Таємна історія Радянського Союзу

ГЛАВА ВОСЬМА.

О, ДИВНИЙ НОВИЙ СВІТ БІЛЬШОВИЗМУ!

Громадянська війна фактично закінчилася 25 жовтня 1922 року. Але ще до цього більшовики почали будувати свій новий світ, у якому мали б здійснитися рядки з революційної пісні «Кто был ничем, тот станет всем». Однак невдовзі виявилося, що пролетаріат та незаможне селянство до делікатної справи управління державою допущені не були. Диктатура в країні начебто й пролетаріату, але реальними диктаторами чомусь стали дворяни Ленін, Дзержинський, Коллонтай, Орджонікідзе, Луначарський, Куйбишев, Крестинський, Оппоков (Ломов), Ессен, Чичерін. Жодним боком до пролетарів не належали ні Троцький, ні Радек, ні Каменєв, ні Зинов’єв, ні Сталін, ні Невський. Слова знаменитої пісні «Кто был ничем, тот станет всем» здійснилися. Але здійснилися для кількох людей. Дрібний дворянин Дзержинський раптом почав жити, мов князь. Син робітника Сергій Миронович Кіров, призначений головним комуністом у Петрограді, виділив собі розкішну п’ятикімнатну квартиру в найпрестижнішому будинку «Трьох Бенуа». До «революції» тут жили винятково аристократи – князі, графи, барони. Народ? Народ опинився у становищі гіршому, ніж у часи клятого царизму. Тільки тепер замість жандармів його гнобили чекісти, пильно стежачи, аби він не бунтував проти влади.

Звісно, певні соціальні ліфти були, як без них. Але невдовзі з’ясувалося, що новітня чиновницько-партійна еліта перетворилася на особливу касту, а радянське суспільство чітко розділилося на кілька ієрархій. І потрапити до п’ятикімнатної квартири 99% людей могли лише у ролі покоївки або кухарки, які обслуговували новітню еліту. Серед широких верств населення досі ходить висловлювання Леніна про те, що «кожна кухарка може керувати державою». До цього ми ще повернемося. Зараз про продовження експерименту над народом, що його провадила нова «еліта» напівграмотних недоуків.

Побудова комунізму в окремо взятій країні, як уже говорилося, провалилася. Станом на 1921 рік, коли бойові дії уже велися на далеких околицях колишньої імперії, перед більшовиками постало старе запитання: що робити? Країна в руїнах. Заводи стоять. Пролетаріат задарма працювати не хоче. Ставка на комуни та комітети селянської бідноти не спрацювала. І ті, й інші виявилися неспроможними врятувати країну від голоду. Комбіди (комнезами) виявилися осередками п’яниць і нероб, які грабували власних односельчан. Уже 1920 року стало зрозуміло, що подальший курс на комунізм приведе більшовицьку верхівку до мотузок на зубцях Кремля. Країна поділилася на більшість, яка чинила шалений спротив більшовикам, і меншість, що спиралася на багнети Червоної Армії. Комуністів і комсомольців поза Москвою та Пітером різали цілими отарами. Апогеєм цієї, більш небезпечної для більшовиків боротьби, ніж Денікін, Колчак, Петлюра та Пілсудський, стали селянські бунти, найбільший з яких – повстання на Тамбовщині. Навіть Троцький закликав скасувати продрозкладки й розробити нову стратегію. Проте Ленін уперся. Він вимагав розстрілів і розстрілів. Він чомусь був упевнений (а, може, робив вигляд, буцімто не розуміє реалій), що колосальний спротив новій владі чинять винятково куркулі, «буржуї» та «реакційні попи». У Тамбові, Воронежі, Пензі, Саратові, Нижньому Новгороді, Вологді палало, а Ленін з маніакальною упертістю будував плани подальшої комунізації та скасування грошей. Але тут впала остання крапля, яка переповнила чашу, й навіть Ленін нарешті переконався, що він грається з вогнем – повстання матросів та солдатів Кронштадського гарнізону 1 березня 1921 року під гаслом «За Ради без комуністів!» Вимоги повсталих були радикальні: звільнення з в’язниць усіх представників соціалістичних партій, проведення перевиборів Рад з виключенням з них усіх комуністів, надання свободи слова, зборів і союзів, свободи торгівлі, дозволу селянам вільно користуватися своєю землею і розпоряджатися продуктами свого господарства.

Постала загроза того, що збунтується й уся армія. Кронштадське повстання величезними зусиллями придушили й то лише тому, що повсталі не пішли в наступ. Та ще тому, що частину з них розагітували, пообіцявши реформи. У самому розпалі повстання, 8 березня 1921 року терміново зібрався Х-й з’їзд РКП(б), на якому продрозкладку замінили продподатком, який був приблизно удвічі меншим за те, що зазвичай забирали у селян. Головне – на цьому з’їзді Леніна та його прибічників було переможено. Було оголошено, що комунізм, який будувався, насправді був кроком вимушеним, бо в країні війна (хоча вона тривала), тому він не справжнім комунізмом був, а військовим комунізмом. І замість нього оголошено Нову економічну політику (НЕП).

Коли в СРСР будували культ особистості Леніна, ініціативу запровадження НЕПу приписали йому. Насправді вона належала Троцькому. Ще у лютому 1920 року він звернувся до Центрального комітету партії більшовиків з тезами «Основні питання продовольчої і земельної політики», де зокрема, пропонував: «Боротися проти таких тенденцій господарської деградації можливо наступними способами: 1. Замінивши вилучення надлишків відомим відсотко вим відрахуванням (свого роду прибутково-прогресивний натуральний по даток) з таким розрахунком, щоб більша оранка або краща обробка землі давали все ж вигоду; 2. Встановивши більше співвідношення між видачею селянам продуктів промисловості і кількістю зсипаного ними хліба не лише по волостях і селах, а й по селянських дворах» [52]. Троцький теж зірок з неба не хапав і був добрячим базікалом, але все ж мав потужний інстинкт самозбереження, притаманний усім євреям. Він бився, кричав і кусався, вимагаючи, випрошуючи, вимолюючи в однопартійців дати «задній хід» у побудові комунізму. І товариші теж почали потроху відчувати холодок намиленої мотузки на шиї. Якщо мужики одночасно піднімуться по всій країні – жодні китайці та латиші не врятують. Та вони вже підіймаються! Тому Ленін робить поворот оверштаг. Перехоплюючи ініціативу у колишнього нерозлийводи, він теж оголошує «послаблення». І називає його Новою економічною політикою.

Насправді то була чистої води капітуляція. І пролетарський «вождь» цього навіть не приховував. Поступово доводилося не лише продовольчий податок вводити, але й вільну торгівлю та ринкові засади в економіці. Якщо на тому таки Х-му з’їзді РКП(б) Ленін кістками лягав проти свободи торгівлі, заявляючи, що для більшовиків вона страшніша за Колчака та Денікіна разом узятих, то поступово його промови ставали іншими. Вже через два місяці Ленін заявив, що НЕП є тимчасовим відступом перед світовою революцією, яка має спалахнути найближчим часом. А на Всеросійському з’їзді політпросвіти 17 жовтня 1921 року, виступаючи з доповіддю «Нова економічна політика і завдання політпросвіти», вождь наголосив: «Нова економічна політика означає заміну розкладки податком, означає перехід до відновлення капіталізму значною мірою. Якою мірою – цього ми не знаємо. . Знищення розкладки означає для селян вільну торгівлю сільськогосподарськими надлишками, що не взяті податком, а податок бере лише невелику частку продуктів. Селяни становлять гігантську частину всього населення і всієї економіки, і тому на ґрунті цієї вільної торгівлі капіталізм не може не рости» [53].

Кронштадт взяли з неймовірними труднощами. Війська відмовлялися йти в атаку, тому довелося терміново мобілізовувати учасників партійного з’їзду, які вогнем у спину гнали червоноармійців у наступ. Зокрема Павло Дибенко кулеметним вогнем «підбадьорював» бійців 561-го полку.

Зверніть увагу, читачу, на оте «ми не знаємо». Це визнання, що НЕП був не лише кроком вимушеним, після того, як Ленін і компанія переконалися, що комунізм побудувати принципово неможливо, але й свідченням того, що Нова економічна політика не була спланованою й продуманою. Чудили за принципом: а спробуймо те і те – може, щось і вдасться. Водночас вони чудово усвідомлювали, що до цілковитої руїни призвела передусім не війна, а їхня дурість. Гадаєте, визнавши це, Ленін і його поплічники, навчені гірким досвідом, відступилися? Та ні! Мудрі люди вчаться на чужих помилках, розумні – на своїх, а дурні навіть і на власних не здатні вчитися: «Розкладка в селі, цей безпосередній комуністичний підхід до завдань будівництва в місті, заважала підйому продуктивних сил і виявилася основною причиною глибокої економічної і політичної кризи, на яку ми натрапили навесні 1921 року.

Ось чому треба було те, що, з погляду нашої лінії, нашої політики, не можна назвати нічим іншим, як найсильнішою поразкою і відступом» (там само). Ви розумієте? Навіть визнавши, що були неправі, вони НЕП ввели, але вважали його своєю поразкою. Вони мріяли згодом повернутися до того, що коїли протягом трьох попередніх років. Проте НЕП навіть у такому вигляді зробив свою справу. Якщо у 1921 році було зібрано (у межах кордонів СРСР – УСРР та інших «держав», які незалежними були лише на папері, тож включаємо і їх) 37,6 млн. тонн зерна, то уже 1925 року – 76,8 млн. тонн. Себто, більше, ніж перед Першою світовою війною. Мужики припинили бунтувати й взялися за справу – і за короткий період без колгоспів і комун нагодували всю країну ще й на експорт залишилося. Спочатку, як ми бачимо, під НЕПом розуміли лише послаблення в сільському господарстві. Але з’ясувалося, що без ринкових механізмів промисловість теж підняти не вдається. Пролетарій не дурніший за селянина – задурно працювати не буде. У 1921 році виплавка сталі, наприклад, сягнула показника 1721 року. Довелося вводити НЕП і у промисловості, надавши підприємствам та їхнім об’єднанням цілковиту економічну та фінансову самостійність.

У результаті за 5 років індекс промислового виробництва потроївся. Усе це комуністам, звісно не подобалося, бо виявилося, що народ гарнесенько обходиться без їхнього контролю та влади. Так недовго й до крамольних думок щодо необхідності скасувати «диктатуру пролетаріату», а більшовиків, починаючи з Леніна і закінчуючи партійним секретарем у якому-небудь селі Сучкіно Пермського краю, за численні злочини проти на- роду відправити рити якийсь канал. Та ради на те не було. Залишалося лише чекати світової революції, яка все не спалахувала. Але найбільше розчарування спіткало партійців з числа молодих пролетарів та бідних селян, які мали рівень освіти такий, що ледь могли підписатися. Багато хто зустрів НЕП з ненавистю. Таких довелося теє… Ні, поки що не розстрілювали. Поки що лише виганяли з партії. А членство у партії було єдиною надійною гарантією кар’єрного зростання.

За 6 років НЕПу селяни нагодували країну, а міста стали схожими на американські. Проте комуністам усе це було огидно. Вони не хотіли, щоб не було бідних. Вони прагнули, аби не було багатих…

До речі, ленінським мріям про «відмирання грошей» теж настав гаплик. Більше того, «совєти» були змушені провести грошову реформу. З літа 1921 року підготували першу деномінацію, обмінявши старі грошові знаки на нові у співвідношенні 10 тисяч до одного, а трохи більше, ніж через рік ще одну – знову обмінявши гроші зразка 1922 року на грошові знаки 1923 року 100:1. Аби подолати тотальну недовіру до нових грошей, спричинену дурною політикою попередніх років, комісари були змушені ввести тверде золоте забезпечення. Нова тверда валюта – «червонець» прирівнювалася до старої царської золотої монети в 10 рублів. Від усього цього Леніну ставало погано. Саме на літо 1921 року, окрім старих проблем із психікою, припадають перші ознаки іншого важкого захворювання. Він навіть свідомість втрачав, але професори медицини, терміново і за великі гроші виписані з Німеччини, не могли поставити діагноз.

Одночасно з репресіями всередині партії більшовики починають загвинчувати гайки і в цілому. Ми більше знаємо про сталінські репресії 30-х років. Але й 20-і були не менш кривавими. Розстрілювали тисячами. Саджали у концтабори та висилали за кордон десятками тисяч. Про судовий процес над правими есерами ми вже згадували. Він відбувався з таким порушенням елементарних юридичних норм, що його зі скандалом покинули адвокати, яких більшовики змушені були допустити під тиском міжнародного соціалістичного руху. Дванадцять осіб було засуджено до страти, ще 22 отримали різні терміни ув’язнення, хоча їхню причетність до якихось конкретних злочинів, зокрема і до вбивств більшовицьких лідерів, доведено не було. А ось лише кілька прикладів. Справа Таганцева 1921 року. Заарештовано 833 особи. Розстріляно або вбито під час затримання – 96. Запроторено до концтаборів – 83. Звільнено (тобто визнано невинними) – 448. Доля решти (самі порахуйте, яке число складала та «решта») невідома. Серед розстріляних – видатний російський поет Микола Гумільов. У 1925 році ОГПУ сфабрикувало в Ленінграді справу за обвинуваченням групи випускників Олександрівського ліцею у створенні контрреволюційної монархічної організації. Як результат, 26 осіб – розстріляно, 54 – засуджено до різних термінів ув’язнення та заслання. Серед убитих – останній прем’єр-міністр Російської імперії, 75-річний князь М. Д. Голіцин, який мирно собі доживав віку, заробляючи охороною городів та ремонтом взуття. Репресії проти духовенства 1922-1923 років. Загалом було заарештовано 10 тисяч осіб, з них розстріляно – 2 тисячі. Кулю в потилицю пустили архімандриту Сергію (Шеїну), який був депутатом Державної думи у 1912-1917 роках; митрополиту Петроградському та Гдовському Веніаміну; професору Санкт-Петербурзького університету, історику права Ю. П. Новицькому. Станом на 1924 рік половина єпископів Російської православної церкви сиділи у тюрмах та концтаборах. Один з наближених до Леніна партійців, член ЦК РКП(б) та голова усіх профспілок країни Михайло Павлович Томський (справжнє прізвище – Єфремов, освіта – 4 класи початкового міського училища) у квітні 1922 року висловився без жодного докору сумління і максимально цинічно: «У нас багато партій. Але на відміну від закордону, у нас одна партія при владі, а інші у в’язниці» [54]. «Найбільш людяна людина усіх часів» теж за словом у кишеню не лізла і «гнилим гуманізмом» не прикривалася. Доповнюючи проєкт першого кримінального кодексу радянської Росії, Володимир Ілліч у квітні 1922 року писав наркому юстиції Д. І. Курському: «Як на мене, треба розширити застосування розстрілу (із заміною висилкою за кордон). Див. стор. 1 внизу до всіх видів діяльності меншовиків, есерів тощо. Знайти формулювання, яке ставить ці діяння у зв’язок з міжнародною буржуазією і її боротьбою з нами (підкупом друку і агентів, підготовкою війни тощо)» [55]. Слово «розстріл» – одне з найбільш уживаних цим «генієм». Звернули увагу – він майже прямо пише, що треба справи проти політичних противників фальсифікувати. А у травні цього ж року, того ж таки Курського вождь інструктує на тему радянського судочинства: «Суд має не усунути терор; обіцяти це було б самообманом або обманом, а обґрунтувати і узаконити його принципово, ясно, без фальші і без прикрас. Формулювати треба якомога ширше, бо лише революційна правосвідомість і революційна совість поставлять умови застосування на ділі, більш-менш широкого. З комуністичним привітом, Ленін» (там само).

Пояснити, що «геній» мав на увазі? Так, звісно, мудрий мій читачу, – тут усе зрозуміло. Вождь прагнув використовувати суд як інструмент терору із заздалегідь відомим вироком. Це не правосуддя. Це фікція. Як радянські вибори з одного кандидата. «Судити й розстріляти» – резолюції чинів НКВС у сталінські часи. Комуністи новітнього часу часто кажуть, що Сталін був душогубом, який викривив ленінські принципи. Ні, шановні, Сталін був вірним учнем і продовжувачем ідей Леніна. Тільки Ленін був набагато кровожерливішим. Просто йому історія часу при реальній (і при тому не зовсім одноосібній) владі відпустила 5 років, а Сталіну – майже 30, інакше б цей лисий гаркавий маніяк утопив би країну у крові. Хоча… Громадянська війна забрала 10,5 мільйонів життів. При цьому безпосередньо від бойових дій загинуло 2,5 осіб, а від терору – 2 мільйони. Жертвами «Червоного терору» стали 1,2 мільйони – у півтора рази більше, ніж від терору «білих» та різноманітних повстанців разом узятих. Плюс 2 мільйони назавжди виїхали за кордон. Так що і Леніну з Троцьким є чим «похвалитися».

До речі, про емігрантів. Починаючи з 1921 року, більшовики намагалися стріляти лише відносно маловідомих осіб і не у великих кількостях. Там десяток-другий, там три десятки. Винятки – священники, але стосовно них діяли інші мотиви. А більш-менш помітних постатей у науці, мистецтві, політиці тощо «просили» забиратися з країни геть. Або висилали силоміць. Саме це мав на увазі Ілліч, коли пропонував замінювати розстріли висилкою за кордон. Причина тут прозаїчна: радянська Росія та маріонеткові уряди «незалежних» республік знаходилися у глухій дипломатичній та економічній ізоляції. Ленін мріяв про сто тисяч тракторів – йому чомусь здавалося, що саме така їх кількість призведе до побудови комунізму. Але можливостей для будівництва тракторних заводів не було. Як і технологій. Майже всі фахівці втекли або потрапили під гарячу руку п’яних матросиків. Обладнання і технології існували за кордоном. Там же був і ринок збуту того, що могли експортувати комуністи, – шедеврів мистецтва, накопичених клятими буржуями; залишків золота, а також різноманітної сировини: нафти, лісу, марганцю, зерна тощо. Кляті імперіалісти ізоляцію підтримували, але зацікавленість у надприбутках мала перемогти хутчій рано, ніж пізно. Саме з 1921 починається низка переговорів про дипломатичне визнання радянської Росії з боку інших держав. Ті контакти було б дуже недоречно встановлювати на тлі масового знищення широко відомих у світі людей. Тому більшовики усіляко «сприяли» їхній еміграції. Та були серед їхніх опонентів такі, хто відмовився залишити батьківщину. І тоді… І тоді їх збирали разом, саджали на пароплави або потяги й відправляли примусово. В історію ця акція (ідея прийшла в ленінську голову одразу після підписання з Німеччиною угоди в Рапалло й встановлення з нею дипломатичних стосунків, а також після конференції в Генуї, на якій стало зрозуміло, що Німеччина – це лише початок і далі підуть угоди з іншими країнами) увійшла під назвою «Філософський корабель» – двома рейсами німецькі пароплави «Oberbürgermeister Haken» та «Preussen» у вересні і листопаді 1922 року вивезли з Петрограду до 160 осіб. Але ще були пароплави з Одеси до Константинополя, потяги у Латвію. Загалом було вислано 225 осіб і не лише з Росії, але й із Грузії, України тощо. Разом з членами родин назбирається кілька тисяч. Серед висланих були воістину видатні особистості: майбутній засновник соціологічного факультету Гарвардського університету Пітірім Сорокін; один із найвидатніших філософів ХХ століття, почесний доктор Кембриджського університету Микола Бердяєв та його колега Борис Вишеславцев; відомий філософ Іван Ільїн, якого так любить цитувати Володимир Путін; один із найталановитіших астрофізиків початку ХХ століття Всеволод Стратонов тощо.При цьому депортовані мали самі оплатити свою подорож і дати підписку про згоду на розстріл у випадку повернення із заслання. Було встановлено цілковиту заборону на вивезення не лише приватних бібліотек та коштовностей, але й особистих речей аж до натільних хрестиків. Усе це конфіскувалося. Усі гроші також. Дозволялося взяти з собою лише по двоє кальсонів, дві пари шкарпеток, піджак, брюки, пальто, капелюх і дві пари взуття. Уже важко хворий на той момент Володимир Ленін, який ще 27 травня 1922 року переніс перший інсульт, отримавши звістку про депортацію першої партії вигнанців 30 вересня, написав, що для нього ця радісна новина є найкращими ліками і справді невдовзі почав одужувати. Троцький про все це все висловився так: «Ми цих людей вислали тому, що розстріляти їх не було приводу, а терпіти було неможливо» [56]. Що тут скажеш – великі гуманісти та демократи зібралися за стінами Кремля. Любителі свободи слова. Вибіркової.

Як відверто писав «улюбленець партії» Микола Бухарін, головний редактор головної газети країни «Правда», – поки більшовики боролися за владу, вони виступали за свободу слова, тепер же, після того як владу здобуто, свобода слова більше непотрібна і її треба ліквідувати. І ліквідували. «Філософський корабель» був лише частиною цього грандіозного плану. І вже на всю котушку шурував Агітаційно-пропагандистський відділ ЦК РКП(б), знаменитий Агітпроп під керівництвом купецького сина, чергового недоучки товариша Андрія Сергійовича Бубнова, завалюючи країну плакатами, листівками, транспарантами та брехнею, брехнею, брехнею… Одночасно розгорнувся рух з ліквідації неписьменності – так званий «лікнеп» або російською «лікбез». Кожен населений пункт з числом неписьменних понад 15 осіб мусив мати т. з. «лікпункт» – школу грамоти. Термін навчання – 3-4 місяці. Чому можна було навчити за такий час? Правильно: читати по складах і лічити на пальцях. Більшого не потрібно. Чому? Слово Леніну, який розпинався перед художником Юрієм Анненковим під час сеансів написання свого портрету: «Взагалі, до інтелігенції, як ви, напевно, знаєте, я великої симпатії не маю, і наше гасло «ліквідувати неписьменність» жодним чином не слід тлумачити як прагнення до народження нової інтелігенції. «Ліквідувати неписьменність» слід лише для того, щоб кожен селянин, кожен робітник міг самостійно, без сторонньої допомоги, читати наші декрети, накази, відозви. Мета – цілком практична. Та й по всьому» [57]. Точнісінько таку «освіту» ввели на окупованих територіях СРСР нацисти у 1942 році: обов’язкове безкоштовне початкове навчання – аби «інородці» могли самостійно, без сторонньої допомоги, читати накази та відозви окупантів. Увесь процес «освітньої» та «культурної» революцій, організованих більшовиками, обмежився необхідним мінімумом. Усе було вкрай заполітизоване. Усе служило для промивання мозків. Навіть саме навчання читати. «Мы – не рабы. Рабы – не мы», – бубоніли по складах дорослі мужики та баби, яких рідна радянська влада не випускала за кордон і розстрілювала за найменший прояв спротиву, як, наприклад, в Астрахані.

В кожному селі поставили так звані «избы-читальни», набиті радянськими прокламаціями, газетами і журналами. І людину спеціальну в тій «ізбі» посадили. Вона так і називалися – «ізбач». Вважається, що «избы-читальни» – це винахід більшовиків. Брехня. Вони існували як центри просвітництва при земствах ще у ХІХ столітті. Більшовики лише пристосували їх для власних потреб. Те саме з культурою. Сам Ленін, та й більшість інших більшовицьких вождів, ні книжок, ні театру не любили. Хіба що балерин, як «всеросійський козел» Калінін. Але кожен культурний захід, кожна культурна установа використовувалася за максимумом для пропаганди. Не було у 20-30-ті роки жодної вистави, кінофільму, циркової програми, книги без політичної агітації, розповідей про геніальних Леніна-Троцького-Сталіна-Калініна, про те, як гарно живеться пролетаріату країни рад і як в Америці недоїдають негри. При цьому той таки Ленін при тому таки Анненкові не вгавав: «Я, знаєте, в мистецтві не сильний, мистецтво для мене, це.. щось на зразок інтелектуальної сліпої кишки, і, коли його пропагандистську роль, необхідну нам, буде зіграно, ми його – дзик, дзик! – виріжемо. За непотрібністю. Утім, ви вже про це поговоріть з Луначарським: великий фахівець. У нього там навіть якісь ідейки...» (там само). Шокований художник використав участь у XIV Міжнародній виставці у Венеції, аби втекти з радянської Москви, і таким чином став одним із перших «неповерненців». І правильно зробив. Бо не знаю, як Вам, шановний читачу, але для мене держава, що її будували комуністи, не лише моторошна, а й невимовно огидна.

Нарешті, останнє. Запроваджуючи НЕП, більшовики зробили усе можливе, аби партійні чиновники щиро ненавиділи «непманів», як тоді називали підприємців та працівників приватних підприємств. Так, декретом від 23 червня 1921 року було введено т. з. «партмаксимум». Оголошувалося, що члени партії на керівних посадах не можуть отримувати зарплатню більшу за 150% від середньої на їхніх підприємствах або в організаціях.

Це призвело до того, що керівники підприємств отримували зарплатню в рази меншу за ту, яка належала кваліфікованому персоналу. Наприклад, платня інженерно-технічних працівників «Черембастресту» складала від 100 до 250 рублів, а платня начальника тресту – 144 рублі. В «Ураласбесті» головний інженер отримував 800 рублів, а начальник тресту партмаксимум – 192 рублі. До речі, якщо ви не знали. Ближче до завершення НЕПу левова частка керівників приватних підприємств були членами партії – 89,3%. Це більше ніж у державних синдикатах (84,4) та трестах (71,4). Щоправда, це не стосувалося деяких категорій керівників. Як і в армії, більшовики широко користувалися послугами «найбільших буржуазних спеціалістів» в економіці, фінансах, державному управлінні і послуги ті оплачували доволі щедро. Офіційно вважалося, що ця система робить комуністичних чиновників ближчими до народу, змушує їх жити скромніше, заважає кар’єризму. Насправді це було зроблено для того, аби начальники ненавиділи своїх робітників і систему НЕПу в цілому. І готові були будь-якої миті її порвати, мов собака на ім’я Тузик усім відому річ. Була у цього ще одна мета – воістину єзуїтська. Партмаксимум найсильніше бив по відповідальних працівниках найнижчого ланцюга, майже перетворюючи їх на жебраків. Ось хто справді втрачав свідомість від голоду. А довколишні, дивлячись на голодних дрібних партійних функціонерів, свято вірили чуткам про те, як голодують Ленін, Троцький, Сталін, Томський, Риков, Бухарін… Бо партійна дрібнота була на очах, а Ленін – за спинами охоронців в Горках – його народ бачив лише на фото в газетах. А якщо вожді голодують, то і народ має підтягувати паски та вірити, що ось-ось настане світле «завтра».

До слова, знаєте, чому, на відміну від інших диктатур, більшовики не використовували Церкву як союзницю, а воювали з нею? Та тому, що дві віри в одному домі не уживаються. Комунізм – це така само сліпа віра, як і християнство, скажімо. Тому там, де комуністи з’являються, вони неодмінно починають війну з Церквою. Вони та ще нацисти. Бо там теж все було засновано на вірі. Немає місця Христу там, де до сонму пророків зараховуються троцькі, гітлери, леніни, сталіни, бормани.

Хоч фото і постановочне, але на ньому – класична радянська «ізба-чітальня». Тут молоді промивали мозок. У цій «ізбі» діяло 7 гуртків, більшість із яких – політичні. Зокрема – гурток з вивчення «ленінізму», політичної грамоти, літературний. Ну і про непорушну дружбу радянських народів та їхнього вождя – тов. Сталіна не забували.

За таких умов 30 грудня 1922 року народився Союз Радянських Соціалістичних Республік.