риси. Той самий ніс із невеличким горбком, ті самі пронизливі яскраві очі й гострі вилиці… Люк Дессанж, брат Лори.
Моєю першою реакцією було відразу йти до поліції – не до того нашого Луїса, а до відділка в Анже – і заявити, що мене переслідують. Поль відмовив мене від цього.
Натомість переконав мене, що в нас немає жодних доказів. Без доказів ми нічого не можемо вдіяти. Люк не вчинив нічого відверто протизаконного. Якби ми спіймали його на гарячому, то вже була б інша справа, але він надто обережний і розумний. Вони чекали, доки не заженуть мене в куток, чекали слушного моменту, щоб висунути свої вимоги – Якби ми тільки могли допомогти вам, тітонько. Дозвольте хоча б спробувати. Жодних образ.
Я хотіла тут же ж вирушити автобусом до Анже. Накрити їх в їхньому лігві. Осоромити перед друзями та відвідувачами. Сповістити всіх і кожного, що мене переслідували й шантажували, але Поль сказав, що треба почекати. Моя нетерпимість та агресія вже коштували мені більше половини завсідників. Тож уперше в житті я згодилась почекати.
За тиждень вони приперлися з візитом.
Був недільний полудень, і за останні три тижні я призвичаїлась зачиняти млинцеву в неділю. Закусочна на колесах теж не працювала – він мавпував мої години роботи майже похвилинно, – тож ми з Полем сиділи надворі й насолоджувались останніми променями осіннього сонця. Я читала, а Поль, який ще з давніх часів не мав звички до книжки, насолоджувався байдикуванням, стругаючи якусь дерев’янку та часом кидаючи на мене ніжні невимогливі погляди.
Я почула стукіт і пішла відчинити двері. То була Лора, вбрана по-діловому в темно-синю сукню, а за нею стояв Яннік у темному костюмі. Їхні вишкіри нагадували рояльну клавіатуру. Лора тримала чималу рослину з зеленим і червоним листям. Я затримала їх на порозі.
– Хтось помер? – холодним тоном поцікавилась я. – Та це не я, поки що не я, хоч ви цього й добиваєтеся своїми паскудними витівками.
Лора напустила на себе ображений вигляд.
– Але ж, тітонько… – почала вона.
– Не тітонькайте мені, – огризнулась я. – Я знаю про всі ваші брудні ігри, щоб залякати мене. Нічого не вийде. Я краще помру, ніж дозволю вам заробити на мені бодай копійчину, тож можете наказати братові забирати свій смердючий фургон і вшиватися звідси, бо я знаю, що він задумав. Якщо він не припинить просто зараз, тоді, клянуся, я піду до поліції та розповів їм про все, чим ви займаєтесь.
Яннік одразу перепудився і почав бурмотіти щось примирливе, та Лора була зроблена з міцнішого тіста. Вираз подиву тримався на її обличчі секунд із десять, а тоді змінився напруженою, сухою усмішкою.
– Я з самого початку підозрювала, що краще було б усе розказати, – сказала вона, кинувши презирливий погляд на свого чоловіка. – Від цього немає ніякої користі для жодного з нас, і я впевнена, що, коли я все поясню, ви не будете проти невеличкого співробітництва.
Я схрестила руки.
– Пояснюйте, що хочете, – відказала я. – Але материн спадок належить мені та Рен-Клод, що б там не заявляв мій братик. Мені нічого більше сказати стосовно цього.
Лора подарувала мені широку, сповнену неприязні посмішку.
– Ви думали, ми цього прагнемо, тітонько? Вашої частки грошей? Та ви що! Якою ж жахливою парочкою ми маємо вам здаватися!
Раптом я глянула на себе їхніми очима: стара жінка в заплямованому фартуху, тернисті очі, волосся зачесане назад так туго, що аж шкіра напинається. Тоді я загарчала на них, мов потривожений собака, і схопилася за лутку, щоб не втратити рівноваги. Дихання стало нерівне, і кожний подих ніби проходив крізь шипи.
– Не те що нам непотрібні гроші, – чесно зізнався Яннік. – Справи в ресторані йдуть не надто добре. Остання рецензія в «Гостинності і кухні» не допомогла. А ще й проблеми з…
Лора змусила його замовкнути одним поглядом.
– Мені не потрібні гроші, – повторила вона.
– Я знаю, що вам потрібно, – грубо сказала я, намагаючись не виказати свого збентеження. – Рецепти моєї матері. Але їх я вам не дам.
Лора пильно дивилася на мене, продовжуючи посміхатись. Я збагнула, що їй були потрібні не лише рецепти, і відчула, як крижаний кулак стискає моє серце.
– Ні, – прошепотіла я.
– Альбом Мірабель Дартижан, – м’яко промовила Лора. – Її особистий альбом. Її думки, її рецепти, її таємниці. Спадок, який бабуся лишила всім нам. Це злочин – вічно тримати таку річ під замком.
– Ні!
Цей вигук просто вирвався з мене, і я відчула, ніби з ним вирвала половину серця. Лора сіпнулась, а Яннік зробив крок назад. У горлі було таке відчуття, ніби туди засадили тисячу рибальських гачків.
– Ви не можете постійно це приховувати, Фрамбуаз, – розважливо підмітила Лора. – Диво, що ніхто не з’ясував цього до нас. Мірабель Дартижан, – тепер вона розчервонілась і здавалася навіть гарненькою, – одна з найбільш невловимих і загадкових злочинниць двадцятого століття. Як грім серед ясного неба вона вбиває молодого солдата, потім холоднокровно стоїть осторонь, коли, караючи, розстрілюють половину села, а згодом просто зникає, нічого не пояснивши…
– Усе було не так, – вичавила я з себе.
– То розкажіть, як воно було, – промовила Лора, роблячи крок до мене. – Я в усьому консультуватимуся з вами. У нас є шанс здобути дивовижну, ексклюзивну інформацію, і я впевнена, що з цього вийде неймовірна книжка…
– Яка книжка? – нічого не второпавши, запитала я.
Вона нетерпляче струснула головою.
– Мені треба дослідити альбом для моєї книжки. Ви ж читали мою брошуру, чи не так? Тому мали зрозуміти, що мені цікава ця тема. А потім Кассі зізнався, що вона нам родичка. Бабуся Янніка…
Вона замовкла й схопила мене за руку. Її пальці були довгі й холодні, а нігті – пофарбовані перламутрово-рожевим, у колір помади на губах.
– Тітонько, ви остання з її дітей. Кассі помер, від Рен-Клод ніякого толку…
– Ви що, бачилися з нею? – навіщось запитала я.
Лора кивнула.
– Вона все забула. Справжній овоч, – тут її рот скривився. – До того ж у Ле-Лавезі ніхто нічого цікавого не пам’ятає. Чи, може, пам’ятають, але не хочуть розповідати.
– Звідки ви знаєте? – лють поступилася холодному розумінню того, що все значно гірше, ніж я підозрювала.
Вона знизала плечима.
– Від Люка, звичайно. Я попросила його приїхати сюди, поставити декілька запитань, пригостити всіх випивкою в старому рибальському клубі – ви розумієте, про що я, – вона глянула на мене тим самим насмішкуватим поглядом. – Ви ж сказали, що знаєте про це.
Я кивнула, не в змозі вимовити ні слова.
– Треба визнати, що вам вдалося тримати все в таємниці значно довше, ніж я могла собі уявити, – захоплено продовжила Лора. – Ніхто й не здогадується, що ви – не добропорядна бретонська жінка, удовиця Симон. Вас дуже поважають. Ви тут непогано влаштувались. Ніхто не має жодних підозр. Ви навіть дочці нічого не розповідали.
– Пісташ? – я почувалась дурною, бо мій рот гальмував не гірше за розум. – Ви що, і до неї звертались?
– Я написала їй кілька листів. Мені подумалося, що вона може щось знати про Мірабель. Та ви ніколи їй нічого не розповідали.
О Боже. Пісташ. Я почувалася наче під обвалом, де щохвилини каменепад ущент розтрощував мій світ, який я вважала непохитним.
– А як щодо вашої другої дочки? Коли ви востаннє отримали від неї звістку? І що вона знає?
– Ви не маєте права, ніякого права, – слова дерли мені горло, мов кристали солі. – Ви не розумієте, що це для мене означає – це місце… Якщо люди дізнаються…
– Ну-ну, тітонько, – я надто втомилась, щоб відштовхнути Лору, тож вона обвила мене руками. – Звичайно, вашого імені там не буде. А якщо воно й випливе на поверхню – визнайте, одного дня це неодмінно станеться, – ми підшукаємо для вас інше місце. Краще місце. У вашому віці не личить жити на напівзруйнованій фермі – на Бога, тут навіть немає пристойної каналізації. Ми знайдемо для вас гарне помешкання в Анже та оберігатимемо від преси. Ми піклуємося про вас, тітонько, що б ви там собі не думали. Ми не чудовиська. Ми бажаємо вам якнайкращого.
Я відштовхнула її з силою, якої навіть не підозрювала в собі.
– Ні!
Поступово до мене дійшло, що за мною мовчки стоїть Поль, і мій страх перетворився на квітучу лють і піднесеність. Я була не сама. Зі мною тепер був вірний друг Поль.
– Подумайте, яке значення це має для сім’ї, тітонько.
– Ні!
Я намагалася зачинити двері, та Лора примудрилася просунути в отвір черевичок на шпильці.
– Не можна постійно ховатися…
Та тут в отвір ступив Поль. Він говорив спокійним, трохи протяжним голосом, голосом людини, яка або перебуває в абсолютній гармонії, або трохи пригальмовує.
– Можливо, ви не розчули Фрамбуаз.
Його усмішка була напівсонною. Він підморгнув мені, і в цю мить я несподівано зрозуміла, що страшенно його люблю – і це знищило мою злість.
– Якщо я правильно зрозумів, вона не бажає обговорювати цю справу. Так?
– Хто це? – спитала Лора. – Що він тут робить?
Поль подарував їй милу невимушену усмішку.
– Друг, – відповів він. – З давніх часів.
– Фрамбуаз, – покликала Лора, виглядаючи з-за плеча Поля. – Поміркуйте про те, що ми сказали. Подумайте про те, яке це має значення. Якби це було неважливо, ми б не просили вас. Подумайте про це…
– Я впевнений, вона так і зробить, – добродушно промовив Поль і зачинив двері. Лора почала настирливо грюкати, тож Поль замкнув двері на засув і накинув ланцюжок. Тепер її голос був приглушений товщею деревини, і в ньому звучали верескливі нотки.
– Фрамбуаз! Будьте ж розумною! Я накажу Люкові, і він поїде! Можна повернути все, як було! ФРАМБУАЗ!
– Кави? – спитав Поль, рушаючи на кухню. – Може, це тебе… ну… підбадьорить?
Я глянула на двері.
– Ця жінка, – проказала я тремтячим голосом. – Ця бридка жінка.
Поль знизав плечима.
– Вийдемо? – запропонував він. – Там її не буде чути.
З ним було легко, і я пішла слідом страшенно втомлена, а він приніс мені гарячу каву з корицею, вершками й цукром та шматочок чорничного вершкового пирога з буфета. Якийсь час я мовчки їла й пила, доки не відчула, що до мене повертається звична впевненість.
– Вона не поступиться, – нарешті сказала я. – Так чи інакше, але вона тиснутиме на мене, доки не доб’ється свого. Тоді не буде ніякого сенсу зберігати таємницю.
Я притисла руку до голови, що страшенно боліла.
– Вона знає, що я не зможу безкінечно триматися. Їй треба тільки почекати. Це не займе багато часу.
– Ти хочеш здатися їй? – розважливо поцікавився Поль.
– Ні, – моя відповідь прозвучала різко.
Він знизав плечима.
– Тоді тобі не слід так говорити. Ти розумніша за неї, – чомусь він почервонів. – Я переконаний, що ти можеш перемогти, якщо докладеш зусиль…
– Як? – я знала, що кажу це в материній манері, але нічого не могла вдіяти. – Виступити проти Люка Дессанжа та його друзів? Проти Лори та Янніка? Пройшло лише два місяці, а вони вже наполовину зруйнували мій бізнес. Їм лише треба продовжувати в тому ж дусі, і до весни… – я розлючено махнула. – А що як вони почнуть базікати? Усе, що їм треба сказати… – тут я вдавилась словами. – Їм досить лише згадати ім’я моєї матері.
Поль похитав головою.
– Не думаю, що вони підуть на це, – припустив він. – Принаймні не одразу. Це їхній козир у перемовинах. Вони знають, що ти цього боїшся.
– Їм сказав Кассі, – промимрила я.
Він закотив очі.
– Це неважливо, – мовив Поль. – На якийсь час тебе залишать у спокої. Будуть сподіватися, що ти таки звернешся до них, що побачиш у цьому сенс. Вони хочуть, щоб ти зробила це добровільно.
– То й що? – я відчула, що моя злість спрямовується вже на нього. – Чи надовго вони мене полишать? На місяць? На два? Що я зроблю за два місяці? Я можу рік сушити над цим голову, і все одно нічого…
– Це не так, – він говорив прямо, без підхідців, витягуючи з кишені зім’яту цигарку «Голуаз» і чиркаючи сірником, щоб підкурити. – Роби все, що вважаєш за потрібне. Ти ж завжди так чинила.
Він глянув на мене поверх цигаркового вогника й сумно всміхнувся.
– Не забувай старі часи. Ти ж уполювала Стару Маму.
Я похитала головою.
– Це зовсім інше.
– Майже те саме, – відповів Поль, затягуючись їдким димом. – Ти маєш це знати. Завдяки рибальству можна багато дізнатись про життя.
Я спантеличено подивилась на нього.
– Згадай Стару Маму, – вів своє Поль. – Як тобі вдалося її піймати, а іншим – ні?
Я замислилась над цим, згадуючи себе в дев’ять років.
– Я вивчала річку, – нарешті сказала я. – Я вивчала звички старої щуки, чим вона годується, де вона годується. І я чекала. Мені просто пощастило.
– Гм, – цигарка знову спалахнула, бо він затягнувся й випустив дим через ніздрі. – А якби Дессанжі були рибою. Що тоді?
Поль несподівано широко всміхнувся.
– Знайди, де вона годується. Підшукай правильну наживку, і вона твоя. Правильно?
Я втупила в нього очі.
– Правильно?
Можливо. Надія накреслила тоненьку срібну лінію на моєму серці. Можливо.
– Я надто стара, щоб їм протистояти, – зітхнула я. – Надто стара й надто втомлена.
Поль поклав свою жорстку загорілу руку на мою й усміхнувся.
– Не для мене, – заперечив він.