Таємна історія Радянського Союзу

ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ ПЕРША.

ДВАНАДЦЯТЬ МІФІВ «ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ».

Про цю війну можна писати безкінечно й видати кільканадцять томів. А в цій книзі місця, аби навіть коротко змалювати її історію, замало. Тож зупинимося лише на кількох найбільш розповсюджених міфах, які досі живі у свідомості людей не лише старшого покоління, які виховувалися на брехнях комуністичного Агітпропу, але й значно молодших, на жаль.

Міф перший. Початок війни програли не лише тому, що Гітлер напав несподівано; не лише тому, що Сталін винищив у 1937 році «цвіт командування» Червоної Армії, але й тому, що зброї було дуже мало. Оповідання про «одну гвинтівку на трьох» чули всі. Поки один стріляв у ворога, двоє чекали поки його вб’ють, щоб взяти його зброю.

Насправді це брехня. Про 400 найкращих у світі гармат-гаубиць з 10 комплектами снарядів до кожної я уже писав. Про танки та літаки теж. На окупованій території Червона армія кинула сотні мільйонів набоїв, 16 мільйонів снарядів та 6 мільйонів мінометних мін. Це приблизно по 1,5 міни та 2,5 снаряди на кожного військовослужбовця Вермахту та їхніх союзників, включаючи штабістів, тиловиків і тих, які знаходилися у резерві. І це попри стратегічні запаси всередині країни.

І стріляти було з чого. Станом на 1 січня 1941 року Червона Армія мала (з урахуванням недоторканого запасу):

– гвинтівок – 6 млн. 910 тис. 538;

– автоматів – 81 тис. 920;

– ручних кулеметів – 167 тис. 110;

– станкових кулеметів – 74 тис. 141;

– 45-мм протитанкових гармат – 14 тис. 900;

– гармат середнього калібру включно з зенітними – 35 тис. 274;

– мінометів усіх калібрів – 45 тис. 712.

Ну і далі за списком. Значна частина цього добра чомусь опинилася біля кордонів, зокрема й у вагонах, і все це було захоплено противником у перші навіть не дні – години. Кажуть: а от ополченцям гвинтівок не давали. ДНО (дивізії народного ополчення), які формувалися восени 1941 року, таки були слабко озброєні, але все ж… «Насправді ситуація з матеріально-технічним забезпеченням ополченських дивізій виглядала трохи інакше. Згідно з повідомленням штабу 33-ї армії штабу Резервного фронту про бойовий і чисельний склад частин армії – шести дивізій народного ополчення, направленим не раніше 20 вересня 1941 року (датування по тексту), гвинтівок було 34 721 замість належних 28 952, станкових кулеметів 714 замість належних 612. Але відчувався брак у таких видах зброї: автоматичних гвинтівок було 7 796, а потрібно за штатом 21 495, ручних кулеметів було 869, замість необхідних 956, пістолетів-кулеметів Дегтярьова налічувалося 784, замість належних 928. На шість дивізій було належних 2 зенітних кулемети замість належних 102 і 7 великокаліберних кулемети замість 51.

Як видно з вищенаведених даних, озброєння таки не вистачало, але це не стосувалося особистої стрілецької зброї» [143]. До цього додамо, що в усіх країнах ополчення мало слабке озброєння. Бо ополчення створювалося поза мобілізаційними планами; на нього зброю просто не розраховували. І, здається, вашому автору відоме джерело, звідки радянські міфотворці брали натхнення для своїх байок. У липні 1940 року в Англії було сформоване ополчення чисельністю 1 млн бійців. Його було озброєно мисливськими рушницями та загостреними металевими прутами. Щоправда, кидати під танки тамтешніх ополченців ніхто не планував. Вони мали діяти в тилу – патрулювання, пошуки диверсантів та дезертирів тощо…

Міф другий. Найвеличніший полководець усіх часів і народів Георгій Жуков не зазнав жодної поразки і практично сам-один витягнув на своїх плечах усю війну. Це таке про себе сам Жуков і розповів. Ще й приписував собі розробку операцій, до яких не мав жодного стосунку, наприклад, стратегічну наступальну під Сталінградом і стратегічну оборонну на Курській дузі. За всю історію людства було лише два полководці, які виграли усі свої битви. Це Олександр Македонський та кошовий отаман Запорізької Січі Іван Сірко.

Щодо Жукова… Страшну катастрофу під Дубно-Луцьком-Рівним ми розглядали. З посади начальника Генштабу Сталін вигнав Жукова (той розповідав, що начебто сам пішов) 29 липня 1941 року після того, як напередодні Жуков здав Смоленськ. З 30 липня по 26 серпня 1942 року Жуков силами двох фронтів штурмував Ржев та Сичовку, намагаючись «зрізати» т. зв. «Ржевсько-Вяземський виступ» противника. Невдача. Яку досі ховають за грифом таємності. Віктор Суворов пише: «Планувався, припустимо, розгром німецької групи армій «Центр» з проривом глибиною 600 кілометрів і виходом радянських військ до узбережжя Балтійського моря. Але групу німецьких армій не розгромили, оборони не прорвали, просунулися не на 600 кілометрів, а на 23. Планували дійти до Вітебська, Мінська та Риги, але дійшли лише до Сичовки, і взяти її не змогли. Чим конфуз прикрити? Державною таємницею» [108].

Другий наступ двох фронтів під загальним керівництвом Жукова – 25 листопада – 20 грудня 1942 року. І знову поразка. Яку виправдали тим, що… нічого тут такого «видатного» не замислювалося – Жуков відволікав сили і увагу німців від Сталінграда. Хоча все було «з точністю до навпаки» – це сталінградська операція, яку проводили меншими силами, ніж у Жукова, відволікала увагу німців від подій під Ржевом, де знову планувався розгром групи армій «Центр».

Жуков, який координував дії радянських фронтів під час ліквідації «котла» в районі Корсуня-Шевченківського в лютому 1944 року, несе безпосередню відповідальність за те, що противнику вдалося з оточення (яке організували без Жукова) вирватися. Радянська пропаганда, звісно, записала це у чергову «перемогу», але вона дуже цікава: «переможці» втратили убитими 24 286 солдатів і офіцерів, до 850 танків та САУ, а «розгромлені» убитими й полоненими втратили близько 19 тисяч, 50 танків та штурмових гармат, а з оточення вирвалися 49 423 солдати, офіцери і генерали. Провал був настільки грандіозний, що навіть хвалькуватий Жуков змушений був визнати свою провину. Після цієї поразки Сталін його обматюкав і більше ніколи не доручав координацію дій кількох фронтів. Так що даремно «Маршалу Перемоги» пам’ятники ліплять.

Міф третій. Масовий мор населення Ленінграда стався через блокаду. На Нюрнберзькому трибуналі радянські прокурори навіть намагалися поставити це у провину німецьким генералам як «злочин проти людяності».

У реальності все набагато страшніше, й німці тут ні до чого. Коли в дитинстві я дивився фільми про блокадний Ленінград, не розумів однієї штуки. Показують, як кригою Ладозького озера крізь ніч і снігову віхолу (обов`язково віхола) безперервною чередою йдуть у Ленінград колони машин. Дивився й нічого не розумів: якщо ця знаменита «Дорога життя» не могла забезпечити Ленінград продовольством – побудуйте 3, 30, 300 доріг. Озеро величезне, в чому проблема? Не вистачає машин – є коні. Та хоч собачі упряжки! У найвужчому місці озеро мало 30 кілометрів.

Поставте людей у ланцюг – вони з рук у руки передадуть і борошно, і сало, і цукор. Не обов`язково самих лише охлялих ленінградців задіювати – можна з боку Великої землі людей підтягнути. Дивина та й годі – блокада Ленінграда офіційно продовжувалася 872 дні, але «Ленінградський голодомор» тривав чомусь в період з листопада 1941 по лютий 1942 року. А потім якось постачання харчів у місто наладили тією ж «Дорогою життя» взимку, а навесні-восени – суднами.

Сторінки з блокнота 14-річної ленінградки Тані Савичевої. «Щоденник смерті». «Савичеви померли усі», – виводила останні у своєму житті рядки слабкою від голоду рукою дівчинка. Радянські прокурори на Нюрнберзькому трибуналі намагалися долучити ці записи як докази злочину нацистів. Насправді це обвинувачення на адресу більшовицького режиму.

Марк Солонін дивується: «Відома (здебільшого опублікована ще в радянський період) статистика однозначно свідчить про реальну можливість постачання міста через Ладозьке озеро. Уже в лютому 1942 р автомобілями кригою замерзлого Ладозького озера в місто доправлялося в середньому 3 071 т вантажів на день, у березні ця цифра зросла до 3 946 т – при цьому для забезпечення мешканців хлібом за нормою 800 г (що абсолютно виключає можливість голодних смертей) було потрібно не більше 1 500 тонн борошна на добу…» [144]. Про те, що за необхідності до Ленінграда возили харчі навіть авіацією – писано-переписано. Не для всіх, щоправда, возили, а лише для партійної еліти. Інструктор відділу кадрів Ленінградського міського комітету ВКП(б) Микола Рібковський змальовував свій відпочинок у закритому партійному санаторії під Ленінградом: «Кожен день м’ясне – баранина, шинка, курка, гуска, індичка, ковбаса; рибне – лящ, салака, корюшка, і смажена, і відварна, і заливна. Ікра, балик, сир, пиріжки, какао, кава, чай, 300 грамів білого і стільки ж чорного хліба на день.. і до всього цього по 50 грамів виноградного вина, доброго портвейну до обіду і вечері. Харчування замовляєш напередодні на свій смак» [145]. Це таке згадує партійний чиновник нижчої ланки. Він міг замовляти наїдки та напої на власний смак. А дітям видавали по 200 грамів хліба. Марк Солонін правильно оцінив голод осені-зими 1941 року як штучний. Як Голодомор. Однак не зміг знайти відповідь, навіщо комуністам знадобилося заморити голодом від 600 тисяч до 1,5 мільйони (у Нюрнберзі фігурувала цифра 632 тис., яка нині вважається сильно заниженою) людей, висунувши одразу 4 версії від злочинної халатності більшовицького керівництва до організації голоду з метою вилучення у населення цінностей в обмін на продовольство, – багато партійців та особливо тих, хто мав доступ до розподілу харчів, справді озолотилися неймовірно.

Проте головна причина не в цьому. Лише восени-взимку 1941 року і лише під Москву з Ленінграда відправили 713 танків. Це продукція Кіровського заводу – важкі КВ-1 та КВ-2. Плюс 3 тисячі(!) гармат. І понад тисячу мінометів. Плюс 58 бронепоїздів. Плюс мільйон(!) снарядів у важкезних дерев’яних ящиках. Якось усе це добро через блокаду пройшло. Хліб лише для ленінградських дітей не доходив чомусь. Але і це ще не все. Аби виробити мільйон снарядів, потрібна бронза, латунь, вибухівка, вольфрам, мідь. Для танків необхідна броньована сталь, двигуни, електродвигуни, гума, оптика, радіостанції, і ще масу всього. Це «все» і везли тисячі автомобілів у Ленінград. Ось вона страшна таємниця нелюдського більшовицького режиму: до Ленінграда замість харчів доправляли сировину для воєнних заводів, а з Ленінграда замість дітей – зброю. Потім, коли ситуація на фронтах стабілізувалася, запрацювали евакуйовані заводи на Уралі і в Казахстані й пішли американські поставки по ленд-лізу, харчів до Ленінграда почали завозити більше, а сировини менше. А там і заводи евакуювали.

Треба сказати, якби оті сотні важких танків КВ, броню яких не пробивали німецькі протитанкові гармати, кинули на прорив блокади в районі ст. Мга, де глибина позицій Вермахту між Ленінградським та Волховським фронтами складала лише 12 км – жодної блокади уже восени 1941 року не було б. До речі, в Нюрнберзі звинувачення радянської сторони було відкинуті. Трибунал фактично визнав, що сотні тисяч людей в Ленінграді заморили голодом не нацисти, а комуністи.

Міф четвертий. Москву восени 1941 року врятували морози, ополченці, «сибірські дивізії» та стратегічний геній Жукова. Насправді Москву врятували дощі.

13 жовтня в районі Вязьми німці оточили 5 радянських армій, у полон потрапили 663 тис. солдат і офіцерів. Через 2 дні передові підрозділи групи армій «Центр» підійшли до Можайська (115 кілометрів від центру Москви) та Малоярославця (127 км до Кремля). Державний комітет оборони видав постанову «Про евакуацію столиці СРСР м. Москви». У Москві почалася паніка. Співробітники ЦК ВКП(б), керівники органів влади та чекісти утекли. Декого з «улюблених» партійців москвичі потихеньку різали у під’їздах. Почалися грабунки магазинів та банків. На три дні Москва стала пеклом. Але тут вдарили рясні зливи. Німецька техніка просто загрузла в багні.

У журналі бойових дій групи армій «Центр» записано: «В ніч з 18 на 19 жовтня на всій ділянці фронту групи армій пройшли дощі. Стан доріг настільки погіршився, що настала важка криза в постачанні військ продовольством, боєприпасами і особливо пальним. Стан доріг, погодні умови і місцевості в значній мірі затримали хід бойових операцій» [146]. Німецькі генерали морозів чекали, мов манни небесної. Дощі змусили німців фактично зупинитися перед Москвою на півмісяця, аж допоки 4 листопада не вдарили перші морози. Більшість втрат Вермахту в замерзлих та обморожених почалися уже під час контрнаступу радянських військ. Після встановлення морозної погоди група армій «Центр» рушила далі й узяла Москву у напівкільце. Проте, втрата більш ніж двох тижнів та брак часу далися взнаки. Підійшли «сибірські дивізії» і танкові частини, сформовані з американських та англійських машин, котрі саме було доставлено за ленд-лізом. Командуванню РСЧА під час цієї паузи вдалося сформувати потужні резерви й здійснити успішний контрнаступ.

Тепер про «сибірські дивізії». Під Москву Сталін з Уралу, Сибіру, Казахстану та Далекого Сходу кинув 39 дивізій та 42 бригади. Досі існує помилкова думка, що то були винятково мобілізовані тамтешні мешканці. Ось типовий зразок такої писанини: «Двадцять сибірських дивізій і бригад брали участь у битві під Москвою. Вони билися на Бородинському полі та під Істрою, під Волоколамськом, Серпуховим і Тулою. Разом із великим російським народом проти фашизму боролись усі сибірські народи: якути, буряти, хакаси, алтайці, тувинці, евенки…» [147]. Тим, хто пише отакі нісенітниці, треба би знати, що з евенків не вийшло би сформувати навіть однієї дивізії, якщо вичистити усіх їхніх мужиків від 14 до 74 років. Бо навіть зараз у Росії їх нараховується лише 37 тисяч. А хакасів 70 тисяч. А яким дивом тувинці опинилися під Москвою – взагалі велика загадка, бо Тува до 1944 року не входила до складу СРСР. На Східному фронті воювали лише добровольці у складі кавалерійського ескадрону (208 осіб) і аж 11 танкістів. Але лише з осені 1943 року. Населення Сибіру та Казахстану (особливо після влаштованого у Казахстані штучного Голодомору) було надто нечисельним, аби давати стількох вояків. Навіть населення нинішнього найбільшого міста Сибіру, «мільйонника» Новосибірська, у 1941 році складало лише 400 тисяч.

А ще ж комусь на військових заводах треба було працювати. Скринька відкривається просто. Практично всі «сибірські» дивізії та бригади належали до Далекосхідного фронту, що з 30-х років стояв проти японців. Саме ці добре навчені, повнокровні, потужно озброєні дивізії й стали тим фактором, який врятував Москву, і аж ніяк не дивізії народного ополчення – з 5 під Москвою воювала лише одна. Але перекинути з Далекосхідного фронту ці 20 дивізій та бригад можна було лише за гарантії, що Японія не порушить пакт про ненапад. І такі гарантії японці Сталіну злили через Ріхарда Зорге ще у вересні 1941 року. Саме через нього у Кремлі довідалися про плани нападу Японії на США змість СРСР. А потім японці прибрали потрійного агента-авантюриста, який працював одночасно на радянську, німецьку і британську розвідки. Так що і японцям має бути вдячною Москва. А коли Москва комусь вдячна, вона виявляє це у відомий спосіб. У 1945 році Японія хотіла капітулювати і звернулася до СРСР за посередництвом у переговорах зі США та Англією, але Сталін відмовився. Йому не капітуляція Японії потрібна була, а – Сахалін, Корея, Курильські острови та встановлення в Китаї комуністичної влади.

Щодо «генія» Жукова.

Насправді контрнаступ спланували й здійснили начальник Генерального штабу Б. М. Шапошников та його заступник, начальник Оперативного відділу Генштабу О. М. Василевський. На вістрі контрнаступу була 20-а армія під командуванням улюбленця Сталіна генерал-майора А. А. Власова. Того самого. Це пізніше він стане «запроданцем» та «чудовиськом». А в грудні 1941 року саме Власова називали дослівно «рятівником Москви». А Жуков? А заслуга Жукова в тому, що він, здійснюючи плани Шапошникова і Василевського, за наказом Сталіна безжальними розстрілами гнав війська у наступ. До речі, черговий міф…

Міф п’ятий. Генерал Власов – зрадник. Він здався у полон. Проте у тій, таємній історії СРСР, Власов хоч і колабораціоніст, але аж ніяк не зрадник. Навпаки не він зрадив – його зрадили, причому двічі. Спочатку Сталіну було шкода відводити 2-у ударну армію, якою командував генерал-лейтенант Власов, будучи одночасно заступником командуючого Волховським фронтом. У результаті армія потрапила в оточення. Сталін прислав за Власовим літак, однак той відмовився зраджувати своїх бійців і втікати. Намагався вивести своїх солдатів з оточення. І тоді був зраджений вдруге. Простими радянськими людьми. 11 липня 1942 року Власов, який уже ледь тримався на ногах, вийшов у село Туховежі Ленінградської області. Рідні радянські люди його прийняли, напоїли парним молочком і… здали поліцаям. За це мужик, який зрадив генерала, отримав від німців корову, 10 пачок махорки, 2 пляшки тминного шнапсу і… почесну грамоту. Це остаточно «зламало» генерала. Власов не став стрілятися через Сталіна, який, по суті, кинув його армію напризволяще, хоча потрясіння від безглуздої загибелі десятків тисяч людей кинуло генерала у прострацію. Його добила зрада тих, кого генерал клявся захищати. Його продали, мов негра на плантацію, дуже недорого. Обміняли на корову. Власов не здавався у полон. Його у полон здали…

Питань немає – Власов за всіма законами є колаборантом. До того ж він був професійним військовим. А військовий складає присягу, якою зобов’язується до останнього дихання захищати свою державу і свій народ. Але народ і держава теж мають стосовно своїх захисників зобов’язання. Держава в особі Сталіна та народ в особі селянина з Туховежів ту угоду фактично денонсували. Те саме стосується інших генералів, офіцерів та солдатів, які пішли у Російську визвольну армію (рос. РОА, сподіваюся, усім про неї відомо) Власова воювати проти «совєтів». А їх було чимало: 300 тисяч солдатів і офіцерів включно з 5 генерал-майорами та 25 полковниками. Навіть двоє Героїв Радянського Союзу було. Не вони зрадили – їх зрадили. Держава в особі Сталіна, який офіційно від них відмовився – пригадуєте «радянських військовополонених не існує»? У всі часи усі держави піклувалися про своїх полонених. Усі королі, царі, султани, президенти та прем’єр-міністри. Крім комуністів. Цим на своїх солдатів було нап-лю-ва-ти. Відмовившись від своїх полонених, кремлівські покидьки денонсували з ними угоду, скріплену їхньою присягою.

Траплялися набагато страшніші речі. Був у мене троюрідний дід Петро. Він відсидів у таборах 5 років. Його у нас називали «власівцем». Коли був малий, начитавшись про злих зрадників на чолі з Власовим, я його побоювався і недолюблював. А потім дізнався, що «власівцем» діда Петра називали не тому, що він воював в РОА. Він був солдатом тієї зрадженої 2-ї ударної армії й знесилений від голоду потрапив у німецький полон. А звідти як «зрадник батьківщини» потрапив до таборів радянських. Лише за те, що був в полоні. І товстопикі «особісти» все допитувалися: а чого це ти здався? Чому не застрелився?

Під час Другої світової війни РСЧА втратила понад 5 мільйонів осіб полоненими. Маніяк Сталін вимагав, щоб усі вони наклали на себе руки. Щоб до тих десятків мільйонів, що їх придурок Жуков з колегами-генералами поклали перед німецькими кулеметами, додалися ще 5 мільйонів самогубців. У яких діти, дружини, наречені, матері, а чимало з них взагалі у своєму житті ще дівчини не цілували. І ці монстри ще сміли розтуляти свої пащеки й звинувачувати когось у зраді? Я не виправдовую Власова. Повторюю – за всіма законами він є військовим злочинцем. А ще він до того, як потрапив у полон, був частиною тієї страшної радянської машини. Проте, якби переді мною була дилема: кого з двох пристрелити, а кого помилувати – Власова чи Сталіна, або Власова чи Жукова – я б ні секунди не вагався.

Міф шостий. Дезорганізація управління Червоною Армією у перші дні війни частково викликана діями німецьких парашутистів, які різали телеграфні дроти, розповсюджували паніку, убивали командирів та виловлювали зв’язкових. Про це мало кому відомо навіть зараз, але жодних парашутистів не було. Справа в тому, що «видатний полководець» Гітлер у десантних військах і навіть парашутистах-диверсантах розчарувався під враженням великих (30% від особового складу) втрат десантників убитими під час операції на острові Крит і заборонив парашутні десанти.

Перший і останній раз парашутний десант на Східному фронті було скинуто 25 червня 1941 року. Взвод (34 бійці під командуванням лейтенанта Лейкса) полку спеціального призначення «Бранденбург-800» було скинуто з двох «Юнкерсів» у районі станції Богданово із завданням захопити та утримати до підходу підкріплення мости через Березину. Спецпризначенці це успішно зробили. На тому все. Решта численних яскравих сюжетів у книгах та кінофільмах – плід уяви їхніх авторів, які наслухалися спогадів «очевидців», котрі свого часу в паніці втікали, сприйнявши за парашути німецьких десантників розриви радянських зенітних снарядів, або взагалі лише чули, що «десь там, але не в нашому районі» висадилася ціла німецька дивізія парашутистів. Але для нагнітання драматичності у радянських фільмах «про війну» мільйони німецьких парашутистів – саме те. До 40-річчя Перемоги, у 1985 році на телевізійні екрани СРСР вийшла «найправдивіша» кіноепопея режисера Озерова «Битва за Москву». Так там німецький десант сипався просто на штаб Західного фронту. Та мужній і холоднокровний генерал Жуков навіть бровою не повів і свого пильного геніального погляду від карти не відірвав… Так формувався брехливий культ особистості Жукова і фальсифікувалася уява народу про війну…

Міф сьомий. Другий фронт у Європі було відкрито західними союзниками СРСР по Антигітлерівській коаліції 6 червня 1944 року після висадки у Нормандії (Операція «Оверлорд»). При цьому американці та англійці висадку всілякими прийомами затягували, аби якомога більше послабити Німеччину та СРСР і легко захопити якомога більше територій. Це все досі є складовою московського пропагандистського штампу про «винесення на плечах народів Радянського Союзу основної ваги війни». Реальність трохи інша. Другий фронт у Європі було відкрито 9 липня 1943 року після висадки союзників у Сицилії (операція «Хаскі»), яка стала прологом вторгнення до Італії у вересні цього ж року. Чому радянські псевдо-історики не вважають це Другим фронтом? Чи Італія не Європа? Бо їм так наказали з Кремля. Чому? Про це у наступній главі – там дуже цікаво буде. Навіть і зараз безсовісні фальсифікатори історії твердять, що Сицилія та Італія – то «дрібниці». Хоча Сицилія – то база, з якої союзницька авіація розбивала нафтові родовища Румунії, нафтопереробні і танкові заводи Рейху.

Фактично за півроку військову промисловість Рейху було «вибомблено», паралізовано, що спричинило його стратегічну поразку. Війну виграє той, у кого економіка сильніша. А нафта – то взагалі «кров війни». Навіть у вересні 1941 році Вермахт на Східному фронті отримав лише третину від необхідних обсягів пального. А у 1942 році – 1/6 частину. Московські фальсифікатори твердять про «основний внесок» СРСР у перемогу. Тільки забувають сказати, що знамениті «10 сталінських ударів» у 1944 році стали успішними в т. ч. й через те, що німцям не було чим заправляти свої грізні «Тигри», й екіпажі просто полишали їх серед дороги. А чому не було пального? Бо авіація союзників буквально випалила нафтові родовища Плоєшті та нафтоперегонні заводи в Рейху. Хочете ще одну картину олійними фарбами? Колишній міністр озброєнь Третього рейху Альберт Шпеєр: «Наприкінці жовтня я повідомив Гітлеру про свою нічну поїздку до однієї з частин 10-ї армії, що займала позиції на південь від річки По. Я побачив там «колону» з 150 вантажівок, кожну з яких було запряжено чотирма биками.

Підрозділи сухопутних військ у свою чергу через брак пального майже цілком втратили маневреність» [148]. Вантажівки, запряжені волами – цього ні в радянських, ні в сучасних російських фільмах побачити не сподівайтеся. Ви побачите німців винятково на мотоциклах і автомобілях, та ще на бронетранспортерах. Є і безпосередньо для СРСР важливий наслідок висадки на Сицилії. Ця операція врятувала Червону Армію від чергового грандіозного погрому. Тепер уже в Курській битві. Саме події в Італії змусили Гітлера зупинити наступ під Курськом і Бєлгородом, відкликати зі Східного фронту найбільш боєздатні танкові й авіаційні частини і перейти до оборони. І це після того, як німці вже прогризали другу-третю лінії оборони РСЧА під Бєлгородом та Курськом. Про це московські фальсифікатори історії народові з телевізора також не розповідають. Зате досі книжки «про війну» переповнено дурним жартом про «Другий фронт» – так радянська пропаганда називала американську тушонку, що постачалася за ленд-лізом.

Мовляв, аж до 1944 року американці від нас відкуповувалися тушонкою замість того, щоб десантуватися на Берлін. З цього витікає наступний міф…

Міф восьмий. Ми і без ленд-лізу американського перемогли б. Ця заява не витримує перевірки числами. У найдраматичніші дні оборони Москви близько 44% танкового парку Червоної армії складали американські та британські танки. Приблизно кожен п’ятий винищувач був американський або британський. Це – не враховуючи таких дрібниць, як автомашини і радіостанції, спирт і алюміній, бавовна, цукор, шкіра, каучук і ще сотні позицій. Анастас Мікоян визнавав: «…коли до нас почали надходити американська тушонка, комбіжир, яєчний порошок, борошно, інші продукти, які відразу вагомі додаткові калорії отримали наші солдати! І не лише солдати: дещо перепадало й тилу. Або візьмемо постачання автомобілів. Адже ми отримали, наскільки пам’ятаю, з урахуванням втрат у дорозі близько 400 тисяч першокласних на той час машин типу «Студебеккер», «Форд», легкові «Вілліс» і амфібії. Вся наша армія фактично виявилася на колесах і яких колесах! У результаті підвищилася її маневреність і помітно зросли темпи наступу. Та-а-ак.. – замислено протягнув Мікоян. – Без ленд-лізу ми б напевно ще рік-півтора зайвих провоювали» [149].

Робота солдата дуже важка. Вона потребує багато калорій. Без них солдат не матиме сили ні тягати важезну мінометну плиту, ні проходити маршем по 30-40 кілометрів у повній бойовій викладці, ні бігати в атаку. Практично всі ці калорії надавали американці – 4,5 мільйони тонн продовольства за війну – не жарт. А от щодо того, що без поставок за ленд-лізом СРСР довелося зайвих півтора року воювати – тут Анастас Іванович був великим оптимістом.

Бо на «зайвих півтора року» просто не вистачило б солдатів. У 1945 році підгребли усі залишки. Призвали навіть 17-річних. 25 жовтня 1944 році за постановою ДКО № 6784сс (цілком таємно) до лав загребли хлопчаків, яким до призовного віку залишалося ще 1-2 роки. Та що там 1944-й! Після страшних втрат восени 1943 мобілізували понад 700 тисяч 17-річних підлітків. Дійшло до того, що після закінчення війни багатьом солдатам довелося «переслужувати» по 3-4 роки – їх просто не було ким замінити. Але ці божевільні втрати були за більш-менш нормального рівня забезпечення бойовою технікою, зброєю, боєприпасами та харчами. Уявімо, що ленд-лізу не було. За цією програмою за війну із США та Великої Британії надійшло: понад 22 тис. літаків усіх типів, 10 тис. танків, 8 071 трактор, 51 503 всюдиходи та «джипи», 375 883 вантажні автомобілі, 1 981 локомотив і більш ніж 11 тис. залізничних вагонів тощо.

Для порівняння: за рокі війни в СРСР було побудовано лише 1 086 вагонів і 825 локомотивів. Кожна друга протипіхотна, протитанкова, мінометна міна, снаряд, авіабомба були споряджені американською вибухівкою; 6 з 10 залізничних рейок – американські; більше половини бензину, яким заправлялися радянські літаки – американський. Двигуни для найкращих у світі танків Т-34 та фюзеляжі для найкращих у світі штурмовиків Іл-2 вироблялися з алюмінію, кожна друга тонна якого прийшла з-за океану. Це попри 127 тисяч тонн пороху. Про легендарну систему залпового вогню БМ-21 «Катюша» пісні складали й красиві фільми знімали. Тільки ніхто не казав, що унікальну порохову суміш для ракет виготовляли в США. До слова, «Катюші» монтувалися винятково на платформах американських «Студебеккерів». А 5 тисяч протитанкових гармат? А 4 338 радіостанцій? І це лише верхівка айсбергу.

Якщо ви вважаєте, що можна воювати без такої дрібниці, як ґудзики або армійські черевики – помиляєтеся. СРСР за ленд-лізом їх отримав 257 мільйонів та відповідно – 15 млн 417 тис. пар взуття. Ще одна начебто дрібниця – стрептоцид. У СРСР його тоді практично не виробляли. На разову обробку рани потрібен один грам цього препарату. США надали 40 мільйонів таких грамів. Скільки солдатиків вижило, зберегло руки-ноги і повернулося до своїх частин? До речі, за постачання всього цього добра, без якого Червона Армія ніколи б не дійшла до Берліна, СРСР до своєї смерті так і не розрахувався.

Ну і, нарешті, оцінка самого Сталіна, яку передав Микита Хрущов: «Він прямо сказав, що якби США нам не допомогли, ми б війну не виграли. Якби нам довелося боротися з нацистською Німеччиною сам на сам, то такого тиску ми б не витримали і війну програли б. Ніхто ніколи цю тему офіційно не обговорював, і я не думаю, що Сталін колись письмово викладав свою думку з цього питання, але я все ж стверджую, що в кількох розмовах зі мною він відзначав, що це було саме так» [150]. Так що бравурні заяви пана Путіна є чистої води обманом власного населення. Утім, коли це Путін говорив правду…

На цьому переходимо до наступного цікавого міфу.

Міф дев’ятий. Ми винесли на собі основний тягар війни з Гітлером; ми і без союзників перемогли б Німеччину. Останнім часом, зі зростанням у Росії того, що називають «побєдобєсієм», настрої ще радикальніші – росіяни самі перемогли би, без українців. Це таке 9 травня 2014 року Путін заявив. Чим підтверджує свої слова? А дуже просто: «Тому, що ми країна переможців» [151].

Ну, і звичайно, старий московський аргумент – хто більше солдатів поклав – той і найбільший внесок у перемогу зробив. Уявімо собі ситуацію: є два батальйони – Іваненка і Петренка. Батальйон Іваненка штурмує німецький ДОТ, перед ним уже лежить сто трупів – і все намарне. У цей час троє бійців батальйону Петренка зайшли непомітно з флангу і закидали ДОТ гранатами. При цьому один боєць загинув. Хто зробив визначальний вклад у перемогу? За логікою Путіна – комбат-ідіот Іваненко. А насправді?

Диверсійна група норвезького руху спротиву. Ці 5 героїв підірвали завод з виробництва важкої води (операція «Ганнерсайд»), зірвавши ядерну програму Гітлера, яка мала бути реалізована вже наприкінці 1944 року. Чим не вирішальний внесок у Другу світову, як гадаєте? Що було б, якби Гітлер, маючи ракету «ФАУ-2», отримав ядерні заряди до неї?

Окупована Норвегія від тягувала на себе 8 пі хотних і 1 танкову дивізію Вермахту плюс надпотужний 5-й флот Люфтваффе. У самий розпал битви під Курськом і Бєлгородом Гіт лер змушений був вивести зі Східного фронту у Францію кілька дивізій для відбиття можливої висадки союзників. Плюс Югославія, Польща, Чехословаччина, Данія, Нідерланди, Бельгія. Там дивізія, там – три, а там десять. Які могли б воювати на Східному фронті. От, якщо хто не знав, – навесні 1943 року більшу частину авіації Гітлер був змушений зняти зі Східного фронту й кинути на захист румунських нафтових свердловин і військових заводів у Німеччині. Як це відбилося на Східному фронті? Аби ви, мої читачі розуміли масштаб авіаційних операцій союзників, лише один приклад: операція «Гоморра» – бомбардування великого промислового центру Німеччини Гамбурга (нафтопереробні заводи, база підводних човнів та інші військові об’єкти) – у ніч на 25 липня 1943 року 728 важких бомбардувальників Королівських ВПС Британії та ВПС США скинули 2 400 тонн бомб. 28 липня 787 літаків додали. 29 липня 740 бомбардувальників ще трохи «попрацювали».

Усього за час операції на Гамбург впало 9 тис. тонн бомб. До кінця війни було завдано ще 69 авіаударів. Аби хоч якось захистити від нищівних бомбардувань німецькі міста, Гітлер стягнув до Рейху близько 70% своєї винищувальної авіації. Що було, якби уся ця армада опинилася на Східному фронті? Головний висновок, який усі мають запам’ятати – ніхто основного внеску у перемогу не зробив. Бо нема критерію, за яким визначати.

Ось вам невеличка паралель. Видатний український фор вард Андрій Шевченко ко лись виблискував у італійському «Мілані». Був кращим бомбардиром ко манди та Серії А. У сезоні 2002-2003 з «Міланом» здобув Кубок європейських чемпіонів (забивши вирі шальний гол) і потім став кращим футболістом Європи. Але якщо б він почав розповідати, що то він зробив основний і визначальний внесок у перемоги клубу, витягнув на своїх могутніх плечах усі звитяги – йому би м’яко заперечили: не ти, а – команда. Бо що ти сам міг би зробити без геніального Мальдіні; без чудового Каладзе; без блискучого Альбертіні; без феноменальних Пірло, Амброзіні, Індзагі, Аббьяті, Костакурти та решти тих, хто робив помітний і зовсім непомітний внесок у перемоги. Та якщо б Шевченко почав таке розповідати – йому би просто пику натовкли у роздягальні й мали б рацію. Він такого і не розповідав. Йому й на гадку не спало. Бо він знає – виграє ко-ман-да.

Путін і апологети «побєдобєсія», які картонні рейхстаги штурмують перед 9 травня, іншої думки. Ну, і нехай собі…

Міф десятий. Ми – головні переможці Японії, а американці тут ні до чого. Більше того – американці застосували ядерну зброю, коли питання перемоги над Японією, після вступу у війну СРСР і розгрому найсильнішої японської армії – Квантунської, було вирішено. Відповідно бомбардування мирних японських міст – злочин, який здійснили лише для залякування Радянського Союзу.

Тут все брехня. По-перше, Квантунська армія не була «відбірною» і «найсильнішою», а навпаки. Спочатку вона дійсно була потужною, і (увага!) виконувала роль стратегічного резерву. Тому протягом трьох з половиною років війни на Тихому океані її постійно «грабували», забираючи танки, гармати і боєздатних солдатів. На їхнє місце присилали або ненавчених юнаків, або навпаки – літніх, або обмежено годних до служби за станом здоров’я. Буквально напередодні війни з СРСР до армії було переведено ще й місцевих поліцейських – ще ті вояки.

Станом на серпень 1945 року Квантунська армія виглядала як майже неозброєний набрід з сотнею набоїв на одного солдата (включно з кулеметами) приблизно 800 літаків, половина з яких навчально-тренувальні. Боєздатними були сотня винищувачів нових моделей та 40 бомбардувальників. З 10 танкових полків, які колись мала Квантунська армія, на момент вторгнення радянських військ залишилось чотири, 2 з яких було сформовано за 4 дні до радянського наступу. Загалом на той момент вона мала близько 400 танків, переважно давно застарілих типу допотопного «Ха-Го».

Слово радянським генералам: «Згідно із «Журналом бойових дій» Забайкальського фронту, «в частинах Квантунської армії зовсім відсутні автомати, протитанкові рушниці, реактивна артилерія, мало великокаліберної артилерії; танки відсталої конструкції, малопотужні; протитанкові гармати калібру 37 і 47 міліметрів придатні для боротьби лише з легкими танками» [152].

Навіщо ж в СРСР брехали? Навіщо навіть зараз російська Вікіпедія обманює читачів, удвічі завищуючи чисельність Квантунської армії до фантастичних 1,4 мільйона? Тут, друзі, чергова таємниця. Москві треба було показати, що СРСР і у війні проти Японії зробив вирішальний внесок. А ще для того, аби прикрити чергову підлість комуністів. Йдеться тут ось про що.

Як відомо, американці застосували проти Японії ядерну зброю. Це означало, що допомога СРСР у війні з Японією, про яку домовилися в Тегерані і Ялті, стала непотрібною. Про це, зокрема, писав Черчилль: «Президент і я більше не вважали, що нам потрібна його допомога для перемоги над Японією. У Тегерані і Ялті він дав слово, що атакує Японію, щойно німецьку армію буде переможено, і для виконання цієї обіцянки вже від початку травня почалося безперервне перекидання російських військ на Далекий Схід. Ми вважали, що ці війська навряд чи знадобляться» [153].

Про це, за наполяганням Черчилля, президент США і натякнув Сталіну у приватній бесіді під час погулянки між засіданнями у Потсдамі. Мовляв, ми успішно випробували атомну бомбу, тому дякуємо, але питання з Японією ми вже якось самі доведемо до логічної розв’язки. Проте Сталін зробив вигляд, що натяку не зрозумів. І на Манчжурію обрушилися 5 250 радянських танків, 3 700 літаків, 30 тисяч гармат. Угруповання радянських військ налічувало 1,5 мільйони солдатів і офіцерів.

Плюс 200 тис. монгольських. У цей час, як розповідає московська пропаганда, американські імперіалісти зробили жахливий злочин – скинули атомні бомби на мирні японські міста Хіросіму (6 серпня) і Нагасакі (9 серпня). Бомбардування ці були непотрібні і злочинні. Вони не мали жодної військової мети і були спрямовані на залякування СРСР. І вислів (причому вихоплений з контексту) японського прем’єр-міністра Судзукі на екстреній нараді 8 серпня 1945 року цитують: «Вступ сьогодні вранці у війну Радянського Союзу ставить нас остаточно в безвихідне становище і унеможливлює подальше продовження війни» (там само). Загалом, не американці з їхніми бомбами виграли ту війну, а СРСР.

Так нас вчили. Тому і з Квантунської армії зробили монстра.

У реальній історії атомні бомбардування японських міст мали військове значення, та ще й яке. Висловлювання японського прем’єра московські фальсифікатори історії тикають в усі книги, підручники і газети. А ось слова міністра закордонних справ Сігенорі Того цитувати чомусь соромляться. Ну, так я це зроблю: «Тепер після атомного бомбардування і вступу росіян у війну проти Японії, ніхто у принципі не заперечував проти прийняття Декларації» [154]. Під декларацією малася на увазі Потсдамська.

Тобто, йшлося про капітуляцію. Рішення щодо неї загалом було прийнято 10 серпня, причому на вимогу імператора. Зверніть увагу – бомбардування на перше місце ставили. Так що все вони усвідомлювали і все оцінювали адекватно. Просто московські псевдоісторики трохи «збрехавши». Сам імператор Хірохіто 15 серпня у зверненні до нації сказав: «…противник почав використання нової зброї небувалої потужності. Ця смертоносна бомба заподіяла непоправної шкоди нашій землі і забрала тисячі невинних життів. Якщо ми продовжимо боротьбу, це призведе не тільки до повного знищення японської нації, а й дасть старт викоріненню всього людства» [155].

А от про вступ СРСР у війну і сумну долю Квантунської армії імператор ані словом не обмовився. Можете перевірити. І не були ні Хіросіма, ні Нагасакі «мирними містами». А були вони не лише т. зв. «містами-заручниками», але й великими центрами військової промисловості і портами. А в «мирній Хіросімі» розташовувалися штаб 2-ї групи армій, яка обороняла увесь південь Японії, та 40-тисячний гарнізон.

До речі, загалом було заплановано 5 цілей і першою мала стати древня столиця Японії – Кіото. Але її бомбардування скасували з гуманістичних причин – аби не знищувати безцінне культурне надбання Японії та людства. Найстрашніше і найбридкіше знаєте що? Саме СРСР міг запобігти трагедії Хіросіми і Нагасакі. Буквально напередодні бомбардування Хіросіми японці звернулися до СРСР з проханням про посередництво в укладенні перемир’я з США і Великобританією.

Західні союзники, природно, були б не проти – нікому не хотілося убивати і калічити своїх солдатів, якщо був інший вихід. Але Сталіну та іншим комуністичним товаришам перемир’я і капітуляція Японії були не потрібними. Їм була потрібна війна, захоплення Маньчжурії, Китаю, Кореї, Японських островів і дещо інше. Ще в Тегерані Сталін з Рузвельтом домовилися про те, що отримає СРСР у випадку вступу у війну. А якби війну вдалося зупинити – то міг би і нічого не отримати. Тому у проханні представникам Японії було відмовлено (Москва навіть не поставила до відома про це Вашингтон і Лондон), а через три дні СРСР оголосив війну Японії, «віддячивши» таким чином за те, що японці не вдарили СРСР в спину у 1941 році.

Між іншим, у цій війні загинуло 12 тисяч радянських солдатиків. Але хто і коли в Радянському Союзі зважав на солдатські життя...