Таємна історія Радянського Союзу

ГЛАВА ДЕВ’ЯТНАДЦЯТА.

«ПУСТЬ ЯРОСТЬ БЛАГОРОДНАЯ», АБО ПРО 12 ПОДВИГІВ ГЕРАКЛА

Читачі можуть здивуватися, чому на розгляд перших днів і навіть годин війни, яку радянська пропаганда назвала Великою Вітчизняною, я витрачаю настільки непропорційно багато місця в дефіцитному об’ємі книги. Але треба усвідомлювати, що ці години і дні були ключовими в усій історії СРСР, якого не існувало юридично. Тут причина його падіння. «Кощієва голка».

Тому продовжимо, а більшу частину битв, перемог і поразок залишимо допитливим читачам для самостійного вивчення. Ні паніки, ні страшного переляку Сталіна та його оточення свідки не підтверджують. Так, більшовицький вождь мав пригнічений стан, але якраз це зрозуміло. Інакше й бути не могло. Але решта – вигадки. Так, він відмовився виступити зі зверненнями по радіо до народу, але це теж зрозуміло: треба було переосмислити те, що відбулося та вивчити ситуацію. А вона була непростою. У Москві не відали, що відбувалося на фронтах. Бачили, що це таки справді повномасштабні війна, але де противник і що робить – загадка. Найстрашніше, що не було відомо, де свої війська і що вони роблять. Це називається втратою управління. Таке становище було обумовлено однією з головних вад диктаторського режиму: керівники на місцях, командири від низу й догори не поспішали повідомляти Москву про свої невдачі й поразки. Бо можуть і розстріляти як німецького шпигуна. А якщо трохи затягнути час – дивишся й усе якось наладиться, саме розсмокчеться. Десь гітлерівців розгромлять і поженуть до Берліну, дивишся – і мені легше стане.

Починаючи з 5.45 ранку 22 червня 1941 року ми можемо сформувати несуперечливу картину подальших подій. Сталін спочатку збирає «силовиків», аби порадитися, що робити далі. Війну оголошено й тягнути час немає сенсу. Жуков так подає результати наради: «Я ризикнув порушити тривалу мовчанку і запропонував негайно нагрянути всіма наявними у Прикордонних округах силами на частини противника, що прорвалися, і затримати їхнє подальше просування. – Не затримати, а знищити, – уточнив С. К. Тимошенко. – Давайте директиву, – сказав І. В. Сталін. – Але щоб наші війська, за винятком авіації, поки ніде не порушували німецький кордон. Важко було зрозуміти І. В. Сталіна. Мабуть, він все ще сподівався якось уникнути війни. Але вона вже стала фактом. Вторгнення розвивалося на всіх стратегічних напрямках» [127].

Жуков знову виставляє себе стратегічним генієм, а співрозмовників видатними кретинами. Маршал Тимошенко – оптимістичний ідіот. Він не знає сили противника, яких успіхів він досягнув і в якому стані власні війська. Але впевнений у тому, що ворога можна закидати шапками. Сталін ще дурніший, бо не лише згоден зі своїм наркомом, але й на щось іще сподіваючись, наказує доблесному стратегу, розбивши противника, зупинитися на кордонах, тим самим даючи йому змогу оговтатися від поразки й привести свої сили до ладу. І лише він, Жуков, був розумний – пропонував «нагрянути», але лише для того, аби затримати.

Далі ми побачимо, для чого це все «Жора-Катафалк» у своїх «найправдивіших мемуарах» писав. Жуков, не шкодуючи фарб, розписує, які безумні директиви 22 червня розсилалися на фронти. Але натякає, що він до них не мав жодного стосунку, або навіть сперечався. Зокрема, це стосується директиви наркома оборони № 3. Це все детально описав Віктор Суворов і я повертаюся тут до цього лише коротко і лише на випадок, якщо хтось з читачів не знайомий із працями цього дослідника.

Про цю директиву Жуков нібито дізнався вже у Тернополі, пізно увечері 22 червня. До Тернополя у такий складний момент начальника Генерального штабу відрядив ідіот-Сталін. Читаємо й милуємося: «Приблизно о 13 годині мені подзвонив І. В. Сталін і сказав: – Наші командувачі фронтами не мають достатнього досвіду в керівництві бойовими діями військ і, мабуть, дещо розгубилися. Політбюро вирішило послати вас на Південно-Західний фронт в якості представника Ставки Головного Командування. На Західний фронт пошлемо Шапошникова і Кулика. Я їх викликав до себе і дав відповідні вказівки. Вам треба вилетіти негайно до Києва і звідти разом із Хрущовим виїхати до штабу фронту в Тернопіль. Я запитав: – А хто ж здійснюватиме керівництво Генеральним штабом у такій складній обстановці? І. В. Сталін відповів: – Залиште за себе Ватутіна. Потім трохи роздратовано додав: – Не втрачайте часу, ми тут як-небудь впораємося. Я подзвонив додому, щоб мене не чекали, і хвилин за 40 був уже в повітрі» (там само).

І знову Жуков бреше, мов шовком шиє. Віктор Суворов стверджує, що усе це, включно з терміновою подорожжю літаком вдень 22 червня Жуков вигадав, аби зняти з себе відповідальність за ту злощасну директиву № 3, яка згубила Червону Армію. Віктор Суворов знайшов слова самого Жукова про те, що Сталін послав його до Тернополя не 22, а 23 червня. А ми висновки Суворова підтвердимо, зазирнувши до журналу відвідувань кабінету Сталіна. Отже, 22 червня Жуков був там не лише рано вранці. Він заходив до кабінету повторно, причому на тривалий час – з 14 до 16 години. Так що не було потреби Сталіну телефонувати йому «приблизно о 13 годині». Причому одночасно з Жуковим у сталінському кабінеті перебував і Ватутін. Про що говорили? А якраз оту директиву й привезли на затвердження Сталіну. Заразом Жуков, який рано вранці наступного дня мав вилітати до України, у присутності Сталіна передавав своєму заступнику повноваження. Тепер про те, яке рішення було прийнято насправді, а не у фантазіях радянського «барона Мюнхгазузена». Чому Жуков бреше? А тому, що заслання його у Тернопіль, де базувався штаб Південно-Західного фронту, не було спонтанним рішенням Сталіна. І причина зовсім не в тому, що Кирпонос буцімто «розгубився».

Питання про цю місію Жукова було вирішено ще увечері 21 червня цілком таємною («особлива тека») постановою Політбюро про утворення фронтів. У постанові зокрема говорилося: «ІV. Доручити нач. Генштабу т. Жукову загальне керівництво Південно-Західним і Південним фронтами з виїздом на місце» [134]. Тож 23 червня Жуков (на день затримавшись через форс-мажор) лише виконував постанову Політбюро. Ще довоєнну. А це значить… Це значить, що після тривалих нарад на вищому військово-політичному рівні було вирішено війну проти Німеччини вести за планами, розробленими раніше.

Йдеться тут ось про що. Стратегічний наступ на СРСР неодмінно розбивався на два напрямки – через Західну Україну (Львів-Луцьк-Рівне) на Житомир та Київ і через Брест-Барановичі-Мінськ-Смоленськ на Москву. Просто тому, що між цими напрямами лежали непролазні болота та хащі Полісся. Через Смоленськ на Москву ходили різні армії, починаючи з литовських князів. Це головна брама Москви. Але найпотужніше угруповання радянських військ «геніальний» Жуков, як начальник Генштабу, зосередив не тут. Не проти головних сил Вермахту, а на півдні, в Україні.

Найпотужніший з усіх радянських фронтів – Південно-Західний, яким і доручено керувати Жукову, координуючись із діями Південного фронту. Саме це й свідчить про те, що вранці 22 червня на найвищому рівні було прийнято рішення не відступати від розробленого наприкінці 1940 – на початку 1941 року плану війни, незважаючи на зміну стратегічної обстановки через превентивний удар німців. А оскільки Жуков під час оперативно-стратегічних ігор у січні 1941 року «командував» саме завданням удару з України на Південну Польщу, Румунію та Чехословаччину – йому і карти в руки.

І директива № 3 приймалася саме в контексті цієї стратегії. Військове та політичне керівництво СРСР вирішило, що сил для цього цілком достатньо. І їх справді було чимало. Після війни радянські маршали як один брехали про «беззаперечну перевагу» німецьких бронетанкових військ у «три і більше рази». Реальна картина була трохи іншою. На всьому Східному фронті від Прибалтики до Бессарабії німці мали 439 танків Pz-IV, озброєних 75-мм гарматою; 707 танків Pz-III з 50-мм гарматою; 1 039 танків з 37-мм гарматою (Pz-III ранніх серій і чеські Pz-38 (t). Ще 1 081 легкий танк був озброєний 20-мм гарматою або лише кулеметами. А от прикордонні військові округи СРСР лише надновітніх Т-34 та КВ мали 1475, а загалом – майже 13 тисяч машин.

Пізніше радянська пропаганда вигадала багато виправдань небаченому розгрому. Розглянемо їх. Відсутність засобів радіозв`язку, що спричинило втрату керування військами. Це брехня. Дякуємо Марку Солоніну за його дослідження: «…фронтових радіостанцій (PAT) – 40 штук (в середньому по 8 на кожен з п’яти майбутніх фронтів); – армійських і корпусних (РАФ, РСБ) – 1 613 штук (в середньому по 18 на кожен стрілецький і мехкорпус); – полкових (5АК) – 5 909 штук (в середньому по 4 на кожен полк). Разом – 7 566 радіостанцій усіх типів. Зрозуміло, в цю кількість не увійшли танкові й літакові радіостанції. І це – на перше січня 1941 р. Заводи продовжували свою «мирну творчу працю», і до 22 червня засобів радіозв’язку мало стати ще більше.

Так, план 41-го передбачав випуск 33 PAT, 940 РСБ і РАФ, 1 000 5AK» [106]. За підрахунками Солоніна, кожна радянська дивізія мала по 4 потужні радіостанції, без врахування полкових, і по 100 рацій тактичного ланцюга. Не у відсутності засобів зв’язку була проблема, а в небажанні командирів виходити на зв’язок з вищим командуванням. Солонін доречно кепкує: «Якщо у вас немає дитини, то вам до неї і не вдасться додзвонитися. Якщо дитина вже є, але вона пішла на день народження до друга і не хоче вчасно повертатися додому, то навіть два стільникові телефони (плюс домашній телефон у квартирі друга) вам не допоможуть. Телефон буде весь час «зайнятий», у стільниковому «сяде батарейка», натиснеться «не та клавіша...» (там само).

Ще одна причина: механіки-водії танків були слабко підготовлені, дуже мало практики водіння бойових машин через брак пального. Й загалом екіпажі ненавчені. Оце правда. Треба лише запитати: а як же була налагоджена система в СРСР, що нафтопродукти сотнями тисяч тонн переганялися німецьким танкістам, а своїх обділяли? Це такий «сталінський порядок»? І якщо механіки-водії недосвідчені – навіщо ви їх кидаєте у наступ, під організований вогонь протитанкової артилерії та закопані в землю танки противника? Не краще свої танки закопати, перетворивши на броньовані вогневі точки? І їздити нікуди не треба… А ще радянська авіація… Літаки – «труни». Куди там радянському І-16 (зневажливе прізвисько навіть йому вигадали – «ішачок») проти «месерів»? Та й нальоту у пілотів було недостатньо через брак пального… Про брак пального – дивіться вище. Але не в цьому справа, а в хибній концепції, згідно з котрою якістю пілотів жертвували на користь їхній кількості. Принцип підготовки «зліт-посадка». Льотчиків не вчили пілотажу. Свідомо. Було навіть гасло «Не фігуряти!». Навіть винищувачі планували використовувати передусім як штурмовики. Вважалося, що в разі війни вони розбомблять та розстріляють аеродроми противника і таким чином захоплять панування в повітрі.

Та і в бою з «месершміттами» І-16 не були такі вже безпорадні, як брехала радянська пропаганда. Поступаючись у швидкості та скоропідйомності, І-16 переважали противника в маневреності. Та й не усі літаки були «застарілі». Достатньо згадати МіГ-3, Як-1, Єр-2, Су-2, Пе-2 тощо. Проблема в тому, що вдарити першими по німецьких аеродромах не змогли…

Загалом РККА в рази переважала Вермахт і за кількістю, і за якістю озброєння. І, головне, – за технічним оснащенням. Це лише у фільмах, що їх досі знімають московські режисери, солдати Вермахту усі виключно з автоматами МП-40 (в народі «Шмайсер») верхи на бронетранспортерах.

У реальному житті лише командир піхотного відділення (і то не всюди) мав «Шмайсера», решта воювала з карабінами і не на бронетранспортерах. Основна тяглова сила німецької армії – кінь.

Була ще маса трофейних автобусів та вантажівок різних типів, захоплених у Європі. Погодьтеся, французький хлібний фургон на російських дорогах не найкращий вид транспорту. А як усе те різноманіття ремонтувати та обслуговувати?

Більше про дурні брехливі виправдання радянських генералів та маршалів не говоритиму. Уже те, що вони з перших днів війни кинулися у наступ, свідчить, що в СРСР добре розуміли наскільки переважають німців за кількістю і якістю озброєння та рівнем моторизації.

Повернемося до Жукова і покажемо на прикладі того, як він воював, справжню причину погрому, що його влаштували німці. Воістину, епічні подвиги «Маршала Перемоги» можна порівняти хіба що з дванадцятьма подвигами Геракла. Прибувши до Тернополя, Жуков взяв під своє командування одразу два фронти – Південно-Західний та Південний. Загальна чисельність самих лише танків у їхньому складі – 5 826. Їм протистояла група армій «Південь», яка мала у своєму складі 1-у танкову групу під командуванням генерала Евальда фон Кляйста, загалом 728 танків, з них 373 танкетки. Лише новітніх Т-34 та КВ (загалом 818) Жуков мав більше, ніж було усіх танків у Кляйста.

1941 рік. Однокінна упряжка. Основний вид транспорту Вермахту. Її у радянських кінофільмах не показували. Не показують і в сучасних російських.

Протягом десятиліть радянських школярів вчили, що танкова битва під Прохорівкою на Курській дузі стала найбільшим танковим побоїщем усіх часів і народів. Але ж ні! У танковій битві під Прохорівкою брало участь 186 німецьких і 672 радянських (не вірте Вікіпедії) танки і штурмових (самоходних) гармат. Багато? Не дуже. Під час Вітебської битви 6-9 липня 1941 року під Сенно (Лепельський контрудар) 2 радянських мехкорпуси (7-й і 5-й) билися проти 3-ї танкової групи Вермахту. Там числа такі: від 509 до 609 танків і танкеток у генерала Гота проти більш ніж 1 400 танків і близько 330 бронеавтомобілів у генерала Курочкіна. Це в рази більше, ніж під Прохорівкою. Чому не назвати це побоїще «найбільшою танковою битвою усіх часів»? Тому, що радянські війська в ньому зазнали нищівної поразки. Лише танків в боях було втрачено 832. Тому про Сенно фільмів не знімали, книг не писали і пісень не співали.

Незліченні сталеві армади бездарний Жуков знесилив у безперервних маршах, а потім кинув під розстріл, не попіклувавшись ні про розвідку, ні про артилерійську підтримку, ні про підтримку бойової авіації. А ще танкам потрібна взаємодія з піхотою…

Але і ця танкова битва не була найбільшою. Найбільша почалася 23 червня 1941 року в районі Луцьк-Дубно-Броди. Тут частини шести радянських мехкорпусів зіткнулися з танковою групою Кляйста. З 728 танків групи 115 – це насправді німецька броньована командно-штабна машина, яка була озброєна кулеметом, або не мала озброєння зовсім. Ще близько 150 – легкі танки Т-І і Т-ІІ з 20-міліметровою гарматкою або взагалі тільки з кулеметами.

В СРСР такі машини навіть танками не називали – «танкетками». Жуков кинув у битву 3 607 танків, в тому числі 419 новітніх, ніде у світі не бачених Т-34 і КВ. Плюс абсолютна перевага в артилерії. Плюс бронеавтомобілі з гарматним озброєнням. Лише 15-й механізований корпус у своєму складі мав 116 БА-10, озброєних потужною 45-мм гарматою 20К.

Бездарний тупий солдафон Жуков ту битву ганебно програв, безповоротно втративши 2 648 танків. Втрати Клейста – 85 машин. Як Георгій Костянтинович зміг здійснити настільки епічний подвиг? Він, не знаючи, де противник, вимотав танкові дивізії нескінченними маршами. Сто кілометрів туди. Потім двісті у протилежному напрямку. Потім знову команда розвернутися. Танк – це не легковичок, 100 кілометрів власним ходом для нього солідна відстань. І все це під безперервними бомбардуваннями. Корпуси несли втрати від бомб і поломок ще до того, як нарешті знайшли противника. Але ще до того закінчилося пальне і командири корпусів були змушені злити залишки бензину і солярки з половини бойових машин, покинувши їх на узбіччі, аби могла рухатися решта. А потім Жуков послав танкові бригади і полки у бій не всі одразу, а частинами, в міру прибуття. Йому хотілося скоріше відзвітувати у Москву про перемогу. Йому здавалося, що вона близько. Що ще трохи, ще одна атака, один натиск…

Тисячі танків просто згоріли, послані «на забій» під добре організовану оборону. Потрапляли під удар протитанкової артилерії, замаскованих танків, на мінні поля противника. Німцям теж довелося тяжко. Проти Т-34, а особливо КВ штатна німецька протитанкова 37-мм гармата Pak 35/36 виявилася абсолютно безсилою. Чорний солдатський гумор: німецькі солдати називали її «дверним калаталом». В тому сенсі, що її снарядик у броню радянського танка міг погрюкати, а увійти – ні. Не від хорошого життя піхотинці Вермахту винайшли цікаву штуку – зв’язки гранат, які кидали під гусениці броньованих монстрів. А ви, любий читачу, гадали, що це радянське «know-how»? Ще одне. Раптом виявився критичний дефіцит 76-мм бронебійних снарядів до потужних танкових гармат КВ та Т-34, – результат кипучої діяльності Жукова на посаді начальника Генштабу і Тимошенка на посаді наркома.

Радянські танкісти змушені були використовувати замість бронебійних бетонобійні снаряди, чим чимало здивували німецьких колег. Але не Тимошенком та Жуковим єдиними. Слід також відзначити титанічну працю наркома озброєнь Бориса Ваннікова (до речі, теж заочник) та маршала Григорія Кулика. Історія зі снарядами – лише одна з багатьох. На окружний полігон біля Барановичів у травні 1941 року було доправлено просто із заводів 480 найновіших унікальних 152-мм гаубиць-гармат МЛ-20 з десятьма (це не обмовка, саме десятьма) боєкомплектами до кожної. Їх було призначено для формування десяти(!) артилерійських полків Резерву Верховного Головнокомандування. Проте щось пішло не так. Усі гармати простояли на полігоні понад місяць і новісінькими потрапили до рук німців.

Під індексом 15,2 cm KH.433/1(r) вони провоювали у Вермахті до самого закінчення війни. Якби усі ці 480 потужних гармат випустили по танковій групі Гудеріана, яка рвалася на Барановичі, усі 10 боєкомплектів, про Гудеріана можна було б назавжди забути. Російський історик Олександр Широкорад дивується: «Яка необхідність була формувати десять(!) артполків РВГК в 10 км від кордону? А може, комусь сподобалися респектабельні будинку на полігоні, які польські офіцери залишили разом з меблями та іншим мотлохом і які так потрібні були під житло сімей комскладу?» [134]. Від окружного полігону під Барановчами до кордону все таки не 10 кіломертів було. Та не в цьому суть. Пан Широкорад неправильно формулює запитання. Меблі і шикарні квартири, можливо, й зіграли певну роль. Нам уже відомо, як нерівно дихали комуністичні бонзи до таких речей. Комуністичні генерали й полковники не виняток. Але треба знати, що Генеральний штаб полки не формував. Чи то просто не зуміли, а вивезти гармати в тил полінувалися, чи то взагалі про ті гармати банально забули, неначе про хороброго солдата Івана Чонкіна та літак під його охороною з чудової книжки Володимира Войновича. Такий само «бардак» коївся й у військово-повітряних силах, і в танкових корпусах, і в тилу, і на підприємствах, і у колгоспах.

Ми вже говорили про причини цього і з самісінького початку книжки пояснювали, чому за комуністичної диктатури до влади прориваються переважно негідники, збоченці, шахраї, дурні, кар’єристи та дурисвіти. Який порядок? Про що ви? Коли державою на різних рівнях керують сталіни-калініни-тухачевські-жукови-мікояни-бенедіктови-молотови? Коли система інших нагору не пускає… Найбільшу танкову битву в історії людства Жуков бездарно програв. Сів у літак й утік до Москви, залишивши рештки Південно-Західного фронту гинути. На 1 серпня від уже згадуваного 15-го мехкорпусу залишилося 15 танків. Сухі звіти безжальні: у боях згоріло 385 бойових машин, кинуто на дорогах – 230. Доля 9-го мехкорпусу склалася ще сумніше. Уже на 9 липня від нього залишилося 35 танків плюс майже неозброєний натовп з 10 тисяч колишніх танкістів та піхотинців, а на початок серпня – половина від цієї кількості уже взагалі без танків. Командував корпусом начальник штабу. Куди ж подівся командир? Питання в тому, що ним був сам генерал Костянтин Костянтинович Рокоссовський.

Давній друг Жукова. Жуков друга не забув і ще 11 липня посприяв переведенню його на вищу посаду командувача 4-ю армією замість заарештованого й у подальшому розстріляного генерала Коробкова. Рокоссовський за ганебний розгром навіть орден Червоного Прапора отримав.

Мало кого нагороджували у той період катастроф, а цей удостоївся. За що? Бездарно спаливши та кинувши в лісах незчисленні танкові та артилерійські орди і не змігши виконати плану прориву на нафтові поля Плоєшті та в напрямку Балкан, Жуков мав рятувати власну шкуру. Тому склав страшну казочку про гігантську перевагу супротивника в танках, літаках, артилерії та живій силі. І що нічого такого грандіозного не замислював, а лише трохи затримати німців, щоб «виграти час». Але ми «барону Мюнхгаузену» не повіримо. А те, що Жуков брехав про справжні цілі контрнаступу, який він вів понад тиждень, підтверджується датуванням кількох подій. Спочатку слово Жукову: «26 червня на командний пункт Південно-Західного фронту у Тернопіль мені подзвонив І. В. Сталін і сказав: – На Західному фронті склалася важка обстановка. Противник підійшов до Мінська. Незрозуміло, що відбувається з Павловим. Маршал Кулик невідомо де. Маршал Шапошников захворів. Можете ви негайно вилетіти в Москву? – Зараз переговорю з товаришами Кирпоносом і Пуркаєвим про подальші дії й виїду на аеродром.

Пізно ввечері 26 червня я прилетів до Москви і прямо з аеродрому – до І. В. Сталіна. У кабінеті І. В. Сталіна стояли струнко нарком С. К. Тимошенко і мій перший заступник генерал-лейтенант М. Ф. Ватутін. Обидва бліді, змарнілі, з почервонілими від безсоння очима. І. В. Сталін був не в кращому стані. Привітавшись кивком, І. В. Сталін сказав: – Подумайте разом і скажіть, що можна зробити в нинішній ситуації? – і кинув на стіл карту Західного фронту» [127].

Коли «група експертів» писала жуковські «мемуари», доступу до журналу записів відвідувань кабінету Сталіна дослідники ще не мали. Тому «Маршал Перемоги» міг побріхувати, мов знаменитий барон, безкарно. Але ж ось яка халепа… Журнал свідчить, що 26 червня Жуков був у сталінському кабінеті двічі. Один раз справді пізно ввечері – з 21.00 до 22.00. І таки разом із Тимошенком. Але був ще один візит з 15.00 до 16.10. І візит цей дуже цікавий… Справа в тому, що через 10 хвилин після Жукова до кабінету увійшов нарком внутрішніх справ Лаврентій Павлович Берія. Навіщо знадобився грізний нарком у перші хвилини зустрічі Сталіна з Жуковим? Можна лише здогадуватися, але здогадуватися з високою долею ймовірності.

На той момент у кабінеті були присутні, крім Жукова, ще 14 «гостей», серед яких майже все вище політичне та військове керівництво країни. Про що говорили? Хтозна. Але відомо, що після того, як більшість учасників засідання (в т. ч. й Жуков з Тимошенком) вийшли, разом зі Сталіним залишилися троє членів Політбюро (Каганович, Ворошилов, Молотов) а також Берія, який до Політбюро не входив.

Звернемо увагу на те, що всупереч казкам Жукова, не могло такого бути, щоб Сталін зателефонував йому навіть дуже вранці 26 червня, а вже о третій пополудні начальник Генштабу стояв струнко перед вождем в його кабінеті. Не могло, бо відстань між Тернополем і Москвою по прямій більш ніж тисяча кілометрів а максимальну швидкість, яку міг розвинути літак Лі-2 (він же американський Douglas DC-2) – 320 кілометрів на годину.

Але ще треба здати справи («переговорити» з Кирпоносом і Пуркаєвим) і це не 15 хвилин. Ще треба зібрати валізи та доїхати до аеродрому. Розігріти двигуни літака. Дочекатися доки прилетять винищувачі супроводу. Та й не вдасться летіти по прямій, бо над Білорусією пантрують хлопці з Люфтваффе – треба гак робити.

А потім приземлитися і доїхати до Кремля через половину Москви. Це якщо летіти з аеродрому в Тернополі, а не із Києва.Найсмішніше знаєте що? Перший відвідувач у кабінеті Сталіна 26 червня – о 12.10. Товариш Сталін, як відомо, працював до ранку, а прокидався опівдні. Так що і телефонувати рано вранці Жукову не міг.

Очевидно, що виклик до Москви Жуков отримав увечері 25 червня після бесіди Сталіна з виконувачем обов’язків начальника Генерального штабу Ватутіним (перебував в кабінеті Сталіна з 20.20 до 21.10) та Тимошенком (в кабінеті Сталіна з 20.00 до 24.00). Саме надійшли відомості про програну вдень битву під Гродно.

Близько чверті німецької «танкової міці» складали командно-штабні Kl.Pz.Bf.Wg. В СРСР це «танком» не вважалось. Але московські фальсифікатори історії, коли пишуть і говорять про «переважаючі сили противника», ставлять їх у статистику поруч із потужними радянськими Т-34.

Тут теж було цікаво. Тут також наступали (пропаганда називала це контрударами) відповідно до директиви № 3. Загальне командування здійснював маршал Кулик – ще більший військовий «геній», ніж Жуков. Але була й відмінність. У складі німецької групи армій «Центр» наступали одразу дві, а не одна, як проти Жукова, танкові групи, бо це був головний напрямок удару Вермахту. І знову десятиліттями нам розповідали про страшну перевагу гітлерівців у танках. Начебто сталінці їх мали набагато менше, а до того ж – застарілі. Аби раз і назавжди закрити це питання, трохи повтомлюю вас цифрами. Бо московські «інженери людських душ» таким чином пишуть свої опуси «про війну», що відомостей про чисельний склад і якість військ Німеччини намагаються не давати, а все більше на емоції налягають.

Так, загалом проти Західного фронту воювало аж цілих 1 700 танків Вермахту. Порівняно багато. Але що то були за танки! У 3-й танковій групі генерал-полковника Гота загалом 895 танків. З них 529 – легкі та командирські машини. Лише допотопних Pz.I та Pz.II до трьох сотень. Трохи кращі справи у 2-й танковій групі генерал-полковника Гудеріана. Наприклад, 24-й моторизований корпус, що входив до її складу, мав 441 танк і з них «лише» 174 легких та командирських. Приблизно таким само за потужністю був 46-й моторизований корпус. Але й Західному фронту під командуванням маршала Кулика та генерал-полковника Павлова було чим відмахнутися. Лише одна з чотирьох армій фронту, надпотужна 10-а мала два мехкорпуси. У їхньому складі 1413 танків включно з 450 новітніми КВ і Т-34. А 11-й мехкорпус 3-ї армії мав 255 танків, з яких «лише» 39 Т-34 та КВ. А 14-й мехкорпус 4-ї армії новітніх КВ і Т-34 не мав, зате мав 520 легких Т-26 та БТ.

Не в танках питання. Розгром Західного фронту був неминучим. Бо надпотужну 10-у армію начальник Генерального штабу Жуков із санкції Сталіна і Тимошенка загнав у оточення, у Білостокський виступ, повернутий «горлечком» на Схід. От німці зметикували й перерізали єдину комунікаційну артерію – дорогу Білосток-Слонім, яка проходила через те «горлечко». Тепер увага! Саме 25 червня, коли Сталін викликав Жукова «на килим», замкнувся Білостокський «котел» і Західний фронт практично впав. Сталіну доповіли: катастрофа в Білорусії і катастрофа в Україні, де Жуков третій день палить армади танків, а успіху так і не досяг. І от тоді у Сталіна справді стався шок. Зазирнемо в журнал відвідувань. Кількість входжень до сталінського кабінету (враховуючи повторні) така:

22 червня – 29;

23 червня – 21;

24 червня – 20;

25 червня – 29;

26 червня – 28;

27 червня – 30;

28 червня – 21.

Що це означає? Мабуть те, що жодної паніки у Сталіна не було й після першого шоку 22 червня протягом наступних двох днів все було більш-менш спокійно, очікували, що оперативно-стратегічні плани спрацюють, полководницький «геній» радянських генералів і маршалів дасть плоди, а шалена перевага у кількості і якості військової техніки та озброєнь зламає Вермахту хребет. І лише 25 червня стало зрозуміло, що замість очікуваної блискучої перемоги насувається катастрофа. Тому потік відвідувачів в цей день такий, як у «чорне» 22 липня, і у наступні дні теж.

Так от: Сталін викликав Жукова зовсім не для того, щоб той своїм «генієм» допоміг відстояти Мінськ. Сталін викликав Жукова на розстріл. І не лише його. Присутність Ватутіна при Жукові та Тимошенкові теж негарний знак. Однак, очевидно в результаті тих «розборів польотів» із висновками було вирішено почекати до тих пір, поки остаточно з’ясуються результати «прикордонних битв», а також доля Мінська та Києва.

Павлова теж би викликали. І теж не на чай з заварними тістечками. Але там саме точилися жорстокі бої і якби навіть з генералом був стабільний зв’язок, висмикувати його з того пекла було не можна. Чому Жуков «забув», коли отримав телефонний дзвінок від Сталіна і про перший візит до нього вдень 26 червня? Та тому, що саме 25 червня 3-я та 10-а армії отримали наказ на відхід і про катастрофу ще ніхто серйозно не замислювався. Усе сприймалося як «тимчасові труднощі» – стандартний в СРСР вислів. А відтак причиною виклику було щось інше.

Далі настало 26 червня і особливо 27, катастрофа вималювалася, а Жукову дуже не хотілося брати за неї відповідальність на себе як на начальника Генштабу. Тому й брехав, мовляв, що я міг зробити за ті кілька годин після того, як прибув «пізно увечері» до Москви. Спочатку в кабінеті Сталіна штани довелося просиджувати аж до десятої вечора, потім поки до робочого місця доїхав, поки оцінив оперативну інформацію – було пізно й навіть Мінськ рятувати. Після 28 червня настала розв’язка. Одночасно із двох фронтів – Західного та Південно-Західного прийшли страшні підсумки командування Павлова та Жукова відповідно.

Західний фронт практично розвалився. 28 червня німці захопили Мінськ. Танки Гота та Гудеріана рвуться на Смоленськ та Київ. Колосальний Південно-Західний фронт німцям перемолоти було складніше. Але й він стрімко конав. Не витримавши страшного сорому від небаченого погрому, 28 червня застрелився член військової ради фронту Микола Вашугін, а наступного дня німецькі підрозділи зайняли Броди та Буськ. Найбільша в історії людства танкова битва завершилася. І ось тут на Сталіна накотилася депресія. Ось тут він упав духом. 29 червня він нікого не приймає. Лише заїхав з кількома членами Політбюро в Наркомат оборони. Вислухавши невтішні новини, він вийшов і мовив: «Ленін залишив нас пролетарську радянську державу, а ми, його спадкоємці, її просрали» [135].

Після цього вождь сів у машину, поїхав на дачу, де й зачинився від усього світу. Фразу цю, крім Мікояна, підтверджують і Молотов, і Хрущов. Причому не лише Мікоян щиро дивувався: «Ми були вражені виступом Сталіна. Виходить, що все безповоротно ми втратили? Вважали, що це він сказав у стані афекту…» [136]. Ой, лукавив Анастас Іванович. Все вони чудово розуміли. Тільки вголос не казали. Повторюю – перемогти у Другій світовій, воюючи на два фронти, Гітлер не міг. Він навіть СРСР цілком захопити не сподівався. Він чомусь вважав, що коли захопить Москву та вийде на Волгу, війна одразу скінчиться.

У нас кажуть про таких «дурень думкою багатіє». Відповідно, Сталін, кажучи «просрали» мав на увазі щось інше. Що? 29 червня стало зрозуміло, що жодного переможного наступу на Європу не буде. Натомість буде затяжна важка війна на виснаження. Фактично сам на сам з Німеччиною та її союзниками. Бо тепер уже Британія та США були зацікавлені в тому, аби два соціалістичних хижаки намертво вчепилися один одному в горлянки. Чим більше вони спливатимуть кров’ю, тим більше гарантій у Черчилля, що висадки Вермахту на Островах не буде, і тим більше часу буде на відновлення боєздатності армії.

Таким чином Сталін цілком розумів, що його плани переможного вступу у Другу світову війну зі «звільненням поневоленого пролетаріату» Фінляндії, Швеції, Норвегії, Данії, Бельгії, Нідерландів, Австрії, Болгарії, Греції, Туреччини, Ірану, Кувейту, Греції, Франції, Швейцарії пішли прахом.

Що жодного поділу Британської імперії та колоній інших європейських держав не буде. Що уся багаторічна підготовка – псу під хвіст. Що більше такого сприятливого збігу обставин не буде ніколи. До речі, про те, чого не писав про себе розумний, мудрий, професійний, хоробрий геній Георгій Жуков. Він багато бруду вилив на командармів, комкорів, офіцерів Генштабу та навіть на Сталіна і членів Політбюро. Усі вони були розгублені, дурні та непрофесійні. У ніч нападу на СРСР спали без задніх ніг. Один лише Жуков… І якби не він…

Милуємося спогадами того ж таки Мікояна: «29 червня ввечері у Сталіна в Кремлі зібралися Молотов, Маленков, я і Берія. Докладних відомостей про становище в Білорусії тоді ще не надійшло. Відомо було тільки, що зв’язку з військами Білоруського фронту немає. Сталін зателефонував в Наркомат оборони до Тимошенка. Але той нічого путнього про становище на Західному напрямку сказати не зміг. Стривожений таким ходом справи, Сталін запропонував усім нам поїхати в Наркомат оборони і на місці розібратися з обстановкою. У Наркоматі були Тимошенко, Жуков, Ватутін. Сталін тримався спокійно, запитував, де командування Білоруським військовим округом, який є зв’язок. Жуков доповідав, що зв’язок втрачений і протягом дня відновити його не змогли.

Потім Сталін про інше запитував: чому допустили прорив німців, яких заходів вжито для налагодження зв’язку тощо. Жуков відповів, яких заходів вжито, сказав, що послали людей, але скільки часу буде потрібно для встановлення зв’язку, ніхто не знає. Близько півгодини поговорили, досить спокійно. Потім Сталін вибухнув: що за Генеральний штаб, що за начальник штабу, який так розгубився, не має зв’язку з військами, нікого не представляє і ніким не командує. Була повна безпорадність у штабі. Раз немає зв’язку, штаб безсилий керувати. Жуков, звичайно, не менше за Сталіна переймався станом справ, і такий окрик Сталіна був для нього образливим. І ця мужня людина розридалася, мов баба, і вибігла в іншу кімнату. Молотов пішов за ним. Ми всі були в пригніченому стані. Хвилин через 5-10 Молотов привів зовні спокійного Жукова, але очі у нього ще були мокрі» (там само). В одному Мікоян помиляється. Жуков не був мужнім. Він був сатрапом. Він був садистом. Він принижував і топтав усіх, хто був нижчим за нього. Він крав чужі думки. Він всіляко звеличував себе, грався у військового «генія». Це усе сприймалося, як мужність. Деким. Але мужні люди, коли потрапляють під справедливу критику, не ридають. А Жуков плакав постійно. На пероні Київського вокзалу 8 червня 1940 року, коли вважав, що його обділили владою й висилають зі столиці на периферію; у себе на дачі під Одесою у новорічну ніч 1947 року, коли до нього ніхто із запрошених не приїхав, бо засмерділо сталінською опалою.

Зате ось вам думка маршала Малиновського: «Я бачив, яке неймовірне хамство виявляв Жуков до низки людей, в тому числі до видатних, вольових людей» [137]. Нехай вибачають читачі – про це писали останнім часом багато, той таки Віктор Суворов препарував «Маршала Перемоги», мов жабу в лабораторії – до останньої кісточки. Але далеко не всі читали його книжки. Не всі читали книгу Бориса Соколова. Тож не маю права не розповісти про це, хоч і дублюю Суворова в чомусь. Бо на культі Жукова досі стоїть уся фальшива історія тієї війни, починаючи з назви. Ось вам «сталінський порядок» і «геніальність Жукова». Чотири з половиною доби минуло з моменту повернення начальника Генштабу у Москву, а він досі не знає, де знаходиться генерал Павлов і увесь штаб Західного фронту. І налагодити зв’язок не здатен. А коли йому Сталін докоряє – у сльози кидається.

А Павлов не виходив на зв’язок не тому, що не мав радіостанції, а тому, що саме в цей час, всупереч прямому наказу наркома оборони не здавати Мінськ навіть в умовах цілковитого оточення, драпав разом з усім своїм штабом з Красного урочища на околиці столиці Білорусії у ліси під Могильовом. Це майже 300 кілометрів на Схід. А фронтова радіостанція РАТ під час руху не працювала. Вона розміщувалася на трьох вантажівках, які мали для цього зупинитися, розгорнути антени, приєднати силову частину, приймач та передавач.

Власне, за статутом, Павлов мав спитати дозволу на переміщення штабу – самовільне залишення позиції – це вже розстріл. Якби він навіть дозволу й не отримав, але повідомив куди передислоковується – Жуков та Тимошенко знали б, де його шукати й послали якого зв’язкового на «кукурузнику». Але генерал-полковник Павлов на зв’язок не виходив. І це теж яскрава ілюстрація радянської системи, коли підлеглі просто до нападу діареї бояться своїх начальників, а особливо – повідомляти їм погані новини. Останнім часом генерала Павлова прийнято робити жертвою «сталінських репресій», типовим «цапом-відбувайлом», на якого звалили провину за розгром у червні 1941 року. А насправді він начебто був дуже талановитим полководцем. Не те що Жуков. Все так. «Цапом-відбувайлом» Павлова зробили. Треба було б поставити разом з ним до стінки і Жукова, і Тимошенка, а поряд з ним Сталіна з Молотовим. Там усі винні. І Сталін про це знав.

Тому Сталін особисто викреслив статті про «шпигунство» та «змову» Павлова й наказав судити і розстріляти за те, в чому Павлов був справді винен: халатність, розвал управління військами, бездіяльність та самовільне залишення стратегічних пунктів без дозволу вищого командування. Але щодо «талановитості» його як військового є великі сумніви. Так, він бився в умовах набагато гірших, ніж Жуков. Проте так само, як і Жуков, ганяв маршами танкові бригади; так само, як і Жуков, воював великою кров’ю; так само, як і Жуков, посилав танкові дивізії у лобові атаки на закопані у землю танки та організований вогонь протитанкової артилерії. Він приблизно так само і в Іспанії воював, про що сумлінно повідомляли «стукачі» – їхні старі доноси привезли з Москви й сумлінно підшили до чотиритомної справи.

Питання щодо професійності й чесності Павлова можна закривати після його (або приписаних йому) слів: «Основною причиною всіх бід, – говорив він на слідстві, – вважаю величезну перевагу танків противника і його нової матеріальної частини, величезну перевагу авіації ворога» [138].

На цю «перевагу» звалювали свої поразки усі сталінські генерали. І Жуков з Рокоссовським також. Тому вони в рази завищували сили противника та усіляко применшували свої. Знав про це Сталін? Хтозна. Напевне, таки знав. Не міг не співставити фантастичні цифри кількості німецьких танків, літаків та гармат, які, зі слів його генералів, воювали проти них, та відомості розвідки.

А в певний час, коли прийшов до тями після візиту до нього на дачу соратників, що слізно умовляли повернутися до справ, вирішив, що завищення сили німців буде ще одним (разом із «несподіваністю віроломного нападу») гарним виправданням перед народом. Звідти й повелося – «віроломність» та «величезна чисельна перевага». Так і до сьогодні. Лише прийомчики нові вигадують. На «некомплект» танків та скільки їх було несправних наголошують. Наче у Гітлера всі танки працювали, мов швейцарські годинники.

Власне, на цьому закінчимо. Головний висновок ви, розумні мої читачі, з цієї великої глави, напевне зробили: через неспроможність радянської системи; через агресивність намірів; через те, що кремлівська кліка сама себе перехитрила; через виховані й дібрані Сталіним та його поплічниками бездарні військові кадри, у перші дні червня 1941 року СРСР не прикордонні битви програв. Він програв Другу світову війну, а заразом і своє майбутнє.

Мине лише 60 років і його не стане.

От що мав на увазі Сталін, коли сказав, що нащадки Леніна пролетарську державу «просрали».