ПРО ДУШУ Й ТІЛО БІЛЬШОВИКА
Тепер, шановний читачу, дозвольте познайомити Вас із тими, хто в результаті того перевороту дорвався до влади. Не з усіма – лише з найвідомішими особами, з котрих пропаганда десятиліттями ліпила героїв, чиїми іменами називали міста, пароплави, кінотеатри, піонерські дружини і колгоспи.
Володимир Ілліч Ленін (справжнє прізвище – Ульянов). Син директора народних училищ Симбірської губернії, дійсного статського радника (чин, що відповідає армійському генерал-майору) Іллі Миколайовича Ульянова, кавалера п’яти орденів Російської імперії, за походженням – сина чуваша і калмички. Матір майбутнього лідера більшовиків – Марія Олександрівна Ульянова (у дівоцтві Бланк), донька єврея та німкені.
Від народження Ульянов-Ленін був моральною і фізичною потворою. За маленького зросту (у дорослому віці – 164 см) він мав непропорційно короткі ноги та великі торс і голову, тому до трьох років не навчився ходити – через зміщений центр ваги постійно падав, впадав у істерику й так лупив лобом об підлогу, що родичі боялися за його розум. Страждав на гіперактивність, неконтрольовані напади люті та жорстокість: «У його характері завжди було щось зле. Він чудово ладнав із молодшим братом Дмитром, але часто доводив його до сліз» [9].
У дорослішому віці соціопатія переросла у відхилення у психіці. Усі без винятку сучасники відзначають його безмежну брутальність, нетерпимість до інших, окрім його власних, думок, замкнутість, зарозумілість і жорстокість, що переходила усі межі. Типовий психічний розлад, який називається нарцисизмом. Найбільш вживаними словами, якими він характеризував товаришів, були «дурень», «ідіотик», «лайно», «субчик». При цьому мав потворну зовнішність. Ось портрет Леніна, якому щойно виповнилося 25 років. Його надав один із колишніх соратників Олександр Миколайович Потрєсов: «...був молодий лише за паспортом. На око ж йому можна було дати не менше сорока – тридцяти п’яти років. Зблякле обличчя, лисина на всю голову, що залишала лише мізерну рослинність на скронях, рідка рудувата борідка...» (там само).
За свідченнями його дружини – Н. К. Крупської та колишніх товаришів, Ленін страждав на напади головного болю, безсоння, депресивні кризи, які переростали у нарколепсію, котра могла тривати тижнями. Потім вона змінювалася на маніакальні напади, що їх Крупська називала «лютими», на Ілліча сходив період бурхливої діяльності – «Володя впав у раж», – казала дружина. Словом – «красень».
Освіту мав поверхову. Як юрист – цілковитий «нуль». Як теоретик марксизму та політекономії – «нуль». Плеханов та інші інтелектуали називали його «великим спрощувачем». Достатньо почитати його статті, написані важкою, сумбурною мовою. Чи не єдину теоретичну працю Леніна «Розвиток капіталізму в Росії» незаангажовані дослідники оцінюють «неоднозначно». Наприклад, біограф «пролетарського вождя», професор російської історії в Оксфорді Роберт Сервіс відзначає: «Рецензій на книгу надійшло образливо мало, переважно негативних. Навіть марксисти практично не помітили появи «Розвитку капіталізму в Росії» [10]. Таємниця такого ігнорування з боку марксистів проста: у ті часи подібної літератури виходили гори. І марксисти шукали передусім нові свіжі думки та ідеї. А головною ідеєю ленінської книги була банальна до оскомини «свіжа» думка: самодержавний лад в Росії застарів, в умовах капіталізму потрібна демократія. Уже потім з цієї банальної компілятивної праці, ще й доволі неоднозначної, пропаганда зробила «геніальний труд».
Водночас, як часто буває у психічно хворих, Ленін мав неабияку харизму, буквально підкорював своїй волі певні типи особистості, особливо з числа малоосвіченої екзальтованої молоді. В силу багатьох внутрішніх протиріч та концептуальних помилок теорія марксизму є дуже складною для системного сприйняття. Тож радикали-недоуки на марксизмі нічого не тямили й «розумних книжок» не читали. Їм вистачало прокламацій, тоненьких брошур і головне – віри замість знань. «Буржуй-глитай не працює, а лише привласнює плоди труда пролетарів. Знищимо буржуїв; усе, що вони привласнили, поділимо по справедливості й настане щасливе життя».
Так приблизно уявляв собі пересічний більшовик «політичну економію». І полум’яні промови Леніна, Троцького, Калініна та інших ораторів, які напирали не на інтелект, а на емоції, падали у благодатний ґрунт. Закінчуючи портрет більшовицького вождя, аби до цього більше не повертатися, подам ще одну характеристику: «Лікар Олександр Богданов, який свого часу був віце-лідером більшовиків, казав відомому Миколі Валентинову (Вольському): «Спостерігаючи протягом кількох років деякі реакції Леніна, я як лікар прийшов до переконання, що у Леніна бували іноді психічні стани з явними ознаками ненормальності» [11].
Не маючи друзів, Ленін оточував себе примітивними особами, які зазирали йому до рота й за своїми якостями були йому «до пари». Кілька найближчих його «соратників» виглядають так. Лев Давидович Троцький (справжнє ім’я – Лейба Давидович Бронштейн), виходець із багатої родини херсонських євреїв, освіта середня – закінчив реальне училище імені святого Павла в Одесі. Найближчий соратник Леніна і на момент «революції» фактично друга людина в партії. Страждав на нарцисизм і комплекс Наполеона, а про його сексуальні збочення знав увесь Центральний комітет. Блискучий оратор, тобто базікало. Феноменально жорстока людина.
Карл Бернгардович Радек (Копель Собельсон), львівський єврей, що вважав себе поляком. Мав незакінчену вищу освіту. Був особливо довіреною особою і улюбленцем Леніна, разом з Якубом Ганецьким здійснював таємну комунікацію між більшовицьким керівництвом та німецьким Генеральним штабом, який фінансував російських революціонерів. Саме Радек організовував переїзд Леніна та ще 22 більшовиків у знаменитому «пломбованому вагоні» до Росії через Німеччину у квітні 1917 року.
Збоченець, котрий після «Жовтневої революції», марширував Червоною площею у чому мати народила на чолі колони людей із створеної ним спілки «Геть сором», на яких єдиним «одягом» була червона стрічка через плече. Полюбляв ходити голим і не соромився навіть неповнолітніх дітей. «Так тримати!» – вигукнув Ленін, дізнавшись про парад голих «пролетарів».
Фелікс Едмундович Дзержинський, польський дворянин, психічно хворий маніяк, який у дитинстві мріяв «надіти шапку-невидимку, дістатися Москви й повбивати усіх москалів». У юному віці був релігійним фанатиком й добивався прийняття до ордену єзуїтів. Відрахований за неуспішність з восьмого класу гімназії. Мав лише одну оцінку «добре» – із Закону Божого, вісім «задовільно» та дві «незадовільно». Страждав на епілептичні напади.
Важкий кокаїніст – його наркоманія обговорювалася на рівні Центрального комітету більшовицької партії.
Серго (справжнє ім’я – Георгій) Орджонікідзе, грузин. Освіту мав початкову. Маніяк і садист, який прославився тим, що убив видатного грузинського громадського діяча і поета Іллю Чавчавадзе. Орджонікідзе характеризують таким чином: «Брутальний і малоосвічений грузин, нащадок збіднілих імеретинських дворян, він залишився сиротою в ранньому дитинстві, ріс вередливою дитиною, погано вчився і часто влаштовував істерики. Одного разу в школі він зірвав зі стіни портрет царя і з люттю почав топтати ногами. Його вигнали зі школи» [12].
Мойсей Соломонович Урицький, народився у купецькій єврейській родині в Черкасах. Він був комісаром Всеросійської комісії з виборів до Установчих зборів, першим головою Петроградської ЧК. Цей мав вищу юридичну освіту, що не завадило йому бути сексуальним маніяком, котрий не пропускав жодної спідниці та й чоловічих штанів теж. Збоченець, який узагалі не мився в очікування світової революції й смердів, мов цілий свинарник. Був ще й фізичною потворою – мав коротенькі криві ніжки, круглу спину й вдавлену у плечі голову. На відміну від Дзержинського, не наркоман, а закінчений алкоголік.
Валеріан Володимирович Куйбишев, з російських дворян, освіта середня. Також був безнадійним гірким алкоголіком. Якось ще під час підпільної діяльності він «по п’яній лавочці» розбовкав черговій коханці про товаришів по партії, та донесла у поліцію й усіх самарських більшовиків (крім нього самого) заарештували. Цей пив не просто багато, а – страшенно багато. Запоями. Коли Сталіну донесли що Куйбишев пиячить, той сказав: «Пиячить? Нехай. Скоріше здохне».
«Здох» Валеріан Куйбишев у віці 46 років у робочому кабінеті. Офіційно від серцевого нападу. Насправді – упився до смерті. Зате в СРСР його іменем називали міста, села, заводи, кораблі та колгоспи.
Симон Аршакович Тер-Петросян, з багатої вірменської родини. Освіта – незакінчена середня. Виключений з училища за погану поведінку. В історії відомий за псевдонімом «Камо», довірена особа Леніна на Кавказі. Друг дитинства Сталіна, разом з яким займався грабунками, що їх більшовики скромно величали «експропріаціями». Божевільний садист і убивця, постійний пацієнт психіатричних лікарень.
Сам Йосип Віссаріонович Сталін (Джугашвілі). Про нього ще все попереду, але відомо, що цей син грузинського шевця, семінарист-недоучка, був психічно хворим чудовиськом з комплексом неповноцінності та параноєю. Зріст 163 см., ліва рука не розгиналася у лікті через травму у дитинстві, другий і третій пальці лівої ноги зрослися, обличчя спотворене перенесеною у дитинстві віспою. Знаменитий психіатр Еріх Фромм називав його «класичним прикладом несексуального садизму».
До речі, про делікатну тему сексуальних стосунків в середовищі більшовиків. Цю партію було переповнено різноманітними маніяками, еротоманами, гомосексуалістами, педофілами та іншими схожими особами. Добре відомі оргії, що їх влаштовували «революційний матрос», а після «революції» – голова Центрального комітету Балтійського флоту Павло Дибенко та його дружина знаменита Олександра Коллонтай, котра ще й з жінками полюбляла. У Швеції, де вона у 30-40 роки ХХ ст. була послом, досі з повагою згадують її помпезні лесбійські «вечорниці».
Можемо згадати походеньки ленінської коханки Інеси Арманд та комісарші Лариси Рейснер, з якою Троцький займався вельми нетра-диційним коханням. Це зараз дуже вільні сексуальні погляди, а тоді такі речі у суспільстві виглядали огидним збоченням. Завдяки цим панянкам було створено теорію «склянки води» – тобто для жінки злягатися з першим зустрічним так само природньо, як втамувати спрагу склянкою джерельної.
Добре відомі випадки, коли комсомолку, яка відмовила комсомольцю у «склянці води», на зборах засуджували як «міщанку» з усіма наслідками, що з цього витікали.
Дружина «пролетарського вождя», дворянка Надія Костянтинівна Крупська багато писала про мораль та родинні цінності. Не писала лише про те, скільки коханців мала до Леніна і після нього: про «друга родини» Миколу Утіна, котрий «взяв під опіку» чотирнадцятирічну Надійку після смерті її батька; про Роберта Классона, до якого її дуже ревнував Володимир Ілліч; про брутального неписьменного слюсаря Івана Бабушкіна; про Віктора Курнатовського, з яким чудово «прогулювалася у лісі» під час заслання в Шушенському, уже будучи офіційною дружиною Леніна. Це лише ті, про кого точно відомо.
А от вам Михайло Іванович Калінін. Народився у Тверській губернії. Росіянин. Освіта – 4 класи початкової земської школи. Колишній лакиза. У прямому сенсі цього слова – був лакеєм у родині дійсного статського радника Д. П. Мордухай-Болтовського. Звички лакизи залишилися з ним на все життя – Михайло Іванович мав неймовірно гнучкий хребет і буквально плазував перед Леніним і Троцьким, а потім перед Сталіним, ледь не цілуючи йому чоботи. У 1919 році Троцький назвав Калініна «Всеросійським старостою», бо його «обрали» головою ВЦИК (рос. Всероссийский центральный исполнительный комитет), і формально саме Калінін був головним у державі. Але лише формально, насправді він практично не мав жодного впливу у таємній партійній ієрархії.
Крім видатного хребта, Михайло Іванович Калінін мав ще воістину казкове лібідо. Дуже полюбляв юних балерин Большого театру та балетного училища. Просто у робочому кабінеті. Особливо подобалося спочатку поспостерігати, як гола дівчинка танцює на зеленому сукні його стола. «Всеросійським козлом» називав його Сталін ще й з огляду на його борідку. І додавав: «хтивий». Михайло Іванович дуже не любив, коли дівчата йому відмовляли. Широко відомою є історія 16-річної балерини Белли Уварової, яка категорично відмовилася лягати під старого «козла». Її знівечене розчленоване тіло знайшли у лісі. Вибухнув страшенний скандал, який, утім, товариш Сталін погасив –Калінін терміново захворів, його відправили «у відпустку», а батьків Белли було звинувачено у шпигунстві й знищено. Вождю дуже вигідно було мати в себе в кишені формально першу людину держави.
Помічником – офіційно посада називалася «секретар Центрального виконавчого комітету СРСР» до себе Михайло Іванович взяв (вірніше, Сталін до нього приставив) Авеля Єнукідзе, який був уже відвертим маніяком-педофілом і ґвалтівником. Саме він опікувався постачанням дівчат до кабінету або на дачу Калініна та інших партійних бонз. Клим Ворошилов, наприклад, на відміну від Калініна, полюбляв не балерин, а оперних співачок.
Той таки Єнукідзе вивозив тіла задушених «всесоюзним старостою» дівчат до Донського крематорію. Якось Катерина Гельцер – знаменита балерина, дізнавшись, що Калінін розбестив її малолітню ученицю, навіть запустила в нього статуеткою Мефістофеля.
Сталін недаремно розумів і прикривав пориви душі та тіла товариша Калініна. Майбутній «кращий друг радянських дітей» теж відзначився на ниві розбещення неповнолітніх. Ліді Перепригіній було 13 років, коли її звабив 34-річний Йосип Джугашвілі, який перебував у засланні в селі Курейка Туруханського краю. Дівчинка навіть сина Олександра від нього народила у квітні 1917 року. Спалахнув скандал, мешканці села почали переслідування революційного діяча за розбещення неповнолітньої, той забожився, що одружиться, але щойно закінчився термін заслання – швиденько змастив п’яти салом.
Усе це виглядало би як вигадка «жовтої преси», якби не розсекречені матеріали з «Особливої папки» Микити Хрущова, який у 1956 році збирав компромат на Сталіна до ХХ з’їзду КПРС. Було ініційовано ціле розслідування за участі не лише місцевих сибірських чиновників, але й голови КДБ І. Сєрова. Після падіння СРСР ці матеріали було розсекречено й вони стали доступними для істориків. Про це писали, зокрема, британський дослідник Саймон Монтефіоре; професор Прінстонського університету (США) Стівен Коткін; російський історик, провідний науковий співробітник Інституту історії Росії Російської Академії Наук Борис Ілізаров та інші.
Повернувшись із заслання, де він покинув юну маму з дитиною, Сталін одразу ж… звабив власну 15-річну доньку, Надію Аллілуєву. За твердженнями деяких дослідників, Надія була плодом зв’язку Сталіна з дружиною Сергія Аллілуєва – Ольгою. Про це згадувала, наприклад, письменниця Ольга Кучкіна, чиї родичі були друзями Надії Аллілуєвої – якось під час чергової сварки Сталін кинув їй: «Знаєш, що ти моя донька?»
У результаті бурхливого роману Йосип Віссаріонович просто викрав неповнолітню дівчину з родини, а потім все-таки оформив з нею офіційний шлюб. Десять(!) абортів змусив зробити Надію (судячи з її медичної картки) Сталін. Чому? І яким дивом на світ з’явилися Василь та Світлана?
Бідолашна дівчина все розуміє, але вдіяти нічого не може – страшна доля Бели Уварової робила дівчат покірними. А товариш Калінін навіть фотографа не соромиться…
До речі, психологи давно звернули увагу і на хворобливу любов вождя до своєї доньки (онуки?). Звісно, це лише версія, але дуже схожа на правду, принаймні, за часом усе збігається. Як нам відомо, у 1900-1901 рр. Ольга Алліуєва та Йосип Сталін дуже – скажемо так – дружили. Плюс оті свідчення письменниці… Батько Ольги Кучкіної, доктор історичних наук Андрій Павлович Кучкін – член партії з 1912 року, активний учасник більшовицького перевороту справді міг бути знайомий з Надією Аллілуєвою…
Не цурався Йосип Віссаріонович і ґвалтувати жінок. Наприклад, оперну співачку Віру Давидову. Відомо про «фавориток» вождя – балерину Ольгу Лепешинську та його особисту кухарку Варвару Жбичкіну, більше знану як Валентина Істоміна. І це не рахуючи численних машиністок та іншого жіночого персоналу.
Продовжимо про інших «старих знайомих».
Генріх Григорович (Генах Гершенович) Ягода, син єврея-ювеліра, освіта – 8 класів. Найближчий родич і соратник Свердлова, близький друг Дзержинського, один із найближчих соратників Сталіна. Був одружений на рідній племінниці – доньці сестри Свердлова. Керівник ОДПУ-НКВС.
Після арешту, під час обшуку 8 квітня 1937 року, у нього вилучено 1229 пляшок краденого вина, переважно закордонного, врожаїв 1897, 1900 та 1902 років; 11 порнографічних фільмів, 3904 порнографічних світлин і… гумовий фалоімітатор.
Хочете про жінок? Будь ласка. Коллонтай та Рейснер я залишу на потім.
Кілька рядків про Розалію Самійлівну Залкінд. В історії більше відома, як Віра Землячка. Але це псевдо жінка з багатої київської єврейської родини отримала після 1917 року. А до того її улюбленим було – «Демон», яке вона сама собі вигадала. Давня соратниця Леніна, з яким була знайома два десятки років. Керувала жовтневим переворотом у Москві. Абсолютно відповідала цьому псевдо. Маючи вищу медичну освіту, була глибоко психічно хворою. Моторошна садистка, від якої розбігалися врізнобіч навіть однопартійці. До того, що вона натворила у «визволеному» Криму восени 1920 року, ми ще дійдемо. У ролі характеристики наведу слова її однопартійця Мірсаїда Султан-Галієва: «…вкрай нервова і хвора жінка, що заперечувала у своїй роботі бодай якусь систему переконання і залишила після себе майже у всіх працівників пам’ять «аракчеєвських часів». Безпричинне нервування, занадто підвищений тон в розмові з майже усіма товаришами, надзвичайна вимогливість.. незаслужені репресії до всіх, хто мав хоча б невелику сміливість «сміти власне судження мати» або просто «не сподобатися».. Буквально всі працівники тремтіли перед нею, не насмілюючись проігнорувати навіть найдурніших або помилкових розпоряджень» [13].
За подвиги у царині масових страт, катувань і терору проти мирного населення Землячку дуже цінував Ленін. Вона першою з жінок отримала найвищу на той час державну нагороду – орден Червоного Прапора.
До колекції – Яків Михайлович Свердлов (Янкель-Арон Міраїмович Свердлов), виходець з євреїв Нижнього Новгорода. Освіта 4 класи. Кажуть, «революційну» кар’єру починав як «кватирник» (злодій, який грабує житло, проникаючи до нього через кватирку), чому сприяли його маленький зріст і сухе, мов тріска, тіло. Уже в ув’язненні він зійшовся з «політичними». Утім, підтвердження цьому немає. Зате відомо про надзвичайну, нелюдську навіть на тлі Дзержинського і Леніна, жорстокість. Ще у 1905 році на Уралі Свердлов сформував банду, що називалася «Бойовий загін народного озброєння». Складався він з найогидніших «відморозків» типу Петра Єрмакова, котрий за наказом Свердлова у 1907 році убив товариша по партії, підозрюваного у зв’язках з поліцією й відрізав йому голову.
Лист секретаря ЦК КПРС Аверкія Арестова Микиті Хрущову про розслідування зв’язку Сталіна з неповнолітньою Лідією Перепригіною, яке проводилося у 1956 році.
Це той самий душевнохворий Єрмаков, який брав участь у розстрілі царської родини й особисто добивав поранених жінок багнетом.
Щодо психіки самого Свердлова… Погодьтеся, з 1916 року всюди тягати за собою шкуру передчасно померлого улюбленого собаки й стелити її замість нічного килимка у кремлівських покоях – поведінка, що не дуже вписується в уявлення про здорову людину. Так само, як і практичні заняття некромантією.
Свердлова боялися. «Чорним дияволом» називали його поза очі. І не лише тому, що він був одягнений з ніг до голови у шкіру: шкіряні чоботи, шкіряне галіфе, шкіряна куртка, шкіряний картуз. Цю манеру одягатися перейняли кати з ВЧК, куратором якого він був. Розглянемо тепер ще одне цікаве питання. Можна зустріти багато тверджень, що більшовицька партія була «жидівським проєктом» й за її діяльністю стояла світова жидо-масонська змова. Це вигадки, які ні на чому не ґрунтуються. Наприклад, з 23 членів і кандидатів у члени ЦК РКП(б), обраних на VІІ з’їзді 6 березня 1918 року, було: росіян – 9, євреїв – 7, латишів – 3 і по одному поляку, грузину й німцю.
Ну і Ленін, національність якого взагалі визначити неможливо. Як бачимо, аж ніяк не євреї і навіть не росіяни, а саме латиші мали непропорційно велике представництво з огляду на чисельний склад цього народу у Російської імперії. На другому місці опиняються німці. Це я для тих, хто схильний проценти вираховувати.
А от перший склад Ради народних комісарів. Про національність Леніна мовчимо. Далі йдуть: нарком внутрішніх справ Риков – росіянин; нарком землеробства Мілютін – росіянин; нарком праці Шляпников – росіянин. Наркомат з військових і морських справ очолював комітет із трьох осіб: Антонова-Овсієнка (українець), Криленка (росіянин) та Дибенка (українець).
Загалом у першому радянському уряді працювали 9 росіян, 2 українці і по 1 поляку, грузину та єврею. Плюс очільник таємної політичної поліції –ВЧК (повна назва рос. Всероссийская чрезвычайная комиссия по борьбе с контрреволюцией и саботажем) поляк Дзержинський, заступником у якого був латиш Яків Петерс.
Але ж на нижчих щаблях більшовицької ієрархії, особливо в ЧК, справді було багато євреїв, – скаже хтось. Звісно. Але пояснення цьому є й воно жодним чином міфічних «жидо-масонів» не стосується. Євреї у Російській імперії були у приниженому стані. Жоден інший народ не зазнавав такої дискримінації за національною та релігійною ознакою. Відтак, багато радикальної єврейської молоді, бажаючи змін, крім національних політичних партій (Бунд), опинилося серед більшовиків і не лише: багато євреїв було у числі меншовиків, есерів, анархістів.
Те саме, до речі, стосується і латишів. Тут справа ось у чому. У Російській імперії взагалі не існувало такого визначення, як росіянин. Дивно, правда? Національність визначалася віросповіданням. Якщо ти православний християнин, то навіть будучи євреєм, китайцем, туркменом – ти вважаєшся росіянином. А решта – лютерани, католики, юдеї, мусульмани, свідки Єгови – ні. «Неруських» було позбавлено низки громадянських та економічних прав й відповідно перед усім вони ставали джерелом поповнення революцій них партій.
Яків Свердлов на троні. Його тихий голос навіював більший жах, ніж істеричне репетування Леніна.
А серед чекістів особливо багато було як раз не євреїв, а латишів. І це зрозуміло, Латвію було окуповано німцями, й «червоним латиським стрільцям» просто не було куди повертатися. Тож аби якось вижити, вони масово йшли на радянську службу. А оскільки був певний мовний бар’єр та питання професійності – двері були відчинені лише у військо та до ЧК, куди «старі більшовики», що посиділи у в’язницях, йти гребували.
Тож насправді жодної «єврейської змови» не було. А була інтернаціональна банда злочинців, для яких національність не грала жодної ролі. Існує легенда, за якою до Льва Троцького завітав головний рабин Москви Яків Мазе просити за євреїв, яких червоні люто колошматили у погромах. Той відповів: «Я не єврей, я – інтернаціоналіст». На що мудрий ребе сказав: «Революцію роблять троцькі, а розплачуються за це бронштейни». Це історична легенда, але вона відбиває усе ставлення більшовиків до «національного питання».
Чи були серед більшовиків нормальні з погляду психіатрії і загально-прийнятих норм культури люди? Справді, хтось дорікне автору цієї книжки: що ж ви, навиколупували, мов родзинок з булочки, негативних прикладів, але ж були серед більшовиків і гідні люди. Наприклад, Анатолій Васильович Луначарський, інтелігентна людина з дворян, нарком просвіти, котрий навіть три роки у цюрихському університеті навчався, де слухав лекції відомого філософа, засновника теорії емпіріокритицизму Авенаріуса. Добре відомо, як Луначарський ревно опікувався освітою та культурою і навіть протестував проти розстрілу п’яними «революційними матросами» пам’яток архітектури. І оскільки його передусім наводять як приклад «справжнього комуніста», розповім про Анатолія Васильовича трохи детальніше.
Солоденький образ інтелігентного, м’якого, хоч до рани прикладай, Луначарського навіяний численними радянськими фільмами та книгами. Другий бік медалі, повернутий у таємну історію СРСР, абсолютно інший. Луначарський належав до вкрай радикального крила більшовицької партії – групи «Вперед». Непересічна «інтелігентність» цього діяча яскраво й випукло, як любили писати в радянських газетах, виступає у гаслі, автором якого він є: «Геть гуманізм! Ми маємо навчитися бути жорстокими». Так що ото все було награне, машкарою. Нищівну характеристику дав йому знаменитий письменник Корній Чуковський: «Він лисніє від самовдоволення. Прислужитися комусь, зробити послугу – для нього немає нічого приємнішого! Він ввижається собі наче якась всесильна милостива сутність, що випромінює на всіх благодать: будь ласка, чи не зволите, будьте люб’язні, – і пише рекомендаційні листи до всіх, до кого завгодно – і на кожному хвацько підмахує: «Луначарський». Страшно любить свій підпис, так і тягнеться до паперу, як би підписати» [14]. Не нагадує щось про характери однопартійців? Тільки на відміну від Леніна, Дзержинського, Свердлова та інших Луначарський грав роль доброго божества. Саме грав. Сучасники називали його боягузом і лицеміром. Михайло Булгаков, який добре знав цього персонажа, вивів його в образах одразу двох героїв роману «Майстер і Маргарита» – критика Латунського та голови Акустичної комісії Семплеярова. Щодо останнього – недаремно. Бо Луначарський, як і більшість однопартійців, теж був неабияким поціновувачем молоденьких дівчат, зокрема й балерин. У 1922 році він, мов стару собаку, прогнав першу дружину, 41-річну Анну, й одружився з молоденькою 19-річною актрисою Наталією Розенталь. Це не завадило Анатолію Васильовичу майже одночасно затягти до ліжка ще й 16-річну Надію Надєждіну (справжнє прізвище – Бруштейн), яка народила від нього позашлюбну дитину. Скажуть: та чи не кожен чоловік має коханку і навіть кілька, в чому тут мерзенність? Мерзенність в тому, що дівчинка навчалась у балетній школі, начальником над якою був Луначарський. Як могла відмовити вона комісару, від якого залежала?
Ну і вишенька на торті – страшні оргії, які відбувалися в розкішній мансарді будинку у Дєнєжному провулку 9\5 (Москва) – чи не там жертвою підстаркуватого комісара стала Надєждіна. Цікавий збіг: зразу після потрапляння у ліжко до Луначарського вона опинилася в трупі одного з найкращих театрів світу – Большого, начальником над яким також був «високоморальний» Анатолій Васильович. Наймолодша танцівниця за всю його історію…
До слова, якщо хто не знав: саме з оргій у квартирі Луначарського, де нарком «запалював» не лише з жінками, Михайло Булгаков змалював знаменитий «Бал сатани» у тому ж таки романі «Майстер і Маргарита».
А знаменитий історик, археолог, академік Академії Наук СРСР, сучасник Луначарського, професор Юрій Готьє прямо сказав про цього «зразка інтелігентності»: «Товариш Лупанарський – педераст, який має найближчі дружні зв’язки з деякими відомими футуристами» [15]. «Лупанарський» – це не друкарська і не граматична помилка. Це сумний і водночас злий каламбур Готьє. Лупанаріями у Давньому Римі називали будинки розпусти.
Якщо «зразок інтелігентності» має таке потворне обличчя – можна собі уявити, якими була решта комісарів, до розмови про яких у нас за браком місця не дійшло. Та й чи може витримати нормальна людина в компанії моральних потвор, маніяків, фанатиків, садистів і лицемірів. Питання риторичне.
До оргій ми ще повернемося – в мене є що вам про них розповісти, а поки що подивимося, як власники лупанаріїв, фалоімітаторів та неповнолітніх наложниць комунізм в окремо взятій країні будували.