Таємна історія Радянського Союзу

ГЛАВА СЬОМА.

НАРІЖНІ КАМЕНІ ПЕРЕМОГИ АБО ЧОМУ ЛЕНІНУ І ТРОЦЬКОМУ ВДАЛОСЯ

У часи СРСР величезна маса наукових статей, монографій, не кажучи уже про статті в «Піонерській правді» або журналі «Комуніст», відрізнялася одностайністю думок. Головною причиною перемоги більшовиків у т. з. Громадянській війні оголошено «широку підтримку народних мас». Мовляв, промови Троцького, Свердлова, Калініна та їхні декрети про мир і землю так надихнули оті маси, що вони стали на бік «червоних» і так само швиденько перемогли. Лише за якихось шість років, якщо враховувати боротьбу з масованим партизанським рухом «буржуїв». До числа «буржуїв», що ніяк не хотіли здаватися, зараховували повсталих проти грабунків російських селян Тамбовщини (насправді охоплювало територію чотирьох губерній) під проводом соціаліста Олександра Антонова.

До числа «буржуїв» зараховували українських селян Холодноярської республіки та Чорного лісу. До числа «буржуїв» потрапили також партизани Туркестану, Бухари та Хорезму. Слово «басмач» (яке, власне, перекладається як «партизан») в СРСР було перетворено на лайливе, а із самих басмачів пропаганда зробила дикунів, які прагнули тримати жінок у паранджі, а місцевий люд у стані рабів. Радянські люди щиро здивувалися б і навіть не повірили, якби їм сказали, що лідером басмачів Башкирії був Ахметзакі Валіді Тоган – історик, сходознавець, майбутній почесний доктор Манчестерського університету.

Або якщо б їм розповіли, що один з лідерів басмачів Узбекистану Усман Ходжа – просвітитель, історик, видавець, був одним із засновників Бухарської Народної Радянської Республіки, пізніше її головою, створював Бухарську Червону армію, але імперіалістична політика московських більшовиків, набагато більш жорстокіша, ніж політика царизму, штовхнула його у лави національно-визвольного руху. Лік повстанським рухам і загонам, які діяли в Росії, Середній Азії, Україні, Білорусі, Закавказзі тощо йде не на десятки – на сотні. І основною масою їх учасників були звичайні селяни та робітники. І цей багатомільйонний рух спротиву, який більшовикам не вдавалося знищити протягом десятиліть (у Середній Азії в окремих місцевостях бої тривали до 1942 року) спростовує вигадки про «масову підтримку» більшовиків народами колишньої Російської імперії. Та й через що їх підтримувати? Через вкрадений у есерів декрет «Про землю»?

Так українські соціалісти на чолі з Петлюрою і Винниченком теж проводили політику наділення селян землею. І грузинські. І білоруські. І навіть націоналісти «Мусавату» – найпотужнішої партії в Азербайджані. «Мусават» перекладається з азербайджанської як «рівність». Розуміючи, що їхня влада тримається лише на багнетах та ще популістській брехні, більшовики на чолі з Леніним не шкодували ресурсів на те й інше. Особливо старалися обливати брудом усіх навколо. Поширювали страшні чутки про українських «націоналістів» та «жорстокість білогвардійців». А ще вони застосовували стару перевірену ще з часів царя Олександра ІІ тактику «гібридної війни».

Коли не вистачало сили утримувати ту або іншу територію, або ще з якихось причин – створювалися маріонеткові «уряди» формально «незалежних» держав. Такою була уже згадувана Бухарська НРР, такою була Далекосхідна республіка, в якій навіть було проголошено капіталістичний устрій.

Такою була Донецько-Криворізька Радянська Республіка.

Такою була Українська Соціалістична Радянська Республіка, формально утворена 10 березня 1919 року. Розглянемо як це функціонувало на її прикладі. Під час виборів до Установчих зборів наприкінці 1917 року більшовики в Україні зазнали катастрофічної поразки – за них проголосувало менш ніж 10% виборців. Це знов-таки стосовно брехні про «підтримку мас». На першому Всеукраїнському з’їзді Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів з 2500 депутатів більшовиків було лише 130. Українські більшовики навіть партії власної не мали – усі були однопартійцями Леніна-Троцького-Свердлова.

Усвідомивши, що в Києві їм нічого «не світить», більшовики перебралися до Харкова, утворили там маріонетковий Тимчасовий Центральний виконавчий комітет Рад України та Народний секретаріат. Так 25 грудня 1917 року у офіційній історіографії СРСР став «днем народження» УРСР. Формально у березні 1918 року УСРР (УРСР вона стала лише 1937 року) було оголошено незалежною від Москви. Насправді усе її керівництво призначалося з Кремля. Був лиш один нюанс – московські більшовики намагалися знайти поміж себе тих, хто хоч якийсь стосунок мав до України – народився тут чи протягом тривалого часу жив. Так само у 1940 році головою маріонеткового уряду Фінської демократичної республіки товариш Сталін призначив багаторічного члена Політбюро ЦК ВКП(б) Отто Куусінена, бо він був етнічним фіном, хоч давно фінську мову забув. Але захопити Фінляндію тоді не вдалося і товариш Куусінен повернувся до комфортабельних московських апартаментів.

Захопити Україну більшовикам вдалося. А «незалежну» Комуністичну партію більшовиків (України) було створено з тих таки кремлівських холуїв лише у квітні 1918 року. Один із головних українських комуністів Володимир Петрович Затонський наприкінці 1917 року сказав відверто: «Поки ще серед українців розколу немає і не передбачається, а тому доводиться вести війну з українським народом, а більшовиків лише невеличка жменька» [40]. Тому більшовизм довелося до України експортувати. На багнетах РСЧА. А члени «уряду» формально «незалежної» УСРР легітимізували збройну агресію більшовиків.

Кажуть, Ленін був аж ніяк не проти незалежної радянської України на відміну від Сталіна, Троцького та інших. Це правда. Володимир Ілліч різко виступав про «російського великодержавного шовінізму». На словах. І тут таки наголошував, що «Про національну культуру взагалі можуть говорити лише клерикали або буржуа. Трудящі маси можуть говорити тільки про інтернаціональну (міжнародну) культуру всесвітнього робітничого руху. Тільки така культура означає повну, справжню, щиру рівноправність націй, відсутність національного гніту, здійснення демократії. Тільки єдність і злиття робітників усіх націй в усіх робітничих організаціях у боротьбі проти капіталу веде до «розв’язання національного питання» [41]. Ленін був хитрий жук. Його слова можна трактувати і так, і навпаки. Це взагалі його «коник». Вводимо комунізм. Не вийшло – кажемо, що це був вимушений і тимчасовий крок – «воєнний комунізм».

Виступаємо проти «російського великодержавного шовінізму» й одночасно оголошуємо, що українська мова в Україні – пережиток. І пісні українські. І традиції. А якою ж мовою мають українці в такому випадку говорити? Які пісні співати? Ото ж бо. Ленін був хитрий жук. Він наполіг на тому, аби СРСР став не унітарною державою з Україною на правах автономії, а федеральною, в якій УСРР мала б формальне право виходу і ознаки суверенної держави: народні комісаріати, Раду і навіть власного наркома військових справ. Правда тим наркомом чомусь був товариш Антонов-Овсієнко, а потім і товариш Подвойський. Ага, той самий. Уявіть собі, що за паперами будинок належить вам, але живуть в ньому чужий дядько з родиною. А ви – в сараї. Й усі ваші права – це гнути спину від зорі до зорі на городі, який належить за паперами вам, але врожай забирає цей дядько. У такому становищі опинилися українці після поразки у визвольних змаганнях та окупації України більшовиками. І я не утрирую. Я не згущую фарби. Ось вам, шановний читачу, один, але промовистий приклад. У 1921-1922 роках низку регіонів Росії вразив голод. Найважча ситуація склалася на Поволжжі. Люди гинуть десятками тисяч. Більшовики навіть звертаються про допомогу до Міжнародного червоного хреста. Одночасно вони постановляють конфіскувати церковні цінності. Буцімто на боротьбу з голодом. Насправді – ні. 19 березня 1922 року Ленін щодо цього висловився максимально відверто й цинічно: «Саме тепер і тільки тепер, коли в голодних місцях їдять людей і на дорогах валяються сотні, якщо не тисячі трупів, ми можемо (і тому мусимо) провести вилучення церковних цінностей з самою скаженою і нещадною енергією, не зупиняючись перед придушенням будь-якого опору.

Саме тепер і тільки тепер величезна більшість селянської маси буде або за нас, або, в усякому разі, буде не в змозі підтримати скільки-небудь рішуче ту жменьку чорносотенного духовенства і реакційного міського міщанства, які можуть і хочуть випробувати політику насильницького спротиву радянському декрету. Нам конче необхідно провести вилучення церковних цінностей найрішучішим і найшвидшим чином, чим ми можемо забезпечити собі фонд у кілька сотень мільйонів золотих рублів (треба згадати гігантські багатства деяких монастирів і лавр). Без цього жодна державна робота взагалі, жодне господарське будівництво зокрема і жодне відстоювання своєї позиції в Генуї особливо, абсолютно немислимі» [42].

І, звичайно, ж цей лист було написано «архітаємно». Якщо хочете, наведу цілком гриф, як його позначив «вождь світового пролетаріату»: «Цілком таємно. Прохання у жодному разі копій не знімати, а кожному члену Політбюро (тов. Калініну теж) робити свої помітки на самому документі» (там само). Там жодного слова про використання цінностей для допомоги голодуючим. Там чітко зазначено для чого це робиться: під виглядом боротьби з голодом забрати цінності у церкви. І спрямувати їх на «державну роботу» – виробництво снарядів та гвинтівок це теж робота. А ще на забезпечення переговорів у Генуї. Там більшовики планували здобути визнання радянської Росії західними державами. Навіщо сотні мільйонів золотих рублів? Готувалися сплатити борги царського уряду. До чого тут незалежна радянська Україна? – запитаєте ви. До того, що в Україні тоді теж через посуху та війни спалахнув голод. Жорстокий. І от, коли українські діти пухли й мерли від голоду, уряд «незалежної» УСРР відправляв хліб до Росії. Підкреслю: формально незалежна держава, прирікаючи своїх громадян на голодну смерть, відправляє до іншої держави хліб. Без-воз-мезд-но. Тобто задарма. 12 травня 1921 року Ленін спрямовує до Харкова на адресу уряду «незалежної України» телеграму з вимогою відправки до Росії протягом місяця не менш ніж 1 мільйона пудів хліба. 20 вересня, коли уже є зрозумілою неминучість настання в Україні голоду, Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило план вивозу продовольства для РСФРР у розмірі 57 мільйонів пудів. Це 912 тисяч тонн.

Більше того, під час голоду хліб з України постачали за кордон. Гроші за нього «незалежна» УСРР чомусь не отримувала – з якогось дива вони осідали у Москві. Причому ці поставки використовувалися навіть, як політична зброя. Так, 1922 року, коли голод в Україні сягнув апогею, голова Раднаркому УСРР Християн Раковський ставить ультиматум міністрові закордонних справ Великої Британії лорду Керзону: якщо не замиритеся з радянською Росією – радянська Україна припинить постачання хліба для вас. Так що «незалежність» України на чолі з членами російської більшовицької партії, усіма цими раковськими-сергеєвими-скрипниками-затонськими-ворошиловими – це лише фіговий листок. З іншими «республіками-сестрами» – схожа історія, жодної різниці. Нічого не нагадує? Правильно – гібридну війну Росії проти України на Донбасі. Маріонетки на чолі невизнаних ніким, у тому числі й самою Москвою, ДНР-ЛНР. А у разі чого, з Кремля лунає «А до чого тут ми? Нас там немає».

Плакат «Помоги» на тему голоду на Поволжі. Про штучний Голодомор в Україні і вивезення хліба до Англії плакатів Агітаційно-пропагандистський відділ ЦК ВКП(б) художникам не замовляв… Дмитро Моор, 1921 рік.

Так було й у ті часи. Сформувавши в Курську маріонетковий уряд УСРР, Москва підготувала війська й 3 січня 1919 року спрямувала їх на завоювання України. Соціалісти з Директорії УНР розгубилися: як же так? Це ж проти усіх правил. У Москву було надіслано ноту протесту, на що було отримано відповідь: жодних військ радянської Росії на теренах України немає, а воєнні дії відбуваються між арміями Директорії УНР та уряду Української Соціалістичної Радянської Республіки, себто це – внутрішня справа України. Громадянська війна. Війну Росії Директорія оголосила аж 16 січня. На той момент вже були втрачені не лише Харків, а й Чернігів. «Ах, так?! – обурилися Ленін з Троцьким. – То ви мирній і дружній країні оголошуєте війну ні сіло, ні впало? Ну так начувайтеся!»

На той момент чисельність армії більшовиків перевалила за мільйон… На жаль, у ті часи соціалістична ідеологія, ґрунтована на маячні Карла Маркса та Фрідріха Енгельса, була у світі дуже популярною. І тому багато хто в Україні, Грузії, Білорусі, Німеччині, Румунії, Польщі тощо більшовикам співчував і допомагав. В них бачили хоч і «трохи радикальних», але – все ж соціал-демократів. Про ідеї Зинов’єва та Леніна знищити кожного десятого в країні, запровадити мережу концтаборів та відправляти на той світ усіх інакомислячих разом з членами їхніх родин у 1918 році мало хто знав. Особливо за кордоном. Там іншими проблемами були заклопотані. Кажуть, що таких Ленін називав «корисними ідіотами». Дехто приписує цей вислів Карлу Радеку.

Насправді, довести, що вони так казали про пев ні верстви, які симпатизували біль шо визму й допомагали йому про со чуватися до своїх країн, ми не маємо. Але зате історія зберегла чимало інших схожих виразів. Володимир Ілліч за словом у кишеню не ліз і був напрочуд брутальний в оцінках. На більшовиків у Європі дивилися, як на черговий скороминучий проєкт. Мильну бульбашку, яка ось-ось лусне. І проґавили. Поки ділили шкуру уби того в Першій світовій війні ні мецького вовка, за лісами-горами зріс та набрав ваги більшовицький ведмідь. А потім до Європи ринули біженці. Й почали розповідати. Але їм не вірили. Культурна Європа не могла уявити, що у ХХ столітті є не окремі божевільні маніяки на кшталт Джека-Різника, а цілі політичні сус пільст ва, котрі практикували не прос то масові убивства (це ще нічого, зреш тою англійці теж розстрілювали з кулеметів демонстрації в Індії), а нелюдські катування. Я якось обіцяв розповісти про Крим. Командувач Південним фронтом Михайло Фрунзе після того, як бригади знаменитого «батька» Махна взяли неприступний Перекоп, пройшовши затоку Сиваш по груди у крижаній воді (Червона Армія потім припише собі цей подвиг), запропонував блокованим у Криму військовим армії генерала Врангеля скласти зброю в обмін на гарантію безпеки. Частина військ Врангеля в ході блискучої операції евакуювалася, але було багато таких, що категорично відмовилися покидати батьківщину. Вони пристали на пропозицію Фрунзе, повіривши його чесному слову. І тут з’ясувався один нюанс: ні Ленін, ні Троцький, ні Дзержинський чесного слова не давали!

Тому з Москви прилетіла шифрована телеграма, в якій «пропонувалося» стратити 20 тисяч «колишніх офіцерів, поміщиків, попів та реакційних інтелігентів». Фрунзе мляво посперечався, мовляв, я ж таки слово дав. Йому нагадали, що у більшовиків власна мораль, яка не має нічого спільного з гнилою ліберальною мораллю «цивілізованого людства». І Михайло Васильович, людина, як стверджували його сучасники, м’яка й душевна, зітхнув: ну добре, умовили – розстрілюйте. Тільки щоб я не чув і не бачив. Крим було жорстко блоковано. Звідти не випускали жодної людини. У телеграмі від 16 листопада 1920 року за підписом Дзержинського вимагалося: «Цілком таємно. Передати поза всякою чергою прямим дротом шифром і про прийом доповісти. Харків.

Начальнику Особвідділу Південно-Західного і Південного фронтів Манцеву. Вжити усіх заходів, щоб з Криму не пройшов на материк жоден білогвардієць. Чинити з ними згідно з наданими Вам мною у Москві інструкціями. Буде найбільшим нещастям Республіки, якщо в них вийде просочитися. З Криму не повинен пропускатися ніхто з населення і червоноармійців» [43]. Вирватися вдалося Кримській групі «Революційної повстанської армії України» Нестора Махна, після того, як 20 листопада чекістами було підло заарештовано повстанських командирів. Проти махновців було кинуто корпуси 2-ї кінної армії, але ті розвернули назустріч більшовицькій кінноті дві сотні кулеметних тачанок і влаштували зрадникам Армагеддон. Сам Махно, який лікувався після чергового поранення у столиці своєї «республіки» Гуляй-Полі, в лютій січі на чолі особистої охорони прорубався крізь оточення й пішов у степи.

У Криму почалася різанина. Страшна. Моторошна. Ніде не бачена. Ні есесівці Гітлера, ні «червоні кхмери» Пол Пота не скоїли й десятої частини того лютого жахіття, від якого кров стигне в жилах. Не лише колишніх «білих» офіцерів знищували: сестер милосердя і лікарів, вчителів, агрономів, священників, письменників, інженерів. Масово знищували кримських татар – лише тому, що вони кримські татари. Просто на вулиці убивали людину лише тому, що вона мала пенсне або окуляри. Убивали навіть співробітників Міжнародного Червоного Хреста. Кулемети розпікалися до червоного. Потім чекісти допетрали, що набої можна б і зекономити. Людей вантажили на баржі, зв’язували колючим дротом, іноді – теж для економії – попарно, й живцем топили у морі. Досі старі люди розповідають, як у тиху погоду крізь прозору воду було видно, як на дні «стоять» тисячі утоплеників. Трупи розстріляних море виносило аж на турецький берег. Довго місцеві не вживали у їжу морську рибу…

За офіційними радянськими відомостями, лише у великих містах Криму знищено 52 тисячі осіб. Але на сьогодні майже всі історики сходяться на думці, що реальна кількість жертв оцінюється числом від 120 до 150 тисяч. В деяких кримсько-татарських селах не залишилося людей. Жодної людини. Аби Ви розуміли, шановний читачу, який страшний злочин вчинили комуністи в Криму: загальне число населення півострову у 1917 році складало 750 тисяч осіб, тобто вбито було кожного п’ятого.

Назвемо ж тих нелюдів, які організували у Криму пекло. З Москви кривавою вакханалією керували Володимир Ленін, Лев Троцький та Фелікс Дзержинський. Безпосередньо в Криму їхні вказівки втілювали у життя (та ще й від себе додавали) Віра Землячка, Бела Кун та головний на той час більшовик УСРР Георгій П’ятаков. Та був ще один, про якого намагаються не згадувати. Російський письменник Валентин Вересаєв у січні 1923 року у розмові з Дзержинським зачепив тему лютої різанини, що її вчинили комуністи у Криму. Далі був такий діалог: «Крим був основним гніздом білогвардійщини. І щоб розорити це гніздо, ми послали туди товаришів з абсолютно винятковими повноваженнями. Але ми ніяк не могли думати, що вони так використовують ці повноваження. Я запитав: – Ви маєте на увазі П’ятакова? (Всім було відомо, що на чолі цієї розправи стояла так звана «п`ятаковська трійка»: П’ятаков, Землячка і Бела Кун). Дзержинський ухильно відповів: – Ні, не П’ятакова. Він не сказав, кого, але з незрозумілих його відповідей я зробив висновок, що він мав на увазі Бела Куна» [44]. Колись у радянські часи був такий вираз «Бреше, як Троцький». Власне, замість слова «бреше» вживалася інша ідіома, але в силу певних причин я тут її не наводитиму.

Так от, не знаю хто брехав – Дзержинський чи Вересаєв, але Бела Кун не міг бути тією людиною. Просто тому, що не за рангом йому було йти поперек вказівок з Москви та позиції П’ятакова, який був головою тієї «Трійки». А ось такий собі Дмитро Ілліч Ульянов… Так, любий читачу – молодший брат «вождя світового пролетаріату» тоді був членом Кримського обкому РКП(б) та Кримревкому. Його не міг не знати Вересаєв. Він під час Першої світової служив військовим лікарем в Криму. І Ульянов теж. Можливо, саме прізвище Ульянова назвав у тій розмові Дзержинський. Але Вересаєв не міг його оприлюднити й зрозуміло чому. Ба, більше того. Очевидно, що саме Дмитро Ульянов був «очима й вухами» товариша Леніна в Криму. Як зараз висловлюються – «смотрящім». Це підтверджується й листом Віри Землячки до Оргбюро ЦК РКП(б) від 14 грудня 1920 року, в якому зокрема є такий рядок щодо складу обкому: «…до першого входять я, Бела Кун та Немченко, і присланий нам після Дм[итро] Іл[ліч] Ульянов» [45]. Розумієте? «Присланий після». Ким і навіщо? Дмитро Ульянов був з дитинства затурканий старшим братом і цілковито під його впливом. За характером – інфантильний. Алкоголік. Як ми бачимо, серед більшовиків наркомани, алкоголіки та збоченці не дивина, проте якщо п’янство партійця розглядається на рівні обкому – це мало бути щось надзвичайне.

Семен Володимирович Констансов у 1920 році був лікарем Особливого відділу Феодосійського ревкому і мав мужність протестувати проти знищення інвалідів зі шпиталю Червоного Хреста, за що його заарештували й ледь не розстріляли. Як знайомий із Дмитром Ульяновим, він звертався до нього з проханням вплинути. У листі до Секретаріату ЦК РКП(б) від 26 грудня Констансов писав: «Говорив я з цього приводу також з тов. Дм. Іл. Ульяновим, який також не поділяв терору, але нічого певного не міг мені сказати» [46]. Як це «не поділяв терору, але не міг сказати»? Це Ульянов? Брат самого вождя? Нехай Ленін його й називав «дурнем», але ж він таки брат! Він будь-якого моменту міг зажадати прямого зв’язку з Кремлем: це Дмитро Ілліч, дайте-но мені Володимира Ілліча! Його ж до Криму навіщось прислали? І хто його прислав? Наявність у Криму Дмитра Ульянова, який мовчки спостерігав за кривавою вакханалією й лише збільшував щоденні дози оковитої, дає підстави для єдиного висновку: Москва все знала. Знала, але Дмитру Іллічу було сказано: мовчи. Доповідай, що відбувається, але не лізь не у свої сани.

Унікальне фото. Це – військовий лікар Російської імператорської армії Дмитро Ілліч Ульянов, Севастополь, 1917 рік. Багатьох медиків, яких брат Леніна знав особисто, було вбито чекістами за те, що вони людей лікували. А Дмитро Ілліч очі горілкою заливав та накази про розстріли підписував.

Так що брехав Дзержинський, мов Троцький, про те, що ні він, ні Ленін не були «в курсі» – були. Просто Фелікс Едмундович, як то кажуть, заднім числом «дурня вмикав». Та й нагородження Віри Землячки за той злочин проти людяності «Червоним Прапором» викриває Леніна з головою. Не витримавши нервової напруги, Дмитро Ульянов впав у безпробудну пиятику, набираючись до цілковитої неадекватності. «7 травня 1921 року президія Кримського обкому РКП(б) обговорила питання «про випадок появи товариша Ульянова в нетверезому стані» на засіданні обкому, а наступного дня пленум обкому звернувся до ЦК з проханням про його відкликання з Криму. Клопотання було задоволене» [47]. До речі, безпосередньо теми цієї глави це не стосується, але коханкою Дмитра Ульянова свого часу була… Фанні Каплан.

Може видатися, що я занадто багато місця приділив темі кримського терору з огляду на масштаб усього дослідження. Можливо. Але тут є два моменти. Момент перший – Крим не виняток. Таке саме більшовики коїли всюди. Крим – лише найяскравіший приклад. По-друге, саме відтоді Крим став «російським». У квітні 1918 року Чорноморський флот замість червоних підняв прапори УНР. У Криму були дуже сильні українські настрої. Але серед тих 150 тисяч трупів була значна частина українців. Замість яких на півострів завезли інший контингент. Якщо хтось вважає, що усі ті небачені жорстокості більшовики коїли через свою звірячу сутність – це не зовсім так. Були відверті садисти, які від розстрілів та катувань отримували насолоду. Це середній рівень – Землячка, Кун тощо.

У ті роки психіатри відзначали повальну психічну «хворобу катів», що набувала масового характеру. Була величезна кількість упирів на кшталт начальника Харківського губчека Степана Саєнка, який п’яним та ще під кокаїном «…горланив у дворі «Холодної Гори» (в’язниця в Харкові, – П. П.) уголос: «Сьогодні я розстріляв ще вісімдесят людей, як же гарно і легко стає жити!» [48]. Усе це так. Але ж вожді більшовиків не всі поспіль були божевільними маніяками типу Леніна та Дзержинського. Звідки ж така нелюдська жорстокість? Тут, друзі, простий розрахунок.

За середньовічним принципом «влада тримається на силі і страху». Захопивши якусь територію, комуністи вчиняли тотальну різанину, досягаючи двох цілей. По-перше, вони винищували всіх, хто хоча б теоретично міг очолити спротив, воєнний або гуманітарний. Без освічених, досвідчених і розумних очільників народний спротив перетворюється на безголову гідру, яку легко придушити, маючи армію. По-друге, таким чином залякували вже саму «гідру». Не чини спротиву, схилися, стань на коліна, підкорися – якщо не хочеш на баржу. І це, на жаль, діяло. Це ще два наріжних камені влади Леніна-Троцького. Відповідь на запитання, чому їм вдалося.

На закінчення глави дам свідчення Героя Соціалістичної Праці, тричі лауреата Державної премії СРСР, академіка Академії Наук СРСР Анатолія Олексійовича Дородніцина. Вагітним жінкам, людям з хворим серцем і дітям прохання не читати: «Коли Київ і наше село зайняли денікінці, батько вирушив до Києва роздобути ліків для лікарні. Завали трупів – жертв ЧК ще не було розібрано й батько бачив їх на власні очі. Трупи з вирваними нігтями, із зідраною шкірою на місці погон і лампасів, трупи, розчавлені під пресом.

Але найжахливіша картина, що він її бачив, це були 15 трупів із черепами, пробитими якимсь тупим знаряддям, порожні всередині. Служителі розповіли йому, в чому полягали тортури. Одному пробивали голову, а наступного примушували з’їсти мозок. Потім пробивали голову цьому наступному, і з’їсти мозок примушували наступного…» [49]. І це уже не бісенята середньої руки.

Те, що бачив у Києві земський лікар О. П. Дородніцин, чинили чекісти під чуйним керівництвом найближчого соратника Дзержинського по ВЧК і в 1919 році – голови Всеукраїнської ЧК. Того самого Лациса, який закликав розстрілювати за наявність м’яса у борщі. Того самого Лациса, улюбленця Леніна і Дзержинського, який в журналі «Красный террор» 1 листопада 1918 року писав: «Ми не ведемо війни проти окремих осіб. Ми винищуємо буржуазію як клас. Не шукайте на слідстві матеріалів і доказів того, що обвинувачений діяв справою або словом проти радянської влади. Перше запитання, яке ми маємо йому запропонувати, – до якого класу він належить, якого він походження, виховання, освіти або професії? Це запитання і має визначити долю обвинувачуваного. У цьому – сенс і сутність червоного терору [50]. Ми – це Лацис, Вацетіс, Дзержинський, Ленін, Свердлов, Троцький, Сталін, П’ятаков, Калінін, Орджонікідзе, Коллонтай, Радек, Бухарін, Рейснер, Антонов-Овсієнко, Крупська, Подвойський та решта величезної інтернаціональної банди нелюдів. Половина з яких самі за походженням – дворяни, купці, попи і царські офіцери.

На цьому й закінчимо таку важку й моторошну главу…