П'ять четвертинок апельсина

Та все ж ми були лише дітьми. Ми не знали, що робити. Ми злякалися – Кассі, мабуть, більше за нас, бо він був старший і краще розумів, що може статися, якщо ми виявимося причетними до загибелі Томаса. Саме Кассі підпірнув, знайшов тіло Томаса під обривом, звільнив його ногу від кореня, до якого та зачепилася, і витягнув тіло на поверхню. Саме Кассі стягнув з нього решту одягу та зв’язав його, перетягнувши ременем. Він плакав, та щось у той день було в ньому жорстке, такого я раніше в братові не помічала. Можливо, у той день він використав весь життєвий запас хоробрості – такий висновок я зробила пізніше. Може, саме тому він потім занурився у м’яке забуття алкоголізму. Від Ренетт ніякої користі не було. Вона сиділа на березі й ридма ридала, її обличчя вкрилось плямами та стало негарним. І тільки коли Кассі поштурхав її і сказав, що вона має пообіцяти – пообіцяти! – тоді вона хоч якось зреагувала, слабко кивнувши у проміжку між риданнями й причитаннями «Томасе, о Томасе!». Можливо, саме завдяки цьому я, попри все, так і не могла по-справжньому зненавидіти Кассі. Того дня він був поряд зі мною і цим зробив для мене значно більше, ніж будь-хто інший. Навіть дотепер.

– Ти маєш зрозуміти, – його хлопчачий голос, непевний від страху, дивним чином був дуже схожий на Томасів. – Якщо вони дізнаються про нас, то можуть подумати, що ми його вбили. Вони нас розстріляють.

Ренетт дивилась на нього нажаханими очима. Я ж втупилась у річку, відчуваючи дивну байдужість. Ніхто не посміє застрелити мене. Я ж піймала Стару Маму. Кассі різко сіпнув мене за руку. Він виглядав втомлено, проте рішуче.

– Буаз! Ти мене чуєш?

Я кивнула.

– Ми маємо облаштувати все так, ніби це зробив хтось інший, – пояснив Кассі. – Люди з Опору або ще хтось. Якщо вони подумають, що він потонув…

Тут він зупинився і підозріло огледів річку.

– Якщо вони дізнаються, що він пішов купатися з нами… можуть поговорити з іншими, з Гауером наприклад… і тоді…

Кассі нервово зглитнув. Більше нічого не треба було казати. Ми обмінялись поглядами.

– Ми маємо облаштувати все так… – він кинув на мене благальний погляд. – Ну, знаєш. Щоб це було схоже на страту.

Я кивнула.

– Гаразд. Я все зроблю, – відповіла я.

Пройшов певний час, поки ми зрозуміли, як треба стріляти з гвинтівки. Там був запобіжник. Ми його зняли. Гвинтівка була важка й пахла солідолом. Потім виникло питання, куди слід поцілити. Я сказала, що в серце, Кассі ж запропонував у голову. Він пояснив, що в цьому випадку вистачить одного пострілу, от сюди в скроню, щоб усе виглядало як справа рук Опору. Ми зв’язали йому руки волосінню, аби все мало якомога природніший вигляд. Звук пострілу ми приглушили його кітелем, та навіть так звук – глухий і досить резонансний – неначе заповнив увесь світ.

Моє горе поглибилось і стало таким тяжким, що занурило мене у стан тривалої нечутливості. Мій розум став схожим на річку – на поверхні він здавався спокійним і кмітливим, але всередині був повільним і холодним. Ми підтягнули Томаса до краю берега та занурили у воду. Ми розуміли, що без одягу та відзнак його буде не впізнати. Навіть переконали себе, що до завтра течія принесе його до Анже.

– Що робитимемо з одягом? – Кассі вже трохи посинів, хоч і тримався дуже добре, і його голосу вдавалось зберігати твердість. – Не можна ризикувати й кидати його просто в річку. Хтось може його знайти. І здогадатись…

– Ми могли б спалили його лахи, – запропонувала я.

Кассі похитав головою.

– Буде надто багато диму, – відрізав він. – До того ж нам не вдасться спалити гвинтівку, ремінь і значки.

Я байдуже стенула плечима. У своїй уяві я бачила, як Томас знову й знову повільно котиться в річку, наче втомлена дитина – у ліжко. Аж тут мені дещо прийшло в голову.

– Морлоча нора, – запропонувала я.

Кассі схвально кивнув.

– Годиться.

Цей колодязь сьогодні має приблизно такий самий вигляд, що й тоді, за винятком того, що хтось наладнав йому бетонну ляду, щоб діти не потрапляли всередину. Звісно, тепер у нас водогін. Коли тут жила моя мати, колодязь був єдиним джерелом питної води, якщо не брати до уваги дощівки, яку ми використовували лише для поливу. То була здоровезна, обкладена цеглою циліндрична махина заввишки п’ять футів[50] від землі, обладнана ручною помпою, щоб качати воду. На вершечку цегляного циліндра містилася дерев’яна ляда на замку, що запобігала нещасним випадкам чи забрудненню. Іноді, коли погода була особливо суха, вода в колодязі ставала жовтуватою й солонуватою, але переважно вона була прісною. Прочитавши «Машину часу», ми з Кассі заходились грати у морлоків та елоїв біля колодязя, який нагадував темні нори, в яких жили ті істоти.

Ми дочекались густого присмерку, а тоді пішли додому. Ми принесли вузол із Томасовим одягом, який до ночі сховали в густих кущах лаванди в глибині саду. Прихопили й пакунок із журналами – після того, що сталося, навіть Кассі не мав великого бажання їх погортати. Кассі запропонував, щоби хтось із нас вигадав якийсь привід, щоб вийти надвір – звісно, він очікував, що це зроблю я, – швидко дістати вузол і викинути його, разом із нерозпакованим пакунком, у колодязь. Ключ від ляди висів із внутрішнього боку дверей, разом з іншими ключами, на ньому навіть був брелок з написом «колодязь» – упізнаю материну акуратність, – тож його можна було непомітно взяти й повернути. Після того, пояснив Кассі з несподіваною суворістю в голосі, усе залежатиме тільки від нас. Ми ніколи не були знайомі з Томасом Лейбніцем, навіть не чули про такого. Ми ніколи не розмовляли з жодним німецьким солдатом. Гауер та інші не патякатимуть, якщо знатимуть, що їм це невигідно. Нам тільки й треба було, що напускати на себе придуркуватий вигляд і взагалі нічого не казати.