П'ять четвертинок апельсина

Коли вони прибули, ми – Кассі, Ренетт і я – чекали вже приблизно годину. Опинившись під «Ля Реп», Кассі більше не вдавав байдужого та жадібно вдивлявся в замацане вікно, відштовхуючи нас при кожній спробі глянути й собі. Мій інтерес був обмежений. Поки Томаса там немає, дивитися ні на що. Але Ренетт була наполегливіша.

– Я хочу подивитись, – нудьгувала вона. – Кассі, падлюко ти така, я хочу подивитись!

– Та нічого там немає, – роздратовано сказала я їй. – Нічого, крім старперів за столиками і двох шльондр із намазюканими губами.

Мені тоді вдалося заглянути лише краєчком ока, та, наскільки пам’ятаю, Аньєс сиділа за піаніно, а Колетт стояла в тісному зеленому кардигані, який розпирали її груди, величезні, мов гарматні ядра. Я й досі пам’ятаю, де хто був: Мартін і Жан-Марі Дюпре грали в карти з Філіппом Ур’я – і, як завжди, намагались його обдурити; Анрі Леметр сидів біля шинкваса зі своїм одвічним вином, накидаючи оком на дівок; Франсуа Рамонден і Артур Лекоз, кузен Жульєна, щось гаряче обговорювали в кутку разом із Жульєном Ланісеном та Августом Трюріаном; а старий Гюстав Бошамп сидів на самоті, насунувши берет на волохаті вуха й затиснувши в зубах люльку. Я всіх їх пам’ятаю. Якщо постараюсь, зможу побачити полотняну кепку Філіппа, що лежить на шинквасі поряд із ним, відчути запах цикорної кави та тютюнового диму – до того часу всі призвичаїлися змішувати дорогоцінний тютюн із листям кульбаби, тож він тхнув горілою зеленню. Ця сцена застигла в моїй голові, як на картині; золотавий відблиск ностальгії перекривається темно-червоним відтінком пожежі. О так, я пам’ятаю. Краще б забула.

Коли вони нарешті з’явились, ми були знервовані й роздратовані, бо вимушені були сидіти зігнутими під стіною, а Ренетт мало не ревла. Кассі заглядав крізь дверний отвір, а ми з Ренетт влаштувалися біля замацаного вікна. Я перша їх почула – далекий гуркіт мотоциклів, що поступово наближався дорогою від Анже, а потім збився на бекання з приглушеними вибухами на ґрунтовому шляху. Гадаю, ми мали б передбачити появу жінок. Якби ми знали, як розшифрувати материн альбом, то очікували б їх побачити, але, попри все, ми були глибоко невинні, тож реальність трохи нас збентежила. Думаю, тому, що коли вони заходили до бару, ми побачили: це звичайні жінки – тісні комбінації, фальшиві перли, одна несе в руці гостроносі черевички на високих підборах, інша порпається в сумочці в пошуках пудри, – до того ж не особливо гарненькі, навіть не дуже молоді. Я ж очікувала побачити гламурних дівчат. Але то були звичайнісінькі жінки, схожі на мою матір – гостролиці, з підколотим металевими шпильками волоссям, спини неприродно вигнуті через ці неймовірні туфлі. Три звичайні жінки.

Ренетт зачудовано витріщалась на них.

– Тільки поглянь на це взуття!

Її обличчя, притиснуте до замурзаного скла, порожевіло від радості й захоплення. Я зрозуміла, що ми з нею бачимо різні речі. Сестра й досі бачить тут кінозірковий шик: нейлонові панчішки, хутрові коміри, сумочки з крокодилової шкіри, діамантові сережки, вишукані зачіски. Протягом наступних хвилин вона екстатично бурмотіла: «Поглянь на її капелюшок! О-о-о! А її сукня! А-а-а!».

Ми з Кассі не звертали на неї уваги. Кассі роздивлявся коробки, які привезли на багажнику четвертого мотоцикла, а я спостерігала за Томасом.

Він стояв трохи подалі від інших, обпершись ліктем на шинквас. Я бачила, як він щось сказав Рафаелю, і той став наливати пиво в склянки. Гайнеманн, Шварц і Гауер всілися за вільний столик біля вікна, і я помітила, як старий Гюстав перебрався на протилежний бік кімнати, прихопивши з собою склянку, а на обличчі в нього застиг вираз глибокої відрази. Інші відвідувачі поводились так, ніби вже звикли до їхніх візитів – навіть кивали німцям, коли ті проходили повз них, а Анрі не зводив очей із трьох жінок, навіть коли вони повсідалися. Я відчула несподіваний, дивний укол радості, коли побачила, що Томас сам. Він трохи постояв біля бару, потеревенив з Рафаелем, тож у мене була можливість поспостерігати за виразом його обличчя, за недбалою жестикуляцією, за хвацько заломленим кашкетом і за тим, як кітель бовтається в нього на плечах. Рафаель говорив мало, з дерев’яним, проте ввічливим виразом обличчя. Томас, вочевидь, відчував його неприязнь, та його це скоріше веселило, ніж дратувало. Він трохи насмішкувато підняв свою склянку й випив за здоров’я Рафаеля. Аньєс почала награвати на піаніно якийсь вальсовий мотивчик з крихким брень-брень на високих нотах у тому місці, де була пошкоджена клавіша.

Кассі все це починало набридати.

– Нічого не відбувається, – похмуро сказав він. – Пішли.

Але Ренетт і мені було цікаво: її заворожили вогні, біжутерія, скляний посуд, елегантний лаковий мундштук, затиснутий між нафарбованих нігтів… і Томас, звісно. Ми не зважали на те, що нічого не відбувається. Я б отримала однакове задоволення від спостереження за Томасом і від сну. Споглядати за ним таємно було особливо приємно. Я могла притулити руки до мутного скла й ніби затиснути його обличчя між долонями. Я могла доторкнутись до скла губами й уявити, що під ними – його шкіра. Інші троє пили більш завзято, товстий Шварц пив, всадовивши жінку на коліна. Однією рукою він потроху задирав їй спідницю, і дуже скоро я могла бачити край її коричневої панчохи, зафіксованої рожевою підв’язкою. Я також помітила, що Анрі ближче підсунувся до цієї групи, і підморгував жінкам, які кувікали, мов павичі, у відповідь на будь-які теревені. Картярі кинули грати й стали витріщатись на них, і Жан-Марі, який виграв найбільше, невимушено вирушив у бік Томаса. Жан-Марі швиргонув гроші на пошкрябану поверхню, і Рафаель приніс більше напоїв. Томас обернувся до групи випивак і всміхнувся. То була коротка бесіда і, мабуть, її не помітив ніхто, крім того, хто навмисне спостерігав за Томасом. Я подумала, що тільки я бачила передачу грошей, усмішку, бурмотіння, папірець, що ковзнув шинквасом і щез у кишені Томасового кітеля. Мене це не здивувало. Томас мав справи з усіма. У нього був такий дар. Ми спостерігали й чекали ще годину. Гадаю, Кассі задрімав. Томас трохи пограв на піаніно, Аньєс поспівала, але мені було приємно бачити, що йому байдуже до жінки, яка ластилася й пестила його. Я пишалася ним. У Томаса кращий смак.

Усі вже доволі багато випили до цього часу. Рафаель витягнув пляшку високосортного коньяку, і вони випили його з кавових чашок, але без кави. Між Гауером і братами Дюпре зав’язалась гра в карти на випивку, Колетт і Філіпп спостерігали за ними. Крізь скло мені було чути їхній сміх. Гауер знову програв, але не образився, бо за випивку вже було заплачено. Одна з міських жінок сповзла зі стільця та всілася на підлозі, вона хихотіла, і волосся падало їй на обличчя. Тільки Гюстав Бошамп сторонився компанії: він відмовився від запропонованого Філіппом коньяку й намагався триматися якнайдалі від німців. У якусь мить він піймав погляд Гауера і пробурмотів щось собі під ніс, але оскільки Гауер нічого не зрозумів, він тільки холодно глянув на Гюстава та повернувся до гри. Втім, через декілька хвилин це сталося знову, і тоді Гауер, єдина людина в компанії, крім Томаса, хто розумів французьку, підвівся й потягнувся до ременя, де висів його пістолет. Старий сердито дивився на нього, при цьому люлька стирчала між жовтих зубів, наче дуло старого танка.

Якусь мить напруження між ними паралізувало все навкруги. Я бачила, як Рафаель рушив до Томаса, який спостерігав за цією сценою з неприхованими веселощами. Між ними промайнула мовчазна загрозлива напруга. Спочатку я подумала, що він дозволить ситуації розгортатися далі, тільки щоб подивитись, чим усе скінчиться. Старий і німець стали обличчям до обличчя, Гауер був на дві добрячі голови вищий за Гюстава, його блакитні очі налилися кров’ю, а надуті вени на лобі під засмаглою шкірою нагадували хробаків. Томас глипнув на Рафаеля та всміхнувся. Що скажеш? – читалось у його посмішці. Шкода втручатись, якщо все стає таким захопливим. Як гадаєш? Потім він невимушено зробив крок до свого приятеля, а Рафаель поспішно відвів старого подалі від небезпеки. Я не знаю, що саме він сказав, та, гадаю, Томас врятував тоді старому Гюставу життя. Однією рукою він обійняв Гауера за плечі, а іншою показував на коробки, які вони привезли на четвертому мотоциклі – ті самі чорні коробки, які так заінтригували Кассі, а тепер стояли біля піаніно й чекали, поки їх відкриють.

Гауер якийсь час дивився на Томаса. Я спершу побачила, як його очі зіщулились у тоненькі шпаринки на тлі товстих щік. Потім Томас сказав щось іще, і той розслабився, розреготавшись громовим сміхом троля, що перекрив усі інші звуки в барі, й інцидент було вичерпано. Гюстава перемістили в куток, щоб він допив своє, а всі інші пішли до піаніно, біля якого скупчилися коробки.

Якийсь час я не бачила нічого, крім тіл. А потім почула звук, ноту, яка була чистішою й гарнішою за звук піаніно, а коли Гауер повернувся до вікна, виявилось, що в нього в руках труба. Шварц взявся за барабан.

У Гайнеманна був інструмент, якого я не знала. Жінки посунулись, щоб дати Аньєс пройти до піаніно, а потім у полі мого зору знову з’явився Томас, і з плеча в нього, ніби якась екзотична зброя, звисав саксофон. Тобто на мить мені здалося, що то і є зброя. Ренетт поряд зі мною охнула від захвату. Кассі, в якого сон як рукою зняло, подався вперед, мало не зіштовхнувши мене з місця. Саме він пояснив нам, де який інструмент. Удома ми програвача не мали, але Кассі був достатньо дорослим, щоб пам’ятати ту музику, яку ми слухали по радіо до того, як їх заборонили. Крім того, він бачив фотографії оркестру Гленна Міллера[33] у своїх улюблених журналах.

– Це ж кларнет! – видихнув він із дитячим захопленням, як і його сестра, що милувалася жіночими туфлями. – А в Томаса саксофон, і… Де вони їх дістали? Мабуть, реквізували в когось – це точно Томас знайшов… О, сподіваюся, вони заграють…

Я не знаю, чи добрі з них були музики. Мені абсолютно ні з чим було порівнювати, але ми перебували в такому захопленні й зачудуванні, що нам би сподобалось будь-що. Я знаю, сьогодні це звучить дивно, але в ті часи ми так мало чули музику – піаніно в «Поганій репутації», церковний орган (ті, хто ходив до церкви), скрипка Дені Ґодіна на 14 липня[34] або на Марді Гра,[35] коли ми танцювали на вулицях… Не так багато, як до початку війни, але все ж хоч трохи. Але тепер з бару лунали звуки музики – екзотичні, незнайомі, схожі на бренькання старого піаніно «Поганої репутації», як бельканто – на псяче гавкання, тож ми підсунулися до вікна ще ближче, щоб не пропустити жодної ноти. Спочатку з інструментів видобували тільки дивний стогін – підозрюю, що вони налаштовувалися, але тоді ми цього не знали, – потім вони почали награвати якийсь бадьорий різкуватий мотивчик, нам незнайомий, хоча, думаю, то був джаз. Легкий стукіт барабана, горлове гурчання кларнета, але Томасів саксофон видавав низки яскравих, як різдвяна гірлянда, нот – солодкавий плач, різкий шепіт, вгору-вниз над трохи дисонуючою мелодією, схожий на магічним чином підсилений людський голос, з повним спектром лагідності, крихкості, підлесливості й печалі…

Звичайно, пам’ять – суб’єктивна штука. Мабуть, саме тому, коли я згадую ту музику, музику кінця світу, в очах стоять сльози. Цілком імовірно, що насправді все було зовсім не так: просто група німців напідпитку на вкрадених інструментах забацала кілька джазових пісеньок, але для мене то була магія. Це справило враження й на інших відвідувачів – через декілька хвилин вони стали до танцю: хтось витанцьовував сам, хтось – у парі. Жінки з міста опинилися в обіймах картярів Дюпре, а Філіпп із Колетт танцювали обличчям до обличчя. Такого танцю ми ніколи не бачили – вони крутилися, штовхалися, терлися, задирали ноги й пересували сідницями столи, верескливий сміх перекривав інструменти, і навіть Рафаель стукав ногою в такт, забувши про свою бундючність. Я не знаю, скільки це тривало. Напевно, менше години. Може, навіть декілька хвилин. Я пам’ятаю, що ми танцювали разом з ними на вулиці, що раділи, крутились і скакали, мов бісенята. Музика була запальна, і вона завела нас, наче запашний алкоголь у десерті фламбе, тому ми вигукували, немов індіанці, знаючи, що при тому галасі, що доносився зсередини, можемо скільки завгодно дуріти, а нас все одно не почують. На щастя, я не зводила очей з вікна, тож помітила, що старий Гюстав підвівся зі свого місця. Я одразу ж сполохнула інших, і ми шуснули за огорожу – саме вчасно, бо він покульгав у нічну свіжість і стояв згорбленою темною фігурою, поки люлька кидала червоний відблиск на старе обличчя. Він був п’яний, та все ж не занадто. Насправді я гадаю, що він почув нас, бо зупинився навпроти огорожі, обіпершись на ґанок, щоб не впасти, і став пильно вдивлятись у темряву.

– Хто тут? – воркітливо спитав він. – Є тут хтось?

Ми причаїлись під стіною, вгамовуючи хихотіння.

– То є хтось? – повторив старий Гюстав і, вдовольнившись відсутністю відповіді, щось буркнув сам до себе й продовжив рухатися. Він підійшов упритул до стіни та витрусив об неї люльку. У наш бік полетів сніп скалок, і мені довелося затиснути долонею рот Ренетт, щоб вона не верещала. Потім на мить запала тиша. Ми чекали, ледве наважуючись дихати. Тоді слухали, як він безкінечно довго й із задоволенням мочиться біля огорожі, по-старечому радісно кахнувши по завершенню. Я вишкірилась у темряві. Не дивно, чому він хотів знати, чи хтось тут є. Кассі роз’яріло мене штурхнув, притиснувши палець до губ. Ренетт відразливо скривилася. Тут ми почули, як він заперезує штани та човгає до кафе. Усе.

Ми почекали декілька хвилин.

– Де він? – нарешті прошепотів Кассі. – Він не пішов. Ми б це почули.

Я байдуже знизала плечима. Обличчя Кассі блищало в місячному сяйві від поту та хвилювання. Я показала рукою на стіну.

– Придивись і побачиш, – процідила я. – Може, він у відключці абощо.

Кассі похитав головою.

– Може, він нас побачив, – стурбовано відказав він. – Тільки чекає, щоб хтось із нас висунув голову і – вжик!

Я знову знизала плечима та обережно подивилась поверх огорожі. Старий Гюстав не відключився, він стояв спиною до нас, спершись на ціпок, і не зводив очей із кафе. Він майже не ворушився.

– Ну? – спитав Кассі, коли я знову пригнулась до них.

Я розказала, що побачила.

– А що ж він робить? – спитав пополотнілий від хвилювання Кассі.

Я похитала головою.

– Проклятий старий ідіот! Через нього нам доведеться стирчати тут усю ніч!

Я притиснула палець до губ.

– Т-с-с. Хтось іде.

Старий Гюстав теж, мабуть, щось почув, бо коли ми, нахилившись, пробиралися далі, в ожинові хащі, то почули, як він переліз через огорожу. Він був не такий безшумний, як ми, і якби поліз на декілька метрів лівіше, то приземлився б просто нам на голови. А так він упав в ожинові зарості, лаючись і розмахуючи ціпком, а ми заглибились іще далі в гущавину. Там, де ми опинились, був такий собі тунель, утворений переплетінням ожини й лопушника, тож для дітей нашого віку й комплекції було цілком можливо проповзти ним аж до дороги. Якби в нас вийшло, то не довелося б знову перелазити через стіну і це дало б нам змогу втекти звідти непоміченими.

Я вже майже вирішила спробувати, коли почула з іншого боку стіни голоси. Один з них був жіночий. Інший говорив тільки німецькою, і я впізнала голос Шварца.

З бару ще лунала музика, тож я здогадалась, що Шварц і його подружка непомітно вибралися звідти. З мого зручного місця в ожинових хащах я бачила, як їхні розпливчасті фігури височіють над огорожею, і зробила Кассі та Ренетт знак залишатися на місці. Мені також було видно і Гюстава, що стояв трохи подалі від нас і не підозрював про нашу присутність: він притиснувся до цеглин і спостерігав крізь шпарину. Я почула, як жінка голосно й трохи знервовано сміється, а Шварц щось бубонить німецькою. Він був нижчим за неї, на тлі її стрункої фігури виглядав кремезним, а те, як він впивався їй у шию, було навдивовижу хижим, як і ті звуки – хлюпання й рохкання, – що він при цьому видавав, наче людина, яка поспішає дожерти свій обід. Коли вони посунулися від заднього ґанку, їх яскраво освітило місячне сяйво, і я побачила, як руки Шварца нишпорять по блузці цієї жінки – Liebling, Liebling[36] – і почула її сміх, що був ще верескливіший – хі-хі-хі-хі! – коли його руки облапували її груди. Але тут їхню самотність порушили. На ґанок вийшла третя фігура, втім, німець наче був анітрохи не здивований її появою, бо коротко кивнув новоприбулому й повернувся до справи, а інший чоловік мовчазно й жадібно спостерігав, і в темряві його очі по-тваринному блищали. То був Жан-Марі Дюпре.

Мені тоді й у голову не прийшло, що цю зустріч цілком міг підлаштувати Томас. Це видовище в обмін на щось інше – послугу чи бляшанку кави з чорного ринку. Я не пов’язала це з їхнім обміном у барі, за яким спостерігала; я навіть невпевнена, чи це відбувалось насправді – я ж була такою необізнаною в таких речах. Кассі, звичайно, усе б зрозумів, але вони з Ренетт все ще пригиналися під огорожею. Я почала робити йому знаки, вирахувавши, що поки три головні дійові особи зосереджені на самих собі, нам час вшиватися. Він кивнув і почав просуватися до мене в гущавину, а Ренетт лишилася стояти в тіні огорожі, її білу блузку з парашутного шовку тільки й було видно у темряві.

– Прокляття! Чого вона там стирчить? – прошипів Кассі.

Німець і жінка з міста підсунулися ближче до огорожі. І тепер нам майже не було видно, що там відбувається. Жан-Марі стояв близько до них – достатньо близько, щоб усе бачити, подумалось мені, і я відчула провину й запаморочення водночас. Мені було чути їхнє дихання – кабаняче пихтіння німця й різке збуджене дихання спостерігача, а також приглушене охання жінки між ними обома. Я раптом зраділа, що мені не видно, що там відбувається, я була надто мала, щоб усе зрозуміти, та саме дійство здавалось мені вкрай потворним, абсолютно непристойним, але вони отримували задоволення, закочуючи очі й по-риб’ячому плямкаючи ротом. А тепер німець короткими поштовхами втискував жінку в огорожу, і мені було чути, як її голова й спина б’ються об огорожу, і її верескливий голос – ах! ах! ах! – і його гарчання – Liebchen, ja Liebling, ach ja.[37] Я одразу захотіла схопитися й побігти, бо вся моя холоднокровність покинула мене від нападу страшної паніки.

Я вже збиралася піддатися інстинктам – балансуючи на одній нозі, повернулась обличчям до дороги й вимірювала відстань між мною та безпекою, – коли ці звуки різко припинились, і Шварц дуже голосно в нічній тиші рявкнув: «Wer ist das?»[38]

І тут Ренетт, яка весь час тихенько просувалась у наш бік, запанікувала. Замість того щоб завмерти, як тоді, коли Гюстав гукав у темряву, вона, вочевидь, подумала, що німець її помітив, бо підвелась і побігла, виблискуючи в місячному сяйві білою шовковою блузкою, і з криком впала в кущі ожини, підвернувши ногу. Тепер вона сиділа на землі, обхопивши травмовану кінцівку руками й повернувши до нас безпомічне обличчя, а її губи щось відчайдушно, але беззвучно шепотіли.

Кассі зреагував миттєво. Лаючись собі під носа, він помчав крізь гущавину в протилежному напрямку. Коли він біг, гілки бузини шмагали його по обличчю, а ожинові колючки драли литки. Навіть не обернувшись у наш бік, він перемахнув через огорожу та зник.

– Verdammt![39]

То був Шварц. Я побачила його кругле обличчя над огорожею й непомітно притиснулася ще ближче до кущів.

– Wer war das?[40]

Гауер, який вийшов із задньої кімнати, похитав головою.

– Weiss ‘nicht. Etwas über da![41] – сказав він.

Над огорожею з’явилися три обличчя. Я заховалася в темних хащах і сподівалася, що Ренетт спаде на думку якомога швидше зробити те саме. Принаймні я не втекла, на відміну від Кассі, презирливо думала я. І тут же збагнула, що в «Ля Реп» змовкла музика.

– Чекайте, тут все-таки хтось є! – гукнув Жан-Марі, вдивляючись з огорожі в темряву. До нього приєдналася жінка з міста, її обличчя в місячному сяйві було неприродно білим, мов борошно, а рот на тлі такої незвичної блідості здавався чорним і зловісним.

– Ага, маленька шльондра! – верескливо скрикнула вона. – Ти! Піднімайся зараз же! Так, ти! Ховаєшся за парканом! Шпигуєш за нами!

Голос у неї був високий і роздратований, у ньому чулися нотки провини. Ренетт повільно та слухняно підвелася. Яка хороша дівчинка моя сестра. Завжди так швидко реагує на голос дорослих. Багато ж їй це дало. Мені було чути її дихання й панічний хрип, що вирвався з горла, коли вона опинилась перед ними. При падінні її блузка випросталась зі спідниці, а волосся розкуйовдилось і тепер звисало над обличчям.

Гауер щось тихо сказав Шварцеві німецькою. Той підійшов до огорожі, щоб витягти Ренетт на їхній бік.

Вона дозволила себе підняти й не опиралась. Вона ніколи не вирізнялася кмітливістю, а з нас трьох була ще й найпокірнішою. Наказ від дорослого – і її першим інстинктом було коритися без вагань.

А потім до неї нарешті дійшло. Можливо, тому що Шварц поклав на неї руку, або ж вона зрозуміла, що саме шепотів Гауер, та вона почала пручатись. Надто пізно. Гауер міцно тримав її, поки Шварц стягував блузку – я побачила, як вона перелетіла через огорожу, наче викинутий білий прапор. Потім інший голос – думаю, то був Гайнеманн – крикнув щось німецькою, і моя сестра зайшлась у голосному вереску – ааа! аааа! ааааа! – від відрази та жаху. Якусь мить я бачила над огорожею її обличчя, сестрине волосся шалено пурхало, руками вона безпомічно дряпала повітря, і тут до неї обернулось усміхнене пивне обличчя Шварца. Раптом вона зникла, але звуки не вщухали – ненажерливе чоловіче пихтіння та крики жінки з міста: «Так тобі й треба, мала шльондро! Так тобі й треба!».

І крізь це – сміх, кабаняче хекання, яке інколи вривається в мої сни навіть тепер, і спів саксофона, – такий схожий на людський голос, його голос…

Я вагалася секунд зо тридцять, не більше, та мені здалося, що значно довше, оскільки я, щоб зосередитись, кусала кісточки на пальцях, звившись у гущавині в клубочок. Кассі вже встиг утекти. Мені ж було лише дев’ять років – що я могла вдіяти? Я повторювала це собі, та, хоч дуже неясно розуміла, що насправді коїться, не могла залишити її саму. Я підвелась і вже відкрила рота, щоб закричати – я вирішила, що Томас поблизу і має це припинити, – коли побачила, що хтось уже незграбно перелазить через огорожу, хтось із ціпком хоробро накинувся на спостерігачів і заволав роз’ятреним, надтріснутим голосом:

– Паскудні боші! Паскудні боші!

Це був Гюстав Бошамп.

Я знову полізла в хащу. Тепер мені майже не було видно того, що відбувалось, та я упевнилась, що Ренетт схопила те, що залишилося від її блузки, і помчала, скиглячи, вздовж огорожі до дороги. Мені, мабуть, варто було тоді до неї приєднатися, якби не цікавість і раптовий захват, яким мене ніби облило, коли я почула знайомий голос, що гукав крізь натовп:

– Агов! Усе гаразд!

Моє серце зробило кульбіт.

Я чула, як він продерся крізь невеличкий натовп – інші теж приєдналися до бійки, – і чула, як Гюставів ціпок вдарив ще кілька разів з таким звуком, ніби рубають капусту. Заспокійливі слова – Томасів голос – французькою та німецькою: «Усе гаразд, заспокойся, verdammt, заспокойся, ну ж бо, Францику, ти вже й так сьогодні накоїв». Потім вступив сердитий голос Гауера, і я почула збентежені виправдання Шварца.

Гауер тремтячим від люті голосом кричав Гюставові:

– Це ти вже двічі за сьогоднішню ніч лізеш до мене, стара ти Arschloch![42]

Томас прокричав йому щось незрозуміле, і раптом Гюстав звалився, мов підкошений, з таким звуком, ніби мішок борошна впав на кам’яну підлогу комори. Він сильно вдарився головою об камінь, і тут настала тиша, приголомшлива, як крижана вода.

Це тривало півхвилини чи навіть довше. Ніхто не говорив. Ніхто не рухався.

Потім пролунав бадьорий невимушений голос Томаса:

– Усе гаразд. Повертайтеся до бару. Допивайте своє. То йому вино вдарило в голову.

Почулося ніякове бурмотіння, шепіт, якісь заперечення. Жіночий голос – гадаю, то була Колетт – промовив:

– Але ж його очі…

– Це просто випивка, – Томас говорив швидко й жваво. – Зі старими завжди таке трапляється. Берегів не бачить.

Його сміх переконував, та я відчувала, що він бреше.

– Францику, залишся, допоможеш мені віднести його додому. Уді, відведи всіх усередину.

Коли інші повернулись до бару, я почула, як забренькало піаніно, і жіночий голос знервовано забився в ритм популярної пісеньки. Залишені на самоті, Томас і Гауер швидко й стривожено заговорили.

Гауер:

– Лейбніц, was muss…[43]

– Halt’s Maul![44] – різко обірвав його Томас.

Підійшовши до місця, де, як я здогадалася, лежало тіло старого, він опустився на коліна. Я чула, як він поворушив Гюстава, потім покликав його французькою:

– Старий. Прокидайся, старий, ну ж бо.

Гауер щось сердито промовив німецькою, я не второпала, що саме. Тоді заговорив Томас, повільно й дуже чітко, але я зрозуміла більше з його тону, ніж зі слів, які він промовляв. Він говорив виразно, і кожне слово було сповнене холодного презирства.

– Sehr gut, Fränzl, – розбірливо промовив Томас. – Er ist tot.[45]